Новітні методолого-теоретичні й методичні засади фізичного виховання

Фізичне виховання — складова частина загального вихо­вання; соціально-педагогічний процес, спрямований на зміцнен­ня здоров'я й загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок та умінь.

Таким чином, метою фізичного виховання є оволодіння основами особистої фізичної культури, що становить єдність знань, потреб і мотивів, оптимального рівня здоров’я, фізичного роз­витку, різнобічного вдосконалення рухових (координаційних і кондицій­них) здібностей, уміння здійснювати власну рухову, фізкультурно- оздоровчу та спортивну діяльність. На відміну від інших галузей куль­тури, феномен культури фізичної полягає перш за все в тому, що вона найприроднішим шляхом поєднує біологічне та соціальне в людині. Процес тілесного розвитку людини виявляється в удоскона­ленні форм і функцій організму, реалізації його фізичних можливос­тей. Однак біологічні процеси розвитку людини не відбуваються ізо­льовано від її соціальних функцій, поза істотним упливом суспільних відносин. Саме тому, поряд із вирішенням традиційних завдань по формуванню власне знань, рухових умінь і навичок, розвитком кон­дицій і координаційних здібностей, укріпленням здоров’я, слід актив­но здійснювати виховання ціннісних орієнтацій на фізичний і духов­ний розвиток особистості, здоровий спосіб життя, формувати потре­би й інтерес (мотиви) до систематичних занять фізичними вправа­ми і спортом, виховувати гуманність, навчати відчувати радість від позитивного досвіду спілкування в спорті, розвитку вольових і мо­ральних якостей. У цьому аспекті фізичне виховання є формою соціального впливу на біологічний за своєю сутністю розвиток організму людини.

Виходячи з цих філософських позицій, Л. Лубишева (Ро­сійська державна Академія фізичної культури) вважає помилковою асиміляцію понять „ фізичний розвиток ”, „ фізичне виховання” та „ фізкультурне виховання ”, трактуючи перше з них як об’єктивний процес, який відбувається в організмі, друге — як активний уплив людини на цей процес, а третє — як цілеспрямоване прилучення до всіх цінностей фізичної культури.

Водночас у традиційному розумінні фізичне виховання як цілісна система об’єднує три основні компоненти змістової структу­ри: оздоровчий (оптимізація форм і функцій організму людини);роз- вивальний (підвищення рівня рухових здібностей); освітній (роз­ширення й удосконалення обсягу знань, рухових навичок і вмінь). У межах цих складників реалізуються такі функції фізичного вихо­вання як соціально-педагогічного процесу:

— виховна—полягає у забезпеченні особистісно-ціннісно- го ставлення до фізичної культури як складника культури загальної на основі формування відповідних індивідуальних якостей;

— освітня — набуття комплексу знань, умінь і навичок у сфері фізичної культури;

— розвиваюча — удосконалення рухових властивостей і фізичних станів людського організму;

— оздоровчо-гігієнічна функція — охорона й укріплення здоров’я;

— просвітницька — залучення до цінностей здорового спо­собу життя, ствердження пріоритетності здоров’я як найвищої люд­ської вартості та підвищення масовості спорту.

У сучасних умовах виникає новий вид виховання засобами спорту, змагання, тренувальних навантажень, який забезпечує ста­новлення спортсмена, здатного досягати значних спортивних резуль­татів і бути особистістю у найвищому розумінні цього слова. Сама природа спорту справляє могутній уплив на особистість, примушу­ючи людину боротися зі своїми слабостями, володіти власними емо­ціями; спорт гартує характер, учить переборювати труднощі, фор­мує світогляд. Спорт виступає важливим чинником соціалізації, вия­ву суспільної активності: людина набуває досвіду міжособистісних стосунків, оскільки спорт багато в чому моделює життєві ситуації.

Вищезазначене дає можливість розмежувати поняття спортивного та фізичного виховання, увиразнити їхні спільні й відмінні риси.

Спортивне виховання, крім переліченого, забезпечує і про­цес пізнання, тому що спорт є специфічним видом творчої пошукової діяльності. Адже для досягнення спортсменом високого результату він мусить багато знати, починаючи від розуміння сутності людини як біосоціального індивіду й до принципів побудови навчально-тре­нувального процесу. Несучасним є уявлення про спортсмена як де­яку сукупність сили, спритності та витривалості. Тільки високоосві­чена особистість, яка володіє спортивною культурою, здатна сьо­годні одержувати справжні перемоги й завойовувати медалі.

Фізичне виховання також розв’язує загальнокультурні за­дачі: освітні, виховні й оздоровчі. Однак тут використовуються засо­би загальнорозвивальних та оздоровчих управ, елементів спорту. Результативність фізичного виховання, таким чином, забезпечуєть­ся правильною організацією фізичної активності¹.

Отже, порівняльний аналіз сутності термінів спортивне та фізичне виховання свідчить на користь використання адаптованих спортивних технологій у фізичному вихованні. Ще однією підставою для цього є те, що представники великого спорту демонструють найвищі досягнення тоді, коли у вітчизняному фізичному вихованні спостерігається нагромадження цілого ряду невирішених організацій­но-соціальних і психолого-педагогічних проблем.

Одним із прогресивних кроків у напрямі їхнього розв’язання, на наш погляд, є реалізація угоди між Міністерством освіти і науки та Федерацією футболу — запровадження з 2001/2002 навчального року в школах України третього (на тиждень) уроку фізичної культу­ри — уроку футболу^{[106] [107].}

На основі положень Закону України „Про фізичну культуру і спорт”^[108] у нашій державі також розроблена й запроваджується На­ціональна програма „Фізичне виховання — здоров’я нації”. Серед найактуальніших завдань цієї Програми:

— сприяння духовному й фізичному розвиткові молоді, вихо­вання почуття громадянської свідомості та патріотизму, бажання активно підтримувати утвердження державності в Україні;

— забезпечення переорієнтації практичної діяльності галузі на пріоритетну проблему — укріплення здоров’я різних верств насе­лення засобами фізичного виховання та спорту;

— створення умов для задоволення потреб кожного грома­дянина України в підвищенні рівня життя й духовного розвитку;

— виховання відповідних мотиваційних і поведінкових харак­теристик, активної соціальної орієнтації на здоровий спосіб життя;

— розвиток фізкультурно-спортивного руху в Україні з ура­хуванням змін у всіх сферах суспільного життя та ціннісних орієн­тацій населення України;

—забезпечення передових позицій у міжнародному спортив­ному русі, спорті найвищих досягнень, підвищення міжнародного авторитету України в світовому співтоваристві^[109].

7.6.3.