Сутність виховання. Особистісно-соціальна природа виховання

Виховання сприймається передусім серцем, а вже потім ро­зумом. Так вважає народна мудрість. Тому особливо важливим є ‘‘внутрішній”, а не “зовнішній” уплив на людину. Це вже підводить нас до розуміння феномена виховання як особистісно-соціального явища, а не лише соціального.

У сучасній педагогічній науці існує кілька визначень фено- мена виховання, про що докладно велася мова у першому модулі підручника.

Теорія виховання тісно пов’язана з теорією навчання і освіти. Вони ґрунтуються на тій самій методолого-теоретичній основі і спря­мовані на здійснення завдань виховання, формування, соціалізації і розвитку особистості. Формування — це процес і результат ціле­спрямованих і стихійних упливів на особистість. Соціалізація — це процес і результат засвоєння особистісно-соціального досвіду, за­гальнолюдських і національних цінностей, норм поведінки.

Крім цього, є інші визначення поняття виховання (А.М. Алексюка, О.В. Киричука, О.Я. Савченко, М.Д. Ярмаченка та інших педагогів). Вони мають право на існування і ними доцільно користуватися.

У посібнику з педагогіки за редакцією Ю.К. Бабанського виховання розуміється як процес формування свідомості та поведін­ки особистості школяра. В інших джерелах виховання трактується як процес цілеспрямованого формування особистості або як процес передачі досвіду старшого покоління підростаючому (М.І. Болдирєв, Т.О. Ільїна, Т.М. Мальковська, Г.І. Щукіната ін.). Ці визначення зво­дяться до розуміння виховання як спеціально організованої педаго­гічної діяльності. Проте сутність педагогічної діяльності у них не розкривається. Деякі вчені розглядають виховання як процес соціалі­зації особистості чи як процес розвитку індивідуальних якостей шко­ляра. Однак ці визначення мають право на існування лише за тієї умови, коли будуть доповнювати одне одного.

Включивши у характеристику поняття виховання термін “відносини”, оскільки воно відбувається на основі відносин, у які всту­пають усі суб’єкти виховання, приймаємо визначення виховання як спеціально організованого, цілеспрямованого, творчого про­цесу формування педагогічно доцільних, суб’єкт-суб’єктних, морально-естетичних виховуючих відносин для всебічного і гармонійного розвитку особистості кожного учня (А.М. Бой­ко). Іншими словами, це спеціально організований процес педагогіч­ної взаємодії (відносин) з метою виховання певних якостей особис­тості у відповідності до визначених завдань. А отже, виховання можна трактувати як пізнання закономірностей формування педагогічно доцільних, морально-естетичних суо '< кт суб'єктних відносин педагога і учнів. Підтвердженням правильності цього може служити філософсько-педагогічний висновок А.С. Макаренка, що саме відносини становлять істинний об’єкт нашої педагогічної роботи.

Враховуючи те, що педагогічні відносини детермінуються всім багатством особистісних і соціальних відносин, то розвиток поглядів на виховання через поняття відносин є закономірним ступе­нем у поступальному русі педагогічної думки. Таким чином, чим педагогічно доцільнішими є відносини вчителів і учнів, тим краще самопочуття дитини в школі, тим вищих результатів у навчанні і ви­хованні вона досягає. Мабуть, у зв’язку з цим В.О. Сухомлинський розглядав навчання і виховання як світ складних людських стосунків.

Отже, педагог і учень — це суб’єкти виховного процесу. Центральною особистістю, метою і сенсом виховання є дитина. Зав­дання вчителя — організовуючи процес виховання, спрямувати свої зусилля на самовиховання, тобто організувати “саморух” людської особистості від нижчих до вищих ступенів її розвитку і життєдіяль­ності. Для цього передусім необхідно розвивати у дитини здатність самостійно трансформувати зовнішні виховні впливи в усвідомлене внутрішнє їх сприйняття. Таким чином, самовиховання — це усві­домлена і цілеспрямована діяльність учня з метою самостійного пошуку і засвоєння певних знань, формування у себе бажаних якостей, рис, форм поведінки, системи ставлень до людей і світу.

Самовиховання передбачає: 1) постійний самоаналіз і само­оцінку, на що вказував Г. Сковорода, коли закликав „Пізнай себе!”; 2) визначення конкретної мети і завдань щодо удосконалення влас­них якостей; 3) розробка програми і плану діяльності; 4) постійний самоконтроль і кореляція плану діяльності; 5) використання широко­го спектру методів і прийомів самовиховання: самопереконування, самонаказування, самонагадування, самопереключення, самозаохо- чення, самонавіювання, самопокарання, самооцінка.

У контексті прийнятого нами визначення виховання потрібно підкреслити, що активна, педагогічно доцільна взаємодія (відноси­ни) дитини, як індивіда з певними біологічними, індивідуальними, віко­вими особливостями, і оточуючого соціального середовища, яка спря­мовується дорослими, є головним фактором розвитку і виховання.

Виховання як особистісно-соціальний феномен набуває особливої актуальності у наші дні, в умовах подальшої розбудови суверенної, незалежної України, в якій людина й її виховання стає основною, пріоритетною сферою соціального, економічного, духов­ного і культурного розвитку суспільства. Разом з тим слід підкрес­лити, що зміст виховання як соціального явища визначається культурою, в якій дістає відображення історично визначений рівень розвитку суспільства і людини, народжується й утверд­жується людський сенс буття. У логіці нашої концепції важливо на­голосити, що головним культурним здобутком має бути тип осо­бистості, по можливості, всебічно розвинений, з високим мораль­ним потенціалом, що забезпечує йому не лише вміння пристосува­тися і адаптуватися, а й усвідомити і знайти своє місце у трудовій, творчій діяльності, в особистому житті, бути творцем свого щастя. Це і є загальною метою виховання, яка досягається спільними факторами: 1) матеріально-економічним базисом суспільства; 2) системою освіти і виховання; 3) середовищем, школою, сім’єю; 4) широкою мережею загальнокультурних, наукових, художніх упливів, засобів масової інформації; 5) власною самоактивністю особистості. Пам’ятаймо, що у процесі виховання дитина є центром, навколо яко­го, як планети навколо сонця, обертаються всі педагогічні системи, технології, вчителі й учені.

З психології ви знаєте, що педагогічний уплив завжди транс­формується через „внутрішні умови особистості”. Відомий педагог М.Ю. Красовицький яскраво показав „внутрішні умови” на схемі (рис. 6.3.1.1).

Проте „внутрішні умови” (термін ГС. Костюка) є в основно­му наслідком складної взаємодії названих вище факторів на фоні успадкованих дитиною рис.

Рис. 6.3.1.1. Внутрішні умови розвитку особистості

Таким чином, у дослідженні і практичному здійсненні вихо­вання провідним є відносницько-діяльнісний методологічний підхід. Він дозволяє акцентувати увагу, поряд з діяльністю, на особистості учня і вчителя, їх взаємодії, відносинах, спілкуванні. На основі суб’єкт-суб’єктних відносин учитель організовує діяльність учнів, в якій би він став активним суб’єктом пізнання, власного виховання й розвитку. Поряд з цим виховання, як особистісно-соціальний фе­номен, потребує цілісного, культурологічного й аксіологічного підходів.

У практичній діяльності вчителя сукупність названих підходів забезпечує особистісно-соціальний характер виховання, для забез­печення якого необхідна особистісно орієнтована діяльність. Це доз­воляє розглядати кожну дитину як унікальність і неповторність у своїй суб’єктності, вимагає визнання її гідності, інтелектуальності і мо­ральної свободи на основі природовідповідності сутнісних сил, са­морозвитку здібностей, самовизначення і самореалізації творчого потенціалу.

На основі цього, виховання як особистісно-соціальний фе­номен забезпечує досягнення особистісно привабливих і водночас соціально значущих цілей як умови реалізації потреби в самостверд­женні задля блага народу, невід’ємною частиною якого є особистість кожного громадянина України.

Отже, в умовах подальшої розбудови української державності реальною теоретико-методологічною основою виховання як осо- бистісно-соціального явища є людина, її культура, ціннісні уявлення, ідеологія незалежної держави України, зорієнтована на національно- культурні і загальнолюдські цінності, добробут і щастя кожного гро­мадянина. Важливого значення набуває усвідомлення гармонії між досягненням особистістю індивідуальної свободи, щастя й її соціальною відповідальністю.

Новим є: 1) визнання людини як найвищої цінності, як мети і сенсу виховання; 2) національно-культурний зміст виховання, звер­нення до своїх національних коренів, традицій, золотого фонду етно- педагогіки; 3) перенесення акцентів з інформації на особистість ди­тини; 4) здійснення морально-естетичного, громадянського вихован­ня, формування здорового способу жи ггя, економічної підготовки, розвитку мотивації до праці, бізнесу, підприємництва; 5) подолання національного нігілізму, заідеологізованості процесу виховання, де­вальвації національних і загальнолюдських цінностей; 6) забезпечення культури міжетнічних відносин, злагоди в суспільстві, національної самосвідомості і правосвідомості; 7) повернення підростаючому поколінню несправедливо втрачених, заборонених і забутих імен діячів рідної української культури.

Виховання і навчання — єдиний процес, вони діалектично по- в’язані і взаємозумовлені. Проте виховання має свою специфіку:

1. Виховання — це процес, результати якого відстрочені у часі.

2. Виховний процес має поетапний характер і залежить від віку, психологічних та індивідуальних особливостей учня, його само- активності.

3. Його відрізняє концентризм змісту виховного процесу, ме­тодів, форм і видів діяльності.

4. Характеризує складність, динамічність і суперечність, за­лежність від самовиховання школяра.

5. Багатофакторність організованих і стихійних виховних упливів.

6. Виховний процес потребує цілеспрямованої спеціально організованої суб’єкт-суб’єктної взаємодії: вчитель — учень; бать­ки — учень; дитячий колектив — учень; учень — учень; учень — соціум тощо.

А.С. Макаренко підкреслював, що “виховання цс процгі соціальний у найширшому розумінні. Виховує все: люди, речі, явища, але перш за все і більш за все — люди. Із них на першому місці батьки і педагоги. З усім складним світом оточуючої дійсності ди­тина входить у безкінечне число відносин, кожні з яких неодмінно розвиваються, переплітаються з іншими відносинами, ускладнюють­ся фізичним і моральним зростанням самої дитини... Увесь цей „хаос” не піддається начебто ніякому обліку, проте він створює в кожен даний момент певні зміни в особистості дитини. Спрямувати цей розвиток і керувати ним — завдання вихователя...”^[XV]. У такому ро­зумінні сутності виховання для нас особливо важливою є єдність у кожному людському індивідові біологічного і соціального. Для розуміння суті виховання недопустимо протиставляти особистісне і соціальне, тобто природу людини і суспільство. Отже, з позицій педагогіки школи надзвичайно важливим є усвідомлення єдності біологічного і соціального факторів у розвитку особистості дитини. Кожна дитина входить в систему відносин на основі своїх особистісних фізіологічних та індивідуальних особливостей, тому першочергового значення у вихованні набуває особистісний фактор.

Виховання як особистісне явище має свої характерис­тики: 1) його сенсом, суб’єктом і метою виступає особистість ди­тини; 2) вона є центральною фігурою, головною дійовою особою ви­ховного процесу; 3) виховання педагогічно доцільно організовує жит­тєдіяльність особистості в усьому багатстві її суб’єктності; 4) учень у роки свого дитинства, отроцтва і юності не лише готується до життя, а живе, тому зводити виховання до соціалізації—це звужувати творчі горизонти людини, узагальнювати уявлення про щастя і сенс люд­ського буття; 5) виховання неможливе без вивчення психологічних, індивідуальних, вікових особливостей особистості певної дитини. При цьому вчитель не тільки фіксує суму якостей, потреб, прагнень і галь­мівних факторів, він сприймає учня цілісно, що дає змогу виховате­леві будувати відносини з ним на рівні співробітництва і співтвор­чості; 6) виховання здійснюється на основі суб’єкт—суб’єктних відно­син, які визначаються знаннями, культурою, педагогічно доцільною емоційно-вольовою сферою та поведінкою передусім двох голов­них суб’єктів — учителя й учня; 7) виховання у процесі співробіт­ництва та співтворчості спрямовується на самоактивність дитини, тобто завданням і критерієм діяльності вихователя є організація її „саморуху”, неперервного самовдосконалення особистості, її само- творення упродовж усього життя; 8) загальними критеріями виховання виступають соціально значуща діяльність і морально- етичні цінності особистості.

Говорячи про відносини, А.С. Макаренко підкреслює їх ускладнення індивідуальним фізичним і моральним розвитком го­ловного суб’єкта виховного процесу — дитини. Інший суб’єкт — педагог, керує розвитком особистості дитини, включаючи її у вихо­вуючі відносини.

Разом з цим, фізичне і духовне формування людини пов’яза­не з конкретними історичними умовами, суспільною структурою і економічною ситуацією. Нині воно здійснюється в умовах модерні­зації національної школи, її демократизації, орієнтації на особистість дитини, опори на національно-культурні традиції, гуманізації всієї системи шкільних взаємин. Саме цим визначається виховання сьо­годні.

Варто підкреслити, що виховання розглядається як педаго­гічний процес, який здійснюється в певному освітньо-культурному середовищі, що служить розвитку, самовизначенню і самореалізації людини. У зв’язку з цим для учителя важливим є: 1) усвідомлення учня як суб’єкта не лише педагогічного процесу, а й усього життя; 2) надання в здійсненні соціалізації і культурної ідентифікації школяра педагогічної допомоги і підтримки; 3) усвідомлення себе як посе­редника між учнем і культурою (загальнолюдською і національною); 4) здатність надавати педагогічну допомогу і підтримку з усіх проблем становлення особистості, особливо в індивідуальному ціннісному самовизначенні; 5) розуміння виховання як процесу, го­ловними факторами якого виступають: особистісний сенс, діалог, співробітництво і співтворчість його учасників.

/ Виховання як соціальний феномен необхідне для забез­печення життєдіяльності людини і функціонування суспільства. Воно здійснюється у певних конкретно-історичних умовах, завдяки спеціально організованим, педагогічно доцільним виховуючим взає­минам на основі певних соціальних відносин і способу життя сус­пільства. Одним із критеріїв виховання є відповідність власти­востей і якостей особистості вимогам життя у певних соціально-історичних умовах. Отже, особливо важливо те, настільки повно і життєздатно дитина може адаптуватися у конкретному суспільстві, відповідати йому.

Виховання як соціальне явище характеризується таки ми основними рисами: 1) є категорією вічною і безкінечною, бо зародилося воно з появою людського суспільства і буде існувати, поки будуть люди і функціонуватиме саме суспільство; 2) освіта і навчання — складові виховання; 3) воно виникло із практичної по­треби організувати життя дитини з часу її народження, дати об’єктивне уявлення про добро і зло, а також пристосувати до оточуючого се­редовища, до життя в певному суспільстві; 4) виховання зумовлене характером і організацією життя суспільства, тому відтворює суспільні трансформації, суперечності свого часу, забезпечує сус­пільний прогрес і наступність поколінь; 5) воно здійснюється в про­цесі залучення дітей старшим поколінням до певних відносин через систему спілкування і соціально значущу діяльність; 6) ці відносини будуть виховуючими, якщо спрямовуватимуться на досягнення со­ціально і особистісно необхідної мети; 7) саме соціально детерміно­вані, педагогічно доцільні, суб’єкт-суб’єктні морально-естетичні взаємини “вчитель — учень” є метою і засобом виховання.

Розглядаючи виховання як соціальне явище, ми водночас підкреслюємо його біологічний, особистісний характер, бо „своєю плоттю, кров’ю і мозком ми належимо природі і знаходимося в ній”, маємо свої особливості, дані нам від природи.

За довгі десятиліття авторитаризму в духовному житті сус­пільства склалася неправильна уява про вирішальне значення со­ціального фактора у вихованні. Формуючись як особистість, людина не перестає бути природною істотою, тому виховання обумовлене оптимальною єдністю перш за все індивідуального, особистісного і, звичайно, соціального. Абсолютизація соціального призводила до штампування “середньої людини”, її нівелювання як особистості. Разом з цим необхідно пам’ятати, що перебільшена увага до інди­відуального може викликати загрозу формування відірваної від жит­тя, нежиттєздатної людини.

Таким чином, в основі виховання і розвитку лежить відкри­та, об’єктивно і закономірно взаємодіюча система. Ефективність виховання залежить від спадковості, середовища і активності осо­бистості, особистісної орієнтації в процесі його здійснення.

6.3.2.