28) Філософська думка Київської Русі.

Філософія в Україні розвивалася як невід'ємна частина історичної свідомості нашого народу, відображала процеси, що відбувалися в суспільному житті нації. Як особлива форма самоусвідомлення національної культури, філософія в Україні існувала в тісному взаємозв'язку з суспільно-громадською, політичною, науковою та релігійною думкою.

Наприкінці IX ст. завершилосьоб'єднаннясхіднихслов'янудержавнихкордонахКиївськоїРусі, щозумовилоформуваннярозрізненихплеменуруський (український) народУтворенняРуськоїдержавитавведенняхристиянства (988 р. ) знаменувалипочатокновоїепохивполітичному, економічномутакультурномужиттіРусіРозквіткультуризнайшовсвоєвідображеннявпоширенніписемності, створеннінавчальнихзакладів, розвиткуархітектури, живопису, скульптуритаприкладногомистецтваХристиянськарелігія, щосталавизначальнимджереломфілософсько-світогляднихідей, докорінноперетвориласвітобаченняруськогонароду, зміниластильйогомислення, напрямидуховнихпрагнень. РозповсюдженняхристиянськоїлітературиорієнтувалоруськихмислителівнавивченняСвятогописьма, ученняОтцівцеркви - ВасиляВеликого, ГригоріяБогослова, ГригоріяНазіанзина, представниківкаппадокійськоїшколи, щоіснуваланатериторіїВізантіїв IV-V ст.

Усіпам'яткинашоїдавньоїфілософіїможнаподілитинадвігрупи: перша - цетексти, щовиниклинатериторіїКиївськоїРусі (оригінальналітература), друга - перекладитекстів, щорізнимишляхаминадходилизіншихкраїн. Найавторитетнішими представниками перекладів були Василь Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Богослов, Григорій Нисський. Античну філософію презентували Арістотель, Платон, Демокріт та ін.

Багатий філософський зміст мають твори вітчизняних мислителів: «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Успенський збірник», «Моління» Данила Заточника, «Слово» Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Житія» Бориса і Гліба, «Ходіння» Данила Паломника, «Повість временних літ», «Печерський Патерик» та ін.

Давньоруська філософія розвивалася в лоні духовно-практичного осмислення світу, що зумовило її орієнтацію на людяність, конкретне, земне та дохідливе православно-християнське навчання життю широких верств населення. Вона намагалася дати відповідь на основне питання будь-якої філософії: як людині жити в цьому світі?

Синтезуючи західну та східну думку, вітчизняна філософія набувала самобутнього та оригінального характеру. Вона мала статус мудрості, забарвлювалася мудрістю, розумілася як мудрість. «Ізборник 1073 р. » кваліфікує мудрість як знання божеських та людських речей

У філософії цього періоду здійснюються спроби пізнавальної діяльності. Передусім вона спрямовується до Бога, а вже потім до світу і людини, які створені, живуть і мислять завдяки провидінню Бога. Високий статус надавався розумові, раціональному осмисленню буття. ажливе місце в пізнанні посідало серце. Саме в ньому коренилася думка, віра, воля, перебувала любов, завдяки якій можна було пізнати Бога і людину. Важлива роль відводилася істині та правді. Істину створив Бог, а оскільки він один, єдина й істина, яка не існує поза християнством. Світ існує в істині, живе за її законами, і збагнути її можна лише за посередництвом Бога. Усе, що йде від Бога, є істиною. Специфічною рисою філософського світогляду того часу було не пряме, а символічне тлумачення дійсності. Своєрідною рисою мислення було бачення дійсності через наочні образи, за допомогою яких пояснювалися складні для розуміння ідеї, догмати та явища. Добро і Зло уявлялись як реальні космічні фактори, що визначають життя Всесвіту, ними пройнято всі матеріальні та духовні явища. Добро розглядалось як сукупність факторів, що сприятливо впливають на окремого індивіда або спільноту.

Моральні настанови засуджували гордість, заздрість, злобу, лицемірство, пияцтво, жадобу, обмову та ін. Пропагувались не тільки християнські заповіді, а й такі форми загальнолюдського спілкування, як дружба, шанування старших і батьків, правда і щирість. Домінування цих категорій створило духовний стрижень, який пронизує вітчизняний менталітет і сьогодні. В цілому київськоруська моральна традиція орієнтувалася на людинознавство, людинолюбність, людяність, що формувало нову людину - духовно досконалу, чисту в помислах і вчинках, спрямовану до Бога