Фізичне виховання й спорт у передових країнах світу

Не залишаються осторонь проблем фізичного виховання, спорту та популяризації здорового способу життя і сучасні науковці й педагоги-практики зарубіжних країн.

Зокрема, у країнах Європейського Союзу існує велике роз­маїття моделей організації фізичного та спортивного шкільного й позашкільного виховання.

У Великобританії питаннями фізичного виховання і спорту опікуються чотири незалежні Спортивні Ради, які розподіляють гран­ти, що виділяються урядом на розвиток спорту, тренування й адмі­ністративну діяльність, серед спортивних органів. 13 національних спортивних центрів запроваджують найсучасніші методики та спортивне обладнання для проведення змагань на найвищому рівні. Спортивні Ради також розробляють стратегію розвитку системи фізичного виховання й спорту. Її основні положення полягають у тому, щоб:

— усі молоді люди мали можливість набути певну спортив­ну майстерність;

— кожна людина мала змогу брати участь у такому виді спорту чи фізичної активності, що відповідає її виборові;

— кожний, хто має відповідний інтерес та здібності, мав можливість поліпшувати свої результати у спорті та максимально використовувати власний потенціал.

Про успішне запровадження та результативність даної стра­тегії свідчить той статистичний факт, що 29 мільйонів британців віком від 16 років (при загальній кількості населення у 58,4 млн.) регулярно займаються спортом та фізичною культурою^[110]. Найпопулярнішими видами непрофесійного активного спорту у Великобританії є ходьба (включаючи піший туризм та подорожування), плавання, більярд, йога та велоспорт.

Уряд Великобританії прагне залучати все більшу кількість людей до участі в спорті та фізичній культурі від найменшого віку. В липні 1995 року опубліковано державну політику в цій галузі. До най­головніших пропозицій належать: збільшення інвестицій у програму підготовки вчителів та надання їм можливостей для здобуття тре­нерської кваліфікації; створення нового фонду для посилення зв’язків між школою та спортивними клубами, організаціями Британської Академії спорту як відправного пункту національної мережі центрів фізичного вдосконалення.

У Голландії функціонує державна система фізичного вихо­вання; 12 регіональних спортивних підрозділів здійснюють також державну програму шкільного спортивного виховання. Для занять фізичною культурою і спортом виділяється до 15 % загальної кількості годин, відведених на так звану „мистецьку освіту”. Крім цього, для кожного школяра реалізується індивідуальний план спортивної підго­товки. Забезпеченням педагогічними кадрами для фізкультурно- спортивної роботи займаються спортивні союзи.

В основі чеської системи фізичного виховання лежить прагнення до досягнення високого рівня здоров’я і загартованості організму, а також формування позитивних установок на фізичну ак­тивність. Значної уваги надається формуванню здорового способу життя.

З-поміж інших європейських країн найбільш централізована система фізичного виховання реалізована у Франції. Вчителі фізич­ного виховання мають 20-ти-годинне щотижневе навантаження, при­чому три години відводяться для спортивних занять, які проводять­ся в усій Франції одночасно—в середу опівдні. Спортивну діяльність на рівні гімназій і ліцеїв організовує Державний шкільний спортивний союз, очолюваний міністром народної освіти. Кожна школа зобов’я­зана організовувати для учнів спортивні занятгя-факультативи.

Нова система фізичного виховання молоді в Китаї ґрун­тується на продовженні народних традицій, популяризації та розвит­кові масових видів спорту, які не потребують спеціального дорогого обладнання.

Сучасна політика США у галузі фізичного виховання та спорту спрямовується не стільки на фізичне здоров’я і покращення фізичного розвитку, скільки на підготовку молоді до конкурентної боротьби за виживання у реальних соціальних умовах. Водночас велику вагу має і спорт, активно пропагуються його масові види, популярність і престижність яких заохочує молодь до занять фізич­ною культурою на професіональній основі. Більшість університетів і коледжів країни мають власні аматорські чи професійні команди з тих або інших видів спорту. Складовою частиною фізичної культури в освітніх закладах є заняття з особистої гігієни, проводяться також заняття, присвячені піклуванню за тілом, правильному харчуванню, відпочинку та сну, одягові й догляду за ним, профілактиці захворю­вань тощо. Найбільш важливими завданнями при цьому вважають­ся: набуття необхідного обсягу знань у галузі фізкультури та спорту, здорового способу життя; оволодіння руховими навичками; вміння застосовувати їх у повсякденному житті; здатність самостійно підтри­мувати високий рівень фізичної працездатності; пізнання своїх рухо­вих здібностей і прагнення до фізичного самовдосконалення.

На переконання головного редактора журналу „Фізична культура: виховання, освіта, тренування” Російської державної ака­демії фізичної культури В. Бальсевича, на тлі соціально-економіч­них перетворень у Російській Федерації шкільна система фізич­ного виховання переживає серйозну кризу: рівень здоров’я підроста­ючих поколінь низький, якість викладання не сприяє прагненню підлітків і юнацтва до засвоєння цінностей фізичної культури, до за­нять у спортивних секціях².

1) заміна фізично та морально застарілої фізкультурної й оздоровчо- спортивної інфраструктури; 2) збагачення змісту даного навчально­го предмета в контексті засвоєння учнями цінностей фізичної та спортивної культури; 3) розробка теорії та технології фізичного вихо­вання дітей і підлітків із відхиленнями у розвиткові й захворювання­ми; 4) створення організаційних і методичних умов для інтенсивної профілактики відхилень у стані здоров’я школярів. Окрім здійснення цих завдань, провідні науковці Росії в галузі фізкультури і спорту (В. Бальсевич, В. Вишневський, В. Губа, В. Зайцев, Л. Лубишева) не менш важливою задачею в сучасних умовах уважають реаліза­цію культурологічного потенціалу фізичного виховання, що сприяти­ме не тільки підвищенню рівня загального фізичного розвитку, а й забезпечить спрямування молоді до здорового способу життя. На думку фахівців, культурологічний потенціал фізичної культури інтег­рується в таких основних напрямах створення принципово нової інфра­структури загальноосвітнього навчального закладу: 1) відбір змісту й методів фізичної культури, ігор, оздоровчих заходів тощо на основі їх привабливості для учнів; 2) відповідність фізичного виховання особ­ливостям вікового розвитку, індивідуального морфофункціонального стану, фізкультурно-спортивним нахилам та інтересам кожного шко­ляра; 3) використання новітніх технологій фізичного й спортивного виховання; 4) залучення школярів до естетичних, моральних, духов­них і здоров ’яформуючих цінностей фізичної та спортивної культу­ри; 5) проведення обов’язкових на тиждень триразових занять фізкультурою загальною тривалістю від 135 в молодшій і до 270 хв. у старшій школі; 6) створення принципово нових навчально-спортив­них споруд, обладнаних діагностичними та тренажерними комплек­сами й системами оперативного контролю за фізично-функціональ­ним станом учнів.

Отже, спільною тенденцією у розвиткові галузі фізичного виховання й спорту в більшості країн світу є те, що у зв’язку зі знач­ними перевантаженнями центральної нервової системи у сучасних умовах інформаційного суспільства та витісненням рухової актив­ності розумовою працею у поєднанні з упливом негативних екологіч­них факторів (якість харчування, гігієна праці та відпочинку, шкідливі звички тощо) фізкультура і спорт розглядаються як основні засоби і ірофілактики та зменшення впливу згубних чинників науково-техніч­ного прогресу і створення оптимальних умов для розвитку особис­тості через реалізацію культурологічного потенціалу фізичного вихо­вання.

7.6.4.