78. Класична концепція статі.

Проблеми статі та любові актуалізуються сьогодні в зв'язку з виходом у простір культури та цивілізації жінки, яка прагне рівних та вільних стосунків зі світом чоловіків. Патріархальна епоха, яка обмежила буття жінки кухнею, дітьми та церквою, прямує до самозаперечення - вона переповнена внутрішніми суперечностями.

Нові стосунки статей не повинні означати реваншизму жінок щодо "сильної половини". Адже реваншизм означає інфантильну, невротичну взаємодію чоловіка та жінки, яка веде до оновлених конфліктів і нової деструкції [1, 82-87]. Плідні стосунки статей - це партнерські стосунки, позбавлені будь-якого реваншистського забарвлення.

Початок III тисячоліття характеризується спрямованістю людства до відкритості, діалогічності, толерантності як найважливіших людських цінностей, що долають відчуження та самотність.

Таке подолання можливе лише шляхом об'єднання можливостей чоловічого та жіночого. Адже у чоловіка та жінки є екзистенціальні й психологічні особливості, які взаємодоповнюються. Об'єднуючись, ці особливості дають можливість долати, здавалося б, нерозв'язні суперечності.

Донедавна екзистенціальний та психологічний потенціали жінки були спрямовані лише на сім'ю. Зараз вони з необхідністю виходять за межі родини у соціальну й духовну царини, породжуючи нові цінності та стратегії людства. Проте екзистенціальний та психологічний потенціали жінки не повинні витісняти відповідні потенціали чоловічого начала. Історія вчить, що ці потенціали повинні об'єднатися, причому не механічно, а творчо.

Отже, метою цієї статті є з'ясування екзистенціальних та філософсько-психологічних аспектів феномена статі в людському бутті та шляхів, що ведуть до конструктивної взаємодії статей та гендерного партнерства.

Вирішити проблему конструктивної взаємодії статей можна, лише з'ясувавши, що таке стать і в чому полягає її глибинний сенс?

В історії філософської думки є безліч цікавих концепцій статі.

Один із фундаторів філософії персоналізму М. Бердяєв продовжує та розвиває міркування Платона, ставлячи ідею андрогiнiзму в центр своєї філософії статі. Він пише: "Стать - це те, що повинно бути подолане, стать - це розрив. Поки залишається цей розрив - немає індивідуальності, немає цілісної людини". І продовжує: "Чоловік тільки стать, половина, він продукт світової розірваності. . . І жінка - стать, половина" [2, 25]. Отже, подолання статевої розірваності М. Бердяєв вбачає в подоланні статі через утвердження нової цілісної індивідуальності. А після цього - з'єднання з іншою цілісною індивідуальністю через любов-андрогінізм, що долає половинчастість.

Принципово іншої позиції дотримується О. Вейнінгер. Продуктивне з'єднання статей для нього не є необхідним. Більше того, воно не є можливим. В роботі "Стать та характер" він приписує чоловічому все позитивне та цінне, жіноче ж є лише відображенням і тінню чоловічого. "Жінка тяжіє до чоловіка так, як футляр до коштовностей, - пише О. Вейнінгер. - Його погляди стають її поглядами, його симпатії - її симпатіями, його антипатії - її антипатіями" [3, 289].

О. Вейнінгер є одним з небагатьох філософів, які свідомо постулюють позицію зневаги до жіночого начала. Якщо ця зневага у більшості мислителів патріархальної доби існує на підсвідомому та контекстуальному рівні (наприклад, у З. Фрейда та його школи), то у текстах О. Вейнінгера вона виривається на поверхню. Цей автор послідовно постулює те, що інші патріархальні мислителі мали на рівні передчуття - жіноче є вторинним щодо чоловічого.

Відповіддю патріархальним поглядам на стать стають погляди феміністичні. Феміністичні теорії роблять спробу підняти жінку з колін і надати їй рівні права з чоловіком. Деякі авторки займаються цим досить невротично, але певна категорія дослідниць проводить виважений та коректний аналіз стану жінки в суспільстві .

Так, цікаві роздуми про стать та відмінності в психологічному розвитку чоловіка та жінки можна побачити в праці американського антрополога та психолога К. Гiллiган "Іншим голосом. Психологічна теорія та розвиток жінок" [5, 352-371]. Авторка переконана, що статева ідентичність у дитини формується до трьох років, коли з нею більше спілкується мати.

З точки зору К. Гiллiган, вже у віці трьох років у хлопця формується усвiдомлення своєї протилежностi матерi. Вона вважає, що саме це зумовлює особистісний розвиток чоловiка в намрямку автономiї. Це вимагає особливого типу комунікативних зв'язків, який потребує моралi справедливостi.

У дiвчат, в яких статева iдентифiкацiя відбувається через ототожнення з матір'ю, на думку К. Гілліган, формується мораль любовi та турботи. Тому особистiсний розвиток жiнки визначається усвiдомленням значущостi взаємозв'язку мiж людьми, а тому головна проблема жiнки - збереження вiдносин мiж людьми.

Поряд із патріархальним та феміністичним підходами щодо проблеми статі існує андрогін-аналітичний підхід. Автор цього підходу Н. Хамiтов у книгах "Межi чоловічого та жіночого: вступ до метаантропології" [6] та "Філософія і психологія статі" [7] пропонує послідовну та завершену концепцію статі та любові, що виходить за межі як патріархальних, так і феміністичних настанов. Сутність андрогін-аналітичного підходу - не лише визнання рівноправності чоловічого та жіночого, а й постуляція необхідності їх партнерської взаємодії на психологічному, соціальному та екзистенціальному рівнях.

Методологічною основою андрогін-аналізу є метаантропологія - вчення про екзистенціально-особистісні виміри людського буття та умови плідної комунікації у цих вимірах, а також про фундаментальні тенденції розвитку людського роду і пов'язані з ними колізії. Мiркуючи з метаантропологічних позицій над проблемою позатілесних виявів статі, Н. Хамітов вважає екзистенціальним проявом чоловiчого духовне начало - здатнiсть до творчостi, вихід за свої межi, самотрансцендування, а екзистенціальним проявом жіночого - душевне начало - здатнiсть до любовi та спiвчуття, на відміну від О. Вейнінгера, який ототожнює жіноче начало з матеріальним та буденним.

На нашу думку, метаантропологічна методологія є евристично плідною для осягнення феноменів статі та любові, передусім, тому, що її центральною ідеєю є ідея трьох екзистенціальних вимiрiв людського буття, яка відкриває нові горизонти для осягнення плідної взаємодії чоловічого та жіночого та осмислення деструкції в їх стосунках.

Н. Хамітов виділяє буденне, граничне та метаграничне буття людини.

Буденне буття - це такий вимiр людського буття, де людиною керують воля до самозбереження та воля до продовження роду. В буденності відношення статей будуються за моделлю: "Я - Воно" або "Я - Об'єкт". Буденне буття породжує манiпуляцiю однiєї статi iншою. Екзистенцiально кожна людина відчуває в буденності свою розірваність і половинчастість, статеве вiдчуження. В цьому вимiрi жiнка вiдчуває те, що вона жiнка, а не особистiсть, а чоловiк зосереджується на своїй маскулінній ролі. Актуалiзуються фiзично-тiлеснi та соціальні якостi людини, а не особистiснi. Культивуються iнтереси роду, а не персони. Людина спрямовує свої сили передусім на буття роду, а не на свою самоактуалiзацiю та самореалiзацiю.

В граничному бутті людиною керують iншi типи воль: воля до влади, з одного боку, i воля до самотворення та культуротворення, - з іншого. Воля до влади зумовлює граничне посилення маніпуляції однієї статі іншою. Саме на шляху волі до влади ворожнеча між чоловіком та жінкою стає більш болючою.

Воля до самотворення та культуротворення в граничному бутті спрямовує особистість до усамітнення. Але усамітнення для саморозвитку знов відчужує чоловіка від жінки та навпаки. Створені ними артефакти культури стають поміж ними, розділяючи їх. Але позитивним в усамітненні є те, що відбувається становлення та актуалізація особистості.

В метаграничному бутті, де людиною керують такі типи воль, як воля до толерантності та воля до любові, відбувається об'єднання чоловічої та жіночої статей через любов. Жінка та чоловік як біологічні статі, розвиваючи свою психологічну стать, стають цілісними особистостями і складають андрогінне ціле, яке є творчо-особистісним об'єднанням двох автономних актуалізованих особистостей. Отже, подолати половинчастість можна через створення внутрішньої цілісності та знаходження своєї любові.

Як визначити найважливіші особливості чоловіка та жінки? Чи дає можливість це визначення подолати відчуження між статями?

Щоб відповісти на ці питання, звернемося до того, що, крім біологічної статі, кожна людина має ще й соціальну стать, яка формується під впливом виховання у сім'ї та оточенням. Останнім часом - переважно у феміністичній літературі - найчастіше говориться про гендер - соціальний вимір статі. Зміст його складається з соціальних стереотипів щодо ролей чоловіка або жінки.

Біологічну та соціальну стать в їх єдності ми пропонуємо назвати зовнішньою статтю. Вона не обирається людиною. Це - її доля (чи знедоленість). Психологічний же і тим більше екзистенціальний виміри статі завжди є результатом вільного вибору особистості за межами буденного буття людини. Психологічну та екзистенціальну стать можна умовно назвати внутрішньою статтю або внутрішнім виміром статі.

Тією мірою, якою буття чоловіка та жінки є людським буттям, його визначає саме внутрішня стать. Отже, йдеться про найважливіші екзистенціальні та психологічні особливості чоловіка та жінки - внутрішню чоловічість та жіночість.

Самоочевидними чоловічими рисами можна назвати самостійність, вміння постояти за себе, незалежність від впливу оточення, витримка, керівні, організаторські здібності, схильність до ризику, рішучість, наполегливість, сміливість, амбітність, честолюбство, сила волі та ін. Тоді як жіночими рисами будуть поступливість, чутливість до проблем інших людей, сором'язливість, ніжність, уміння вмовити, переконати, розвинута інтуїція, жалісливість, вірність, надійність, турботливість, балакучість, сентиментальність, схильність до пліткарства.

Різниця психологічної жіночості та психологічної чоловiчостi випливає хоча б з того, що потреба в самозбереженнi та продовженнi роду притаманна саме жiнці, вона є хранителькою вогнища; чоловiк - завойовувач просторiв, опановувач земель, господар свого роду.

В зв'язку з цим виокремимо такi риси внутрішньої жiночостi та внутрішньої чоловiчостi, які конкретизують на рівні поведінки душевність та духовність.

Внутрішня жіночість

Внутрішня чоловiчiсть

Пасивність

Активність

Статичність

Динамічність

Гнучкість

Твердість

Тактовність

Безкомпромісність

Тактичнiсть

Стратегiчнiсть

Психологічність

Фiлософiчнiсть

Відзначаючи певні природні передумови цих ролей і їх адаптивну органічність в буденному бутті, не можна погодитись з позицією авторів, які виводять різницю чоловічої та жіночої психології і екзистенції лише з різниці анатомії та фізіології. Ця позиція досягає своїх граничних проявів у вченні В. Розанова, який порiвнює душі чоловіка та жінки з відповідними статевими органами. "Чоловіча душа в iдеалi - тверда, пряма, міцна, наступальна, рухається вперед, напориста. . , - пише він, - це все - майже словесна фотографія того, що чоловік сором'язливо закриває рукою!. . Перейдемо до жiнки: iдеал її характеру, поведiнки, життя та взагалi всього нарису душi - нiжнiсть, м'якість, поступливість. . . Але це тільки - назва якостей її дітородного органу. . . " [8, 39].

Звернемося тепер до аналізу вказаних вище пар через призму концепції буденного, граничного та метаграничного буття. Пари "пасивність активність", "статичність - динамічність", окреслюють традиційні психологічні ролі чоловіка та жінки у буденному бутті. Вони вже перейшли у розряд гендерних стереотипів буденності. Можна сказати, що ці пари якостей обмежені буденним буттям. Тоді як пари "гнучкість - твердість" і "тактовність - безкомпромісність" проявляються як у буденному, так і у граничному бутті.

А пари "тактичнiсть - стратегiчнiсть" і "психологічність - філософічність" описують буття чоловіка та жінки у граничному та метаграничному бутті.

Такі жіночі риси, як психологічність, тактичнiсть, гнучкість, тактовність відображають той факт, що жiнка як берегиня відносин має мудрість душевності - здатність до плiдної комунiкацiї, емпатiї та спiвчуття, можливість переживати самоцінність теперішнього.

Тактичнiсть і тактовність не випадково розрізняються. Тактовність є рисою, що сприяє толерантності в спілкуванні. Тактичнiсть можна розглядати як орiєнтацiю на теперiшнiй час і прийняття значущості буттєвої ситуації "тут, тепер і зараз".

Внутрішня чоловiчiсть, яка виявляється в таких рисах, як активність, динамічність, стратегiчнiсть, фiлософiчнiсть, може бути пояснена інтенцією чоловiчого начала вийти за межi буденних можливостей людського, змінитися самому та змiнити свiт, завоювати свободу. Така риса, як безкомпромісність свідчить про те, що через спрямованість в майбутнє, націленість на досягнення мети чоловік часто буває неадекватним у відносинах з людьми.

Всі перелічені особливості внутрішньої чоловічості та жіночості є цінними та необхідними. Але вони розквітають, лише доповнюючись протилежними. Тому подолати відчуженість статей можна шляхом конструктивного взаємодоповнення чоловічих та жіночих рис у духовно-душевному спілкуванні та співпраці чоловіка і жінки.

Внутрішня чоловічість та жіночість є ознакою кожної особистості, незалежно від біологічної статі. Є жіночні чоловіки - ті, що мають внутрішні риси жінки, і чоловічні жінки - ті, яким властиві риси чоловіка. Внутрішня стать може гармоніювати з біологічною, а може суперечити біологічній статі (а подеколи й соціальній). Таким чином, взаємодоповнення чоловічих та жіночих рис повинне відбуватися не лише у комунікації особистостей, а й у межах особистості.

Як уже відзначалось, наша епоха характеризується спрямованiстю людства до комунiкативної вiдкритостi, дiалогiчностi, толерантностi. Не буде перебільшенням сказати, що смисловим осереддям і толерантності, і відкритості, і діалогічності є любов. Її найбільш очевидним проявом є статева любов - любов чоловіка та жінки. Якщо враховувати, що вона породжує життя, то не буде перебільшенням сказати, що всі інші форми любові фокусуються в ній та породжується нею.

Звертаючись до біблійної концепції походження статі та любові, Якоб Беме пише: "Ти юнак або діва, а Адам був і тим, і іншим в одній особі" [Цит. за: 2, 63]. На думку Я. Беме, між внутрішнім юнаком та внутрішньою дівою Адама існувала любов, яка може бути визначена любов'ю до себе. Гріхопадіння призводить до того, що Адам втратив дiву і набув жiнку. Я. Беме зазначає, що дiва була Софiєю першо-Адама. Вона загинула в грiхопадiннi. Замiсть Софiї була створена Єва для земного життя.

Розвиваючи ідеї Я. Беме, М. Бердяєв пропонує iдею творчого андрогiнiзму, що долає розiрванiсть статей через дух та в дусi. Філософ пише: "Любов - акт творчій, що створює інше життя, що долає рід та природну необхідність. В любові стверджується особистість, єдина, неповторна" [2, 25].

Еротична любов завжди передбачає любов до себе.

Людину, що любить себе, Ю. Рюриков називає егоальтруїстом, який рівноцінно любить і себе, і інших [9, 120]. В зв'язку з цим доречними є слова Майстра Екхарта: "Якщо ти любиш себе, ти любиш усякого іншого так само, як себе. Поки ти любиш іншого менше, ніж себе, тобі не вдасться любити себе по-справжньому; але якщо ти любиш всіх однаково, і себе також, то ти любитимеш їх як одного, і цей один є і Бог, і людина. Отже, великий та праведний той, хто, люблячи себе, любить також й усіх інших" [Цит. за: 10, 143].

Можна припустити, що любов до себе - це стадія творення особистості, стадія самотворення. Чому це саме так? Любов до себе -це перший щабель у сходинці любові не тільки еротичної, а й любові до Всесвіту, людства, Бога. Любов до себе дає можливість кожній людині пережити, що, крім тілесності, вона має ще духовне та душевне начала, які у поєднанні становлять особистість.

Лише намагаючись дати відповідь на запитання "Хто я?", людина починає по-справжньому пізнавати навколишній світ. Спочатку людина бере знання, вже накопичені людством, наступний етап - це віддавання. "Віддавати, -пише Е. Фромм, - набагато радісніше, ніж отримувати, - не тому, що є зайве, а тому, що, віддаючи, я відчуваю, що живу" [10, 162]. Людина починає творити, вона дарує свою неповторність людству. Це може бути об'єктивована творчість у вигляді артефактів культури. Однак любов до себе стає найбільш конструктивною в самотворенні. Лише через самотворення стає можливим творення відносин між людьми, творення Любові. Та справедливою буде і протилежна думка: самотворення стає можливим тільки завдяки любові -любові до себе, що творчо відкривається світові.

Така любов до себе має, за термінологією Е. Фромма, плідний характер. Як пише Фромм: "Плідність - це реалізація людиною притаманних їй можливостей, використання своїх сил" [10, 89].

Отже, дійсна любов до себе - це велика праця, це зростання та накопичення знань і почуттів, це самозмінювання, яке дає можливість не тільки брати, але й віддавати. Плідна любов до себе - це зразок любові до всіх і всього. Вона приводить до персоналізації відносин зі світом. Подібне ставлення до себе розвиває відносини зі світом від моделі "Я" - "Воно" до моделі "Я" - "Ти". Любов до себе -це любов до ідеального себе. Коли людина починає любити в собі свої ідеальні, бажані риси, а не тільки милуватися та хвалитися теперішнім станом, тільки тоді любов до себе наповнюється вищим етичним сенсом.

Плідна любов до себе підвищує не тільки саму людину, вона підвищує людей, які знаходяться поряд. Людина, сповнена любов'ю до себе, не має бажання володарювати над людьми - плідність її світовідношення у тому, що свій саморозвиток вона прагне передати іншим у вільній комунікації.

Дуже часто в буденній свідомості поняття егоїзм та любов до себе ототожнюються. Але егоїзм та любов до себе -це принципово різні речі. Егоїст байдужий або ненавидить інших, і це є відображенням байдужості або ненависті до власної особистості. Егоїст монологічний. Він нездатний на діалогові стосунки. В спілкуванні він чує лише себе. Інші для нього -це об'єкти, якими потрібно маніпулювати.

Егоїст не здатний до саморозвитку. Його псевдореалізація -це бажання довести оточуючим свою унікальність. Він доводить це не собі, а іншим. "Гра на публіку"-головне його заняття. Егоїст ставиться до себе не як до особистості, яка повинна розвиватися, а як до індивідуальності, що вже завершила свій розвиток, і вважає себе абсолютною в усіх проявах. Таке ставлення до себе є замкненим і веде до нарцисизму.

Хронічні неадекватні реакції, тривожність та агресивність - риси, що видають егоїста. Він не працює, а змагається. В кожному він бачить ворога, якого потрібно знищити. Але рано чи пізно це може призвести до фундаментальних екзистенціальних криз. Отже, порівнюючи поняття егоїзм та любов до себе, можна дійти висновку, що любов до себе, на відміну від егоїзму, має конструктивний характер для особистості.

Зустріч двох розвинених особистостей, що вже вийшли за межі лише любові до себе та прагнуть більшого, означає еротичну любов. Головним в еротичній любові є те, що дві особистості з'єднуються в нову цілісність, яка не заперечує, а навпаки, підсилює неповторність та унікальність кожної з них. Не можна не погодитися із словами Е. Фромма: "Парадокс любові в тому, що дві істоти становлять одне ціле і все ж залишаються двома істотами" [10, 121]. Отже, саме в метаграничному бутті можливе об'єднання статей в єдине ціле - через любов, що долає розірваність та відчуження статей.

Справжня еротична любов означає не тільки взаємне екзистенціально-психологічне доповнення, а й збагачення [11, 348-349]. Йдеться про жінку, яка, не втрачаючи своєї душевності, стає активною та філософічною, набуває стратегічного мислення, і чоловіка, який стає тактовним та гнучким у прийнятті рішень та проведенні їх у життя. Така еротична любов сприяє набуттю самодостатності, позбавляючи інфантилізму як чоловіка, так і жінку.