Загострення стосунків між Римом і Візантією.
Мiж тим, у серединi IX ст. сталося нове загострення стосункiв мiж Римом i Вiзантiєю. В ходi боротьби за патрiарший престол прихильника Риму патрiарха Iгнатiя i iмператорського кандидата Фотiя останнiй виступив з посланням до схiдних патрiархiв, в якому закинув римськiй церквi низку «єресей».
Окрiм заперечення права миропомазання, целiбату, голiння борiд духовенством, посту в суботу та деяких iнших обрядових та органiзацiйних ознак римської церкви, кандидат у патрiархи заперечив римському папi у правi главенства в християнськiй церквi. Пояснювалось це перенесенням столицi iмперiї з Риму до Константинополя, куди, на думку Фотiя, мав перенестися i церковний примат. В цьому домаганнi Фотiя мiстилася головна причина конфлiкту, а саме – прагнення Вiзантiї до полiтичного i церковного лiдерства у християнському свiтi. Хоча пiсля другого усунення Фотiя з патрiаршого престолу зв’язки з Римом були поновленi, остаточний розрив з Римом залишався питанням часу.Таким чином, коли слов’янськi племена впритул пiдiйшли до прийняття хрис-тиянства, християнська церква вже виразно засвiдчувала наявнiсть двох конструк-цiй у своєму єдиному ще органiзмi. Розбiжностi мiж обома гiлками християнства мали глибиннi культурно-iсторичнi i полiтичнi причини. Насамперед, Рим мав набагато тривалiшу традицiю апостольського авторитету римських єпископiв, iєрархiчного становища римської кафедри, її органiзацiйних принципiв. Константинополь, що постав порiвняно пiзно, наголошував на своєму статусi центру єдиної в той момент християнської церкви i цим обгрунтовував iєрархiчну першiсть свого єпископа. Слiд, проте, зауважити, що навiть у часи свого найбiльшого розвитку за Анастасiя I та Юстинiана I, Константинополь не досяг рiвня Риму як духовної та iсторичної столицi тогочасного культурного свiту. Вiзантiя так i не спромоглася утвердитися на Заходi i отримати повного визнання в межах власної держави через опозицiю бiльш давнiх осередкiв церковного життя на Сходi.
Вiзантiя зазнавала сильних орiєнтальних полiтичних i культурних впливiв, яким пiддавалось як державне, так i церковне життя. Особливо помiтно це було в перiод iконоборства (течiя виразно iудаїстсько-магометанського походження – авт.), коли Вiзантiя формує тип держави швидше азiатський, нiж європейський. Причому, коли Вiзантiї дедалi бiльше загрожувала небезпека зi сходу – вiд персiв та арабiв, вона наполегливо вiдчужувалася вiд європейського свiту. Проявом цього вiдчуження було занехаяння латинської мови, яка до VII ст. була урядовою, невизнання iмперiї Карла Великого тощо. Хоча грецька мова стала пануючою у Вiзантiї, проте вона не наблизила її до античної цивiлiзацiї, а швидше навпаки. I в цьому, безперечно, позначилося фактичне панування орiєнталiстського свiтобачення у Схiднiй Римськiй iмперiї. Натомiсть саме через Рим з його «варварською», за висловом Фотiя, мовою прийшло згодом вiдродження в лiтературi, науцi, мистецтвi, що базувалося на духовних здобутках стародавньої Грецiї.
Принципово iншими нiж на Заходi були у Вiзантiї взаємини мiж церквою i державою. Вiд початку церква стала тут однодержавною i однонацiональною iнституцiєю. Вона перетворилася на покiрне знаряддя для досягнення державою полiтичних цiлей, допускала втручання iмператора у свої внутрiшнi справи. Диктат полiтичної влади у справах церкви i вiри – цезаропапiзм – у V ст. був оформлений теоретично. Згiдно з приписами цiєї теорiї в єдинiй державi мало бути єдине право i єдина вiра, а джерелом для одного й другого був iмператор i архiєрей в однiй особi. Їх компетенцiя поширювалася не лише на органiзацiйнi справи церкви (призначення й усунення iєрархiв), а й на догматичнi; iмператорськi едикти були обов’язковими як для свiтських пiдданих, так i для духовних.
Iнакше складалися стосунки мiж полiтичною i духовною владами на Заходi. Там також римський iмператор був репрезентантом найвищої полiтичної влади у католицькому свiтi, проте у стосунках з церквою, принаймнi формально, вiн вважався лише одним з мирян.
Безперечно, бували перiоди, коли iмператорська влада здiйснювала сильний тиск на церкву i папський престол, але у справi вiри, догматики i моралi вона не втручалася. Поступово папство здобувало значний полiтичний авторитет й iстотно впливало на долю окремих держав. В цiлому римокатолицька церква зумiла забезпечити собi органiчну незалежнiсть вiд держави i набула наднацiонального унiверсального характеру, який зумiла зберегти, незважаючи на полiтичнi змiни у Римськiй iмперiї, а згодом у середньовiчнiй Європi i в новiтнi часи. Таким чином, якщо на Сходi державна влада iстотно переважала церковну, що гальмувало як полiтичне, так i релiгiйне життя, на Заходi завдяки рiвновазi влад обидвi сфери отримували можливiсть всебiчного розвитку.У стосунках двох центрiв християнського свiту важливою проблемою було їх суперництво у поширеннi християнства серед слов’ян. Найближчий слов’янський сусiд Вiзантiї – Болгарiя – в особi свого царя Бориса (852-888) наполегливо шукала контактiв з Римом у церковних справах, а в політичних – з Каролiнгською iмперiєю. Борис вступив у зносини з папою Миколаєм I i iмператором Людовиком з тим, щоб вони надiслали мiсiонерiв для органiзацiї болгарської церкви. Iнша велика слов’янська держава – Моравiя, якiй загрожувала iмперiя франкiв, навпаки, намагалася спертися на її вiзантiйських суперникiв.
На цей час припадає зростання мiжнародного авторитету Русi, яка здiйснила ряд успiшних походiв на Вiзантiю i домоглася дипломатичного визнання. Одним з важливих наслiдкiв цiєї подiї стало введення християнства на схiднослов’янських землях – пiсля багатовiкового перiоду проникнення туди нової вiри. В енциклiцi патрiарха Фотiя до схiдних церков говориться про успiхи нової вiри на Русi; «Не лише болгари звернулись до християнства, але й той народ, про який багато i часто мовиться i який переважає iнших брутальнiстю i звiрством, тобто так званi руси. Пiдкоривши сусiднi народи i через те надмiрно запишавшись, вони пiдняли руку на Ромейську iмперiю.
Але тепер i вони перемiнили елiнську i безбожну вiру, у котрiй ранiше перебували, на чисте християнське вчення, увiйшовши до числа вiдданих нам i друзiв, хоча незадовго до цього грабували нас й виявляли невгамовну зухвалiсть. I в них запалала така жадоба вiри i ревнiсть, що вони прийняли пастиря i з великою ретельнiстю виконують християнськi обряди».Пiсля вiдомого нападу на Константинополь у 860 р. вiзантiйська дипломатiя прагне перехопити iнiцiативу у «цивiлiзуваннi» Русi, яка вже вiдчутно загрожувала геополiтичним позицiям iмперiї. Фотiй вiдряджує на Русь єпископа, який мав вводити там християнськi обряди та звичаї. Вiн був прийнятий Аскольдом, про що згадує лiтописець, охрестив князя, дружину i народ. Цей пастир-єпископ виявив себе прихильником патрiарха Iгнатiя, що визнав зверхнiсть Рцму, i папи римського Миколая 1, назвавши при хрещеннi князя Аскольда Миколаєм. Таким чином Русь втягується у процес утвердження нової вiри, який у головних державах тодiшньої Європи завершився наприкiнцi VIII ст. Для слов’янських народiв переломним етапом стало IX столiття. Причому Київська держава – як i Болгарiя та Моравська держава – стає об’єктом суперництва Заходу i Сходу.
У 862 р. пiсля мiсiонерської подорожi до Хозарiї Кирило, а також його брат i сподвижник Мефодiй отримують завдання вiд Фотiя та вiзантiйського iмператора виїхати до Моравської держави з метою поширення християнства. Ця мiсiя супроводжувалася масштабними культурно-просвiтнiми i полiтичними заходами, що ознаменували остаточну перемогу християнства у Моравiї, Чехiї, Словаччинi i початок його поширення у Пiвденнiй Польщi. У порозумiннi з великоморавським князем Ростиславом вони повели свою мiсiю так, щоб завершити розпочату ще франкськими мiсiонерами християнiзацiю язичницьких мас слов’янського населення i, разом з тим, запобiгти втратi незалежностi Моравською державою, якiй загрожувала Франкська монархiя. З цiєю метою почалося вживання слов’янської мови у проповiдях, було перекладено Бiблiю i тексти основних богослужiнь.
Згодом папа Андрiан II висвятив Мефодiя на єпископа, який очолив незалежну вiд сусiднiх нiмецьких єпископiв єпархiю у слов’янських землях.Фотiй намагався випередити Рим у наверненнi слов’ян до християнства. Особ-ливе мiсце в цих планах Вiзантiї належало Болгарiї, оскiльки її володар Борис (852 – 889) намагався встановити тiснi полiтичнi зв’язки з романо-германським свiтом. У 863 р. вiн став союзником Людовика Нiмецького у боротьбi з його сином-бунтiвником Карломаном i Ростиславом моравським. У 864 р. в Тульнi на Дунаї передбачалось укладення договору мiж обома сторонами, що мало сприяти здiйс-ненню намiченого Борисом плану прийняття християнства з латинського Заходу. Цей крок вiтався Людовиком i особливо папою Миколаєм I, який прагнув трактувати єпископiв схiдного християнства, в тому числi i константинопольського патрiарха, нарiвнi з пiдпорядкованими йому єпископами на Заходi.
У 863 р., користуючись послабленням Болгарiї через голод, вiзантiйський iмператор Михайло III розпочав воєннi дiї проти Бориса. Внаслiдок поразки Борис був змушений прийняти християнство вiд Константинополя, а не вiд Риму. У 864 р. сам Фотiй охрестив Бориса, проте останнiй, домагаючись незалежного патрiархату для своєї держави, порвав з Вiзантiєю i звернувся до папи Миколая I з тим самим проханням – що i було виконано. Ця боротьба впливiв Риму i Вiзантiї у Болгарiї затягнулась аж до середини Х ст., коли за згодою iмператора було висвячено першого для незалежної болгарської церкви патрiарха Дам’яна. Смерть Фотiя пом’якшила конфронтацiю мiж папським престолом i Константинопольським патрiархатом, i єдина вселенська церква, принаймнi формально, проiснувала впродовж ще 150 рокiв.