2. Політичнии устрій та соціальна організація Київської Русі.

Київська Русь у своєму розвитку пройшла три основні періоди.

Перший період тривав з 50-х років IX ст. до кінця Х ст. Це період виникнення і формування давньоруської держави, яку у візантійських та західноєвропейських джерелах називали “Рось” або “Русь”.

Другий період є періодом піднесення Київської Русі, її розквіту та найбільшої могутності. Хронологічно період охоплює кінець X ст. - середину ХІ ст. У ці часи виділяються княжіння Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого.

Третій період, який триває з другої половини ХІІ ст. до першої половина ХІІІ ст., - це доба феодальної роздробленості та занепад держави. Найвидатнішими князями цього періоду були Володимир Мономах та його син Мстислав, які змогли на деякий час зупинити роздрібнення держави та востаннє її консолідувати.

Щодо політичного устрою Київської Русі, то протягом її розвитку він еволюціонував. Так, на першому періоді свого розвитку за формою політичного устрою Київська Русь була дружинною державою, тому що в ній дружинники князя збирали данину, вершили суд і правили від імені князя. Аж до князювання Володимира Святославовича в соціальному плані Київська Русь була надплемінною державою, тому що київський князь піднісся над

племінною верхівкою.

За князювання Володимира Святославовича змінилася форма політичного устрою: родоплемінна держава трансформувалася у ранньофеодальну, а її дружинна форма - у монархічну. На чолі держави стояв монарх - Великий київський князь. Йому належала законодавча, виконавча, судова та військова влада. До повноважень князя також входило визначення податків, карбування монети та розпорядження скарбницею.

Ще одним носієм влади у Київській Русі було народне віче - збори городян, чоловіків - голів сімей. Віче скликалося князем, митрополитом або городянами. Серед питань, які обговорювалися на вічі, були військові походи, скликання народного ополчення, укладання угод, розподіл посад у державі, престолонасліду- вання. Віче могло схвалювати або критикувати політику князя, однак не мало законодавчих функцій. У часи піднесення віча князь, який займав престол, укладав угоду, за якою зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою владу нового князя. Були випадки, коли віче виганяло або запрошувало князя.

У великих містах існували посади намісників (сини князя і старші дружинники), які мали у підлеглості урядовців нижчого рангу. Останні управляли у волостях. Така структура адміністрації повинна була зміцнити центральну владу.

Важливу роль в управлінні державою мали правові (юридичні) норми, які були записані в “Руській правді”, виданій Ярославом Мудрим у 1016 р.

У руках Великого князя були значні військові сили, які складалися з власної дружини князя та військ васальних (удільних) князів. В особливих випадках для захисту держави збиралося народне ополчення.

Будівництво державності в основному завершилося за Ярослава Мудрого.

У добу феодальної роздрібненості одноосібна монархія змінилася федеративною. У цей період існувала система колективного сюзеренітету, а усі рішення приймалися на з’їзді князів.

Водночас виділяються періоди, коли державою управляли два найсильніші на той час князівські клани (дуумвірат). На цьому етапі бояри були активною політичною, а нерідко й навіть правлячою силою.

Соціальна організація Київської Русі була строкатою і базувалася на феодальних відносинах.

Таким чином, на вершині суспільної піраміди знаходилися феодали - князі, старші дружинники, бояри.

Головну масу населення Київської Русі складали вільні се- ляни-общинники, яких називали смерди. Вони були юридично вільними людьми, мали власне господарство (поле, садибу, худобу), проживали в князівських селах. Смерди займались землеробством та сплачували на користь князя натуральний або грошовий оброк - полюддя. Вони також несли військову службу із власною зброєю і кіньми. З розвитком феодальних відносин у ХІІ ст. смерди потрапляють в залежність від феодалів і починають відбувати як відробіткову, так і натуральну ренту.

Окрему категорію вільних людей складало населення міст. Домінуюче становище займала міська аристократія (“кращі мужі”) - князі, вище духовенство - бояри, заможні купці, власники ремісничих майстерень, фінансова еліта. В їхніх руках знаходилася влада у місті. До середнього класу міста (“молодших людей”) належали дрібні купці, рядове духовенство, крамарі, висококваліфіковані ремісники. На нижчому щаблі соціальної ієрархії міст стояла чернь - люди, які не мали засобів до існування й наймалися на будь-яку чорну роботу.

Існувала на Русі досить чисельна категорія напівзалежних людей. Селяни, які брали у феодала позику (купу) грошима, зерном, скотиною, повинні були її відробити (відробіткова рента) і стали називатися закупами. В іншому випадку селяни складали договір (ряд) про оренду землі і називалися рядовичами. Нерідко закупи і рядовичі через невиконання угод потрапляли у залежність від феодала, хоча “Руська правда” це забороняла.

Були категорії залежного населення. За “Руською правдою” їх називали челяддю (люди, які працювали на подвір’ї феодала - ключники, кухарки, покоївки тощо) або холопами (це селяни, які втратили своє майно, були продані при свідках, військовополонені, втікачі-закупи). Ця категорія населення не мала власності і була безправною.

Окрему групу становили ізгої, які в силу певних обставин вибули зі своєї категорії, але не прилаштувалися до іншої. Питання щодо існування рабів є суперечливим. Рабів-

військовополонених відпускали за викуп, інших - продавали на невільничих ринках., як прибутковий товар. Були випадки, коли раби ставали членами сімей. У цілому рабство не було поширеним у Давньоруській державі.

Таким чином, політичний устрій Київської Русі еволюціонував, але тісно перепліталися в управлінні три тенденції - монархічна (князівська влада), аристократична (боярська рада), демократична (віче). Соціальна організація суспільства Давньоруської держави базувалася на феодальних відносинах і була ієрархічною.

2