Про злий умисел султана й вейзира турського на викоренення запорожців; про нещасливу їхню в тому ділі поведінку з погублен- ням у Запорозькій Січі численних янчарів; про щастя в тому запорожців і про всі тодішні діяння; про подяку їхню спасителеві Богу; про взятих живцем янчарів і про викуплення їх ханом; про чотири агиу що викупилися; про запорозький листу з підозрінням і діткливо писаний до Дорошенка; про клятвенн

примирливу відповідь на те Дорошенка з бажанням запорозької приязні; про схильність після того запорожців до приязні з Дорошенком; про тодішню шкоду в запорожцях і про їхні похорони; про султанський гнів на вейзира за пропалих у Січі янчарів; про здобуття Дорошенкової Паволочі присланою від короля Собеського литвою і про Дорошенкових серденят; про празниковий з'їзд у Собеського і про його мову до всіх поляків тощо; про Сіркову згоду в Чигрині з Дорошенком; про турецьку війну на Скит_у Львів та інші малоросійські міста; про небесні стовпи_у які бачено в Єлецькому монастирі; про Сіркову війну на Крим; про Сірковий лист до хана і про викуплення невільників-татар; про смерть Тукальського.

⁶⁷⁰ M. Костомаров відносив напад турків на Січ не на 1675 p., а після остаточного розорення Чигирина на Різдво 1679 p. Інші дослідники погоджуються з Величковим датуванням.

Року від розподілу стихій 7183, а від сповиття пеленами у Віфліємі Маляти, що небо хмарами повиває, 1675. Турчин, цей ненаситний і завжди спраглий християнської крові фракійський смок, не задовольнився тим, що в минуле літо ковтнув чимало православного козако-укра- їнського народу і розвіяв попелом та зрівняв із землею сімнадцять міст із Ладижином та Уманню. Він ще більше покладався на своє щастя і на бажання завершити свій всезлобивий намір вигубити низове Запорозьке військо. Тож, сподіваючися побачити Січовий кіш розореним, прислав на те діло кораблями від Константинополя в Крим минулої осені п’ятнадцять тисяч найвиборніших янчар та й велів кримському ханові подбати в наступну зиму з цими янчарами та кримською ордою, щоб до решти вибити запорожців, а їхню Січ розорити дощенту ⁶⁷⁰. Щоб відібрати про те найдостовірніші вказівки від султана й вейзира, сам хан у ту осінь їздив налегці до Стамбула і, не бавлячись там, повернувся до Криму, а решту часу радився зі своїми солтанами, агами й мурзами кримськими, добираючи способу, як би найліпше виконати той злий замисел супроти низового Запорозького війська й коша.

зараз-таки бути готовими сорока тисячам кримської орди до військового походу, не оголошуючи куди, а п’ятнадцяти тисячам янчар звелів дати коні. Коли ж кінчився Пилипівський піст, він, хан, рушив сам зі своїм вищезгаданим військом із Криму до Запорозької Січі степами в кілька миль поодаль від дніпрового берега, аби не бути постереженим від запорожців, що зимували по дніпровських островах та вітках,— про цей похід все низове військо не мало ані найменшої звістки. Ha третю тоді чи четверту ніч після Різдва Христового, опівночі, хан наблизився до Січі, зняв через Орду січову сторожу, що стояла за версту чи дві в пригожому місці, і від цієї сторожі

Запорозький зимовник (31).

звідомився, що вже більше ніде-інде, навіть у самій Січі, немає сторожі і що військо в Січі п’яне безпечно спить по своїх куренях. Хан дуже на це зрадів і зараз-таки, вибравши з-посеред пійманих запо- рожських сторожів кращого, пообіцяв йому свою ласку з особливою винагородою і наказав спровадити янчарів піхотою всередину Запорозької Січі тією хвірткою, яка за їхнім-таки, сторожів, виказом була незамкнена. A янчарам, посилаючи їх отак з тим запорозьким проводирем у Січ, наказав, коли ввійдуть у неї, вчинити над запорожцями, що сплять п’яні, належну військову розправу; сам хан, об’їхавши з ордою Січ довкола і густо її обступивши, стояв непо- одаль напоготові, щоб не випустити й духу втікачів-запорожців. Але що чоловік собі обіцує, теє Бог ницує, згідно давнього прислів’я, і це, власне, виповнилося туркам і татарам та й змарнотило їхню надію вигубити низове Запорозьке військо та зруйнувати кіш.

Убір аги яничарів (55).

за півночі, то вседержитель Бог зблаговолив зберегти за своїм жеребом цілим від погибелі своє православне й преславне низове військо. Він відігнав в одному з куренів сон в одного Шевчика, і той, вставши на своє діло, відчинив кватирку та й почав крізь віконну щілину приглядатися, чи ранок уже, чи ні. Аж раптом побачив несподіваних людей — вщерть набиту вулицю ворогів-турків. Він жахнувся на те, однак відразу, тихо засвітивши в своєму курені кільканадцять свічок, тихцем ознаймив те п’ятьом чи шістьом товариству картникам, які ще не спали в тому курені, а, заслонившись в одному з кутків, тихо грали в карти. Вони, почувши це, забули карти і зараз-таки, кинувшись до всіх вікон свого куреня і не відчиняючи їх, почали приглядатись у віконні щілини, чи правду сказав їм Шевчик. Коли ж і самі побачили повну Січ своїх ворогів-турків, то відразу тихо побудили все товариство свого куреня, якого було три з половиною сотні, й ознаймили їм про біду, що їх чекала.

самому світанку і обарвили, таким чином, та осквернили бусурманською кров’ю всю Січ, усі курені, всі гармати і навіть божественну церкву, а всі січові вулиці й завулки наповнили тими ворожими трупами (вони були від сильного тодішнього морозу і від крові, якою були залиті, посклеювані) так, що з п’ятнадцяти тисяч янчарів вихопилося з Січі заледве півтори тисячі — їх підхопили на коні татари. Хан тоді стояв ордами біля Січі і чекав намисленого влову, але, побачивши нещасливе завершення своєї сподіваної ловитви, заплакав і, наче вовк (так, як старожитний Мамай, переможений росіянами на Куликовому полі і річці Непрадві), завив, утративши й погубивши над сподівання в Запорозькій Січі таке немале число виборних стамбульських янчарів.

Скоро тоді, після похмурої темної і багатокровної тодішньої ночі, дався бачитись людським очам похмурий і невеселий день. Тоді відразу, на загальну військову раду, а найбільше з розпорядження кошового Сірка, біля двох тисяч доброго панцирного запорозького товариства сіло на коні і, вчинивши довкола Січі звичайну об’їздку, пішло вслід за ханом. A пройшовши дві з половиною милі від Січі і зрозумівши ханський страх, що справді тікав до Криму без жодної підступності, й саме повернуло до Січі й втрапило на кінець божої служби.

Запорожець (50).

A після божої служби все військо, відспівавши загальний подячний молебень своєму спасителеві Богу і своїй вседоброутробній Діві Богородиці, розійшлося до своїх куренів і весь той день у всіх тих куренях гуляло й палило зі зброї, веліло палити і з усіх гармат, достатньо окроплених бусурманською кров’ю, лишивши трупи побитих, змішаних наполовину з кров’ю і снігом янчарів, які змерзлися по січових вулицях і завулках, наче вали й могили. Переночувавши, скоро почало займатися на світ, одразу за наказом кошового вдарено в котли на раду, а коли на неї військо зійшлося, то стали міркувати, що діяти з трупами янчарів. Ha цій раді одні радили, повиволікавши ті трупи з Січі, попалити за їхнім бусурманським звичаєм, а другі казали повідволікати поодаль від Січі на потраву звірам і птахам, треті казали — в землю позагрібати, четверті радили — покидати в воду. 3 цих порад три зганено, а саме — позагрібати в землю, багато займе часу, і ніхто не захоче даром працювати й копати міцно умерзлої землі; друге — палити, довелося б загубити багато дров; третє — віддати звірам на потраву, тоді ті розтер- вененні звірі почали б шкодити й живому війську. A на четверту раду все військо згодилося, що треба трупи тих побитих янчарів, виволікши з Січі, віддати дніпровим глибинам і бистринам.

Після цієї ради відразу виправлено кількасот чоловік на Дніпро, щоб зробити ополонки, а іншим наказано розділяти замерзлі в купи трупи й готувати їх до виволочення. Третім звелено на загальну раду бути готовими з кіньми й арканами. A коли в обідній час козаки з Дніпра дали знати кошовому й отаманам, що п’ять чи шість широких ополонок уже зроблено на Дніпрі, то відразу звелено чіпляти арканами трупи, що погрузли в своїй власній крові і змерзлися від тодішніх сильних морозів, прив’язувати до кульбачних стремен і геть із Січі по кільканадцять, по двадцять і більше виволікати плитами й брилами і лишати біля ополонок. A піхота, що була при тих ополонках, утаскувала ті замерзлі брили янчарських трупів і вправляла під лід. A що того дня всіх трупів із Січі не виволочено, то військо мусило попрацювати в тому ж таки ділі й на другий день до обіду. Здобичі з побитих янчарських трупів запорожцям мало що дісталося, окрім зброї, бо на побитих і змерзлих трупах каптани, кунтуші, кожухи, шарвари, шапки, пояси й чоботи були всі тією бусурманською кров’ю так намочені і змерзлі в одну плиту, що коли б хто й захотів їх знімати і тим сквернити собі руки, то хіба що розрубував би по одному і здирав з нього, що цінне, шматками. Бо і зброю, що

Убір казаскера (55).

671

на.

672

K и н д я к и — бавовняна ткани-

Б у т и — барила.

лишилася (першу зброю повитягано відразу після закінчення битви з-поміж трупів, які ще не досить змерзлися), витягувано з-поміж них, розрубуючи їх сокирами, а роги й шабельтаси біля них також обрізувано. Коли ж усі трупи прецінь віддано дніпровим глибинам, то військо кинулось усе разом і пообчищало в Січі всі вулиці й завулки, повні бусурманської крові, повискоблювали й повиметували за Січ разом із снігом, також пообтесували й пообмивали стіни та січові гармати, сильно пообризкувані кров’ю, й отак цілком очистили всю Січ од тієї скверни. A переночувавши і відправивши рано утреню, а після неї також уранці, й божу службу, всі тамтешні січові священики з усім церковним кліром відспівали на те подячний молебень і, освятивши воду, пішли по всіх вулицях, куренях і завулках січових, безперервно читаючи молитви від споганення і скрізь кроплячи свяченою водою. Після тієї церемонії, що очищала від скверни, все військо в своїх куренях, а інші, значніші, в кошового отамана, весело гуляло й підпивало до самого вечора, але вже тихо, без гарматних та мушкетних громів. Переночувавши, скоро світ, все військо знову зібралося на раду і розділило жеребком на курені, згідно козацького звичаю, янчарську зброю, що до цього була поскладана на купи. Потім наказало своєму кошовому Сіркові писати до гетьмана Дорошенка, ганячи його за такий злісний проти них учинок, а саме військо того ж дня одне роз’їхалося в свої острови й вітки, а інше затрималось у Січі до водохрещенського свята, після ж свята і ті роз’їхалися до своїх віток.

Кошовий Сірко, виконуючи наказ війська, писав до гетьмана Дорошенка про той випадок хоч коротко, але вельми прикро й докучно, приписуючи все те діяння його, Дорошенковій, озлості й підступності, й відіслав той лист до Дорошенка через чигринських чумаків, що нагодилися на той час у Січі. Коли ж той Сірковий лист вони подали Дорошенкові, то Дорошенко, прочитавши його, дуже роз’ярився на запорожців за ту докуку. Одначе через кілька тижнів роздивився і, погамувавшись у своєму гнівові, просторо писав до запорожців, вигороджуючи себе з -великими клятвами й присяганнями від такого запорозького підозріння й вирозуміння, обіцяючи їм усяку свою, як і перше, приязнь та зичливість і щиро просячи та бажаючи від них навзаєм того-таки й собі. Запорожці були тим Доро- шенковим листом зм’якшені й почали відтоді знову прихилятися до нього зі своєю приязню.

Ha довершення цього діяння додам ще й те, що після вибиття янчарів знайдено в Січі живих, що попритулялись у різних місцях і сховалися від тодішньої смерті, поранених і цілих, півтораста чоловік і чотири аги. Коли кримський хан звідомився про тих невільників, то писав до Сірка і до всього низового війська, вельми просячи, щоб, поклавшись на його ханську милість, відпустило тих невільників до нього, в Крим. Ha це запорожці всі загалом зізволили й написали про те ханові. Тоді хан, пославши по тих невільників з Криму підводи, прислав на них подарунків Запорозькому війську дванадцять тисяч киндяків ⁶⁷¹ і шість великих бут ^δ72 доброго кримського вина. Запорожці це вдячно від хана прийняли і, узапасивши тих невільників, півтораста янчарів, хлібом, м’ясом та рибою на дорогу, відразу відпустили з Січі до Криму, а чотирьох агів затримали при собі, бо вони, не покладаючись на ханську милість, самі від себе визначили Запорозькому війську по дві тисячі левів. A як тільки ті гроші було припроваджено зі Стамбула до Криму, а з Криму до Січі, то відразу ті аги були чесно відпущені з Січі до Криму з усіляким на дорогу харчем. У згаданій запорозькій битві з турками при нічній завірюсі забито й запорожців п’ятдесят чоловік, а поранено до восьмидесяти чоловік товариства. Bce військо віддало тоді мертвих землі (ще раніше янчарського поховання) чесним і знаменитим хованням і веліло січовим священикам невідкладно й безперервно, з достойною винагородою за той труд, відправляти спільний за всіх сорокауст, а поранених наказано січовим целюри- кам лікувати за винагороду, дану їм із військового скарбця.

^6,3 Ha чолі того війська стояв Михайло Радивил. Паволоч було взято в березні 1675 p.

⁶⁷⁴ Ян Собеський після відходу з Брац- лавля вибрав собі місце перебування під Львовом.

⁶⁷⁵ Перший сейм за королювання Яна Собеського відбувся в березні 1676 p. Загалом в описі подій у Польщі C. Be- личко плутає події 1675 і 1676 pp.

⁶⁷⁶ Уривок королівської промови подано в перекладі з польської мови.

Турецький султан, прочувши за пропалих у Запорозькій Січі його виборних янчарів, вельми узлився на свого вейзира, що порадив йому виправити тих янчарів на запорожців, за що, либонь, помилував його голову, однак звелів забрати до своєї царської казни всі вейзирські добра, а самого його звелів відпровадити на вічне заслання в Родос. Після того вибиття янчарів у Запорозькій Січі турчин уже ніколи не важився чинити ні найменшого промислу над запорожцями та їхнім кошем, щоб викоренити їх.

Після такої кривавої січової битви з турками, як минули тодішні м’ясниці, вчинилось у Дорошенковім рейменті від поляків друге кровопролиття. Бо скоро настав Великий піст, відразу було послано від короля Собеського з Браславщини литовське військо ⁶⁷³, і воно здобуло українське місто Паволоч, що було під Дорошенковою владою і яке мало у себе в залозі від Дорошенка сердюцький полк. A Дорошенкові серденята, що схилилися Литві на умови, були відпущені з Паволочі і прийшли у Браславль до короля Собеського, який, давши їм умундирування й грошову плату, затримав при собі для подальшої служби. Король же Собеський, прибувши із Браслав- ля на свою резиденцію ⁶⁷⁴, мав у себе на великодні свята вальний з’їзд польських панів і Річі Посполитої ⁶⁷⁵. Він із ними сеймував і радився, як надалі обходитися з Дорошенком і турчином та про інші тодішні речі, і виступив з просторою про все з уст своїх мовою до всіх станів і польських панів, якої тільки кінець кладеться тут від слова до слова ⁶⁷⁶:

«...Коли за якусь оказію, то про теперішні розправи теперішнього сейму доводиться вигукнути словами одного поганського поета: «Що за вихор, який так тягне недобрим повівом і оточує мене з обабіч хмарами, аби тільки чинити несправедливо і забрати від очей моїх наймилішу річ». Хто ж може дивитися на таке жорстоке-забій- ство вітчизни, хто помститься за завзятість щодо Річі Посполитої, хто може відшкодувати ніколи не відплачену шкоду загальному добру, яку й де знайти винагороду неоціненних суспільних утрат? Доводиться вигукнути з римським цісарем Августом: «Варе, Варе, поверни мені військо!» Автори такої роботи кричать: віддайте потрібну плату військові, поверніть виставлені на ворога хреста святого війська для власної оборони, віддайте втрачені вигоди і призначену війську заплату, майте таку оборону, яка може бути найдійсніша для Польського королівства. Варе, поверни військо! Але через те, що втрачену річ важко повернути назад, так важко й неможливо запобігти такому великому злу; зараз знаю, чого не знав у давніші часи, що про малі докуки розмовляємо, а великі й невиносні мовчки зносимо, і бракує нам у такому нещасному часі і ради, й раті, хіба, згідно давнього прийнятого звичаю,— де ради не стає, там покладаються на талан. Я ж по-християнському кажу: віддати те все на розсуд самому Богові (йому вічна хвала!), і коли ласка його нас з того нещастя не визволить, коли вгодно буде його святій волі, щоб нас скарав чи згубив, то все одно треба вдаватися, як і давніше, до нього ж таки. A тим часом, коли згинула всяка оказія, пожиточніша й краща проти ворога при його розладнаності й нашій готовності, коли вже минув той час, який ніколи не трапиться, так само не трапиться кращий і зручніший час, щоб відібрати Кам’янець, то нічого не треба чинити, тільки кланятися ворогові на мир і чекати його милості в наступному омеженні, благати орду й посилати подарунки, через які ми мали б зберегтись із військом, а самим сідати на коні і якнайшвидше бути готовими (були дехто однієі думки з його королівською величністю, щоб швидко скласти сейм, але при такому злі з тим сталося б те саме, що і з теперішнім). Я з молодих своїх літ звик до коня і до військових трудів, однак мушу визнати за правду, що ця задуха й щоденний галас зприкрилися мені, і здоров’я моє більше того витримувати не може; щодо сеймиків, то дозволяю, щоб вони були після повернення посланця зі столиці, аби ціла Корона могла звідомитися і розмірковувала б, у яких вона лишається умовах. Що ж до вимог, які тут винесено, то я радий був би, щоб усі

Жовква.

Дзвіниця костьолу (38).

⁶⁷⁷ Ha цей час П. Дорошенко був у безвиході. Єдине, що йому залишалося, піддатися царю. Він вирішив, однак, що віддасть булаву війську, яке вибрало його, а оскільки війська вже не мав, то зважив віддати клейноди запорожцям, оскільки саме запорожці дали булаву Богдану Хмельницькому, законним наступником якого й вважав себе П. Дорошенко.

⁶⁷⁸ Ha чорній раді в Січі. Рада прийняла Дорошенкового листа з радістю.

⁶⁷⁹ Це сталося 10 жовтня (за ст. ст.). 3 ним були запорожці, калмики і дон- ці.

⁶⁸⁰ Подія переказана неточно. П. Дорошенко зустрів I. Сірка з духовенством на чолі. Потім зібрав на раду всіх козаків та поспільство — це було в Чигирині. Тут він склав клейноди і присяг на підданство цареві. Булаву йому ще залишили. I Сірко повіз клейноди до Січі і 14 жовтня оповістив малоросійський приказ про те, що сталося, і просив ласкаво прийняти П. Дорошенка. Російський уряд, проте, не визнав До- рошенкової присяги і вимагав ще однієї.

⁶⁸¹ Неузгодження в Літописі. Сам C. Величко помістив під 1675 p. дані про здобуття Паволочі. (Див. приміт. 673).

⁶⁸² Ha чолі того війська стояв Ібра- гім-паша, із ним ішло 15 пашів, 5 беїв, обидва господарі й татарський хан.

⁶⁸³ Турецьке військо пішло спершу на Підволочиськ, Вишневець і інші землі Волині. Обложили і здобули, розоривши, Збараж. -Турецький напад на Скит Манявський був через рік, у час так званої Журавненської баталії. Сталося це 6 вересня (за ст. ст.) 1676 p.

Руїни замку Скит Манявський (1).

цілком було задоволено і щоб кожен з їхніх милостей отримав винагороду за свою працю і зичливість до Річі Посполитої. Про те посильно дбатиму, бо не годиться, щоб хтось відходив від короля сумний і невеселий».

3 тієї королівської мови ясно виказується, що поляки, як казав і раніше, аж зовсім не мали сили захищати від турків свою так звану державу, тогобічну Україну, що лишалася нерозорена. Вони були не певні навіть своєї власної коронної цілості від ворога, якого, за Дорошенковим звідомленням, знову роздратовано розоренням Паволочі — міста, яке лишалося на той час із Дорошенком під турецькою протекцією.

Того ж літа Дорошенко, зрозумівши схильність до приязні з ним запорожців, у відповідь на його вищезгадане бажання і хочучи ту прязнь з ними остаточно затвердити, писав до кошового отамана Сірка ⁶⁷⁷, пропонуючи, щоб він із невеликим почтом війська прибув до нього в Чигрин. Сірко тоді, порадившись про те з військом ⁶⁷⁸ і взявши з собою півтори тисячі доброго товариства, не гаючись, прибув до Чигрина ⁶⁷⁹, а коли дав знати про своє зближення Дорошенкові, то Дорошенко, прочувши про багатолюддя при Сіркові, засумнівався був у своїй цілості, а коли Сірко прибув під Чигрин, то Дорошенко вислав до нього священиків із хрестом та божественним Євангелієм і поставив вимогу, щоб він із товариством виконав присягу, що не вчинить йому, Дорошенкові, жодної кривди. A коли Сірко зі значнішим товариством виконав ту присягу, то його відразу ж упущено до Чигрина, де він був удячно прийнятий Дорошенком, який кілька днів гуляв із Сірком, а все товариство мало в Чиг- рині всілякий достаток. A відпускаючи їх, ударував Сірка та інше значніше товариство певними подарунками, осібно ж подарував на військо три добрі гармати з кіньми й усім прибором, які запорожці прийняли й чесно та смирно від’їхали з Чигрина до свого січового коша ⁶⁸°.

Того ж 1675 року, турчин, лютуючи проти поляків, що не дають спокою Дорошенкові, його союзникові й підданому, і, розорюючи українських людей його рейменту, взяли в минулому 1674 році⁶⁸¹ й розорили, як вище описалося, полкове і значне Дорошенкове місто Па- волоч, вийшов з великими силами від Константинополя на поляків, або певніше кажучи на Малу Русь, що лишалася під Польською державою ⁶⁸². A прибувши спершу під знаменитий і багатий Скитський монастир ⁶⁸⁸ (у якому, за фальшивим доносом, сподівався застати багато польських скарбів і спрятів) і діставши його без вели-

Чернігів.

Собор Єлецького монастиря (62).

Жовква. Замок (40).

⁶⁸⁴ У 1675 p. турки воювали під Львовом, Підгайцями, Заваловом і Je- ребовлею. Львів і Теребовля оборонилися, а Підгайці та Завалів були здобуті. Після того, восени, Ібрагім-паша відступив.

⁶⁸⁵ Йдеться про битву під Журавним у вересні—жовтні 1676 p., яка закінчилася поразкою польських військ і Жу- равненськими трактатами.

⁶⁸⁶ Мається на увазі книга I. Галя- товського «Скарбниця потребная», видана в Новгороді-Сіверському в 1676 p. Там йшлося про чуда єлецької Богоматері в Чернігові.

Жовква.

Дзвін дзвіниці костьолу (38).

кого труда, був одурений у своїй надії, оскільки шляхетських скарбів не знайшов, а самими тільки монастирськими, і то невеликими, доб- рами мало втішив своє ненаситне бажання. Братію тамтешню одну вибив, другу ж розігнав по тамтешній пустині. Нарешті розорив Скитський монастир і, віддавши його вогню, у серпні місяці рушив далі, а ввійшовши в середину — Польської держави, в Малу Росію,— воював на руські міста, тобто Львів, Броди, Дубно; добував він і інші руські міста ⁶⁸⁴, і нарешті під Жовквою відправив знамениту баталію ⁶⁸⁵ з польськими військами і, вчинивши того літа Короні великі шкоди й розор в польському війську, в посполитих людях та в житлах, і це за розорення Паволочі, повернувся додому.

Під час того бусурманського нашестя на тогобічну Малу Росію в Єлецькому чернігівському монастирі за архімандритства отця Іоаникія Галятовського два чесні ієромонахи Пафнутій Забілець- кий, Афанасій Берестовицький, та інші законники того монастиря й світські люди в серпні місяці, в часі свята Першої Пречистої, опівночі, побачили поблизу того Єлецького монастиря на ясному небі два стовпи, учинені з білого хмаровиння,— один з південного боку, а другий з північного,— які, зійшовшись поміж себе, вдарилися. Отими стовпами Пресвята Діва Богородиця ознаймила тим єлець- ким законникам, що це зіткнулося й точило війну християнське військо з магометанським, турецьким, в тогобічній Малій Росії і саме тоді, як були видні ті стовпи; бо турки, як казав вище, здобували тоді в Малій Росії Львів, Броди та інші міста, а християнські польські війська їх боронили. Про це свідчить згаданий отець Галятовсь- кий у своїй книжечці «Скарбниці» ⁶⁸⁶, в чуді 26, на листі також 26-му. A що написав Львів, Дубно, Броди та інші тамтешні міста

Львів. Малою Росією, то зробив це не вигадавши, але взявши з тої-таки

гравюра XVI ст. (20). «Скарбниці» премудрого мужа отця Галятовського, який у своїй

«Скарбниці» у вищезгаданому 26-му чуді ясно називає перелічені міста Малою Росією.