Теорія і практика фізичного виховання: історико- педагогічний аспект

Фізичне виховання розпочало тривалий шлях свого розвитку ще в первісному суспільстві. На історичному ґрунті переконаємося, що фізичне виховання виникло на основі трудової діяльності наших пращурів.

Постійна гостра боротьба за існування, первісні форми праці і добування засобів для прожиття вимагали від людини раннього набуття необхідних фізичних здібностей і сприяли виділенню фізич­ного виховання у специфічну сферу діяльності, особливо важливу в дитячому та підлітковому віці. Разом із пожвавленням суспільних відносин, поширенням воєн і спричиненим ними розвитком військо­вої справи фізичне виховання перетворюється на невід’ємну складо­ву військово-прикладної підготовки молоді.

У Стародавній Греції метою фізичного виховання стає гар­монізація фізичного й духовного розвитку особистості під гаслом „У здоровому тілі — здоровий дух!” Відбувається становлення оригі­нальної гімнастичної системи легкоатлетичних фізичних управ, які стають основою античних Олімпійських Ігор: біг на різні дистанції (від однієї стадії — « 192 м, до 24 стадій — -5 км), стрибки у довжину, метання списа й диска, плавання, боротьба, кулачний бій, їзда верхи, перегони на колісницях, пентатлон (п’ятиборство: біг, стрибки, метання й боротьба), панкратион (поєднання боротьби й кулачного бою) та ін. В Олімпійських Іграх брали участь виключно чоловіки, однак існували також спеціальні легкоатлетичні змагання для жіноцтва.

Таким чином, одним із провідних завдань фізичного вихо­вання підростаючих поколінь у тогочасній Європі стає підготовка сильних і вишколених, слухняних і витривалих воїнів, здатних до за­хисту рабовласницької держави, придушення внутрішніх повстань і ведення тривалих загарбницьких воєн. Зокрема, на історичній тери­торії Київської Русі дітей уже з семи років навчали стрільбі з лука, володінню списом і арканом, верховій їзді, а з 12 років — справжнім “військовим хитрощам”, тобто мистецтву бою.

За доби Середньовіччя засилля церкви у соціальному й куль­турному житті привело до культивування беззастережної покірності, терпимості й аскетизму, що стало причиною відмови від античних ідеалів фізичного та духовного здоров’я. Водночас лицарське вихо­вання включало комплекс фізичних управ, спрямованих на розвиток чоловічої сили, мужності й доблесті, хоча ще 394 року н. е. на вимо­гу духовенства римський імператор Феодосій І заборонив Олімпійські Ігри як язичницьке святкування.

На межі XVI-XVII ст., під час розквіту Європейського Відродження, відбувається підвищення інтересу до проблем гар­монізації фізичного й духовного розвитку особистості, повернення до взірців античності: Ієронімом Меркуріалісом (XVI ст.) створені перші медико-педагогічні рекомендації щодо занять із гімнастики; відомий чеський педагог і мислитель-гуманіст Ян Амос Коменсь- кий (XVII ст.) розглядає фізичне виховання як важливе підґрунтя організації педагогічного процесу; ДжонЛокк (XVII ст.) пропонує детально розроблену на рівні тогочасної науки систему фізичного виховання, великої ваги надаючи, крім формування фізичної культу­ри дитини, оздоровчому аспекту, гігієні праці, відпочинку та харчу­вання; Жан-Жак Руссо (XVIII ст.) вважав фізичне виховання осно­вою розвитку особистості, співвідносячи перший із періодів створе­ної ним вікової періодизації саме з цією галуззю виховної діяльності й підкреслюючи його значення для розумової активності та трудового навчання дітей; Йоганн Генріх Песталоїщі (XVIII ст.) утверджує метою фізичного виховання розвиток і зміцнення всіх фізичних сил і можливостей особистості, а джерелом його здійснення — природ­ний потяг до рухової активності, визнаючи фізичне виховання най­першим видом розумного впливу дорослих на розвиток дитини.

Під упливом філософських і теоретико-педагогічних концепцій епохи Ренесансу в освітньо-виховних закладах усе більшої уваги надається фізичному вихованню і, як наслідок, — виникає нагальна потреба в стрункій і досконалій методиці його запровадження.

У Німеччині з’являється самобутня система гімнастичних управ, основною специфічною особливістю якої стає запровадження спортивних снарядів: брусів, перекладини, драбини, кілець, канату тощо.

Провідною метою шведської системи фізичного вихован­ня, створеної батьком і сином П. і Я. Літами на початку XIX ст., були лікування і педагогічна організація процесу фізичного вдоско­налення дітей. Базуючись на об’єктивних даних анатомо-фізіології та психології, вона дає можливість повністю враховувати вікові й інди­відуальні особливості вихованців під час добору фізичного наванта­ження. Представлена система фізичного виховання складається із чотирьох видів гімнастики: 1) педагогічної} 2) військової} 3) ліку­вальної} 4) естетичної.

Прагнення естетизувати фізичну культуру призводить до виникнення ще кількох систем фізичного виховання, спільною озна­кою яких стає використання групових управ із музичним супрово­дом. Найвідомішими з них є гімнастичні системи Ж. Далькрода, А. Дункана та М. Тирша (за назвою створеного ним 1862 року у Празі фізкультурного товариства „Сокіл” відома як „сокольська”).

Важливим кроком для подальшого розвитку теорії і практи­ки фізичної культури і спорту стало відродження у 1896 році Олім­пійських Ігор завдяки зусиллям відомого французького педагога й громадського діяча ІГєра де Кубертена. Ігри проведені в Афінах

— єдиному на той час місті Європи, що мало стадіон.

Таким чином, у кінці XIX — на початку XX ст. в багатьох європейських країнах активно здійснюються наукові пошуки, які зак­лали підвалини самостійної наукової дисципліни — теорії і методи­ки фізичного виховання.

Неоціненний унесок до справи становлення й розвитку вітчиз­няної наукової системи фізичного виховання здійснив П.

— російський педагог, анатом, лікар і громадський діяч. У 1896 році ним створено Курси виховательок і керівниць фізичного виховання, що 1919 року реорганізовані в Державний інститут фізичної освіти імені Лесґафта. Головною метою навчання в школі педагог уважав освіту й фізичний розвиток, що сприяють моральному та фізичному вдосконаленню молодої людини. Водночас учений попереджав про небажані наслідки надмірного захоплення спортивними здобутками, був противником значних навантажень і фанатизму у спорті.

Українські педагоги також надавали вагомого значення фізич­ному вихованню. Зокрема, Г. Ващенко запроваджує термін „ тіло- виховання всебічно трактуючи його як сферу, що потребує постій­ного напруження волі людини, галузь, яка передбачає прагнення до­лати зовнішні обставини і власну слабкість. Спорт у педагогічній творчості Г. Ващенка—вагомий чинник виховання характеру. Фізич­не тіло людини вчений уважає предметом, від якого залежить сила і здоров’я духу. Значить, за переконанням Г. Ващенка, фізичний роз­виток і здоров’я тіла — не самоціль, а умова панування духу над

¹ Ващенко Г. Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру. — Мюнхен, 1956. — 54 с. ним, звільнення людини від хвороб і примх тіла, що духові заважа­ють. Окрім цього, тіловиховання педагог пов’язує з вихованням го­товності людини до захисту Батьківщини, розбудови її господарства, добробуту власної родини тощо. Г. Ващенко наголошує, що його „не можна розглядати без зв’язку з вихованням інтелектуальним і мо­ральним. Основне у людині її дух, — пише він. — Отже, дітей треба виховувати так, щоб тіло у них було спритним і міцним знаряддям духу”¹.

Усесвітньо відомий український педагог А. Макаренко добре знав військовий устрій і військову гімнастику, заклав основи військо­вої гри, яка згодом стала одним із найважливіших складників виховної системи колонії ім. М. Горького та комуни ім. Ф. Дзержинського. У практиці фізичного виховання він широко застосовував плавання, спортивні ігри, військові заняття, біг на лижах, ковзанах, екскурсії, походи, військово-спортивні табори. Наприклад, комуна ім. Ф. Дзержинського була обладнана кількома футбольними, ганд­больними майданчиками, в ній активно діяли кавалерійська, парашутна та інші секції. Багато спортивних ігор вигадано самими вихованцями А. Макаренка. Діти навіть не встигали давати їм назви й просто нумерували: гра-один, гра-два чи позначали літерами: „А”, „Б”, „В” тощо^{[102] [103]. Завдяки творчому підходові керівника комуни до питань фізичного виховання позитивний приклад комунарів швидко поширювався, особливо на Харківщині: виникали фізкультурні та спортивно-технічні секції і клуби.}

7.6.2.