Про перший невдалий російський похід на Крим τα про причини його; про довгочасні християнські шкідливі незгоди і про успіхи через те у бусурман; про згоду та союз християнський, страшний для бусурман; про лихий знак Самойловичеві; про воєвод, котрі були в московських військах; про з'єднання гетьмана та його полків і про дарування гетьманові від Величковського образу його патрона з віршами; про тодішню генеральну старшину та полковників; про злу- чення з московськими військами та про пе

повернення назад усіх військ; про переправу Самари і про підозріння на Самойловича, що це він попалив степи й мости; про подання Голіцину доносу на Самойловича, про відіслання того доносу в Москву і про швидку госу- дарську відповідь на те з дозволом відставити Самойловича й поставити іншого гетьмана; про взяття та віддання Голіцину Самойловича з сином його Яковом; про заслання гетьмана з Москви на вічне заслання і про причини ненависті до нього старшини; про дану старшиною звістку про ті події Гетьманичу Григорію, котрий був за Дніпром, і про нещасливу участь там гетьманича; про бунт у війську на цьому й на тому боці Дніпра; про постановлення гетьманом Мазепи і про статті, дані тоді Запорозькому війську і всьому малоросійському народові; про бунти в містах і про покарання бунтівників і драпіжників; про розпуск військ з-під Коломака; про прибуття гетьмана зі смоленцями у Гадяч та Батурин; про Мазепині бенкети й подарунки своїй старшині; про розполовинення гетьманських та гетьма- ничівських скарбів, що були разом із військовим скарбом, і про віддання однієї половини на Москву; про грім, котрий вдарив на Києво-Печерську церкву і запалив Ti; про запорозьких послів до Мазепи і про чесну їхню відправу з подарунками від Мазепи всьому низовому війську; про страту в Севську гетьманича Григорія.

Року від створення всього живого 7195, а від господнього втілення 1687 року. Був тоді перший славний, але марнотний похід християнських російських військ на Крим, від якого впала слава гетьмана Самойловича. Перш, ніж описати його, хочу викласти передусім причини того походу, а було їх, найзнаменніших, три: перша — християнський похід, описаний минулого року, друга — численні шкоди й розор Великої та Малої Росії, починені в минулі літа, третя — докучливі татарські похвалки й вимовки росіянам на чотирирічних, раніше ойисаних, Переволочанських розмінах за подарунки, які посилалися Кримській державі з Москви в минулі літа, начебто вони, кримці, завоювали їх у московських государів шаблею.

¹¹³⁶ В. Голіцин вирушив із Охтирки 27 квітня (за ст. ст.), a I. Самойлович вирушив з Батурина також у кінці квітня.

^1,37 Інші дані: дві булави. ¹¹³⁸ T у p к у c и — бірюза.

союз можна сказати, приглянувшись розсудливим оком до минулих багаторічних подій і до незгод християнських монархів, що йсевидець Бог, бачачи примножене поміж християн безза- конство і не гублячи їх іншими смертоносними карами, наділив їх воєнними бідами й напастями — змалював і присмирював їх отак. Отож допустив усім європейським християнським монархам, котрі вірують в єдиного в тройці Бога, але не живуть єдиним домом живого Бога, розділитися на багато частин, і через те вони впродовж багатьох літ лишалися поміж себе в недружбі та в незгоді. Через таку незгоду впала, либонь, на численні держави й провінції християнські крайня од бусурман біда, бо сарацини (так допустив Бог), котрі не бували в стародавні минулі часи в європейській частині світу, загостили до нашої Європи багаточисленними своїми військами з найдальших азіатських країн і, побачивши незгоду поміж християнських монархів, зажили на кращий свій пожиток звичайної своєї бусурманської хитрості, з допомогою якої мирилися з одними християнськими монархами, а інших ущемлювали й насідали на них війною. Отак чинячи впродовж багатьох років, не тільки звоювали й заволоділи доброквітним у давні часи Грецьким християнським царством і його столицею Константинополем, але і загорнули, й нахилили потім своїм насиллям та зброєю під свою владу й інші християнські держави, а саме: Сербську, Болгарську, Венгерську, Мултянську, Волоську тощо. Але, не вдовольняючись і тим та бачачи християнських монархів у постійній незгоді, вибирали вони погідний собі для війни час і зачепили монархії Римську, Французьку, Вене- тійську та інші. I нарешті обернули вони своє жало на Польщу й Малу Росію, причинивши Короні немалий ущербок розоренням Поділля та інших міст і провінцій. Віддали вони в крайнє запустіння й тогобічну Малу Росію, обернувши її внівець вогнем і мечем, про що раніше досить писалося.

Розповідають і те, що коли гетьман Самойлович виїздив з Бату- ринського замку, під ним спіткнувся на замковому мосту кінь — це признано було багатьма за лихий знак на почату ним дорогу.

Над усіма великоросійськими військами був начальним вождем і старшим гетьманом ближній боярин і новгородський намісник, охоронник великої царської печатки та державних великих і посольських справ, великого полку дворовий воєвода князь Василь Васильович Голіцин, перед яким ношено в поході п’ять булав ¹¹³⁷ і великий,

1 1 чя

в туркусами осаджених оксамитових піхвах, палаш, а за ним — бунчук, срібні котли тощо. A товаришили йому інші великі московські бояри, а саме: ближній боярин та воєвода, псковський намісник Олексій Семенович Шейн; ближній боярин і воєвода, чернігівський намісник князь Володимир Дмитрович Долгоруков, ближній боярин і воєвода, білогородський намісник князь Константин Осипович

¹¹³⁹ Російського війська було 150 тисяч чоловік.

¹¹⁴⁰ Українського війська було близько 50 тисяч чоловік.

I. Самойлович (54).

Щербатов, окольничий та воєвода князь Данило Афанасійович Бо- ратинський, ближній окольничий та воєвода, серпуховський намісник Венедикт Андрійович Змєєв, ближній окольничий, севський воєвода і карачевський намісник Леонтій Романович Неплюєв, думний дворянин і воєвода Іван Юрійович Леонтієв, думний генерал Аггей Олексійович Шепелєв, стольник і воєвода, князь Борис Єфимович Мишецький, думний дяк Ємеліян Ігнатович Українцов з особливими дивізіями великоросійських військ, яких могло бути на 200 000 і більше ¹¹³⁹.

Гетьман Самойлович з’єднався з одними полками свого рей- менту під Гадячим, а з іншими під Полтавою, і їх могло бути з полками охотницькими та пішими на 100 000 і більше ¹¹⁴°.

Коли ж був гетьман Самойлович під Полтавою чи в Полтаві, то старий Іоанн Величковський, муж, наділений мудрістю й божою благодаттю, за отця Луки Семіоновича, старого полтавського протопопа, підніс йому, гетьманові, в дар образ його патрона, преподобного Іоанна Кущника, з викладеними під ним такими його пера віршами:

Поети про Дедала звіщають билиці:

Він, засланий за море, терпів у в’язниці,

У хитрім лабіринті, що вибратись трудно.

Між плутаних проходів сидіть було нудно, Тож виготовив крила із різних матерій,

A що у лабіринті не знати де двері, Вдягнув на себе крила, рвонув із в’язниці

I полетів над морем, як роблять те птиці. Наш світ також, як море, що широко грає,

Земля — в’язниця темна вигнанцям із раю. Вітчизна справжня — небо! B палаци небесні Нелегко завітати натурі тілесній.

Автограф I. Величковського (11).

Хто ж од землі захоче злетіти до неба,

Дедаловії крила приправити треба.

Ще кажуть: досить віри — і неба доскочать.

Промовлю: усі вірні собі те пророчать,

Але чи труп людини, спитаю, літає?

Ні, без добра і віра порожня буває.

Дає крило нам віра, та, звіснеє діло,

Чи на крилі одному летітимеш сміло?

He лише добродійства самого нам треба,

He полетиш безпечно, людино, до неба!

I ти отак, Іване, що званий од Кущі,

Ha цій землі гріховній життям добре сущий, Щоб полетіть, здолати широкеє море,

I перетнуть, попрати земне наше горе,

Шість крил собі приправив: тоді, презавзятий,

Ha серафимів образ став шестикрилатий.

Є Bipa і Надія, Любов — є праворуч,

Смирення з Чистотою, Убогість — ліворуч. Отак окрилатівши, літаєш безпечно,

I неба досягаєш, живучи статечно.

Там тезоіменинник назустріч ступає,

Русинський наш звитяжцю, і благословляє. Його правицю видно. По тому і власний

Послав ласкаво голос патрон доброгласний: «Ти, Іоанне-вожде мій тезоіменитий,

Звитяжців малоруських гетьман знаменитий, Живи благословенно на літа премногі,

У кожнім ділі щастя добувши од Бога.

Хай три крила, що дані на щастя для тебе, Візьмуть благословення трикратне із неба. Одним хрестом честь божу довкруг розширяєш,

A другим супостатів, погнавши, страхаєш,

Ти третім, що у божій дістав благодаті,

Мир у Вітчизні любій зумієш тримати.

У звичай християнський апостольським словом Похвальні кажеш речі про символ Христовий. A щоб удосконалив нам пам’ять при тому,

Три знаки Бог дарує хресту пресвятому.

Оті хрестові знаки таке означають:

B одне начало спільне їх троє злучають. Єдиний Бог у тройці для тебе єдину Дав булаву і хоче: у ясну годину їх дві постав належно на сильній підпорі — Господь тебе тримає в своєму дозорі.

Нехай у тебе стане Побожність праворуч,

A Доброчиння щедре розміщуй ліворуч. Скажу: коли у грудях палке серце носиш,

Без сумніву у Бога, що хочеш, упросиш.

Оце керує серцем твоїм, потішає.

Тебе відтак боронить, нещастя долає,

Тому і починаєш церкви мурувати,

B ікони пребагаті і чесні вбирати.

A ще в любові хочеш учених тримати,

Волієш патронатом науки вкривати.

Зростає з того слава, оздоба, підпора,

Вітчизні нашій шана, утіха є скора.

I доведе напевне тебе аж до неба.

Коли сприяння в тому тобі, може, треба,

Я, Кущник, завше в небі тобі, Іоанне,

Сприятиму у Бога. Про це ненастанно Молитись не забуду: тримайся зі мною,

A що хрести шануєш — це теж за тобою!

Жив скромно, поселявся в тісному наметі,

He прагнув товариства, по добрій прикметі

B небесному просторі тебе упізнаю —

Я богохвальців завше усіх пригріваю!

A ти ж у мене перший, мій тезоіменитий,

I у людей, і в Бога на все знаменитий.

Ти на землі спокійно живи іще довго,

Я талану у Бога доб’юся такого!

Про це тобі із неба тепер сповіщаю,

Іване преподобний, і благословляю.

B усьому, Іоанне, патронити буду,

Гетьмане український, вожде свого люду!»

Вертаючись після подачі цих віршів до свого викладу, звідом- ляю тут те, що при гетьмані Самойловичу були тоді генеральні особи: обозний — Василь Бурковський, суддя Михайло Вуяхевич, писар Сава Прокопович, осавул Іван Мазепа, другий осавул Леонтій

Портрет В. Дудіна-Борковського (9).

¹¹⁴¹ Війська В. Голіцина та I. Самой- ловича зійшлися 2 червня (за ст. ст.) на березі ріки Самари.

¹¹⁴² Російського війська з Неплюєвим пішло 20 тисяч.

¹¹⁴³ Українського війська виправлено також 20 тисяч. Сердюцьких полків було два. Ha чолі їх стояли Герасим Василевич та Степан Еверський.

Полковник Д. Апостол (59).

Черняк. Полковники були городові такі: чернігівський Григорій Геть- манич, стародубівський Леонтій Полуботок, ніжинський Стефан Забіла, прилуцький Лазар Горленко, лубенський Максим Ілляшенко, гадяцький Михайло Борохович, миргородський Данило Апостол, полтавський Павло Семенович Герцик.

Гетьман Самойлович, зібравшись з усіма полками свого рей- менту, рушив від Полтави за Ворсклу в призначений похід, а в полі за Оріллю ¹¹⁴¹ зійшовсь із князем Голіциним із усіма московськими військами. Дійшов він до Самари, звідки, поробивши мости й переправившись через Самару, рушили були вони спільно у кримські степи, серед яких на одному місці постояли декілька день і радилися з князем Голіциним. Тоді Голіцин виправив від себе на той бік Дніпра ближнього окольничого і воєводу севського Леонтія Романовича Неплюєва зі значною частиною московського війська ¹¹⁴², а гетьман Самойлович послав від себе наказним гетьманом сина свого Григорія, чернігівського полковника, з його полком, додавши до нього ще два городові полки, Прилуцький і Миргородський, а крім того, два компанійські полки Пашковського й Новицького та один Сердюць- кий полк ¹¹⁴³. Це військо відлучилося від головних обозів, пішло вниз по ріці Дніпру і переправилося через нього на той бік до Кам’яного Затону. A виправлено це військо на той бік Дніпра для того, щоб стежити за рухом білогородських і буджацьких орд, а коли б вони мали простувати на допомогу кримським ордам, то не допустити їх

¹¹⁴⁴ Війська не дійшли до Січі 20 верст і 17 червня повернули назад.

¹¹⁴⁵ Текст доносу див.: Д. Бан- тыш-Каменский. Источники малороссийской истории.— M., 1858.— Ч. I.— С. 297—304. (Далі — Источники).

¹¹⁴⁶ E к с а п с а л ь м и — очевидно, секстапсальми, тобто шестопсальміє.

¹¹⁴⁷ Цитата з Біблії. (Книга псалмів, XXXVII, 12, 13).

¹¹⁴⁸ Це був Войця^ербин.

¹¹⁴⁹ Івана Самойловича було заслано таки в Тобольськ, а його сина Якова в Єнісейськ.

переправитися через Дніпро. Після такого рішення головні обози, московські й козацькі, рушили б, либонь, і далі до Криму, однак оскільки літо тодішнє було сухе й вітряне, то трава в степах висохла до решти. До того ж кримський хан, звідомившись завчасу про той марш російських військ на Крим, виправив немалий чамбул, щоб спалити степ, і той чамбул, виконуючи ханське розпорядження, випалив дочасно пожежами всі дикі степи так, щоб і в долинах, і біля степових річок трава повигорала і коням зовсім не стало корму. 3 огляду на таку безгодівлю, російські війська не могли тягти далі до Криму і змушені були за спільним погодженням поміж собою повернути від річки Кінської, чи, як свідчать інші записки, від Плетенець- кого Рогу, назад ¹¹⁴⁴. Коли ж прибули знову до Самари і гетьман з усім козацьким військом переправився через неї по готових мостах, незвідь-хто попалив ті мости. Отож московські війська, прибувши до Самари, мусили робити собі нові мости. Тоді ж зродилося, либонь, у московських та козацьких військах підозріння на гетьмана Самойловича, начебто він, замислюючи щось лихе супроти московських військ і маючи потаємні дружні відносини з кримським ханом, звелів навмисне й таємно попалити пожежами як степи, так і мости на Самарі. Коли ж, перейшовши ріку Самару, всі війська станули на річці Кілчені, то відразу ж генеральна старшина, полковники та інші Самойловичеві недруги (їх перечислено буде далі в прикладених пізніше статтях) у секреті порадилися поміж себе і, таємно погодившись із Голіциним, написали від себе 7 липня князю Василю Васильовичу Голіцину певні наклепи й доноси на гетьмана Самойловича ¹¹⁴⁵, про що коротко згадано на початку згадуваних статей.

Князь Голіцин послав той донос 8 липня швидким гінцем до Москви, і на цей донос було учинено від велики^ государів до князя Голіцина негайну відповідь із дозволом одставити гетьмана Самойловича від гетьманства і прислати його в Москву, а на його місце поставити нового гетьмана, кого захоче козацьке військо. Як тільки було принесено в обоз князя Голіцина цю монаршу відповідь і указ (це сталося вже на Коломаку 21 липня), то Голіцин відразу звістив про те доносителям на Самойловича, а тоді ввечері того-таки дня звелів двом московським полкам, що були при гетьмані, обступити в кілька лав гетьманський двір і стерегти пильно цілу ніч, щоб із гетьманського двору не відійшов набік ані дух. Гетьман побачив те явне лихо, що насувалося на нього, всю ту ніч не спав, а провів її в молитвах, бо сподівався після тієї ночі своєї смерті. Коли ж задзвонено на утреню, то гетьман, прибравшись, як належить, до смерті, перейшов на світанні зі свого намету в похідну церкву, щоб вислухати утреню. Там в суботу, 22 липня, коли читалися ексапсальми ¹¹⁴⁶ і дійшли до таких слів: «Друзі мої і мої приятелі поставали здаля від моєї біди, а ближні мої поставали поодаль, тенета розставили ті, хто чатує на душу мою, а ті, хто бажає нещастя мені, говорять прокляття і весь день вимишляють зрадливе» ^п*⁷, Самойловичеві наклепники, генеральна старшина з полковниками і зі значним військовим товариством, тобто з Гамалією, із Солониною, з Думи- трашком Райчею, з Левенцем та іншими, які цілу ніч не спали і радилися з московськими полковниками, стали перед гетьманським наметом, маючи намір схопити свого начальника гетьмана Самойловича і віддати його в чужі руки. I, як домовилися, один з них якийсь Вуйна Волошин¹¹⁴⁸, бувший переяславський полковник, зайшов у церкву до гетьмана і вирік отаке слово: «Пане гетьмане, потребує тебе військо», взяв його за руку і вивів із церкви надвір. Тут один із тих, Солонина, похопився було вдарити гетьмана обухом, але інші йому заборонили і, вимовляючи докучні слова, повели його спершу до московських полковників, а потім відпровадили і в обоз до князя Голіцина. Князь прийняв його з сином Яковом негостинно й погано, тримав біля себе з одним тільки хлопцем і запровадив разом з собою на возі в Москву, а звідти його було заслано на вічне заслання. Одні казали, що послано його в якесь Нижнє над Волгою, а інші оповідали, що в Тобольськ, столичне сибірське місто ¹¹⁴⁹. Заслано його разом із сином, згаданим стародубським полковником, де він разом із ним і закінчив благочесно і в покаянні своє життя ¹¹⁵⁰. Було ще й таке: коли гетьмана вивели з церкви, то він, боячись, щоб його не вбили, запропонував слізно наклепникам своїм, щоб викололи йому очі, і покірливо просив, щоб відпустили його в якийсь монастир на покаяння. A один його, Самойловичевий, слуга Денис Цюп- ка розповідав особисто, що коли його пана брали з церкви, то він, схопивши улюбленого панового списа, станув, озброєнний ним, перед гетьманським наметом. I побачив він з жахом вогненні іскри, які тричі посипалися зі списа чи списового деревця, неначе від удару об кремінь.

¹¹⁵⁰ Спершу Самойловичів відіслали до Орла, потім p. Окою повезли до Нижнього Новгорода. По тому вислали їх в село Кукарку Вятської губернії, по тому вже Якова з жінкою відвезли в Єнісейськ, а гетьмана у Тобольськ. У 1690 p. I. Самойлович був живий. Яків помер 9 липня 1695 p.

Після зняття гетьмана Самойловича з гетьманства, на якому перебував він 15 років і 35 днів, один з його наближених спід- ручних одразу склав і написав про нього такі вірші, які тут і докладаються:

Ей, Іване, поповичу-гетьмане,

Чому ти так пустив себе в недбання?

Ой був єси ти добрим усім паном,

Ta потім протиставивсь усім станам.

Став цілодушно ти гетьманувати,

Щоб і нащадкам звичай той віддати.

Ти вольність війська став ламати славну I гідність станів зневажати давню,

У пиху впавши, став надмір амбітний, Казав уже, що й рід твій старожитний. Забув: тебе з любові ми обрали I старшим собі паном забажали.

Вже й ради теж тобі не стало треба,

Ти мислив: начебто зійшов із неба.

Поміж людей не визнавав любові,

Bci бесіди дорівнював до змови,

Щоб поміж себе хліба вже не їли — Хотів усіх пересварить на ділі.

Чому не йняв ти нашим речам віри?

Від того і з’явилися невіри.

У людях Бог любов плекає, згоду — Постать на уряд ти шукав нагоду.

A не хотів такого догледіти,

Щоб дружно з кимось міг у світі жити,— У війську ж Запорозькому іздавна Є рада сильна, котра ділом славна.

Bci люди в тебе за ніщо приймались,

B підніжки низились і попирались.

Сини твої надмірно горделиві,

Були від них докуки неможливі,

A хто братів устискує і дручить,

Кінець собі нещасний заполучить.

Ой, доброго всі милують сердечно,

Він може вік прожити свій безпечно,

A як лихому та тяжкому жити,

Коли ніхто не може полюбити?

Як на творця повстанеш і на Бога, Дивись, спіткає і тебе тривога.

A ти, Іване, всіх хотів тримати У страсі і жорстоко налягати.

Ta Бог на тебе зволив напустити Твоїх підлеглих, бо таки лихий ти.

Отак позбувсь гетьманської поваги,

Зазнав натомість слізної зневаги. Гетьманськая старанність не згодилась,

Ні, не заживсь, бо недогода збила.

Скінчив, ах, мені жально, ти жорстоко, Хоч пам’ять має плинути широко.

Отож ніхто не зажирайся много,

Аби нічого не спіткало злого!

¹¹⁵¹ M. Костомаров визнає автентичність цього листа.

Ці вірші хоч і негладко складено, однак у них ясно показується, якого норову був Самойлович і чому загнівалися на нього старшина і значне військове товариство,— вони подбали й скинути його від гетьманського уряду. Ta ж таки старшина послала від себе на той бік Дніпра, щоб звідомити про це скинення гетьманича, генерального осавула Леонтія Черняка. Черняк знайшов його з обозом нижче Томаківки, а коли віддав йому листа від старшини, в якому писалося про те, то відразу ж прибув до нього і миргородський полковник Данило Апостол із присланим до нього з тією-таки звісткою капітаном від Неплюєва,— той Неплюєв був із гетьманом у незгоді, а з миргородським полковником дружив. Коли ж гетьманич дістав ту жалісливу звістку, облився він сльозами і вирік смиренним серцем: «А що ж мій отець винен?» Він скинув із себе золототкану одежу і вдягнувсь у жалібну, чорну. Миргородський полковник із капітаном від Неплюєва відразу ж від’їхав од гетьманича до свого обозу, а незабаром після того прибув до миргородського полковника і гетьманич, знаючи, що наказне гетьманство вже вручено йому. Він просив покірливо полковника, щоб той велів війську рушати. Ha це бажання відразу й рушили, спішно тягнучи до Кодака, а Неплюєв зі своїм військом лишився на кілька миль позаду. Коли ж при- тягли до Кодака, то гетьманич, відправивши назад Черняка, писав через нього до милостивого пана князя Голіцина, сподіваючись ще якоїсь від нього до себе милості, отакого свого листа ¹¹⁵¹:

Милостивий мій і особливий добродію!

Я мусив прибути оце до Кодака з Низу, не дочекавшись указу пресвітлих і державних великих государів, їхньої царської пресвітлої величності, і порізнився з їхнім, царської пресвітлої величності ближнім окольничим та воєводою, карачевським намісником Леон- тієм Романовичем Неплюєвим, однак не без відома і поради з ним- таки, з полковниками і з усім військом, котре перебуває при мені в теперішній службі і в оцьому поході,— був я приневолений і приведений до того через такі дві вельми нагальні і насушні причини. Свідомо, покірно і якнайшвидше доношу про це вашій княжій вельможності, милостивому і особливому моєму добродієві. Перша причина — в усього війська тепер крайня нестача борошняних припасїв, через що спершу мало не всі переяславські, миргородські та прилуцькі полчани відійшли з війська до домів своїх, а за ними й решта городових і охочих полків — були притиснені вони голодом, аж зовсім не маючи вже борошна, і не могли більше триматися. Друга причина — від донесеної до мене відомості, котра вразила моє серце і смертельно мучить мене: це те, що сталося так нагло й несподівано з милим моїм батьком і добродієм. Краще було б мені сподіватися родичеві моєму смерті,- згідно з божим вироком для всіх живих, ніж такої відміни і нещастя. Адже всьому світові явно й відомо, і свідок у тому всевидець Бог, як він впродовж усього часу свого гетьманства і аж досі вірно і з усіх мір щиро служив і дбав для великих государів своїх, не чинячи анінайменшого переступу в усякому ділі супроти їхньої, монаршої, волі й повеління. Хіба хтось наніс на нього якихось безпідставних наклепів,— це могло прийти від його прибічників та спідручників, які без божої боязні, а за намовою ворога, ненависника добра людського диявола, давно чигали на його здорой’я. Але для родича й добродія мого досить постійно висвідченої вірності й численних заслуг перед найяснішим монаршим маєстатом і не годилося б давати віру й місця жадним наклепам та ворожим доносам. Він завжди мав собі за правило, щоборони Боже йти супроти монаршого зволення, більше того, в службі своїй він хотів їм-таки, пресвітлим монархам, усякого добра і старався покірно, щоб була ціла вітчизна своя віддана під великодержавну монаршу руку, а про свої діїневід- мовно доносив завше у словесних і листовних радах. Отак щиро, всім серцем та душею прагнув він до того й надалі на більшу милість і шану собі й нам, його дітям, і жив він у надії дослужитися того, а не оцієї напасті, яка спіткала його тепер,— ох, важка і гнітюча ця доля: бути всечасно в чужих краях! Коли б ішлося про уряд, на якому він звівся через постійні турботи та труднощі, доходячи до ветхих літ, і коли б була про те виразна монарша (хоч би й раніше) воля, щоб склав його, певне, що не стояв би на тому,— це було б чесно, як годилося б і належалося б за правдою, але не так, коли його нагло й гвалтовно зсаджено через одного чи кількох його спідручних. Звіщав же він, родич і добродій, про те свою волю через певного свідка, окольничого, його милість Леонтія Романовича Неплюєва, що готовий був на монарший указ самохітно здати гетьманство, і окольничий, його милість, визнає це по совісті. Коли ж так воно сталося, покладаючи все на волю божу і допуск з його праведного зволення, то і я, обнятий тяжким болем і непогамованим жалем на серці і на всій душі моїй зраненій, мушу в такому разі приходити тепер до розпачу, але оскільки лишаюся виправлений на теперішню государську військову службу з окольничим, його милістю Леонтієм Романовичем Неплюєвим, після щирого і вірного дбання родича й добродія мого, за спільною порадою з вашою князівською вельможністю, то буду відправляти її вірно, з чистим сумлінням і душею, як зобов’язує чинити всеосяжний господь Бог, до кінця життя при неодмінній і непорушній вірності, обіцяючи служити їм-таки, пресвітлим монархам, котрі щасливо над нами панують, хоч і мусив, не чекаючи наказу, зійти через вищеописані причини з попереднього місця, але нікуди, тільки наблизившись 3 іншими сюди, до милої моєї вітчизни. Звідсіль і заношу я, заливаючись гіркими слізьми, до вашої княжої вельможності своє покірне чолобиття та прохання. Змилосердься, милостивий і особливий мій добродію, і при своїй високобачній премудрій увазі, бувши найпершим за повагою й достойністю біля най- яснішого монаршого престолу, зволь захистити своїм патронством та охороною у такім наглім нещасті цілість здоров’я милого родича мого і самої родительки з жінками та дітьми нашими, коли лишаємося тепер ми порізнені, і не допусти злослівним людям з тих-таки підручних, які налягали б по-ворожому, з безбожною завзятістю, щоб довершили свій лихий зачин і щоб я зміг звідси з’єднатися при цілості свого здоров’я з милим своїм родичем та сім’єю,— прошу указати й подати певний та безпечний спосіб, де буде воля й чуття, виказане нам у такій крайній печалі, дістав би і сам, ваша княжа вельможність, пожадану милість та добродійство в день страшного суду нелицемірного судді, коли доведеться всім воздати за ділами своїми.

Вашої княжої вельможності, мого милостивого пана

й добродія покірний підніжок,

нещасливий гетьманський син Григорій Іванович

Цей гетьманичів лист було вичитано в Голіцина, і він віддав його генеральній старшині.

^1,52 У цей час у війську почалися заворушення. Сердюцькі полковники окопалися земляним валом для захисту, при них тримався й Г. Самойлович. Коли ж прибув Неплюєв з військом, козаки видали йому Г. Самойловича, Л. Полуботка і Ф. Сулиму.

У Кодаку постояло військо з наказним гетьманом, миргородським полковником, доки не прибув ззаду Неплюєв зі своїм військом ¹¹⁵². До нього прийшов жалісливий гетьманич з покірним поклоном і поклав перед ним полковничий пірнач та бунчук наказного гетьманства. Тоді Неплюєв, гордо до нього вирікши: «Здравствуй, Гриша!», звелів одразу взяти його до приготованої йому вже палатки і накласти на нього тісні кайдани. Отак бідний гетьманич, що перед цим хвалився перед своїми людьми (як євангельський багач, котрий пікся про розорення старих і створення нових житниць), що їхатиме в Україну по-гетьманському, в позолоченій

кареті, яку було тоді тільки-но припроваджено із Гданська з шістьма дорого купленими фризами, всього того позбувся над сподівання, впавши в нестатки, біду і тісні, постійні ворожі пута. A обоз його, гетьманичів, забрав з усіма речами й багатством до своєї ласки й протекції Неплюєв.

¹¹⁵³ Бунт стався там-таки, біля Кодака, де стояли з’єднані козацькі полки. B донесенні В. Голіцина про це пишеться, що тоді побито «багатьох знатних людей», а Л. Горленка і суддю того ж полку, побивши, кинуто в гарячу піч, а тоді живих засипано землею.

У ті дні почавсь у Прилуцькому полку й бунт, через що тамтешні полчани через якісь причини забили свого полковника Лазаря Горленка ще з кількома особами ^[43]. Після таких подій наказний гетьман, миргородський полковник, розійшовшись з Неплюєвим, рушив од Кодака з усім козацьким городовим та охотницьким військом до Переволочної, а там, переправившись через Дніпро і розпустивши, де кому належалося, війська, сам прибув до Сорочинець у свій дім, а Неплюєв, перетнувши десь, чи вище, чи нижче Кодака, Дніпро, відійшов із в’язнем-гетьманичем і зі своїм військом додому в Севськ до своєї резиденції.

Головні ж московські й козацькі війська, що були на Колома- ку, де брід Буцького, з князем Голіциним, стояли (після взяття гетьмана Самойловича з сином його Яковом) там кілька тижнів і трохи були побунтувалися: там-таки на Коломаку в Гадяцькому полку було забито військового осавула Кияшка ^[44]. Потім, за монаршим дозволом, писанім у грамоті до старшини і всього козацького війська, учинили вони для вибрання нового гетьмана чорну, чи загальну, раду, виїхавши зі свого обозу в поле на простір. Там вони 25 липня вибрали, згідно до звичаю й давніх прав, вільними голосами й поставили собі гетьманом генерального осавула Іоанна Стефанова Мазепу.

Портрет I. Мазепи (19).

Звідки і якого роду був той Мазепа, і в який спосіб прибув він до гетьмана Самойловича, і як він, як чоловік дотепний та вчений, дійшов ласки, дослужившись швидко чину генерального осавульст- ва, про те коротко писалося раніше в розділі чотирнадцятім. A тепер кладу тут прислані від пресвітлого монарха й читані в раді всьому війську при постановленні гетьмана (як було і за Хмельницького) на давні права і вольності ¹¹⁵⁵ Звірено за вид.: Д. Бантыш-Камен- ский. Источники малороссийской исто- рии.— М., 1858.— Ч. І.— С. 305—319. (Далі — Источники).

дані при обранні на гетьманство Мазепи Запорозькому війську і всьому малоросійському народу від великих государів та всеросійських самодержців, року від створення світу 7195, а від різдва Христового 1687, 25 липня ¹¹⁵⁵.

¹¹⁵⁶ Сава Прокопович.

¹¹⁵⁷ Дмитрашко Райча.

Запорозького війська і всього малоросійського народу стверджені статті.