Національна концепція виховання як сучасна педагогічна метасистема і метатехнологія

Одним із яскравих прикладів системи і технології у макро- масштабі є національна концепція виховання як уособлення найяск­равіших гуманістичних ідей минувшини і прогресивних надбань сьо­годення, як поєднання традиційності й інноватики у теорії і практиці науки про виховання.

Осмислення національної системи виховання відбувається впродовж віків, оформлюється у концепціях багатьох вітчизняних діячів української педагогіки і культури, закріплюється у відповідних державних документах, апробовується на практиці.

Так, видатний представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва Григорій Савич Сковорода (1722-1794), спираючись на власну філософську концепцію і педагогічний досвід, ратував за утвердження демократичної педагогічної системи на Україні. Системотвірним чинником її існування він вважав любов до праці, людини праці, природи. Великий просвітник звертав особливу увагу на виключне значення у вихованні поваги і любові педагога до особистості дитини. Чуйність, гуманність та чесність можуть сфор­мувати у юнацтва лише такі педагоги, яким ці якості глибоко прита­манні^[CXLII].

Фундамент національної системи виховання закладався у творчості великого українського поета і мислителя Тараса Григо­ровича Шевченка (1814-1861). У його творах обстоювалися такі

виховні ідеї: 1) учитель-вихователь — творець духовного світу ди­тини; 2) учитель—зразок безмежної вірності виховній справі (повість “Княжна”); 3) залежність якості виховання дітей від виховного сере­довища (повісті “Наймичка”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”, “Нещасний”); 4) соціально-моральні аспекти трудового виховання (повість “Капітанша”); 5) всебічний розвиток особистості учня.

Серед визначних виховних ідей національної системи вихо­вання, сформульованих педагогом і просвітником Олександром Васильовичем Духновичем (1803-1865): 1) народність виховання; 2) виховання у дітей любові до вітчизни; 3) житгєствердність прин­ципу природовідповідності як “живий рецепт” того, як зберегти та удосконалити змолоду “сили людські, тілесні та духовні, від природи дані”; 4) розмаїття засобів розвитку високоморальної особистості; 5) поєднання навчання із сільськогосподарською працею; 6) роль учителя в становленні людської особистості. Всі ці ідеї О. Духнович розвивав на засадах народності, демократизму і гуманізму.

Українська школа має базуватися на українській національній системі виховання. На такий підхід у побудові національної педаго­гіки наголошував у свій час корифей педагогічної думки Костян­тин Дмитрович Ушинський (1824-1871), узагальнивши досвід вив­чення зарубіжних систем освіти. У праці “Про народність у громадсь­кому вихованні” він писав: “Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії. У кожного народу своя особлива національна система виховання”^[CXLIII]. Серед ос­новних компонентів педагогічної системи К. Ушинського: 1) розроб­ка методології і теорії виховного процесу; 2) концепція педагогічної антропології та її наукове обґрунтування; 3) моральне виховання як системотвірний компонент у розвитку особистості; 4) підготовка вчителя до виховної діяльності тощо.

Видатний представник педагогічної думки України, талано­витий письменник, публіцист і громадський діяч Іван Якович Франко (1856-1916) в основу своєї педагогічної концепції поклав такі виховні ідеї: 1) ідеал виховання — всебічно розвинена особистість; 2) зміст і методи виховання у школах Галичини; 3) розвиток особистості вчи­теля як соціально-педагогічна проблема.

Талановита українська поетеса і громадський діяч Леся

Українка (1871-1913) розвивала такі педагогічні ідеї: 1) місія і ста­тус учителя у народній школі; 2) праця і трудове виховання в житті людського суспільства; 3) вплив сімейного виховання на розвиток громадянських якостей особистості; 4) читання популярної літера­тури як один із шляхів пізнання людиною важливих соціально-полі­тичних проблем.

У творчій спадщині Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895) знаходимо цінні думки про становлення і розвиток україн­ської народної системи виховання. Рішуче засуджуючи тогочасне переслідування української мови, літератури, обрядів, звичаїв, куль­тури, М. Драгоманов у педагогічній публіцистиці розробляв концеп­цію духовного розвитку української нації, національного компонента у шкільному вихованні; виступав на захист прав українського народу щодо розвитку рідної мови і літератури, навчання дітей мовою свого народу. Підтримуючи ідею народності виховання К. Ушинського, Михайло І Іетрович пропонував скласти такі читанки, в яких були б приклади українських пісень, казок, повістей, віршів, наполягав хоч би “починати в наших школах вчити по-нашому”^[144].

Віддаємо належну шану й унеску видатного українознавця Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934) до розробки на­ціональної системи виховання. Палітра наукових інтересів ученого надзвичайно багата: історія Київської Русі, соціально-політичний роз­виток і політичне становище України, етносоціальні проблеми укра­їнської літератури, соціології, народознавства, фольклору. Численни­ми працями М. Грушевський сприяв поширенню ідеї демократизації освіти, поєднанню загальноосвітніх і культурологічних знань. Праці професора М. Грушевського мали істотний уплив і на зміст освіти дорослих: до каталогів місцевих народних бібліотек у 1909 році були включені книги М.С. Грушевського з історії України.

Виховні ідеї видатних українських педагогів і діячів науки та культури знайшли втілення в українських навчально-виховних зак­ладах XIX — початку XX століття: школах, гімназіях, ліцеях, учи­тельських семінаріях, колегіях. Це стосується таких створених в Україні середніх навчальних закладів: першої чоловічої гімназії, відкритої у Київі у 1809 році, Рішел’євського ліцею в Одесі (1817 р.), Ніжинського ліцею (1820 р.). Досвід цих закладів є оригінальним і винятково цікавим. Тому при конструюванні і моделюванні демо - кратичної гуманістичної системи національного виховання слід уваж­но й критично його вивчати, детально аналізуючи еволюцію всіх си­стемних компонентів (завдань, мети, змісту, форм, методів вихован­ня) в їх ретроспективному розвитку Це уможливлює уникнення ба­гатьох помилок у розробці технології виховання в сучасній школі.

Проблема розробки життєздатної концепції національного виховання особливо загострилася після здобуття Україною незалеж­ності (1991 р.). Причин цьому вбачаємо принаймні дві.

Перша з них — це об’єктивна вимога життя щодо самозбе­реження нації: щоб народ (етнос, нація) не зник, кожне прийдешнє покоління має виховуватися в народному дусі. Саме тому у будь- якій державі національному вихованню приділяється першочергова увага. Суттєвим є те, що “власне, справжнє виховання є глибоко на­ціональним за суттю, змістом і характером. Адже нація — це на­самперед система (сукупність) різноманітних природних (біологіч­них, психологічних), історично зумовлених ознак тіла, душі й розуму, тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільності людей. Закономірно, що різні якості людей у залежності від національної приналежності потрібно виховувати не однаковими чи уніфікованими способами, а різним змістом, засобами й метода­ми, які виробилися в кожній нації протягом віків і які є складовою й невід’ємною частиною її самобутньої матеріальної і духовної куль­тури”^[145].

Друга причина полягає у тому, що система виховання, яку одержала в спадщину молода українська держава, перебувала у стані, що не задовольняє вимогам розбудови української державності, куль­турного і духовного відродження українського народу. Це виявилося передусім у невідповідності освіти індивідуальним запитам особис­тості, суспільним потребам і світовим досягненням людства; у зне­ціненні соціального престижу освіченості й інтелектуальної діяльності; у спотворенні цілей і функцій освіти; уніфікованості і бюрократизації всіх ланок освітньої системи. Всі ці фактори зумовили необхідність вироблення в Україні цілісної програми для забезпечення інновацій­ного розвитку освітньої галузі.

Національна система виховання — “це історично зу­мовлена і створена народом система поглядів, переконань, ідеалів, а також традицій, звичаїв, обрядів, практичних дій, спрямованих на виховання підростаючих поколінь у дусі культурно-історичної спадщини, духовності певної нації (етносу).

В основу національного виховання, згідно із Програмою “Ос­віта” (“Україна XXI століття”)^{[146] [147], покладені принципи гуманізму, де­мократизму, єдності сім’ї та школи, наступності та спадкоємності поколінь. Головна мета національного виховання на сучасному етапі у Програмі визначена таким чином: набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, фор­мування у молоді незалежно від національної приналежності особис­тісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, тру­дової, екологічної культури.}

Як бачимо з мети національного виховання, з першочерго­вих завдань не знімається всебічний і гармонійний розвиток людини, готової до розбудови й захисту молодої держави.

Найважливіші громадянські риси особистості, котрі необхід­но формувати у підростаючого покоління: 1) національна само­свідомість; 2) духовність особистості; 3) загальнолюдська мораль;

4) художньо-естетична освіченість і вихованість особистості;

5) творчість, працелюбність особистості; 6) фізична культура; 7) пра­вова культура особистості^[148]; 8) екологічна культура, гармонійні відно­сини людини і природи.

Основні компоненти системи національного виховання і специфіка технології її практичного життєзабезпечення відображені у Концепції національного виховання^[149]. В цьому документі національне виховання обґрунтовується як фактор цілісного розвитку особистості, розкривається сутність і особливості національного виховання, ок­реслюються принципи, провідні напрями, основні умови технологічного забезпечення безперервності виховання.

В основі української національної школи закладені такі провідні принципи, як: народність і європеїзм, природовідповідність і культуровідповідність, життєтворчість і культуротворчість, на­ступність і спадкоємність поколінь, родинно-шкільна гармонія і дер­жавно-регіональна підтримка тощо. А системотвірним при цьому є саме гуманізм.

Дефініційно-ретроспективний аналіз терміну “гуманізмquot;(від лат. humanus — людський, людяний) доводить, що це поняття за всіх часів у будь-яких сферах життєдіяльності суспільства (політиці, науці, мистецтві і т. ін.), маючи за основу антропоцентризм, визнача­лося як звернення до людини, більше того — як її обожнення.

Ідея гуманізації виховного процесу сягає своїм корінням у сиву давнину та наскрізно проходить червоною ниткою крізь ретрос­пективну тканину розвитку людського суспільства. На її рахунку безсмертні думки найвизначніших філософів, соціологів, педагогів і психологів: Демокріта, Марка Фабія Квінтиліана, Вітторіно да Фельтре, Я. Коменського, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, К. Гельвеція, Д. Дідро, Й.-Г. Песталоцці, Ф. Дістервега, Г. Сковороди, М. Пирого­ва, К. Ушинського, Л. Толстого, В. Вахтерова, К. Вентцеля, М. Дем- кова, П. Каптерєва, С. Шацького, К. Ушинського, В. Розанова, С. Гессена, Л. Виготського, А. Макаренка, В. Сухомлинського, Я. Корчака, К. Роджерса, Е. Фромма, П. Сорокіна, С. Френе та інших.

Генезис ідей гуманізму, звісно, має у своєму розвитку влас­ну логіку, специфіку, закономірності, що пов’язується із соціокультур- ним середовищем тієї чи іншої конкретно історичної доби, відбиваю­чи не тільки загальнолюдські, а й національні духовно-моральні за­сади. Водночас поняття гуманізму розвивається паралельно із се­мантикою самого терміну “людина”, хоча й накопичує у своїй екзис- тенційній оболонці найкращі філософські, психологічні й педагогічні гуманістичні традиції.

У синергетичному руслі нової філософії виховання класич­ний педагогічний принцип гуманізму набуває інноваційного наповнен­ня. Неогуманізм виявляється сучасною синергетичною доктриною піднесення особистісних інтересів і особистісної значущості людини, специфіка теоретичного розповсюдження і реального втілення якої на практиці передбачає охоплення різних рівнів, а саме: гуманізацію внутрішнього світу людини на основі усвідомлення і визнання її особистісної самоцінності (мікрорівень); гуманізацію конкретного виховуючого антропоекологічного середовища — олюднення виховних стосунків, надання їм виховуючого характеру (мезорівень); гу­манізацію людського суспільства в цілому, формування глобальної гуманістичної культури (макрорівень)'.

На практиці гуманізація виявляється у співвіднесенні резуль­татів освіти з можливостями і природними задатками кожної дити­ни, переході від менторського монологу до діалогічного спілкування рівноправних учасників навчально-виховного процесу. Гуманізація повинна пронизувати весь зміст навчання й виховання. Це, в свою чергу, передбачає гуманітаризацію освіти, тобто суттєву зміну її змісту, інтеграцію гуманітарних і точних наук. Необхідність мати глибокі знання не викликає заперечень. Але не лише вони визнача­ють поведінку та суспільну цінність людини. Знання мають бути осяяні благородним світлом високої свідомості. Гуманітаризація освіти пе­редбачає зростання питомої ваги навчальних дисциплін людинознав­чого характеру, а також істотне посилення гуманістичної спрямова­ності природничо-математичної та професійної освіти. Демократи­зація виховного процесу виявляється у подоланні безособистісної одноманітності виховання. Це — варіативність змісту, форм, методів, прийомів і засобів виховання. Це — “олюднення” педагогічних відно­син, зміна самої їхньої суті на основі взаєморозуміння, довір’я, співробітництва і співтворчості.

За роки самостійності України помітно активізувався всена­родний рух упровадження концепції національної школи на практиці. Активніше відроджується і вступає у свої права українська школа на Україні — національна, європеїзована у розмаїтті різновидів, серед яких: класи поглибленого вивчення окремих предметів, недільне навчання, гімназії, ліцеї, коледжі, навчально- виховні комплекси, авторські школи, колегіуми тощо. Тут можна відстежити становлення нових сучасних виховних систем і технологій. Концепція виховання творчої особистості в них передбачає

¹ Докладніше див.: Робуль О.М. Професійно-педагогічна підготовка майбутніх учителів: синергетичний погляд на проблему// Єдність особистісного і соціального факторів у виховному процесі навчального закладу: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції ПДПУ ім. В.Г. Короленка. — Полтава, 2004. — С.130-136. персоніфікацію (форму індивідуалізації, що характеризується неповторно-індивідуальним способом освоєння суспільних відносин). У нових типах навчальних закладів, як правило, школярі перебувають у атмосфері творчості, яка активно спонукає їх до самоствердження у навчально-творчій та інших видах діяльності.

Так, серед ряду програм, що реалізуються у ліцеї при До­нецькому університеті, а саме: “Кадри”, “Наука”, “Економіка”, “Са­моуправління”, “Здоров’я”, “Дозвілля” — єй програма “Відроджен­ня”^[150]. Ця програма слугує прилученню ліцеїстів до української націо­нальної культури, вдосконаленню її у мові.

У нових типах шкіл педагоги звертають більше уваги на ділові і товариські стосунки. Так, у тому ж Донецькому ліцеї педагоги ви­робили такі принципи ставлення до учнів: говорити й думати про кож­ного лише з повагою; називати ліцеїста тільки на ім’я; бути у будь- яких справах з ними на рівних; враховувати настрої вихованця; знати проблеми в його сім’ї; забезпечувати довірливість стосунків.

На відміну від традиційних шкіл в інноваційних навчально- виховних закладах значно більше уваги приділяється диференціації й індивідуалізації виховання. Кожен школяр може реалізувати себе у значній кількості гуртків, об’єднань, факультативів, які пропонує йому школа, виявити свої здібності, поглиблено працюючи в обраному на­прямку наукової підготовки.

Усе це свідчить “про яскраво виражену тенденцію створен­ня школи Українського Ренесансу, здатної стати важливим факто­ром відродження української нації, етнізації особистості, виховання у молоді національної свідомості і гідності”².

Так, у передових школах України накопичений цікавий досвід реалізації системи національного виховання особистості школяра. Водночас вивчається зарубіжний педагогічний досвід, досліджуючи прогресивні ідеї і переносячи їх на національний ґрунт. У світовій практиці сьогодні посилилися тенденції, які лежать у руслі розуміння того, що сфера виховання — ключова позиція розвитку особистості, її здібностей і обдарувань. У процесі виховання людина виробляє керівні принципи своєї діяльності і соціальної поведінки, орієнтую­чись на кращі зразки загальнолюдської і національної культури.

При використанні зарубіжного досвіду варто мати на увазі й те, що не завжди те, що спрацьовує в Канаді, Америці, Японії чи Німеччині, уможливлює бажані результати в Україні. Треба відзна­чити, що українська педагогіка має у своєму арсеналі також бага­тющу педагогічну спадщину, здатну живити нашу практику на на­ціональному ґрунті.

9.1.3.