Проблема організації вільного часу дітей в історії школи і педагогіки

На необхідність наповнення вільного часу дітей і дорослих корисною, розумною діяльністю вказували видатні мислителі мину­лого. Так, Г.С. Сковорода зазначав: „Розум завжди любить до чо­гось братися і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого”^[192].

Французький мислитель Мішель Монтень у своєму відо­мому творі “Досліди” присвятив неробству окремий розділ. Він писав, що людський розум, незайнятий певним предметом, “починає кида­тись то туди, то сюди по безкрайніх полях уяви... Немає такого безумства, таких нісенітниць, яких не породжував би наш розум, перебуваючи в такому збудженні”¹. Цілком справедливою є така думка М. Монтеня: “Душа, котра не має встановленої мети, при­рікає себе на загибель”.

На велику небезпеку неробства вказував ЯЛ. Коменський. Він вимагав, щоб учителі та вихователі запобігали неробству учнів, „щоб діти від неробства не навчилися робити дурного або не тупіли розумово. Краще, щоб вони завжди були зайняті, чи серйозною спра­вою, чи розвагою, тільки б не віддавалися неробству”^{[193] [194]. Разом з тим Коменський вважав, що праця і навчання мають чергуватися з відпо­чинком “у вигляді бесід, ігор, жартів, музики і тому подібних розваг, що відновлюють сили зовнішніх і внутрішніх почуттів”[195].}

На жаль, поради геніального чеського педагога щодо орга­нізації відпочинку дітей протягом кількох століть не знаходили на­лежного застосування. Авторитарна система виховання створюва­ла атмосферу суворого шкільного аскетизму, в якій панівна роль на­лежала не іграм або жартам, а різкам. Про це свідчать, зокрема, численні факти, що відображені в художніх творах багатьох укра­їнських письменників (“Пан Халявський” Г. Квітки-Основ’яненка, “Люборацькі” А. Свидницького, “Отець-гуморист” І. Франка тощо).

Відсутність належної уваги до організації вільного часу дітей значною мірою зумовлювалася також характерною для забезпече­них верств населення зневагою до праці селян, ремісників і робіт­ників.

За свідченням А. Дістервега, зміни на краще у ставленні до праці, до людей праці відбулися лише у середині XIX ст. Саме ця епоха “визнала значення праці та навчила поважати кожного трудів- ника, безвідносно до тієї робота, якою він займається”. Разом з тим у педагогіці значно посилилася увага до організації корисної діяль­ності дітей у вільний час.

Проблема організації вільного часу школярів у середині XIX ст. привертає увагу багатьох вітчизняних педагогів і просвітників. Особливий інтерес у цьому відношенні викликає обґрунтований М.П. Огарьовим проект плану народної політехнічної школи. Цей проект передбачав організацію позанавчальних занять переважно у неділю. М.П. Огарьов уважав, що школа у вільні від навчальних занять дні повинна пропонувати дітям за їхнім бажанням та інтере­сами широкий вибір різних видів діяльності. Завдяки цьому учні мали б можливість займатися гімнастичними вправами, читанням ху­дожніх книг, доглядом за свійськими тваринами та іншими корисни­ми справами. На жаль, надзвичайно прогресивний проект М.П. Ога- рьова не був здійснений.

Перші кроки щодо практичного запровадження окремих форм позашкільної і позакласної роботи пов’язані насамперед з педагогіч­ною діяльністю М.І. Пирогова. Зокрема, у 1859 р. Пирогов підтри­мав ініціативу студентів Київського університету по створенню не­дільної школи для неписьменних жителів міста. Саме недільні шко­ли поклали початок позашкільній роботі з дітьми і дорослими.

М.І. Пирогов, працюючи попечителем Київського навчаль­ного округу (1858-1861), намагався також організувати в гімназіях позаурочні заняття з різних предметів у формі літературних бесід.

На жаль, рекомендації щодо впровадження літературних бесід зустрічали великий опір з боку директорів і учителів гімназій, котрі не хотіли відмовлятися від суворих методів авторитарного ви­ховання._______________

¹ Пирогов IL И. О цели литературных бесед в гимназиях И Избранные педагогические сочинения. — М.: Изд-во АПН РСФСР, 1953. — С. 184.

Протягом кількох наступних десятиріч найбільш поширеною формою позашкільної роботи була просвітницька діяльність недільних шкіл. Ці школи виявили високу життєздатність навіть в умовах украй реакційної політики царської Росії в галузі освіти. Зок­рема, у надзвичайно важких умовах працювала створена Х.Д. Алчевською недільна жіноча школа: поліція та чиновники Харківського навчального округу декілька разів закривали її, переслідували Алчевську, вчителів і учнів. Незважаючи на це, Х.Д. Алчевська та її однодумці сприяли відкриттю інших культурно- освітніх закладів: музеїв, народних бібліотек і читалень. Тим самим створювались умови для подальшого розвитку змісту, форм і методів позашкільної роботи з дітьми і дорослими.

У цей історичний період проблема розвитку позашкільної роботи з найбільшою гостротою була поставлена вітчизняним філо­софом В.В. Зеньковським, який відзначав, що діти хочуть бути не об’єктом, а суб’єктом своїх дій. Тому, на його думку, до школи по­винна приєднуватися велика система позашкільної роботи, де учні самі могли б організувати свої заняття¹.

Розвиток позакласної і позашкільної роботи стає справою всієї педагогічної громадськості, а також предметом державної політики в галузі освіти і виховання лише у 1918 р., коли під керівництвом А.В. Луначарського був підготовлений програмний документ “Ос­новні принципи єдиної трудової школи”. У ньому „... учням має бути наданий повний простір у справі організації різного роду товариств, постійних або тимчасових. Нехай влаштовують вони наукові гуртки, редакції журналів, політичні клуби, товариства для влаштування ви­ставок, для спорту, для організації балетів, вистав, хорів, оркестрів тощо”^{[197] [198].}

У 1920-1921 рр. в Україні почали створюватися перші гурт­ки юних натуралістів. У першій половині 20-х років XX століття основним типом позашкільних закладів був клуб. У клубах працювали різні гуртки — загальноосвітні, літературні, драматичні, художні тощо. У 1925-1930 рокаху ряді міст України були відкриті театри для дітей, станції юних натуралістів, юних техніків^[199].

“У тридцяті роки остаточно визначилися два типи поза­шкільних закладів, широкого і вузького профілю. До перших відноси­лись... Палаци і Будинки піонерів. Усі інші — станції юних техніків, юних натуралістів, туристсько-екскурсійні, спортивні школи, дитячі театри, бібліотеки, залізниці — були закладами вузького профілю”^[200].

Велика увага приділялася також і розвитку різних форм по­закласної роботи в загальноосвітніх школах. На допомогу педаго­гам видавалися журнали (“Внешкольник”, пізніше — “Организуйте детвору”).

Величезні втрати понесли позашкільні заклади під час оку­пації України німецько-фашистськими загарбниками. Після визво­лення окупованих територій відновлення довоєнної мережі поза­шкільних закладів здійснювалося як одна з важливих державних справ².

Позакласна й позашкільна робота і на сучасному етапі є не- від’ємною складовою загальної системи виховання і освіти в Україні.