Проблема сімейного виховання в історико- педагогічній ретроспектив!

У сучасному суспільстві виховання дітей як у сім’ї, так і в школі, знаходиться під сильним упливом наслідків науково-техніч­ного прогресу. Не можна, наприклад, не визнавати очевидного, хоч, на жаль, далеко не завжди позитивного впливу на дітей, підлітків і молоді засобів масової інформації.

Цілком зрозуміло, що суспільство, покладаючи на батьків таку велику відповідальність за виховання дітей, не було байдужим до наслідків виховання. Самостійне життя молодих людей вимагало від них визнання певних правових, моральних, релігійних норм у став­ленні до існуючих суспільних інститутів, до церкви, до оточуючих людей, до праці тощо. Безперечно, сімейне виховання відбивало ці вимоги суспільства до підростаючих поколінь.

У європейських країнах протягом двох тисячоліть вихован­ня відбувалося, як правило, у відповідності до п’ятої заповіді християнського віровчення'. ’’Шануй батька свого й матір свою, і благо тобі буде, і довголітній будеш ти на землі”. Звісно, ця заповідь несе в собі позитивний моральний і виховний зміст. Але на практиці її здійснення, на жаль, дуже часто призводило до застосування суво­рих фізичних покарань дітей не тільки у сім’ї, але також і в навчаль­но-виховних закладах.

Як зазначав А. Макаренко, згадуючи власні шкільні роки, діти мало замислювалися над можливістю небесної кари, але й на землі було досить охочих розправлятися з ними. Тому для дітей “п’ята заповідь, освячена Богом та його угодниками, була все-таки фактом”¹.

Виховання, що випливало з п’ятої християнської заповіді, де­тально характеризується у книзі “Спогади” Олександра Давидова (правнука декабриста).

Це було так зване “виховання в страсі Божім”. Воно було, зокрема, характерним для дворянських сімей. Батьківський автори­тет мав визнаватися дітьми незаперечно, навіть тоді, коли погляди батьків були цілком несправедливими або застарілими.

Олександр Давидов повною мірою пізнав на собі, що таке “виховання в страсі Божіїм”. Він характеризує власне особистісне становлення як багаторічну боротьбу з матір’ю за свою са­мостійність. Починаючи з тринадцятирічного віку і до зрілості, хлоп­чик “жив у стані постійної опозиції проти матері, поки, врешті, не вийшов з цієї боротьби повним переможцем”^{[158] [159]. Набагато гіршими наслідки сімейного виховання стали для старших братів О. Давидо­ва. Вони “не відзначалися силою волі, і залізна рука матері цілком викорінила в них її останні вияви. Якщо у старшого брата це вияви­лося лише в тому, що він на все своє життя залишився нерішучим і легко підпадав під чужий уплив, то для іншого брата результати та­кого виховання стали катастрофічними. Будучи натурою слабкою і схильною до життєвих насолод, він втратив останні стримуючі цен­три і загинув ще в молоді роки”[160]. Слід підкреслити, що такі згубні результати виховання своїх братів О. Давидов цілком обумовлює саме традиційною на той час системою виховання, а не якоюсь особли­вою суворістю матері. Навпаки, мати палко любила своїх дітей, вони були для неї єдиною радістю і метою життя.}

Не зважаючи на значне поширення саме такого — автори­тарного — підходу до виховання дітей, в європейських країнах, зок­рема в Україні та Росії, було багато сімей, в яких батьки інакше розуміли свою виховну роль і п’яту християнську заповідь. У цих сім’ях протягом століть накопичувався безцінний досвід гуманістич­ного виховання й успішного вирішення батьками складних питань виховання дитини.

Прагнення батьків і вихователів домагатися будь-якою ціною слухняності дітей піддав суворій критиці Дж. Поки у своєму творі “Думки про виховання”. Він зазначав, що звичайний на той час ме­тод упливу покаранням і різкою є найменш придатним з усіх засобів виховання, які можна уявити.

Більш послідовно заперечував доцільність застосування фізичних покарань дітей Ж-Ж. Руссо. Обґрунтована ним концепція “вільного виховання” не залишала місця для такого поводження з дітьми. У ХУІП-ХІХ ст. гуманне ставлення до дітей у родинному і шкільному вихованні знайшло багато послідовників. Серед них: Й. Пвстало цці, Г. Сковорода, Я. Козельський, А. Дістервег, Р. Оуен, К. Уманський, Л. Толстой. Переконаним противником застосування фізичних покарань був також відомий християнський педагог Джованні Боско.

У виховних закладах для безпритульних, морально занедба­них дітей і підлітків, які були створені за ініціативою Дж. Ббско в Італії та інших європейських країнах, застосування фізичних пока­рань було цілком заборонено. Видатний педагог-гуманіст писав: “Я сам протягом моєї сорокалітньої виховної діяльності ніколи не мусив шукати допомоги в таких мірах покарання”^{[161] [162]. Таким чином, Дж. Боско віднайшов гуманне трактування п’ятої християнської заповіді, на­повнивши її високим моральним змістом. Це тлумачення закликає всіх, відповідальних за виховання дітей, бути прикладом для них у своїх моральних доброчесностях і стверджувати на цьому ґрунті свій авторитет.}

Високий моральний авторитет вихователя, як свідчить пе­дагогічна діяльність Дж. Боско та його послідовників, забезпечує належну дієвість навіть таких м’яких мір покарання, як незадоволе­нні! погляд на дитину або стримане ставлення до неї¹.

В історії педагогічної думки України проблема морального авторитету батьків як передумови ефективного гуманістичного ви­ховання дітей у сім’ї знайшла глибоке розкриття. Зокрема, цій проб­лемі присвячується одна з лекцій А. Макаренка про сімейне вихо­вання, а також один із розділів його “Книги для батьків”. Великої уваги батьківському авторитетові надавав В. Сухомлинський^{[163] [164].}

В історичному аспекті суперечливий характер мають не лише традиції виховання дітей у сім’ї, але також і пошук змісту, шляхів і форм виховуючої взаємодії школи, родини і громади.

Традиційна українська педагогіка щодо цього поєднує засо­би сімейного впливу на дитину (родинні свята, сімейні традиції, фоль­клор), громадські форми виховання дітей (кумівство, опікунство, су­сідська взаємодопомога, звичаєве право) і засоби релігійно-обрядо­вого впливу (церковний культ, народні традиції, звичаї та обряди). З появою шкіл важливими виховними функціями було наділено педагогів.

Прикладом активної участі громад у місцевій організації ви­ховної справи є створення і розвиток у XVI-XVII ст. братських шкіл, перша з яких була відкрита у Львові (1585 р.).

Братства виступали центрами об’єднання прогресивних сус­пільних діячів — філософів, письменників, поетів, топографів, учи­телів, які відіграли значну роль у розвитку вітчизняної педагогічної думки. Серед них: Стефан і Лаврентій Зизанії, Арсен Еласонський, Памва Беринда, Кирило Ставровецький та інші. У своїх творах вони звертали особливу увагу на засоби гуманістичного розвитку особистості, методи і прийоми роботи з дітьми, спільну участь у цьому процесі вчителів і батьків.

Великого значення єдності виховання дітей у сім’ї та школі надавав#. Коменський. Перший із чотирьох ступенів у розробленій ним системі виховання — материнська школа—охоплює дітей віком від народження до шести років. У цьому віці, на думку Я. Коменського, керівництво розвитком дитини має здійснюватися матір’ю.

Інший підхід до проблеми взаємодії сім’ї та школи виявив Й.

Український просвітитель і педагог О. Духнович підкрес­лював необхідність нерозривного взаємозв’язку сімейного і шкільного виховання у “Народной педагогике в пользу училищ и учителей сель­ских” (1857). На його думку, батьки повинні давати своїм дітям по­зитивний особистий приклад. Гуманний обов’язок учителів Духно­вич убачав у необхідності виявлення природних індивідуальних на­хилів кожного учня і створення відповідних умов для їхнього розвит­ку й удосконалення.

В Україні і Росії у другій половині XIX ст. і на початку XX ст. уплив батьків на виховну й освітню діяльність школи здійснювався через батьківські комітети. До кола питань, які вирішувалися бать­ківськими комітетами, входили організація харчування учнів, надан­ня матеріальної допомоги учням із незаможніх сімей, улаштування подорожей дітей за місто у літній час. Спочатку такі комітети ство­рювалися у школах, де навчалися діти матеріально забезпечених батьків. Згодом створення батьківських комітетів у школах для дітей робітників стає одним з гострих питань робітничого руху.

У кінці XIX ст. значного поширення набувають дитячі свята, підготовка і проведення яких здійснювалися об’єднаними зусилля­ми батьків, прогресивної інтелігенції, державних і приватних установ тощо.

Усвідомлення нерозривних зв’язків між виховними вплива­ми школи, сім’ї і соціального середовища обумовило оформлення ідеї народності виховання, яка була розроблена К. Ушинським.

Подальшому вдосконаленню виховання дітей у сім’ї, зміцнен­ню взаємодії школи, сім’ї, громади, інших суб’єктів виховання знач­ною мірою сприяли науково-педагогічні праці П. Блонського, Н. Крупської, Т. Лубенця, А. Макаренка, А. Пінкевича, С. Шаць- кого. У цих працях викладено положення, висновки, факти, що не втратили своєї актуальності до наших днів. У цьому контексті значну цінність для єдності виховних прагнень сучасних батьків і вчителів мають твори К. Ушинського, А. Макаренка, В. Сухомлинського.

Відтак, історія педагогіки залишила для нас вагому теоретико-методичну спадщину щодо проблеми створення єдиного виховного простору для всебічного і гармонійного роз­витку дітей, використання виховного потенціалу родини у вста­новленні виховуючої взаємодії між різними суб’єктами виховання.

9.2.3.