До історії розвитку методів виховання

Метод виховання в етнопедагогіці — народно-педа­гогічна категорія, яка почала складатися задовго до перетворення педагогіки в традиційну галузь науки. Серед усіх виховних методів народна педагогіка на перше місце поставила ті, які сприяють на­громадженню практичного життєвого досвіду дитини.

Народ відводить значну роль виховній силі слова, тому важ ливими вважає такі методи, як розповідь, приклад, бесіда, раз ’ж- нення, наставляння, інформування, порада, дискусія. У практиці народного виховання виробилася розгалужена система різноманіт­них стимулюючих методів: орієнтація на очікувану радість, зма­гання, напучування, навіювання, заохочення і покарання^{[25] [26].}

Вимогу в народі розуміють як побажання або прохання, ви­словлене так, що не припускає заперечень. Неабиякою популярністю користується навіювання. Вираження цього методу в народній пе­дагогіці досить своєрідне й оригінальне, не обходиться тут без фан­тазії, гумористичних моментів, елементів казковості: “Не говори про людину погано, бо в роду буде каліка”, “Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш”. Найпоширеніші види заохочення — схвалення вчин­ку, похвала, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Пока­рання у практиці народної педагогіки зустрічаються найбільш часто у вигляді зауваження, репліки, осуду. Існує метод природних наслідків (насмітив — прибери, образив — попроси вибачення) та покарання, яке виявляється в обмеженні прав дитини (позбавлення права на розвагу, наказ стати в куток).

Народна педагогіка відводить велику роль самовихованню, обгрунтовуючи методи самовиховання: самокритику, самопере- конування, самонавіювання, емоційне уявне перенесення себе в становище іншої людини (емпатію).

Українська педагогічна теорія та практика розвивалися, всо­туючи в себе здобутки народної педагогіки. Один із найперших ди­дактичних посібників “Повчання Володимира Мономаха дітям” відводить значне місце прикладу старших, особливо батьків, у вихо­ванні молоді.

У навчальному процесі Києво-Могилянської академії широ- ко використовувались методи заохочення та покарання. Учневі, який припускався в граматичному класі під час відповіді найбільшої кількості помилок, вручали калькулу (аркуш) із зазначеними помил­ками. Існувала система моральних заохочень — кращі учні носили титули імператора і сенаторів, в класі вони сиділи попереду, на почесних місцях. З них в граматичних і середніх класах призначали­ся аудити, в обов’язки яких входила перевірка домашнього завдан­ня, і цензори, які контролювали порядок і поведінку товаришів.

Прогресивні педагогічні ідеї, які відображались у статутах братських шкіл, у творах Л. і С. Зизаніїв, І. Вишенського, К. Ставро- вецького, І. Борецького, П. Беринди, Є. Славинецького, С. Полоць­кого, наголошували на ролі прикладу батьків і вчителів у виховному процесі.

Педагогічні ідеї цих українських просвітителів співзвучні ідеям великого слов’янського педагога Я.А. Коменського, оскільки вони ґрунтувалися на досвіді братських шкіл, у практиці яких широ­ко застосовувалися прогресивні методи виховання. Я.А. Коменсь- кий, розглядаючи дитину як суб’єкта педагогічного процесу, не обмежується у вихованні словесними методами, як це було тради­ційно для сучасних йому шкіл Західної Європи, а використовує осо- бистий приклад, вправи, покарання.

Дж. Локк розробив підхід, який потім знайшов продовження в запропонованому Ж.-Ж. Руссо методі створення виховуючих життєвих ситуацій. За Дж. Локком, мистецтво вихователя поля­гає у використанні кожного сприятливого випадку для спонукання дитини до бажаних повторних дій, які закріплюють позитивну звич­ку. Він вважав, що формальне заучування правил поведінки не має сенсу, а найважливіші засоби виховання — практика, повторні дії, які закріплюють позитивний досвід поведінки, звички, риси характеру. Дж. Локк визначає також переконання, заохочення, наочні приклади поведінки з боку дорослих. Тілесні покарання він, за традицією, не виключає, але визнає “найменш придатними з усіх можливих прийомів виховання”^[28].

Ж.-Ж. Руссо, як прихильник ідеї “вільного виховання”, запе­речує покарання і висуває метод “природних наслідків диіпіпі зламала стілець — не поспішайте давати новий, нехай вона нідчуі незручності від відсутності стільця; дитина розбила шибку не вставляйте нову, продовжує бити — замкніть дитину в холодній кімнаті — це теж “природний наслідок”. Ж-Ж. Руссо називає деякі засоби виховання: добрі приклади, реальні справи, вивчення життя великих людей, історії. Педагог запропонував програму педагогічних засобів, які сприяють завданням громадянського виховання людини, серед яких суспільно корисна діяльність, спільні ігри, свята.

За И.Г. Песталоцці, засобами виховання є привчання, гра, бесіда, в особливих випадках — покарання, яке поєднується з доб­розичливими бесідами. Основний метод виховання — вправи дітей у моральних вчинках.

Головним методом морального виховання, багато українських педагогів, зокрема, А.А. Прокович-Антонський, О.В. Духнович, І.Я. Франко та ін. вважали приклад дорослих і, передусім, батьків, що дає кращі результати, ніж голослівні розмірковування.

Зауважимо, що історія розвитку проблеми методів вихован­ня відображає історію боротьби гуманістичної та авторитарної течій у педагогіці. Так, у М.І. Пирогова,.поряд із прогресивними ідеями, існувала ідея створення кодексу покарань. Здійснювати її він реко­мендував у вигляді створення “суду товаришів ”.

К.Д. Ушинський не визнавав корисності методів покарань. Він вважав, що реалізація принципу народності у вихованні, як основного, дасть можливість вихователям дібрати необхідні засоби виховання.

Педагогіка XX століття отримала у спадок продовження цієї боротьби, яка у 30-х роках набула особливого загострення та поси­лення авторитарних тенденцій.

У 50-60-х роках минулого століття було взято курс на досягнення стабільності і систематичності у педагогічному процесі. Проте, відбувається загальне захоплення традиційними словесними методами виховання, що призвело до деякої недооцінки почуттів, емоцій, вольової сфери учнів.

У кінці 70-х років на сторінках наукового педагогічного ви­дання “Советская педагогика” відбулася широка дискусія щодо методів виховання. У ній взяли участь найбільш відомі педагоги того часу: Т. Конникова, В. Коротов та ін. Основною була думка про не­обхідність удосконалення класифікації методів виховання.

6.4.3.