Теорія і практика естетичного виховання в історії педагогіки

Естетичне виховання як один із провідних напрямів процесу розвитку особистості людини є актуальною проблемою педагогіки. Вона має історико-теоретичне і практичне підґрунтя, уособлене в педагогічних поглядах, ідеях, концепціях минувшини.

/ Уперше термін “естетичне виховання” ввів у науковий обіг Ф. Шіллер — видатний німецький поет і драматург XVIII століття¹ В Україні одним із перших педагогів, який розробляв систему есте­тичного виховання, був П. Білецький-Носенко (1774-1856 рр.)^{[81] [82].}

Але практика естетичного виховання існує з найдавніших часів людської цивілізації.

Протагор, Платон, Аристотель розробили теорію есте­тичного виховання. Так, розмірковуючи над питаннями взаємозв’язку мистецтва та освіти, Протагор стверджував, що “без навчання мис­тецтво — ніщо, але й навчання — ніщо без мистецтва”. За Аристо­телем, в ідеал усебічного розвитку людини входить естетичне вихо­вання, поряд з фізичним, розумовим, моральним. До змісту навчан­ня Аристотель включає такі предмети, як музика і малювання. Вза­галі, для Стародавньої /рег/п традиційними засобами естетичного виховання була літературна, музична освіта. Теорія музики входила в коло знань, необхідних для вільного і повноправного громадянина держави, яке звалося “сім вільних мистецтв”.

До засобів родинної педагогіки та етнопедагогіки, які сприяють розвитку здібностей та художніх смаків дітей, належать відомі з часів дохристиянської Русі ігри, свята, обряди (“зустрічі зими”, “гукання весни”, “проводи літа”), твори дитячого фольклору (казки, колядки, веснянки, скоромовки).

Широко відомими в Україні були прогресивні ідеї епохи Відродження, західноєвропейських педагогів, мислителів, просвітителів. Епоха Відродження з її ідеалами гуманізму підносить практику естетичного виховання на якісно новий щабель. Вітторіно да Фельтре, італійський педагог-гуманіст, створив на березі мальовничого озера авторську школу нового типу — “Будинок радості”, в якій було багато чистого повітря, світла, художніх полотен і квітів. Учні знайомилися з творами Гомера, Цицерона, Вергілія. Таким чином, в арсенал засобів естетичного виховання, поряд з мистецтвом, входить і реальна дійсність.

Художня освіта і виховання посідає важливе місце у навчаль­но-виховному процесіКисво-Могилянської акаОемії. Академій >кі своєрідним центром розвитку музичного, образотворчого, і сії і ра ні. ного мистецтва. Існували спеціальні класи малювання (“рисовані, ной науки”), де навчали мистецтва малювання тушшю, фарбами, і а музичний клас, де вихованці досконало оволодівали вокалом, баї а тоголосим співом, грою на музичних інструментах. Важливу роль відігравав студентський театр, у якому публічно розігрувалися дра­ми, інтермедії, вертепні сценки, написані професорами і студентами. Надзвичайно популярним в академії було хорове мистецтво.

В епоху українського Відродження (XVI - І пол. XVIII ст.) в Україні діяли народні професійні школи мистецтв (кобзарства, лірництва). У козацьких січових та полкових школах навчали музики, співів. Із них виходили кобзарі, сурмачі, цимбалісти, скрипалі. У 1771 р. у Січі було відкрито музичну школу, де готували музикантів і співаків. У цю епоху широко популярними були поетичні і філософські праці античних поетів і мислителів, які вказували, зокрема, на необхідність використання різних форм мистецтва для всебічного виховання молоді.

Українські педагоги-просвітники були знайомі з ідеями ве­ликого слов’янського педагога Я. Коменського, в усіх творах якого фігурують думки про естетичне виховання. Гуманіст говорив про необхідність розвитку у вихованців вишуканої мови, систематичних театральних вистав, колективних декламацій, про залучення учнів до художньої літератури, занять музикою і співами.

Цікаві думки про естетичне виховання висловили французькі матеріалісти-просвітники: естетичне начало може пом’якшити звичаї, перетворити людину в громадянина. Наприклад,.Ж*.-.Ж*. Руссо пропонує цілу програму педагогічних заходів, які сприяють завданням громадського формування людини (спільні ігри, свята).

Передові ідеї західноєвропейських мислителів і просвітителів розвивалися в одному руслі з українською теорією і практикою есте­тичного виховання. Г. Сковорода під час викладацької діяльності в Харківському колегіумі згуртував навколо себе учнів, навчаючи їх грі на органі, флейті, організовуючи заняття хору на лоні природи.

Іван Котляревський, піклуючись про естетичне виховання, практикував дитячі вистави, організував рукописний сатиричний журнал “Полтавська муха”, розвивав творче мислення і творчу са­модіяльність своїх вихованців”^[84].

П. Білецький-Носенко в роботі “Про смаки естетичні” запропонував систему естетичного виховання, яка сприятиме формуванню в учнів здатності розуміти прекрасне в житті, мистецтві, природі.

І. Ставровський намагався розробити методику виховання всебічно і гармонійно розвиненої особистості шляхом поєднання ес­тетичного виховання з фізичним, моральним, розумовим.

Свій унесок у розробку теорії та практики естетичного вихо­вання зробили і вітчизняні педагоги ХІХ-ХХ століття. К. Уманський закликав широко використовувати мистецтво у процесі виховання і навчання. Видатний педагог вважав, що в кожному явищі реальної дійсності є естетичний елемент.

Для А.С. Макаренка естетика — “фактор, який сам по собі виховує”. Тому в педагогічних колективах, очолюваних ним, жили естетичні традиції (музичні сигнали, оркестровий марш, традиція в святковій обстановці підводити трудові підсумки тощо), які створю­вали радісний, романтичний, оптимістичний, “мажорний” настрій.

Григорій Ващенко в роботах “Виховний ідеал”, “Основи ес­тетичного виховання” визначає завдання і зміст естетичного вихо­вання. Педагог висловлює глибоку думку про те, що естетичне ви­ховання слід розглядати як розвиток художнього сприймання й есте­тичної творчості людини. До змісту естетичного виховання Г. Ва­щенко включає естетику побуту, красу природи, мистецтво, різні види художньої творчості. Особливе місце в справі естетичного вихован­ня належить, на думку педагога, красі природи. “Людина, відірвана від природи, не може жити повним життям, бо саме красоти приро­ди є джерелом найчистіших наших радостей”^{[85] [86].}

Василь Сухомлинський одним із важливих завдань есте­тичного виховання вважав розвиток почуттів. Він неодноразово говорив про те, що естетичне виховання якраз і є формуванням світу людських почуттів. Але споглядання краси—лише перший паросток добрих почуттів, які потрібно розвивати, перетворюючи їх в активне прагнення людини до творчої діяльності. Педагог підкреслював зна­чення творчості дітей на теми природи, а також місце дитячої праці у природі. У зв’язку з естетичним вихованням він внкорнс ІОІЦі поняття духу, душі, духовності. Створена В. Сухомлинським ^мІIIК< ПІН радості” — це квінтесенція народного досвіду виховання засобіїми краси природи, де дитяча творчість на теми природи поєднуси.ся в посильною працею, спрямованою на створення краси.

7.4.2.