Про нараду Брюховецького зі своєю старшиною, як вигнати з Малої Росії воєвод; про виконання того рішення і про воєвод, що втримались у деяких містах; про полтавську вірність; про благовіщенське свято і про сніг на нього; про монарший гнів на Малу Росію за зраду і про мстиву війну за те Ромодановського; про вихід Брюховецького на оборону вітчизни і про з'єднання його зі своїми полками на Сербинському полі; про прибуття д
Брюховецького на оборону вітчизни іншого опікуна Дорошенка; про смерть тоді-таки Брюховецького і про військове заворушення проти Дорошенка; про полтавський розрух і вбивство їхнього полковника Витязенка; про таємну пересторогу від Дорошенка Ромодановському; про відступ Ромодановського від Опошного і Котельви до Охтирки; про уявну Дорошенкову погоню за Ромодановським і про повернення його від Xyxpu назад; про утвердження ним під свій реймент цьогобічної України; про повернення його від Срібного назад; про прибуття в Чигрин і залишення для застороги від Ромодановського в Ромні Коритського; про вихід із Січі Суховія з запорожцями й ордами, щоб дістати гетьманство після Брюховецького; про біди від нього людям; про новий наступ Ромодановського на Чернігів і про його згоду там із Многогрішним; про виправу від Ромодановського сина з військом на ускромлення Суховія і про поразку того війська від татар та про взяття Ромоданенка в неволю; знову про Суховієве бажання чигринського гетьманства; про його марш за Дніпро з людським розоренням; про його прибуття за Дніпро і про розіслання звабних листів у весь народ тогобічний, аби відступилися від Дорошенка, а прийняли за гетьмана його; про Дорошенкову хитрість супроти Суховія; про нужду і про Суховієву біду, що ось-ось мала наспіти його від татар через нерозважну його поведінку на тому боці; про Суховієвих посланців на Запорожжя з проханням рятунку від татар.
Про те, що король Казимир назовсім виїхав із Польщі до Франції, і про вибрання після нього на королівство Михала Вишне- вецького; про Дорошенкову супліку до нього на потвердження давніх військових прав і вольностей.247 Ha раді були полковники: ніжинський А. Мартинович, чернігівський I. Ca- мойлович, переяславський Д. Райча, прилуцький Л. Горленко, полтавський K. Клубицький, миргородський Г. Апосто- ленко, київський В. Дворецький. Була генеральна старшина: судді П.
Забіла та П. Животовський і писар Ф. Михай- ленко.оку від створення ВСЬОГО живого 7176, а від Різдва Господнього 1668. Стуманілий розумом гетьман Брюховець- кий прожив на гетьманстві при вірності своєму государю лише п’ять років і три місяці і, роздивившись, як це некорисно йому й всьому народові малоросійському було прийняти в Україну воєвод з великоросійськими військами та побачивши ховане і явне всенародне на себе ремство, почав гадкувати, як би вигнати з Малої Росії згаданих воєвод із їхніми військами. Через те, коли був звичайний святковий, на Водохрещу, з’їзд полковників та іншої цьогобічної старшини в Гадяче до гетьмана Брюховецького 247, то він, Брюховецький, таємно
248 Воєводи довідалися про змову від прилуцького полковника Л. Горленка; власне, Горленко розповідав це ніжинському протопопу С. Адамовичу, а той уже воєводі I. Ржевському.
249 Іван Соха.
250 Це сталося так. I. Брюховецький звелів російським ратникам вибиратися із Гадяча, а козакам не пускати їх. Усього ратників було двісті, сто двадцять із них убито, тридцять утекло і пропало в дорозі, решту полонили. Воєводу Огарьова поранили.
251 Інші дані: полтавський воєвода спершу відбивався, але, безсилий утриматися, піддався. Пізніше його відвезено у Чигирин до Дорошенка.
252 Це було в травні.
253 Котельву й Опішню.
254 Ці події описано в першому томі.
Український міщанин (22).
радився з тими полковниками, як то спровадити з Малої Росії воєвод і разом із ними безпошанівних ратних їхніх радників.
Хоч рада Брюховецького, либонь, чинилася таємно, однак немає таємного, що не відкриється,— після роз’їзду полковників із Гадячого по домівках між народом зараз рознеслася поголоска, що воєводи мають бути вигнані з Малої Росії. Це дійшло, либонь, і до самих
948
воєвод , однак вони того не стереглися, мавши сподіванку на міцність замків, що в них жили, і на силу своїх ратних людей.
Тим часом першого лютого, в сирну суботу, прибув у Лохвицю запорозький полковник Coxa 249 з полком запорожців і почав виявляти відверту готовність зрадити великого государя. Потім восьмого лютого, в першу суботу святого Великого посту, і сам гетьман Брюховецький у Гадячому, прагнучи довершити свій намір і не бажаючи більше лишатися під дисципліною нелюдських інспекторів своїх, випровадив їх із Гадячого з великим примусом і насиллям 250. Прочувши про це, зараз зроблено те саме в усіх цьогобічних полках, згідно до вчиненої намови з гетьманом Брюховецьким. Воєвод було вислано геть у Велику Росію, все в них позабиравши, з усіх полкових міст та замків, а де опиралися й озброювалися, там вибито і вигнано примусом. A в Переяславлі, в Чернігові й Ніжині воєводи з ратними людьми замкнулись у міцних замках і не далися здобути себе; Києва ж і не чіпали. 3 Полтави, українського, малоросійського міста, за порадою й совітом розумних людей воєводу з ратними людьми випроваджено до Рублювки і Калантаєва без жодного кровопролиття, в цілості — позабирали від них тільки їхні речі251.Того ж року було Благовіщення Пресвятої Богородиці про світле господнє воскресіння: у світлу середу вночі випав сніг і лежав чотири тижні після Великодня — холодно було так, що мерзли птахи й худоба. Навесні таки великий государ, цар Олексій Михайлович, розгнівавшись на гетьмана Брюховецького і на всю Малу Росію за зраду і вигнання з неї воєвод та своїх військ, одразу ж повелів князеві Григорію Григоровичу Ромодановському мститися за те. Князь тоді, притягши з численними великоросійськими ратними людьми і всілякими воєнними припасами від Путивля й Білогорода до Малої Росії 252, обклав порубіжні міста Гадяцького полку Котельву й Опошне та почав сильно їх здобувати. Але добути швидко не міг через те, що Брюховецький, передбачивши прихід Ромодановського, заслав у Котельву й Опошне 253 на їхню оборону піхотні війська. Ta й сам гетьман Брюховецький, заславши свої розпорядження до своїх полковників, щоб зараз рушали з домів із військами до нього на з’єднання для оборони й порятунку вітчизни, рушив налегці з Гадячого, не відаючи, що його кончина вже поруч.
Рушивши отож із Гадячого, йшов дуже повільним ходом, надчікуючи до себе свої полки. Ha Шиловці й Човнових промешкав він по тижню, потім прибув до місця навпроти села Диканьки і став поодаль від неї на Сербинському полі — це тут був розгромлений і розбитий ущент військом, виправленим від Пушкаря, полк сербів, що йшов від геть- мана^Виговського під Полтаву на полтавського полковника Пушкаря 254. Ha тому-таки Сербинському полі, навпроти Острянинового рогу, що зветься ще Ізученковий байрак, Брюховецький, стоячи під Диканькою, надчікував до себе на з’єднання свої полки, що дихали на нього великим гнівом.A на тому боці Дніпра гетьман Дорошенко, другий опікун бідної цьогобічної малоросійської вітчизни, прочувши, що князь Ромода- новський здобуває Котельву й Опошне і прагнучи завернути той його стрім назад від Малої Росії, зібрав тогобічне, що від Чигрина, козацьке військо і, закликавши собі в допомогу кримську орду, переправився через Дніпро і рушив повз Голтву й Решетилівку до Опошного. Брюховецький та*сож, стоячи на згаданому Сербинському полі та знаючи про гнів і незичливість до себе військової черні й декого зі своєї старшини, не міг намислитися, як зберегти в цілості своє життя, тож дочекався на цьому місці й своєї кончини. Бо Дорошенко, повен бувши приязні і схильності до себе як черні, так
255 Інші дані: чигиринський сотник Сава.
256 Інакше: Чугай.
257 Дорошенко сказав: «Чом ти так пиндючно відповідав мені? Чому з доброї волі не покладеш булави, коли козацьке товариство не воліє тебе гетьманом?» Після того П. Дорошенко звелів прикувати I. Брюховецького до гармати й махнув рукою. Козаки, побачивши цей рух, не зрозуміли його й кинулися на Брюховецького.
258 Інші дані: його поставлено полковником після розгрому Суховія.
259 Епітафіон подається в перекладі з книжної української мови. Його автор Лазар Баранович.
Герб I.
Брюховецького (3).і старшини війська Брюховецького, безпечно йшов зі своїм військом до Брюховецького, а наблизившись до нього гін на три, спинився з усім військом. Сам же зі старшиною і тисячним за числом військом приїхав аж під самий табір Брюховецького, а з’їхавши на Сербин- ську могилу, послав одразу піхотою зі своїми слугами і кількома десятками козаків сотника Брацлавського полку Дрозденка 255, щоб узяти й припровадити до себе Брюховецького.
Дрозденко тоді, прийшовши під намет Брюховецького і вирікши слово, сказане від Дорошенка Брюховецькому, взяв із крісла Брюховецького під руку, хочучи вести його до Дорошенка. Але Іван Чугуй 256, запорозький полковник, вірний приятель Брюховецького, який лишався при ньому з кількома сотнями запорозького товариства з самого початку гетьманства, побачивши те, вдарив мушкетним дулом Дрозденка у бік, аж той змушений був упасти, і оборонив Брюховецького. Однак сотники й чернь Брюховецького у великому числі зараз-таки пристигли до намету Брюховецького і з великим гуком та прокльонами взяли Брюховецького й повели до Дорошенка. Коли ж привели Брюховецького під могилу перед Дорошенка, то після того, як Дорошенко вирік якісь слова до Брюховецького 257, ті, що привели його, відразу' почали шарпати й бити його і вбили тиранським боєм перед Дорошенковими очима,— сталося це сьомого червня, в понеділок,у Петрівку, ополудні,— і, лишивши тіло мертве й голе, відійшли у свій обоз. A Чугуй, запорозький полковник, що був при тому вбивстві, либонь, міцно стояв за Брюховецького і по- буджував військо Брюховецького, щоб убили Дорошенка, однак військо його не послухало, тільки він сам зі своїм товариством погромив там, перед Дорошенком, декого з Дорошенкових прихильників. A Дорошенко, вибачаючись перед Чугуєм та військом, казав, що не бажав смерті Брюховецького і не велів його вбивати. Після такого плачливого акту Дорошенко відразу від’їхав у свій обоз, а старшина Брюховецького зі вбивцями-козаками відійшла до свого табору, в якому знову вчинила гомін та розрух, де забили й пошарпали були кількох своїх начальних людей.
Отак відмірялося навзаєм йому, Брюховецькому, бо за пролиття Сомкової і Оникієвої крові (як про те описано на початку гетьманства Брюховецького) мусив пролити він свою кров і позбутися свого життя від своїх-таки людей. Того ж вечора звіроноровне козацьке військо в обох обозах, Дорошенка й Брюховецького, понапивалося спільно поміж себе і зашуміло було на вбивство Дорошенка, але Дорошенко улагодив його кільканадцятьма кухвами горілки. Однак, не довіряючи їхній лютості й шаленству, виїхав на ніч зі всією своєю старшиною на край свого обозу й там перебував у повній засторозі доти, доки не рушив з того місця.A в Полтаві полтавці, скоро зачули про кончину Брюховецького, відразу за проводом Клима Чорнушенка, наказаного полтавського полковника, склавши якісь вини на свого цілковитого полковника Григорія Витязенка і на полкового осаула Івана Обіденка, гвалтовно побрали їх із домів, покували до гармат і незабаром по-тиранському позабивали на смерть, а доми їхні розграбували дощенту. Після Ви- тязенкової кончини вони ж, полтавці, вибрали і постановили собі полковником доброго, смиренного, побожного й простодушного чоловіка Дем’яна Гуджола . Дорошенко ж після такої тиранської кончини Брюховецького, лишившись єдиним гетьманом над обома військами, відразу ж наказав відвезти тіло Брюховецького до Гадячого і поховати. Його туди й відвезли, і чесно поховали в соборній Богоявленській церкві, написавши йому такий епітафіон: