Особистісна і соціальна природа виховання
На зміну соціально-особистісному прийшло особистісно орієнтоване виховання, детерміноване можливостями і потребами людини, її якостями і властивостями, що призвело до зміни парадигми виховання, її оновлення.
У нетрадиційній гуманістичній парадигмі виховання в постіндустріальний період розвитку суспільства чітко виявляються пріоритети дитини, розуміння її як суб’єкта і мети виховання, забезпечення з цією метою в навчально-виховних закладах суб’єкт-суб’єктних, педагогічно доцільних, морально-естетичних взаємин дітей і педагогів на рівні співробітництва і співтворчості1.Особистісно орієнтоване виховання здійснюється на основі найповнішого врахування спадкових, індивідуальних, психологічних і вікових особливостей дитини з використанням сучасних інноваційних та інформаційних технологій, спрямованих не лише на формування певних якостей чи засвоєння знань, а передусім — на розвиток цілісної особистості дитини. Як провідні визначаємо такі принципи особистісно орієнтованого виховання: природовідповідності, суб’єктності, диференціації, індивідуалізації, варіативності, особисті- сного вибору. Особистісно орієнтоване виховання потребує відповідної діяльності вчителя. Педагогічна діяльність свідомо спрямовується на виховання підростаючого покоління. Це є спеціально організована професійна педагогічна діяльність з метою прискорення і поглиблення виховання. Якщо взяти до уваги положення А.С. Макаренка „Виховує все — люди, речі, явища..то спеціально організована виховуюча діяльність — складова виховання в широкому його розумінні. Коли ми будемо мати на увазі виховання у навчальному закладі як спеціально організований процес, то в такому випадку „виховання” і „педагогічна діяльність” виступають поняттями тотожними. Для здійснення особистісно-соціального виховання педагогічна діяльність мусить бути особистісно орієнтованою.
Слід зазначити, що в цьому питанні не припиняються наукові пошуки.
На увагу заслуговує один із сучасних підходів у вихованні, що, у відповідності до концепції М. Бубера “Я і Ти”, вказує шлях, який веде за межі індивідуалізму і колективізму. Вчений-філософ намагається означити третє рішення, пізнання якого повинно допомогти людському роду знову знайти справжнє “Я” особистості і заснувати справжню спільноту. М. Бубер доводить, що основним буде не індивід і не колектив, а людина у взаємозв’язку з іншою людиною, що, як він вважає, має бути підґрунтям нової спільноти[11] [12]. Ці ідеї, на наш погляд, заслуговують на розвиток.Виховання є всевизначальною категорією педагогіки, її родовим, вихідним поняттям. Воно виникло з появою людини й існуватиме доти, поки буде потреба в передачі соціального й особистісно- го досвіду, становленні всебічно розвиненої особистості. Отже, виховання є постійним і вічним. Воно має особистісне і соціальне піп чення.
Таким чином, виховання покликане виконувати об’єктивну функцію взаємодії між поколіннями, забезпечувати людині в усі її вікові періоди повноцінну життєдіяльність і розвиток, поступове її становлення як суб’єкта певного конкретно історичного процесу, в т. ч. — безболісне входження та повну адаптацію до життя в певних соціально-економічних реаліях. У цьому полягає особистісна і соціальна функція феномена виховання. Воно складає внутрішню, головну сутність і навчання, і освіти. Вони — його складові, звідки випливає, що єдність навчання і виховання, як провідний принцип дидактики, не може бути просто декларованим. Указана єдність повинна будуватися на превалюванні виховання.
Слід підкреслити, що ефективність виховання знаходиться в прямій залежності від уміння самовиховання, визначається інтересами і потребами самотворення конкретної особистості, тобто її життєвою самоактивністю. Під самоактивністю особистості нами розуміється система змін під упливом передусім внутрішніх, властивих їй суперечностей і потреб, а також змін, опосередковано зумовлених зовнішніми впливами.
Отже, зміни відбуваються на біологічному і соціальному рівнях формування особистості дитини. Вона як суб’єкт виховання є об’єктивною саморозвиваючою індивідуальністю. Спадковість, вікові, психологічні та індивідуальні особливості, соціальне середовище, сама дитина, її потреби та інтереси, всі дорослі є джерелом виховання, головним із них була і залишається дитина зі своїми специфічними особливостями і самоактивністю.Все ж, оскільки система виховання функціонує і розвивається в певному соціально-економічному, культурному і політичному середовищі, яке не може не мати впливу на формулювання мети виховання, від нього не тільки залежить соціально зумовлена мета, а й усі передумови її реалізації. Таким чином, з одного боку, мета, зміст, засоби виховання детермінуються рівнем і характером розвитку суспільства, а з іншого — виховання і освіта — це ті головні фактори, якими визначається суспільство. Ця залежність особливо яскраво виявляється в умовах розбудови української державності і формування громадянськості молоді. Отже, виховання в сучасних умовах все яскравіше виявляє свою особистісну і соціальну природу потребує подальшого дослідження біологічних органічних переду мов, інших специфічних особливостей кожної дитини в кон геїсс 11 печі ного соціально-економічного середовища.
Як бачимо, взаємодіють внутрішні природні сили людини, її самоактивність і соціальне середовище, на основі чого відбувається її розвиток. Виховання і навчання відіграють провідну роль стосовно цього розвитку. Таким чином, якістю виховання і навчання, самовиховання і самоосвіти визначаються темпи зростання людини як особистості, соціально-економічний розвиток суспільства.
Отже, виховання розуміється як цілісний процес взаємодії (відносин) дитини, яка має природні, психологічні, індивідуальні та вікові особливості, з певними елементами соціального середовища, що опосередковані її самоактивністю. Зі сказаного випливає, що виховання об’єднує в спеціально організованій діяльності, спілкуванні і відносинах соціалізацію особистості і розвиток її індивідуальності.
Таким чином, соціалізація трактується нами як складова виховання.
В сучасних умовах має місце відокремлення предметів загальної і соціальної педагогіки, яке ми вважаємо штучним. Виховання в широкому розумінні включає поняття “соціалізація”. Згадаймо положення А.С. Макаренка про те, що виховує кожен метр землі, розвиток цього узагальнення у творчості В.О. Сухомлинського, наукові висновки щодо цього Януша Корчака та інших педагогів. Отже, соціальний аспект виховання дуже широкий і достатньо науково обґрунтований. Він передусім полягає у нерозривному зв’язку виховання з життям, його залежності від рівня цивілізаційного розвитку країни, наданні соціального захисту дитині, поєднанні потреб та інтересів особистості і держави. Проте в сучасних умовах соціалізація почала зводитися до соціальної допомоги, здійснення профілактики правопорушень серед неповнолітніх, педагогічної роботи з дітьми, які мають фізичні та інтелектуально-емоційні відхилення від норми тощо. Це питання переважно педагогічні, хоч їх ми стали відокремлювати і відносити до соціальної роботи.Виховання — особистісно-соціальний феномен. Відмежування його від держави і суспільства, в якому воно функціонує, є швидко минущим, шкідливим для країни і формування особистості явищем. Негативною ознакою сьогодення стали спроби втиснути виховання в навчальні програми, звести до навчання і освіти, підмінити гуманітаризацією, що є його умовою; обмежити самовихованням, що є його метою і критерієм; навіть ліквідувати як самостійний вид діяльності і педагогічну категорію, сприймати як синонім насилля тощо. І вчені, і практики не повинні байдуже реагувати на прагнення підпорядкувати одвічні педагогічні категорії іншим наукам — філософії, психології, соціології, політології. Тим більше цього не можна донус кати в наш час демократизації суспільства, потрібно сприяти чому, щоб педагогіка якнайповніше виконувала свою інтегруючу роль серед наук про людину. В цьому полягає одна із найпрогресивніших тенденцій сьогодення. Якщо С.Й. Гессен у 20-ті роки XX ст. визначав педагогіку як прикладну філософію, а історію педагогіки — як “розвиток філософської думки”, то у 50-ті роки XX ст.
Дж. Дьюї, філософ, розглядав філософію як “теорію виховання у її загальній формі”. Сьогодні зустрічається і те, й інше. В нашій країні престиж педагогіки неадекватний ЇЇ суспільному і особистісному значенню. В зв’язку з цим виникає гостра потреба подальшої розробки її методологічних засад із урахуванням сучасного етапу суспільного розвитку.Отже, виховання як особистісно-соціальний феномен необхідне для забезпечення життєдіяльності людини й організованого функціонування суспільства. Воно здійснюється у певних конкретно-історичних умовах, на основі розуміння дитини як унікальності і неповторності, завдяки спеціально організованим, педагогічно доцільним виховуючим взаєминам дітей і дорослих, з урахуванням певних суспільних уявлень про людину і способи життя суспільства.
Таким чином, не заперечуючи наукового висновку Б.Т. Ли- хачова, що в основі виховання і розвитку — відкрита, об’єктивно і закономірно взаємодіюча система “дитина — її внутрішні природні сили — соціальне середовище”, вважаємо доцільним ввести замість ланки “внутрішні природні сили” поняття “самоактивність”, оскільки самоактивність є тією ланкою, що об’єднує поняття “дитина” і “соціальне середовище”, атермін “внутрішні природні сили” співвідноситься лише з поняттям “дитина”. Отже, об’єктивно і закономірно взаємодіюча система, що лежить в основі виховання — це “дитина — її самоактивність — соціальне середовище”. Ефективність виховання залежить від спадковості, середовища і самоактивності особистості, воно є особистісно-соціальним явищем. Поняття „виховання” в широкому розумінні ототожнюється з поняттям „соціалізація” або включає його.
Подаємо у вигляді таблиці наш погляд на взаємозалежність категорій „виховання”, „навчання”, „соціалізація” (табл. 6.2.4.1).
У наш час, коли зароджується нова теорія людини і суспіль ства, твориться нова система правил і норм культурного спів ієну вання народів і держав, найбільш адекватною світовим людино творчим процесам є концепція особистісно-соціального ішхоїіаііпм
Таблиця 6.2.4.1
ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ ВИХОВАННЯ, НАВЧАННЯ, СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ
| Наукова дисципліна | Мета | Діяльність | Засоби | Результат |
| Теорія виховання | Виховання та самовиховання особистості | Набуття певних якостей. Самовдосконалення і самотворення впродовж життя | Виховний процес на основі суб'єкт- суб'єктних відносин, спілкування і діяльності, самовиховання | Виховання, розвиток |
| Теорія навчання | Освіта та самоосвіта особистості | Одержання знань, умінь і навичок, їх постійне поновлення й оновлення впродовж життя | Навчальний процес на основі суб'єкт- суб'єктних відносин, спілкування і діяльності, самоосвіта | Навчання, розвиток |
| Теорія соціалізації | Соціалізація особистості | Постійне засвоєння соціального досвіду | Соціальні процеси, самоаналіз | Соціалізація |
| Виховання в широкому розумінні | Формування громадянина, підготовка професіонала, їхня соціалізація | Набуття певних якостей, засвоєння знань, умінь, навичок, соціального досвіду | Навчально- виховний процес, соціальні процеси, шкільна й навколишня взаємодія, особисті інтеракції, самотворення | Всебічне виховання, належний культурний рівень, підготовленість до життя, соціалізація |
6.2.5.
Еще по теме Особистісна і соціальна природа виховання:
- Сутність виховання. Особистісно-соціальна природа виховання
- Теорія і практика особистісно-соціального виховання людини у педагогічній творчості В.О. Сухомлинського
- Соціально-особистісний підхід до виховання у теорії і практиці А.С. Макаренка
- Тема 6.3 Сутність, закономірності та принципи виховання і самовиховання як особистісно-соціального явища
- Сутність і загальна характеристика особистісно орієнтованого виховання
- Установлення взаємодії школи з громадою і соціальним середовищем як шлях оптимізації виховання підростаючих поколінь
- Виховання засобами християнської моралі. Кращі традиції національного морального виховання
- Назвіть основні стилі батьківського виховання. Визначте стиль виховання за описом.
- Сутність, завдання і джерела естетичного виховання. Тенденції розвитку естетичного виховання
- Особистісно-гуманістична стратегія виховної діяльності класного керівника