Стосунки з Римом.
Серед iнших напрямкiв полiтичної дiяльностi Данила Галицького прiоритетне мiсце мали його зносини з Римом. Участь Петра Акеровича у Лiонському соборi 1245 р. була свiдченням традицiйної зацiкавленостi Риму в руських справах, яка ще бiльше посилилась пiсля татарського нашестя.
Того ж року папа направив посольство на чолi з францисканцем Плано де Карпiнi до татар i на Україну з тим, щоб докладно вивчити ситуацiю на мiсцi i подати, зокрема, точну iнформацiю про настрої i вiдносини у православнiй церквi. Посли прибули разом з Васильком Романовичем, який зустрiв їх в Сiлезiї i супроводжував до Володимира-Волинського, де вiдбулася зустрiч з руськими єпископами. Почалися переговори про можливе прилучення української церкви до Риму. Повертаючись з Орди, Данило особисто зустрiвся з посольством десь на Надднiпрянщинi, а вдома на нього чекали листи вiд папи у справi об’єднання церков. Зав’язалося жваве листування мiж папою Iнокентiєм IV i Данилом, головним змiстом якого була органiзацiя протитатарської допомоги i церковне об’єднання. У 1247 р. посольство Плано Карпiнi їде через Київ у Холм, де вiдбулася ще одна зустрiч з єпископами в присутностi Данила i його бояр. Пiсля наради галицькi посли вирушають до папи i повертаються з викладеними ним у листах умовами церковної злуки й обiцянками допомоги. Папа звертався з листами водночас i до Олександра Невського, якого теж закликав до єднання. Очевидно, що папа прагнув лише формування оборонного фронту для захисту Захiдної Європи вiд татарських наскокiв, тодi як Данило розраховував на органiзацiю хрестових походiв проти татар. Саме з цього вiн виходив у своїх переговорах з Римом. У 1247 р. Iнокентiй IV прислав Даниловi королiвську корону, проте князь не прийняв її, оскiльки без серйозних гарантiй захiдної допомоги цей крок мiг спровокувати агресiю татар. Тому, як свiдчить Галицько-волинський лiтопис, вiн вiдповiв папi: «Не можу прийняти твоєї корони без твоєї помочi». Правда, папа у тому ж роцi проголосив хрестовий похiд проти татар, однак заклик Риму залишився без вiдповiдi. Переговори з папою були перерванi аж до 1253 р. Цього року Данило вже почував себе бiльш упевнено i саме готувався до активного протистояння татарським загонам на Правобережжi. До того ж папа знову виступив з iдеєю органiзацiї протитатарського хрестового походу i створення коалiцiї з Польщi, Чехiї, Моравiї, Сербiї та померанських князiвств. У цiй ситуацiї Данило погодився на прийняття королiвської корони. Коронацiя вiдбулася в Дорогичинi на Пiдляшшi пiд час його походу на ятвягiв. Як пише лiтописець, «прийняв вiнець вiд Бога, вiд церкви святих Апостолiв, вiд стола святого Петра, вiд отця свого папи Iнокентiя i вiд усiх його єпископiв». Папу було визнано верховним пастирем руської церкви, проте водночас пiдтверджено непорушнiсть схiдного обряду i церковних прав.Коронування Данила Галицького iстотно пiднесло авторитет української держави серед європейських народiв. Слiд мати на увазi, що титулатура Русi-України як королiвства вже мала певну традицiю. Ми зустрiчаємо її у зверненнi папи Григорiя VII до Iзяслава Ярославича; причому папа називає Iзяслава – позбавленого держави – королем, тодi як Болеслава польського – тiльки князем. Галичина i Волинь у багатьох європейських анналах також виступають як королiвство. У листуваннi з Данилом i Васильком папа Iнокентiй IV обох титулує королями. Для порiвняння зауважимо, що в листi до магiстра Тевтонського ордену папа називає Данила «достойним королем Русi», тодi як Олександра Невського – «шляхетним мужем, князем Суздальським». Так само вищий, нiж для Олександра Невського, титул застосовує папа i щодо Данилового брата Василька, якого вiн називає «свiтлим королем Володимира». В питаннях титулатури апостольська столиця не могла припуститися помилки, тому що це було б грубим порушенням полiтично-правних принципiв феодальної Європи. Отже, статус Галицько-Волинської держави як королiвства – спадкоємця Київської держави – був цiлком легiтимним в очах тодiшнього суспiльства.
Характерно, що Бела IV, даючи Ростиславовi Михайловичу окреме князiвство – банат Мачву (аби покiнчити з його претензiями на Галичину) i незважаючи на свiй союз з Данилом, сам не вiдмовився вiд титулу «короля Галiцiї i Лодомерiї». Коронацiя Данила i надання Галицько-Волинському князiвству статусу королiвства було ще одним важливим кроком України в напрямку до Європи, акцептування її суспiльно-культурних цiнностей. Цього прагнули найбiльш далекогляднi українськi полiтики доби середньовiччя, серед яких Данило Галицький – один з найвидатнiших їх представникiв.Невпевненiсть Данила щодо допомоги Риму не була марною. Коли татарськi загони почали тиснути на його позицiї на Правобережжi, вiн опинився наодинцi з небезпечним ворогом. Пiсля успiшного протистояння Куремсi Данило уклав з ним перемир’я. Ймовiрно, що умовою цього миру була татарська вимога розiрвати стосунки з папою. Це сталося у 1256 р., через три роки пiсля укладення угоди з Римом. Вiдбулося це не з вини галицького володаря, а тому, що захiднi країни виявили байдужiсть до долi Галицько-Волинської держави.
У 1257 р. папа Олександр II – наступник Iнокентiя IV – видав буллу Даниловi, нагадуючи йому про його зобов’язання. Вiн закликав до навернення i погрожував Даниловi церковними карами на випадок непослуху. Проте, навчений гiрким досвiдом, Данило не зважив на перестороги папи i не поновив зв’язкiв з Римом. Безперечно, що його мало цiкавили богословськi чи обрядовi вiдмiнностi мiж захiдною i схiдною церквами. У взаєминах з Римом вiн керувався насамперед полiтичними iнтересами як свiтський володар, i це було цiлком природно. Так само папська столиця постiйно зверталася в той час до полiтичних i силових засобiв у своїй дiяльностi i, звичайно, не обмежувалася чисто релiгiйними заходами у поширеннi свого впливу. Так, вiдверто полiтичне забарвлення мало хрещення литовського князя Мiндовга. Вiн був навернений хрестоносцями. Проте, охрестившись i прийнявши корону вiд папи, вiн поступово знову вiдiйшов вiд християнства i жорстоко переслiдував християн. Минуло понад сто рокiв, поки Рим зумiв повернути втраченi позицiї у Литвi i вiдновити там католицтво.
Розiрвання стосункiв з Римом не врятувало Данила вiд дальшого тиску татар. Ситуацiя ще бiльше погiршилася, коли Куремсу у 1259 р. замiнив енергiйний воєначальник Бурундай, що прийшов «со множеством полков татарських, в силе тяжьце и ста на местах Куремhсенех». Даниловi й Васильковi довелося допомагати татарам у їхньому походi на Польщу й Литву i тим розiрвати з останнiми союзницькi стосунки. Бiльше того, Романовичi були змушенi, згiдно а наказом Бурундая, зруйнувати укрiплення Володимира, Кремiнця, Луцька i Львова. Лише Холм залишився непорушним. Плани Данила опанувати Схiдну Україну та Київ i визволитися з татаро-монгольського ярма не здiйснилися. У 1264 р. Данило помер, але, незважаючи на невдачi, полiтичний вплив Галицько-Волинського князiвства в Центральнiй Європi залишався великим.