Системний і технологічний підхід у сучасній науці про виховання

Проблеми системності і технологічності виховання є особ­ливо актуальними в наш час у зв’язку зі зміною світоглядних пріо­ритетів, формуванням глобального універсального світобачення су­часної людини, з одного боку, і необхідністю чіткої структуризації й алгоритмізації педагогічного процесу в умовах поліваріативності ви­ховної практики у сучасних навчально-виховних закладах.

Системний підхід є одним із основних у вихованні. За твер­дженням одного із дослідників даної проблематики А. Кузнецовой, його оформлення в науковій педагогіці відноситься до 60-х років XX століття. Це зумовлено глибокими системологічними традиціями у вітчизняній науці і культурі, зростаючим прагненням до їх реалізації у педагогічних дослідженнях, зверненням учених до фундаменталь­них педагогічних проблем. У 1970 р. на сторінках журналу “Совет­ская педагогика” вперше з’явилися наукові публікації Ф. Корольова, В. Куракіна і Л. Новікової про застосування систем­ного підходу в педагогічних дослідженнях і виховній роботі. Наступні роки розробки теорії виховних систем підтвердили актуальність її положень. У першій половині 90-х років XX століття інтерес до системного підходу дещо знизився. У наш час дана проблематика набула “другої хвилі” популярності (дослідження В. Виненка, М. Во­ропаева, Б. Вульфова, О. Заславської, О. Казакової, І. Колєснікової,

¹ Кузнецова А.Г. Системный подход в отечественной педагогике конца 60-х — 80-х годов XX века. — Хабаровск: Изд-во ХГПУ, 2000. — 249 с.

1. Котлярова, Г. Сєрікова, С. Смірнова, Ю. Сокольнікова, О. Суббето, М. Таланчука та інших). Здебільшого це пов’язано із розробкою синергетичної методології наукових досліджень.

Дослідники відмічають, що теоретичні позиції сучасного на­укового підходу до розуміння виховної системи “вимагають пояс­нення: змінилася соціальна ситуація, змінилася педагогіка, на старі стереотипи наклалися нові”^[CXL].

У науковій літературі існує декілька дефініцій терміну “виховна системаquot;, як-то:

— Виховна система — цілісний соціальний організм, що ви­никає у процесі взаємодії основних компонентів виховання (цілі, суб’єкти, їх діяльність, спілкування, матеріальна база) і володіє та­кими інтегративними характеристиками, як образ життя колективу, його психологічний клімат (В. Караковський, Л. Новікова, Н. Сєліва- нова, О. Соколова).

— Виховна система—упорядкована цілісна сукупність ком­понентів, взаємодія й інтеграція яких обумовлює наявність у освіт­ньої установи чи її структурного підрозділу здатності цілеспрямова­но й ефективно сприяти розвитку особистості учнів (Є. Степанов).

— Виховна система — дзеркало специфічного способу організації виховного процесу на рівні конкретної установи (Є. Ба- ришніков, І. Колєснікова).

— Виховна система — комплекс взаємопов’язаних компо­нентів: цілей, заради яких система створюється; спільної діяльності людей, що її реалізують; самих людей як суб’єктів цієї діяльності; освоєного ними середовища; відносин, що виникають між учасника­ми діяльності; управління, що забезпечує життєздатність і розвиток системи. Цей комплекс знаходиться у постійному розвитку в часі і просторі (В. Караковський, Л. Новікова, Н. Сєліванова, О. Соколова).

Поняття “система” розкривається у діалектичному тандемі цілого і частки. Це означає, що система тлумачиться як певна цілісність у єдності її частин й інтегративних зв’язків між ними. Су­часні автори, аналізуючи розробку системного підходу в досліджен­нях минулих років, стверджують, що здебільшого розгляд системи зводився до сутності її елементів. Сучасний інноваційний синерге­тичний погляд дозволяє зробити наголос саме на узгодженості взаємодії різних елементів системи, встановленні специфіки їх взає­мозв’язку і взаємозалежності. Адже сам термін “синергетика”, по­ходячи від грецького “ synergeia” (“син” — “сумісно”, “разом” і “ер- гос” — “дія”), перекладається як “енергія сумісної дії” і означає уз­годженість, взаємодію.

Сучасні дослідники називають основні риси виховної си­стеми як синергетичного соціально-педагогічного явища:

1) виховна система — соціальна система: її ядро — люди, їх потреби, мотиви, інтереси, цінності, дії, відносини;

2) виховна система — педагогічна система: її функціонуван­ня підкорено досягненню ряду педагогічних завдань, результат вирі­шення яких — критерій ефективності системи;

3) виховна система — ціннісно-орієнтована система: береться до уваги її орієнтація на певні суспільні цінності, для сучасної виховної системи притаманний особистісно-гуманістичний характер;

4) виховна система — цілісна система: складається з ком­понентів, взаємозв’язок і взаємодія яких дозволяє системі функціо­нувати як єдиній цілісності і володіти системними інтегративними якостями;

5) виховна система — відкрита система: має множину зв’язків і відносин із оточуючим природним і соціальним середови­щем, що забезпечують розвиток і функціонування системи;

6) виховна система — цілеспрямована система: має завжди конкретну мету;

7) виховна система — складна і вірогідна система: прогнози розвитку системи вірогідні, що пояснюється її складністю і поліструк- турністю;

8) виховна система — система, що саморозвивається і са- москеровується: має прихований потенціал для розв’язання протиріч, суперечностей, конфліктів усередині себе.

Про ефективність роботи певних виховних систем у школі можна судити на основі відповідності їх критеріям оцінки виховних систем. Ці критерії можуть бути поділені на дві групи: “критерії фак­ту” і “критерії якості”. Перша група дозволяє встановити факт наявності виховної системи; друга дає уявлення про рівень розвитку виховної системи, про її ефективність^[CXLI].

Критерії факту виховної системи:

1. Упорядкованість життєдіяльності школи: скоординованість усіх шкільних виховних заходів, їхня педагогічна доцільність; узгод­женість планів і дій усіх колективів школи; чіткий ритм і розумна організація шкільного життя.

2. Наявність єдиного шкільного колективу, згуртованість школи “за вертикаллю”, стійкість міжвікових зв’язків і спілкування. Шкільний колектив живе за виробленими ним самим правилами, традиціями.

3. Інтегрованість виховних упливів, концентрація педагогіч­них зусиль у масових організаційних формах (центри, клуби, колек­тивні справи, тематичні програми).

4. Дискретність виховного процесу, чергування повсякденної роботи з періодами підвищеного колективного напруження, яскравими подіями, що фокусують головні риси системи.

Критерії якості виховної системи:

1. Ступінь наближеності виховної системи до поставлених цілей, реалізація педагогічної концепції, що лежить в основі виховної системи.

2. Загальний психологічний клімат школи, стиль стосунків у ній, самопочуття дитини, її соціальна захищенність, внутрішній комфорт. Це—дух школи, що забезпечується “педагогікою радості”; емоційною насиченістю життя колективу.

3. Рівень вихованості випускників школи як втілення кінцево­го результату виховної системи.

4. Рівень вихованості особистості визначається інтегративними якостями. В цілому, кожна виховна система визначає в першу чергу саме ті якості, формування яких вона і представляє у своєму цільовому компоненті.

Усі виховні системи у своєму розвиткові проходять певні ета­пи. Для кожного етапу характерні свої завдання, види діяльності, організаційні форми, системоутворюючі зв’язки.

Перший етап. Це — процес становлення системи. Він по­минається із виявлення мети, вироблення головних орієнтирів у орга­нізації виховного процесу. Колектив школи на даному етапі виступає як головна мета системи.

Другий етап. Це — період відпрацювання структури системи і змісту діяльності колективу.

Третій етап.

Успішність життєдіяльності виховної системи забезпечуєть­ся створеними умовами для особистісного розвитку усіх дітей. Але якою б прогресивною не була шкільна система, індивідуалізація ви­ховання, звернення до особистісних потреб і можливостей кожного — кардинальне завдання, яке можна розв’язати в умовах особистісно-гуманістичної педагогічної системи, якщо:

— здійснюється проектування не лише системи в цілому, а й особистості кожного школяра з урахуванням його індивідуальних особливостей (здібностей, інтересів, стану здоров’я тощо);

— береться до уваги розвиток самосвідомості кожного школяра;

— включаються індивідуально значимі види діяльності в життя дитячого колективу;

— здійснюється залучення дітей до виконання різноманіт­них ролей, що забезпечують самореалізацію потреб особистості;

— формується колективний інтерес до унікального світу кож­ної особистості.

Органічним і цілком закономірним продовженням системної тематики у сучасній науці про виховання є перехід до окреслення технологічного підходу.

Тенденція технологізації усіх галузей вітчизняної науки набу­ла в останній час особливої популярності: термін “технологія” впев­нено переходить із суто технічних сфер до гуманітарних. Причиною цього є необхідність здійснення пошуку найбільш адекватного тео­ретичного відображення сутності практичного конструювання і мо­делювання досліджуваних процесів, обумовлена науково-технічною революцією кінця XX століття. Так, у педагогіці технологічність за­безпечує ефективність і прагматичність теоретичної вибудови прак­тичних виховних моделей.

Етимологія поняття технології пов’язана із технічним про­гресом і походить від грецьких слів tehnos — мистецтво, ремесло і logos — поняття, вчення. В найбільш звичному розумінні термін “технологія” визначається як сукупність знань про способи і засоби обробки матеріалів.

Спільні пошуки вчених і практиків єдиного підходу, здатного синтезувати, інтегрувати розмаїте багатство форм, методів, прийомів, засобів, моделей педагогічного процесу, призвели до вивчення мож­ливостей його проектування, подальшого конструювання і моде­лювання.

Термін “технологія” в педагогічному сенсі вперше знайшов визнання на сторінках періодичної преси високорозвинених країн світу (США, Франції, Англії, Японії тощо) на початку 60-х років XX сто­річчя. До термінологічного банку вітчизняної педагогічної науки він увійшов за десятиріччя потому.

Бібліографічний аналіз свідчить, що на проблемно-тематич­ному полі сучасної педагогіки співіснують близько 300 дефінітивних одиниць даного поняття. Термін “технологія” в педагогічному кон­тексті розглядається в різних екзистенційних площинах: як певна наука, як суто наукова галузь, як тенденція, як течія, напрямок, як конкретна педагогічна школа, як цілісний процес, як частина проце­су, як елемент процесуальної системи тощо. Окреслимо декілька концептуальних підходів щодо тлумачення поняття педагогіч­ної технології'.

— технологія як галузь наукових знань про способи органі­зації діяльності (П. Мітчелл, С. Ведемейєр та ін.);

—технологія як системна сукупність та порядок функціону­вання всіх особистісних, інструментарних і методологічних засобів з метою досягнення педагогічних цілей (А. Андерсон, М. Кларк, М. Кларін та інші);

— технологія як спосіб організації педагогічної діяльності (М. Жиллєт, П. Мітчелл, Т. Сакамато, В. Хаг та ін.);

— технологія як обміркована в усіх деталях модель педаго­гічної діяльності щодо проектування, організації і проведення педа­гогічного процесу з безумовним забезпеченням комфортних умов для його суб’єктів (В. Монахов та інші);

—технологія як єдність трьох аспектів: наукового (техноло­гія в якості частини педагогічної науки, що вивчає і розробляє цілі, зміст і методи й проектує педагогічні процеси); процесуально-опи­сового (технологія в якості опису (алгоритму), сукупності цілі, змісту і засобів для досягнення запланованих результатів) і процесуально- дійового (технологія в якості здійснення технологічного (педагогіч­ного) процесу, функціонування комплексу всіх педагогічних засобів) (В. Беспалько, Г. Селевко, інші);

— технологія як сукупність психолого-педагогічних устано­вок, що визначають спеціальний набір і компонування форм, методів, способів, прийомів навчання, виховних засобів (Б. Лихачов та інші);

— технологія як послідовний процес певних дій (С. Гібсон, К. Зілбер, Б. Скіннер, Т. Сакамото та ін.).

На нашу думку, найбільш доцільним є визначення технології як певного конструкту виховної діяльності. Конструкт при цьому виступає кінцевим результатом послідовного, логічного, науково обгрунтованого і практично доцільного конструювання синергетичного виховного процесу в сучасних навчально-виховних закладах з перспективою на потенційне креативне варіативне його моделювання в реальних умовах. При цьому такий конструкт (макротехнологію) можна розкласти на інші пов’язані між собою конструкти (мезотехнології), що в свою чергу складаються з єдності інших конструктів (мікротехнологій). Відтак, поняття технології є синергетичним за своєю сутністю.

Виходячи з таких міркувань, технологію виховання можна представити як своєрідний проект способу організації виховного про­цесу з власним послідовним алгоритмом, орієнтованим на чітко виз­начені цілі, моделювання цього процесу, його кінцевого результату, засобів досягнення поставлених цілей, підсистем виховання, блоків, усієї системи виховання як цілісного процесу. Істотними рисами пе­дагогічної технології є переведення педагогічних практичних експ­ромтів у стан попереднього проектування навчально-виховного про­цесу; створення проекту навчально-виховного процесу, який визна­чає структуру та зміст навчально-виховної діяльності кожної дити­ни; наявність процесу цілеутворення, який розглядається в двох ас­пектах: як діагностичне цілеутворення й об’єктивний контроль за результатами та як розвиток особистості в цілому.

Відтак, можна співвіднести поняття “система” і “техноло­гія” у ракурсі виховання. Система виховання — це методолого-тео­ретична концепція виховання з погляду цілісності його структурних елементів і зв’язків між ними. Технологія виховання — це теорети- ко-методичний алгоритм, механізм забезпечення життєздатності си­стеми виховання.

9.1.2.