Проблема трудового виховання в історії вітчизняної і зарубіжної педагогічної думки та школи

Тисячолітня еволюція суспільно-політичних систем, упродовж якої культури різних народів і держав пройшли періоди розквіту і занепаду, як барометр відбивала їх трудові надбання, ставлення до праці у вихованні людини.

Виходячи з положень про примат власне праці, а саме: праця є основою матеріального і духовного багатства, засобом усебічного гармонійного розвитку особистості, мірою соціальної значущості і змістом життя кожної людини, визначають, що “трудове виховання — це виховання з допомогою праці Воно має своїм завданням підготовку людини до трудової діяльності Трудове виховання є складовою частиною загального процесу виховання”^[98].

У сучасному українському педагогічному словникові трудове виховання визначається „як система виховних впливів, яка передбачає залучення дітей і юнацтва з метою їх загального розвитку до трудової діяльності”².

Проблема трудового виховання посідає в історії педагогіки і школи особливе місце. Вона постала ще тоді, коли людство тільки почало нагромаджувати знання про природу і суспільство.

Так, у первісному суспільстві трудове виховання молоді носило практичний характер: воно здійснювалося в процесі безпосередньої участі людини у трудовій діяльності. Родова община заохочувала ті види праці, в яких людина більше давала користі. Тому молодь намагалася обирати саме ту сферу діяльності, яка найбільше відповідала її здібностям і задаткам.

Однак надмірна фізична праця, зумовлена низьким розвитком знарядь виробництва, залежністю первісної людини від стихійних сил природи, сковувала можливості людей, і вони з необхідності віддавали перевагу м’язам перед винахідливістю, що, в свою чергу, зумовлювало порівняно повільні темпи росту продуктивних сил і духовної культури первісної общини.

Зростання продуктивних сил унаслідок суспільного розподілу праці й удосконалення знарядь виробництва призвело до класового розшарування й утворення рабовласницьких держав. Класичні зразки рабовласницького виховання, зокрема трудового, залишили держави Стародавньої Греції — Спарта й Афіни. Так, у Спарті — це підготовка до землеробської праці. В Афінській державі, крім землеробства, завдяки сприятливим природним умовам і зручному морському положенню широкого розвитку набуло ремісництво і торгівля з іншими державами. Тому трудове виховання спрямовувалося на підготовку майстрів, митців, наглядачів, тобто людей, які могли б уміло управляти державою і господарством.

Подальший розвиток ремесел і торгівлі зумовив необхідність виховання у людини ремісницької вмілості для набуття нею конкретної спеціальності, необхідної для життєдіяльності тодішнього феодального суспільства. Під упливом розвитку виробництва, торгівлі і мореплавства формувалася нова педагогічна теорія і культура, у центрі уваги яких опинився саморозвиток особистості. Трудове виховання молоді набуває іншого змісту. Педагоги-гуманісти (Вітторіно да Фельтре, Франсуа Рабле й інші) висунули ряд нових ідей і намагалися запровадити їх у практику. Так, італійський педагог Вітторіно да Фельтре (1378-1446) організував школу нового типу “Будинок радості”, в якій праця стала дійовим фактором усебічного розвитку особистості. Однак, окремо працю, саме як основу і фактор виховання людини, проголосили відомі соціалісти-утопісти Томас Мор і Томмазо Кампанелла, а пізніше — Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен та ін. їхні погляди щодо трудового виховання були спрямовані на ©протестування гноблення людини людиною, на обгрунтування поєднання розумової та фізичної праці як основи повноцінного розвитку особистості.

З розвитком капіталістичного виробництва постала потреба у формуванні керівників-ділків, вправних, обізнаних робітників. Для їх підготовки потрібні були теорія масової школи і прогресивні теорії трудового навчання і виховання з новими принципами, змістом і методикою навчально-виховного процесу.

Так, на думку видатного чеського педагога Я. А. Коменсъкого (1592-1670), трудове виховання має носити безперервний характер і формувати у дітей потребу, бажання і вміння працювати. З цією метою необхідно привчати їх до постійної посильної праці у системі різноманітних трудових завдань, щоб весь час дітей був зайнятий навчанням, працею або розумними розвагами. Головним методом формування трудових навичок, звички до праці Я. Коменський вважав вправи. На думку педагога, навчати праці треба самою працею, діяльністю, а не повчанням. Тому радив ще з дитинства формувати у дітей економічні пізнання, розуміння сутності управління (спочатку — домашнім господарством); у школі рідної мови ознайомлювати дітей з усіма загальними ремісничими прийомами; після опанування латинської школи—організовувати публічні іспити щодо схильності учнів до тієї чи іншої професії. Чітку орієнтацію в існуючих у той час професіях Я.А. Коменський виклав у своїй книзі “Лабиринт света и рай сердца”. А у працю “Світ у малюнках”, крім опису ряду виробничих процесів, увів розділи: “Кравець”, “Столяр”, “Токар”, “Гончар”, “Воїн”, “Тесляр”, “Коваль” та ін. Так була уперше науково обґрунтована ідея профорієнтації.

Бурхливий економічний розвиток спонукав англійського філософа і педагога Дж. Локка (1632-1704) до розробки програми з трудового виховання джентельмена-ділка, який уміє розумно, обачливо і вигідно вести свої справи, які приносять обопільну користь суспільству і особистості. З цією метою у книзі “Думки про виховання” рекомендував вивчати різні види трудової діяльності людей: столярні і теслярські ремесла, бухгалтерію, сільське господарство тощо. Вважав, що ремесло завжди може стати в пригоді діловій людині; воно корисне ще й тим, що запобігає шкідливим наслідкам від неробства.

Співвітчизник Дж. Локка, економіст/.

Локківські ділові ідеї, погляди І. Беллерса зробили значний уплив на формування світогляду Ж.-Ж. Руссо, філософів- матеріалістів К. Гельвеція, Д. Дідро, соціалістів-утопістів XVIII- XIX століття, зокрема Р. Оуена, які в нових умовах далі розвивали ідеїтрудового виховання і професійного самовизначення.

Так, основа трудового виховання, за Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), — це обов’язковість розвитку всіх природних сил і задатків людини, однак тільки із урахуванням її біологічної природи й особистого життєвого досвіду. Приклад такого природного, або “вільного виховання” Ж.-Ж. Руссо виклав у своєму педагогічному трактаті “Еміль, або Про виховання”. Важливим засобом трудового виховання педагог і філософ вважав ручну працю: землеробську, столярну, ковальську тощо.

Послідовник Ж.-Ж. Руссо, швейцарський педагог Й.Г. Песталоцці (1746-1827) навпаки виходить не з самої біологічної природи дитини, а з потреб суспільно-громадського життя. Тому мета трудового виховання, на його думку, полягає в тому, щоб розвинути в гармонійному поєднанні фізичну, розумову і моральну сторони особистості і формувати на цьому ґрунті працьовитого трудівника, корисного суспільству. Свої погляди щодо цього він виклав у своїх працях “Лінгард і Гертруда”, “Як Гертруда вчить своїх дітей” та ін. У своїй практичній діяльності Й.Г. Песталоцці вперше поєднує навчання з продуктивною працею, хоча й з акцентом на ремісництво.

Трудове виховання у Р. Оуена (1774-1858), англійського соціаліста-утопіста, було спрямовано на опанування учнями основ якогось ремесла (професії), поєднання навчання дітей із їхньою продуктивною працею на промисловому виробництві. Важливість цієї позиції полягає в акцентуації у трудовому вихованні на продуктивній виробничій праці, результатом якої є товар, виготовлений руками учнів, бо саме він збагачує життя суспільства. Головний момент у цьому процесі — вироблення об’єкту матеріальної культури у поєднанні з навчанням.

Однак, до політехнічної освіти Р. Оуен не дійшов. Це зробили К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895). К. Маркс, наприклад, розглядав політехнічне навчання не як ремісництво і кустарництво, а як складову частину всебічного розвитку людини, в тісному зв’язку

з її розумовим і фізичним вихованням. Цим самим Маркс, на відміну від багатьох теоретиків трудового виховання, вперше створив теорію політехнічного навчання, вказав на необхідність здійснення його в єдиному навчально-виховному педагогічному процесі. У цьому контексті важливо відмітити, що політехнічна освіта має на меті ознайомлення учнів з основними принципами всіх процесів виробництва й одночасно — набуття навичок поводження з найпростішими знаряд дями виробництва.

На наш погляд, більшість зарубіжних педагогічних теорій кінця XIX — початку XX століття маскуються під трудову школу, яка базується на практицизмі і діловитості учнів, на розвиткові їхньої самодіяльності, на формуванні уміння пристосовуватися до потреб суспільства в умовах панування природної боротьби між людьми за виживання.

Так, теорія німецького педагога Г. Кершенштейнера (1854-1932) мету трудового виховання передбачає у формуванні вправного громадянина німецької імперії через усілякі види фізичної праці. Інший німецький педагог В. Лай (1862-1926) радить трудове виховання здійснювати через предмети, які мають виразне практичне значення: роботи в майстернях, лабораторіях тощо. Американський педагог Дж.Дьюї (1859-1952) трудове виховання вважає за потрібне здійснювати безпосередньо у практичній діяльності дітей.

Російська педагогіка кінця XIX — початку XX століття розробляла теорію трудової школи для народу як результат втручання потреб виробництва у сферу виховання та освіти підростаючих поколінь. Шкільні реформи та нові школи (земські, міські, вищі, початкові, реальні, комерційні училища, гімназії тощо), традиційні курси елементарної грамоти доповнювалися курсами ручної праці ремісничого характеру. Мета їх діяльності — ознайомлення з ремеслами, які забезпечували б фізичний розвиток організму людини, взагалі, і методичне управління її рук і очей, зокрема.

Такі педагогічні теорії не мали достатнього наукового обгрунтування. Однак ознайомлення з ними допоможе нам надалі зорієнтуватися у ретроспектив! проблеми трудового виховання і проаналізувати сучасний стан питання.

7.5.2.