Історико-педагогічні аспекти проблеми морального і правового виховання школярів та молоді

Проблема морального та правового виховання цікавила кра­щих представників людства в усі часи. Ці напрями виховання завж­ди розглядалися як провідні і найбільш складні в історії філософ­ської, правової і педагогічної думки.

Видатний давньогрецький філософ Сократ (469-399 рр. до н. е.) найвищою доброчесністю людини вважав мудрість і знан­ня. Розглядав людину як носія доброго початку, як суб’єкта мораль­ного впливу, вбачав головну мету педагогічної діяльності у звільненні людини від негативного зовнішнього впливу, у створенні гармонійної єдності життєвих потреб і здібностей особистості, у вихованні на кращих зразках. Переконання вважав найбільш дійовим виховним засобом.

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) наголошував на необ­хідності всебічного виховання, невід’ємною частиною якого є мо­ральне і правове виховання (розумна, пристойна поведінка, розуміння добра і зла, розвиток природних нахилів). Вважав, що життя людини повинно бути активним, маючи на увазі діяльність душі з удоскона лення доброчинностей, тобто значну увагу приділяв моральному самовихованню.

Марк-Тулій Цицерон (106-43 рр. до н. е.) був автором трактатів “Про межі добра і зла”, “Про обов’язки”, “Про природу богів”, “Про передбачення” та ін., присвячених питанням приклад­ної практичної моралі, етики, морального виховання. Наголошував на вихованні інтересу до науки та самопізнання. Етику вважав од­ним із філософських напрямів, що пробуджують у людині прагнення до “вічної мудрості” і досконалості.

Автор 12-томної книги “Дванадцять книг риторичних наста­нов” (першого педагогічного твору) Марк-Фабій Квінтиліан (42-118) сформулював вимоги до вчителя як до носія знань і вихо­вателя: мати батьківські почуття до вихованців; бути зразком висо­коморальної особистості; не бути дратівливим, але й не потурати; бути простим у спілкуванні, терплячим, старанним; кожного дня ка­зати учням щось таке, що в них назавжди залишалося б у пам’яті; виховувати розуміння добра і зла власним прикладом.

Яна Амоса Коменського (1592-1670) по праву вважають основоположником педагогіки як науки. Крім відомих “ Великої ди­дактики” і “Материнської школи”, написав такі твори морально-етич­ного спрямування як “Правила поведінки дітей”, “Закони добре орга­нізованої школи”. Школу вважав “майстернею гуманності”. Як лю­дина глибоко релігійна, моральне виховання вважав ступенем досяг­нення ідеалу: від 1-го ступеня — пізнання себе і світу, до 2-го ступе­ня — володіння собою (моральне виховання) і до 3-го ступеня —- віри в Бога (релігійне виховання). Варто зазначити, що моральне ви­ховання Коменський трактує як “володіння собою”, тобто передба­чає тут значну частку самовиховання. Мету виховання вбачав у формуванні високих моральних якостей (мудрості, справедливості, чесності, поміркованості, мужності), вважаючи, що коли не вихову­вати їх з дитинства, порушиться гармонія особистості. Наголошу­вав на важливості у моральному вихованні прикладу поведінки до­рослих (учителів, батьків), систематично привчав учнів до виконан­ня встановлених моральних правил, ратував за сувору дисципліну на засадах гуманності (у “Великій дидактиці” є глава “Про шкільну дисципліну”).

Жан-Жак Руссо (1712-1778) — філософ-просвітник, пись­менник, педагог, який уперше в історії педагогіки в моральному і правовому вихованні висуває метод природних наслідків (природний наслідок поганих учинків), наголошуючи, що виховують не шляхом декламації і примусу, а шляхом переживання вихованцем наслідків здійснених ним поганих учинків, нагромадження особистісного мо­рального досвіду. Завданням морального виховання вважав виховання людини гуманної, яка прагне до особистісної свободи і вміє працю­вати. Ввів у теорію морального виховання принцип народності.

Швейцарський педагог-класик Йоганн-Генріх Песта- лоцці (1746-1827) провідну роль відводив вихованню, в основу якого поклав принципи природовідповідності, народності та дійового гума­нізму.

Видатний український філософ і педагог Григорій Савич Сковорода (1722-1794) у своїх творах розвинув учення Платона про кардинальні доброчесності (мудрість, мужність, поміркованість, справедливість). Дійшов до висновку, що моральне виховання наро­ду у поєднанні з вихованням розумових і вольових рис є основою розвитку цілісної особистості. Розробив учення про серце як най­важливіший осередок психіки людини. Визначальну роль у мораль­ному вихованні відводив таким етичним поняттям як “сенс життя” і “щастя” (твори “Разговор пяти путников о истинном щастии в жиз­ни”, “Разговор, называемый алфавит, или букварь мира”, “Беседа, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко”). У своїй прак­тичній виховній діяльності головною метою вважав саме моральне виховання і самовиховання своїх учнів.

Микола Іванович Пирогов (1810-1881), геніальний анатом і хірург-клініцист, прогресивний педагог і просвітник метою вихо­вання вважав загальнолюдське виховання “справжньої людини”, зас­новане на моральних нормах, людини високоосвіченої і всебічно роз виненої. Вважав, що виховання у найширшому його розумінні — це загальнофілософське явище, що воно неодмінно має бути національ­ним. Виступав за гуманні відносини довіри і поваги між учителем і учнем у школі; різко критикував існуючу в ті часи систему покарань дітей, говорячи, що різка — “надто грубе знаряддя для збудження сорому”, що тілесні покарання не можуть бути методом морального виховання молоді (циркуляр “Про покарання учнів”, праці “Питання життя”, “Щоденник старого лікаря” та ін.).

Усесвітньо відомий український поет і просвітник Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) своїм найвищим ідеалом вва­жав людину з багатогранними знаннями і високими особистісними' моральними якостями (любов до праці, тверді моральні принципи, усвідомлення обов’язків перед суспільством, ненависть до брехні, підлабузництва, лицемірства, неробства). Прославляв жінку-матір, простих трудівників, які завжди підтримують теплі, сердечні сто­сунки, необхідні для правильного морального виховання дітей (твори “Прогулка с удовольствием и не без морали”, лист до М.К. Чалого, “Буквар Южнорусский”, повість “Близнецы”).

Корифей вітчизняної і світової педагогіки Костянтин Дмит­рович Ушинський (1824-1870), розробляючи вчення про народність виховання, відзначав, що кожен народ має свій особливий ідеал лю­дини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окре­мих особистостях. Головне місце в розвитку особистості відводив вихованню моральності. Моральні звички, їх формування вважав набагато важливішими, ніж розвиток розуму, бо вони роблять люди­ну гуманною, чесною, скромною, слухняною, формують повагу до старших, відчуття власної гідності, почуття обов’язку, волю. Найви­щим виявом моральних почуттів вважав патріотизм, тому вихован­ня любові до Батьківщини посідає в його системі морального вихо­вання провідне місце. Вимагав виховувати у дітей свідому дисцип­ліну; поєднував мораль з релігією (праці “Про моральний елемент виховання”, “Рідне слово”, “Про народність у громадському вихо­ванні”, “Три елементи школи”, “Питання про народні школи” та ін.).

Класик педагогічної науки і видатний педагог-практик Антон Семенович Макаренко (1888-1939) вважав, що вихованець не повинен відчувати себе об’єктом виховання, що виховувати тре­ба непомітно, ненав’язливо.

Усвідомлюємо також значення педагогічної діяльності А.С. Макаренка у справі правового виховання, а саме: розробці й упровадженні „Конституції” трудової комуни ім. Ф. Дзержинського, створенні товариського суду, введенні в навчальний план нового пред­мета— „Теорія моралі”, програма якого тісно пов’язувалась із пра­вовим вихованням. Роль і місце дисципліни, норм поведінки в сис­темі правової культури видатний педагог розглядає як „цілковиту за­хищеність, цілковиту впевненість у своєму праві, у шляхах і можли­востях для кожної окремої особи”.

Визначний педагог, гуманіст, мислитель, послідовник педа­гогічних поглядів К.Д. Ушинського Василь Олександрович Сухо- млинський (1918-1970) до методологічних основ процесу вихован­ня відносив, насамперед, висновок Ушинського про визначальну роль моральних переконань у формуванні особистості. Вважав, що мо­ральне виховання має бути пріоритетним напрямом у багатогранній діяльності педагогічного колективу школи. Засвоєння учнями мораль­них знань є важливою умовою морального виховання. Нормам мо­ральності присвячував спеціальні бесіди, казки, через які намагався не лише передати дітям моральні знання, але й уплинути на їхні по­чуття, спонукати їх до правильних хороших учинків. Це він вважав азами елементарної моральної культури. Коренем моральності, за Сухомлинським, є праця, без праці не можна чесно жити. Серцеви­ною морального виховання вважав формування у дитини людянос і і, гуманізму (праці “Серце віддаю дітям”, “Духовний світ школяра", “Праця і моральне виховання”, “Павлиська середня школа", ‘Чіл 11, ківська педагогіка” та ін.).

Нашу увагу привертає також думка В.О. ( ухомліпк і.іми•» проте, що правове виховання і формування правової купи урн ін чи

гога слід розглядати у тісному взаємозв’язку з громадянським і моральним вихованням. У праці „Народження громадянина”, в розділі, присвяченому правовому вихованню учнів, знаменитий пе­дагог підкреслює, що „правове виховання, запобігання правопору­шенням і злочинам — одна з найголовніших проблем нашого сус­пільства. Треба вести виховну роботу, розраховану на те, щоб не було в нашому суспільстві злочинців і правопорушників”. Наголошується також на ролі педагога в розробці змісту роботи з правового виховання, дослідженні причин правопорушень і злочинів, накресленні шляхів удосконалення системи роботи з правового виховання і, відповідно, — на необхідності формування правової культури майбутніх педагогів у вищих навчальних закладах.

7.3.2.