Хрестові походи.
Наприкiнцi XI ст. розпочалися воєнно-колонiзацiйнi походи захiдноєвропейських феодалiв в країни Схiдного Середземномор’я, що дiстали назви хрестових походiв. Вони тривали до кiнця XIII ст.
В походах брали участь рiзнi прошарки феодального суспiльства пiд гаслами визволення Гроба Господня у Єрусалимi вiд турок-мусульман, якi на той час захопили Багдадський халiфат, Палестину, значну частину Малої Азiї i перетяли торговельнi шляхи зi Сходу до Босфору. Разом з тим, турки загрожували торгiвлi захiдноєвропейських країн, що везли через Вiзантiю схiднi товари. Ось чому у боротьбу з турками включилася не лише Вiзантiя, а й Захiдна Європа.Головну силу загонiв хрестоносцiв становило дрiбне рицарство. До активної участi у далеких походах його спонукало перетворення довiчного бенефiцiю на спадковий феод. Оскiльки тепер земля стала переходити вiд батька лише до старшого сина (майорат), у Захiднiй Європi утворився численний прошарок позбавлених феоду рицарiв, що прагнули захоплення нових територiй. Великi сеньйори також шукали для себе земельних володiнь, що забезпечили б їм незалежне становище багатих i впливових володарiв. Активно пiдтримували хрестовi походи iталiйськi мiста, насамперед Венецiя i Генуя. Вони прагнули захопити торговельний шлях до Леванту i, отримавши порти у схiдних землях, вiдтiснити свого суперника Вiзантiю й зосередити у своїх руках всю торгiвлю зi Сходом. Найактивнiшу роль у хрестових походах вiдiгравала римо-католицька церква. До цього її спонукала та сама позицiя феодального власника, що й решту великих феодалiв. Разом з тим, вона керувалась i власними корпоративними iнтересами, зокрема iдеологiчними.
Папство переслiдувало мету посилити свiй вплив на Сходi i розраховувало збiльшити кiлькiсть пiдпорядкованих Риму єпархiй за рахунок схiдної церкви.
В результатi першого походу хрестоносцi здобули Єрусалим i поступово заволодiли значною частиною схiдного узбережжя Середземного моря.
Тут було утворено кiлька феодальних держав, найбiльше з яких – Єрусалимське королiвство – включало Палестину i пiвденну частину Сирiї. Номiнальні залежними вiд нього були графство Трiполi, князiвство Антiохiя та графство Едесса. У цих державах знайшла своє класичне вiдтворення феодальна система, що утверджувалася в країнах Захiдної Європи.Україна-Русь не залишилась осторонь цих важливих мiжнародних подiй середньовiччя. Джерела свiдчать про участь воїнiв Русi у першому хрестовому походi (1096-1099), що згадується у давньоруських лiтописах. Русичi були серед хрестоносцiв Готфрiда Бульйонського (1060-1100), який вiв частину рицарського вiйська вздовж Дунаю, а також брали участь у битвi при Нiкеї – важливiй прикордоннiй фортецi Вiзантiйської iмперiї. У 1099 р. Готфрiд Бульйонський був обраний першим правителем Єрусалимського королiвства з титулом «захисник Гробу Господня». У Єрусалимi пiсля завоювання його хрестоносцями було засновано руський монастир.
Здобуття Єрусалиму посилило паломництво до святих мiсць Сходу з України. У 1106-1108 рр. подорож до Гроба Господня вiдбув iгумен Данило, який залишив пiсля себе щоденник «Житє i хоженє Данила русьския землi iгумена» з детальним описом побачених мiсцевостей i пам’яток. Вiн оповiдає про свою зустрiч з королем єрусалимським Болдуїном, який прийняв його з почестями i дозволив поставити лампаду над Гробом Господнiм за всiх князiв, бояр, духовенство i вiрних церкви своєї землi. Данило прожив два роки у Палестинi; вiн залишив чималий матерiал про зносини України-Русi з рiзними народами, а також показав один з тих шляхiв, що ними потрапляли апокрифи на його батькiвщину.
У другому хрестовому походi (1147-1149) завдяки зусиллям Бернарда Клервоського (1090-1153) – визначного представника «теократичної партiї» у Францiї – взяли участь французький король Людовик VII, нiмецький iмператор Конрад II та iншi європейськi монархи. Проходячи з вiйськом через Угорщину, Людовик VII став «восприємником» первенця Єфросинiї Мстиславни – дружини союзного Києву угорського короля Гейзи II.
Через Україну-Русь повертався з цього походу i чеський король Владислав II (1148), який побував у Києвi в князя Iзяслава Мстиславича. Вiзит чеського короля до Києва став новою ланкою у тих зв’язках, що виникли мiж Україною i Чехiєю, Моравiєю, Угорщиною та iншими країнами Центральної Європи. Через п’ятнадцять рокiв пiсля хрестового походу Владислав II став активним спiвучасником воєнної експедицiї угорського короля Стефана III – сина Гейзи – проти вiзантiйського iмператора Мануїла Комнiна. У походi взяли також участь руськi дружини.Вмiщено згадки в лiтописах про третiй хрестовий похiд (1189-1192). Розповiдається в ньому про падiння Єрусалиму (1187) пiд ударами арабiв, а також про нiмецького iмператора Фрiдрiха I Барбароссу, який отримав ряд перемог над турками, а сам потонув у рiчцi.
Найбiльших розмiрiв володiння хрестоносцiв досягли близько 1130 р. Пiсля цього пiд натиском мусульманських володарiв захоплена хрестоносцями територiя весь час скорочувалась, аж поки за ними не залишилася вузька смуга узбережжя та князiвство Антiохiя, об’єднане з Трiполi. У 1270 р. вiдбувся останнiй хрестовий похiд, пiсля чого колонiї хрестоносцiв одна за одною впали. У 1291 р. єгипетський султан заволодiв Акрою – останньою опорою хрестоносцiв на Сходi.
Пiд час четвертого хрестового походу (1202-1204) хрестоносцi здобули Константинополь i захопили бiльшу частину володiнь Вiзантiйської держави. Замiсть неї вони утворили Латинську iмперiю – феодальну католицьку державу хрестоносцiв. Вона подiлялася на сеньйорiї й баронiї, якi були розданi переважно французьким та iталiйським феодалам. Отже, замiсть Єрусалиму хрестоносцi завоювали схiдноєвропейську християнську державу, що вабила захiдне рицарство своїми багатствами й перешкоджала йому як конкурент у торговельних стосунках зi Сходом. Щоправда, Латинська iмперiя проiснувала недовго. У 1261 р. Вiзантiйську державу було вiдновлено. Iмператорський престол у Константинополi обiйняла династiя Палеологiв, але вiд ударiв, завданих хрестоносцями, Вiзантiя вже нiколи не вiдродилась у колишнiй могутностi й багатствi.
Папа Iнокентiй III (1198-1216) суворо засудив хрестоносцiв, бо їхнi дiї йшли врозрiз з його планами об’єднання двох церков. Хронiки зафiксували два посольства на Русь у церковних справах, а можливо також у справi участi руських князiв у хрестових походах. Справа лiквiдацiї розколу розглядалася на IV Латеранському соборi (1215), а також на Лiонських соборах (1245, 1264), проте їх рiшення не були втiленi в життя.
У перiод понтифiкату Iнокентiя III були утворенi жебрачi чернечi ордени домiнiканцiв i францисканцiв, що започаткували нову еру в середньовiчнiм християнствi. Перший з них був створений ченцем-iспанцем Домiнiком з метою боротьби з єресями i мiсiонерської дiяльностi. Користуючись особливим покровительством папства, домiнiканцi проникали у найвiддаленiшi частини католицького свiту, нещадно придушуючи будь-яку опозицiю i вiдхилення вiд католицьких догматiв. Домiнiканцi пишалися своєю вiрнiстю папському престолу i, використовуючи спiвзвучнiсть слiв, називали себе «псами Господнiми» (Domini canes).
Ще ранiше був утворений францисканський орден – згiдно з iм’ям його органiзатора Франциска Ассизського (1182-1226). Засуджуючи у своїх «Правилах життя» грошi, торгiвлю i матерiальний добробут, Франциск проповiдує добровiльну злиденнiсть i тому спочатку зустрiв недоброзичливе ставлення багатьох представникiв духовенства. Проте Iнокентiй III усвiдомив, яке важливе значення для церкви може мати спецiальний чернечий орден, заснований на реформованому вченнi Франциска. Вiн доручив кардиналовi Гуго (майбутньому папi Григорiю IX) виробити статут ордену, який пом’якшив «Правила життя»: володiння майном принципово бiльше не вiдкидалося; будинки, де поселялися францисканцi, проголошувалися власнiстю церкви i надавались у постiйне користування членам ордену. Фiнансовi операцiї органiзацiй ордену оформлювались не вiд iменi францисканцiв, а нiбито вiд жертводавцiв, якi згодом вiдмовлялися на користь ордену вiд результатiв цих операцiй. Роздаючи милостиню жебракам i вбогим, що мало позначалося на майновому станi церкви, францисканцi здобували популярнiсть, створюючи iлюзiю свого навернення до iдеалiв ранньої християнської церкви.
Католицькi ченцi й духовенство на Українi з кiнця XII ст. формально пiдпорядковувались люблiнському єпископу, який мав свого генерального вiкарiя у Володимирi-Волинському. Католики латинського обряду, особливо селяни, що тiкали на Україну в надiї полегшити своє становище, не боялись якихось можливих форм релiгiйного тиску i часто добровiльно приймали мiсцевi звичаї й обряди. У Києвi латинян обслуговували iрландськi бенедиктинцi, якi мали значну мiсiонерську практику. У них був свiй монастир та костьол; ченцi працювали у повнiй згодi з киянами.
Невдовзi пiсля заснування ордену, за папи Григорiя III (1216-1227), домiнiканцi з’являються у Києвi. Тут вони закладають монастир i спочатку проповiдують цiлком вiльно. Якщо папа Iнокентiй III намагався здiйснити об’єднання Києва з Римом не порушуючи схiдних обрядiв (це було пiдтверджено рiшенням IV Латеранського собору), то його наступники Гонорiй III i Григорiй IX висунули завдання «навернення русинiв до латинства». Цей заклик папства активно пiдтримали домiнiканськi ченцi у Києвi, якi проповiдували латинникам не вступати у контакти зi «схизматиками i єретиками». На їхнє прохання папа Григорiй IX видав гострi постанови, що забороняли подружжя латинникiв й українцiв, якi до того часу створювалися вiльно. У вiдповiдь київський митрополит Кирило виступив з посланням, в якому зобов’язував католикiв, що бажають одружуватися з православними, приймати заново хрещення як поганинiв чи єретикiв. Це було нечуваним i нiколи не практикованим у київськiй митрополiї. Зрештою, конфлiкт закiнчився вигнанням домiнiканцiв з Києва. Вони оселились у Галичi; бенедиктинцi ж залишились у столицi митрополiї. У 1235 р. до Перемишля прибули францисканцi й заснували там свiй монастир. Мiсiонерська дiяльнiсть так званих «жебрачих орденiв» на Українi мала для християнства в цiлому негативнi наслiдки. Домiнiканцi й францисканцi проповiдували латинство як єдино можливий дiйсний християнський обряд i намагалися переконати в цьому тодiшнє українське суспiльство.
Звичайно, така непримиренна позицiя викликала недовiр’я населення i вiдштовхувала його вiд Риму i Заходу в цiлому. Ця ситуацiя стала зручним приводом для Константинополя посилити свої впливи на Українi.В перiод хрестових походiв, якi спрямовувались не лише на Близький Схiд, а й на землi захiдних слов’ян, збiльшуються пiзнання захiдноєвропейцiв щодо ближчих i дальших сусiдiв на сходi Європи. Зокрема, в Англiї впродовж XIII ст. було написано три твори, де наводяться детальнi географiчнi описи та iнша iнформацiя щодо Давньої Русi: «Iмператорськi дозвiлля» Гервазiя Тiльберiйського, «Про властивостi речей» Бартоломея Англiйського i «Великий твiр» Роджера Бекона.
Гервазiй Тiльберiйський (1150-1235) походив зi знатної сiм’ї, близької до королiвського оточення. Якийсь час вiн перебував на службi в англiйського короля Генрiха II (1154-1189), а згодом – у рiзних європейських можновладцiв. Вiд се-редини 90-х рокiв Гервазiй мешкає в Арлi – центрi ранньосередньовiчного Арелатського королiвства, що 1034 р. увiйшло до складу Германської iмперiї. Оттоновi IV, який зробив його маршалом Арелатського королiвства, Гервазiй присвятив свої «Iмператорськi дозвiлля». Його увага зосереджена здебiльшого на Пiвденнiй i Пiвденно-Захiднiй Русi, що виступає у нього пiд назвами Русiя i Рутенiя. Це було характерним у визначеннi топонiмiв України-Русi для всього тогочасного європейського свiту. Гервазiй згадує Київ, називаючи його Хiо; Галич вiн йменує Галiцiєю, Днiпро – Апером, Буг – Браслетом, Володимир-Волинський – Лодимирiєю.
Бартоломей Англiйський (1190 – пiсля 1250) – автор середньовiчної енциклопедiї «Про властивостi речей» – отримав освiту в Парижi, де став ченцем францисканського ордену. У 1230 р. вiн був направлений до Магдебурга для викладання теологiї. В Нiмеччинi Бартоломей залишався до кiнця життя. Характерно, що в його працi Галичина (Галацiя) виводиться вiд Галлiї римських часiв. Причому вiн зазначає, що цей широкий i плодючий край, що включає велику частину Європи, «називається тепер багатьма Рутенiєю». У роздiлi «Про Русь» кордони Давньоруської держави визначаються приблизно сучасними етнiчними межами України, а Русiя, або Рутенiя, як зазначає Бартоломей, «у деякiй своїй частинi називається Галацiєю».
Хоча європейцям не вдалося утримати в своїх руках схiдне узбережжя Середземномор’я, хрестовi походи мали надзвичайно важливi соцiально-полiтичнi, економiчнi, а також культурнi наслiдки для всiєї Європи. Насамперед, європейцi ознайомились iз значними технiчними й господарськими досягненнями Сходу. Iстотно вплинуло на культурний розвиток Європи знайомство з багатою i рiзноманiтною культурою схiдних народiв, про яку не мало й гадки європейське рицарство, скуте вузькими межами феодальних замкiв i найближчих мiських округ. Вже пiсля першого хрестового походу європейське купецтво почало безпосереднi зносини з Левантом, що вiдразу пожвавило i розширило захiдноєвропейську торгiвлю. Був усунутий головний конкурент у торгiвлi зi Сходом – Вiзантiя, яка досi виконувала на цьому напрямку посередницьку функцiю.
Для України-Русi поява нового середземноморського торговельного шляху, що мiцно зв’язав захiдноазiйськi порти з пiвденноєвропейськими, призвела до занепаду традицiйної днiпровської артерiї. Якщо перед хрестовими походами схiдна торгiвля йшла з Вiзантiї – найважливiшого свiтового торговельного центру тих часiв – через Чорне море Днiпром у Балтику, то наприкiнцi XII ст. i особливо у XIII-XIV ст. ситуацiя стрiмко змiнилася. Торгiвля зi Сходом пiшла з портiв Азiї безпосередньо до Венецiї, Генуї, Марселя, а звiдти – на пiвнiч Європи, минаючи «великий шлях» Днiпровий, що опинився осторонь нової торговельної дороги i втратив колишнє значення. До того ж значно утруднювали торговельнi стосунки надднiпрянських земель з Чорномор’ям кочовi народи, що захопили пiвденнi степи у XII-XIII ст. Нарештi, остаточно зруйнував стару торгiвлю Надднiпрянщини татарський напад. Сплюндрований Київ та iншi надднiпрянськi мiста фактично були вiдрiзанi вiд Вiзантiї. I хоча у XIV-XV ст. розпочався товарний рух з пiвдня до Москви та Новгорода, i на цьому шляху Київ був важливою станцiєю, проте ця торгiвля не досягла масштабiв та iнтенсивностi київської торгiвлi XI-XII ст.
В перiод втрати Києвом свого економiчного i полiтичного значення зростає геополiтична роль захiдноукраїнських земель. У цьому регiонi торговельний рух набирає дедалi бiльшої сили, оскiльки захiдноукраїнськi землi стали важливим посередником у зносинах мiж Чорноморським узбережжям i країнами Центральної Європи.