Українська державність у ХІV ст.
По смертi Данила три його сини – Лев, Мстислав i Шварно – роздiлили мiж собою тi землi, що були пiд безпосередньою владою батька. Лев Данилович сидiв у Галичi i Перемишлi, Мстислав – у Теребовлi, Шварно володiв Холмщиною i Волзькою землею.
Волинь фактично знову вiддiлилася вiд Галичини i дiсталася синовi Василька Романовича – Володимиру, а по його смертi (1288) – Мстиславу Даниловичу. Проте обидвi гiлки Романовичiв вели спiльну зовнiшню полiтику, особливо щодо Польщi та Литви. Разом з ординцями галицько-волинськi князi ходили у воєннi походи проти Литви (1277), на Угорщину (1285) i Польщу (1286-1288). Серед усiх Романовичiв найбiльш енергiйним i рiшучим полiтиком та здiбним воєначальником виявив себе князь Лев (1264-1301). Вiн був досить помiтною постаттю в складних воєнно-полiтичних комбiнацiях, що виникали в Центральнiй Європi. Пiд час боротьби Оттокара II Чеського з Рудольфом Габсбурзьким за утвердження в Австрiї обидвi сторони намагалися заручитися пiдтримкою галицького князя. Тодi Лев став союзником Габсбургiв, проте згодом його ставлення до супротивникiв змiнилось. Особливу активнiсть вiн виявив у Польщi, де пiсля смертi Болеслава Соромливого Лев навiть виступає як один з претендентiв на великокнязiвський кракiвський престол i домагається прилучення Малопольщi до Галичини. Пiд час цих подiй Лев зблизився з чеським королем Вацлавом II. Такий поворот полiтики Данилового сина пов’язаний зi змiнами у галицько-угорських стосунках i намаганням виробити стосовно Угорщини бiльш стриману i самостiйну позицiю. Iншою складовою оновлення полiтичних орiєнтирiв Лева була змiна його стосункiв з Польщею. По смертi князя Болеслава Кракiвського (1279) Лев Данилович, як уже зазначалося, виступив претендентом на кракiвський стiл i пiсля неуспiху у цiй справi вiв наполегливу боротьбу з новим кракiвським князем Лешком Чорним за схiднi окраїни його князiвства. Пiзнiше вiн пiдтримував силою зброї iншого претендента на Кракiв – Болеслава Земовитовича, князя Мазовецького, одруженого з донькою Оттокара II Кунгутою. Саме в умовах напружених стосункiв з Угорщиною та Польщею налагоджувалися зв’язки мiж Чехiєю i галицьким князем.У 1291 р. Лев Данилович вiв боротьбу з герцогом Вратиславським (Бреславльським) Генрiхом IV, захищаючи вiд нього Болеслава Земовитовича. I хоча Болеслав незабаром вiдмовився вiд прав на кракiвський стiл, Лев Данилович пiсля невдалої облоги Кракова перенiс боротьбу з Генрiхом в Сiлезiю. Лiтопис повiдомляє, що пiд час цих подiй «Лев hха въ Чехы на снем ко королеви, зане любовь держаше съ ним велику; и доконцавъ съ ним миръ до своего живота. Король же одарив Льва дарами всякыми дорогыми, и тако отпусти с великою честью й прihха ко своимъ полкомъ».
Дружнi стосунки з Вацлавом II пiдтримувались i пiзнiше. Пiсля смертi володаря Кракова Генрiха IV на Польщу i Кракiв, зокрема, висуває претензiї чеський король. Лев стає спiльником останнього у його боротьбi за Польщу проти Владислава Локетка. Саме тодi Лев Данилович оволодiв Люблiном i Люблiнською землею. Цей здобуток Галицької держави яскраво свiдчив про тогочасну перевагу її над Польщею. Водночас вiн намагався заволодiти Закарпатською Руссю i на короткий час приєднав Закарпатське пiдгiр’я з мiстом Мукачевим.
Широкi можливостi посилення впливу галицько-волинських князiв у Литвi вiдкрилися пiсля смертi Мiндовга. Шварно Данилович (одружений з донькою Мiндовга) та Василько Романович активно пiдтримали сина Мiндовга Войшелка i допомогли йому утвердитися на литовському престолi. Зростання українського культурного, релiгiйного i полiтичного впливу у Литовськiй державi зумовило встановлення там своєрiдного спiвправительства Войшелка i Шварна Даниловича. У 1267 р. Войшелк постригся у ченцi i передав княжий престол Шварновi. Перед Романовичами постала реальна перспектива утвердження їхньої династiї на литовському великокняжому престолi. Проте антагонiзм мiж ними призвiв до убивства Войшелка Левом у 1267 р.
Князювання Шварна тривало недовго i пiсля його смертi (1269) галицько-волинськi впливи були рiшуче подоланi литвином Тройденом (1270-1282). На початку XIV ст. Литовське князiвство стає грiзним сусiдом Галицько-Волинської держави.Жорстокiсть i пiдступнiсть Лева викликали протидiю його полiтичним амбiцiям з боку волинського князя Володимира Васильковича (1270-1289). Незважаючи на домагання Лева, володимирський стiл перейшов у спадщину його молодшому брату – Мстиславу Даниловичу. Фактично Галичина й Волинь iснували як самостiйнi полiтичнi органiзми. В цiй ситуацiї Лев не мiг ставити перед собою таких далекосяжних планiв, як його батько, й мусив займати лояльну позицiю щодо Орди. Втiм золотоординськi правителi «вiддячували» за це розоренням українських земель. Так, пiд час походу на Польщу у 1286 р. татари страшенно пограбували землi свого «союзника».
В останнi десятирiччя XIV ст. князiвства Пiвденно-Захiдної Русi виявились втягнутими у мiжусобну вiйну в Золотiй Ордi, що почалася з посиленням впливу темника Ногая. Лев Данилович, а потiм й iншi галицько-волинськi князi були змушенi визнати свою залежнiсть вiд улусу (державного утворення) Ногая, який спочатку утвердився на територiї Галицького Пониззя, а згодом заволодiв широкими просторами Пiвнiчного Причорномор’я.
Унаслiдок запеклої боротьби золотоординського хана Токти з Ногаєм, що точилася на територiї Поднiпров’я, нового спустошення зазнала Київська земля. Натомiсть галицько-волинськi князi зумiли використати ситуацiю в Золотiй Ордi для повернення Галицького Пониззя i розширення своїх пiвденних кордонiв до гирла Пiвденного Бугу i Днiстра.
Таким чином, незважаючи на татаро-монгольське вторгнення, українська державнiсть вистояла у нелегкий для неї час. В останнi десятирiччя XIII ст. Україна дiстає перевагу над своїми давнiми суперниками – Польщею та Угорщиною, розширивши свої кордони вглиб цих країн на пiвднi – по Тису, на заходi – по Вiслу.
На зламi XIII i XIV сторiч знову було вiдновлено єднiсть Галицько-Волинської держави.
Юрiй I Львович (1301-1308) об’єднав у своїх руках усi волостi галицького i волинського князiвств, прийняв королiвський титул i зробив столицею мiсто Володимир. Збереглися печатки з написами; «Господарь Георгiй король Русi» та «Господарь Георгiй князь Володимирiї».Прийняття королiвського титулу супроводжувалось ще одним надзвичайно важливим полiтичним кроком українського монарха. Зважаючи на те, що у 1299 р. київський митрополит Максим вирiшив перенести свою резиденцiю у Володимир на Суздальщинi, де київськi митрополити перебували вже майже постiйно, Юрiй I домiгся утворення окремої Галицької митрополiї (1303), яка включала Галицький, Волинський, Луцький, Перемишльський, Турiвський i Холмський єпископати, тобто обiймала бiльшiсть заселеної української територiї. Це було реальним наслiдком об’єднання галицько-волинського князiвства, його загального полiтичного пiднесення.
Пiсля внутрiшньої вiйни в Золотiй Ордi i падiння Ногая, Юрiй I зумiв вивести Галицько-Волинську державу з-пiд татарської залежностi. В результатi вiн висунувся як один з найвпливовiших монархiв Центральної Європи. Юрiй I пiдтримував Владислава Локетка (сестра якого була другою дружиною Юрiя) у боротьбi з чеськими Пшемислiдами, втручався у боротьбу представникiв Анжуйської i Баварської династiй за угорський престол. Якийсь час при дворi галицько-волинського володаря шукав притулку Оттон Баварський, що був змушений поступитися Карловi Анжуйському.
На Закарпаттi рух проти Карла Анжуйського очолював Петро, землинський i ужанський наджупан, володар великих земель на кордонi з Галицькою державою. Вiн намагався втягнути у боротьбу «князя русинiв» Юрiя або одного з його синiв i посадити його на угорському престолi. Петро дiстав певну допомогу з Галичини, проте був розгромлений прибiчниками Карла.
I все ж вiдiгравати таку саму роль у Центральнiй Європi, як за часiв Данила, Галицько-Волинська Русь вже не могла. На її захiдних кордонах утвердилася сильна Польська держава, яка зумiла повернути у 1302 р.
Люблiн i встановити полiтичну рiвновагу зi своїм давнiм суперником. Мiж Юрiєм i польським князем Владиславом Локетком (королем з 1320 р.) встановилися союзницькi стосунки. Юрiй одружився другим шлюбом з його сестрою Євфiмiєю, неодноразово надавав пiдтримку польському володаревi у боротьбi з його полiтичними супротивниками. Водночас вiн вiдновив союз з Нiмецьким орденом, спрямований проти Литви. За словами польського середньовiчного iсторика Яна Длугоша, Юрiй був «людиною спритною i шляхетною, щедрою для духовних осiб. У його правлiння Русь користувалася благами миру i величезного добробуту». Як вважають дослiдники, до початку 30-х рокiв XIV ст. володарям Золотої Орди не вдалося зупинити внутрiшньої консолiдацiї Галицько-Волинського князiвства, яке знову приєднало значну частину Днiстровсько-Карпатських земель, в тому числi й колишнi володiння ординцiв на захiд вiд Днiстра.По смертi Юрiя I у володiння Галицько-Волинською землею вступили його сини Андрiй I та Лев II Юрiйовичi (1308 – 1323), якi титулувалися «божиєю милiстю князi всiєї Руської землi, Галичини i Володимирiї». Ця запозичена iз Захiдної Європи титулатура останнiх Романовичiв мала пiдкреслювати незалежнiсть князiвської влади. Характерною рисою є також вживання поряд iз назвами Галичини i Володимирiї термiну Русь. Пiд 1339 р. останнiй володар краю Юрiй II називає себе «божою милiстю князь i дiдич королiвства Русi». «Королiвство Русь» було тодi загальноприйнятою назвою у Захiднiй Європi для Галицько-Волинської держави.
Застосовувана у державi Романовичiв титулатура «царя», «самодержця», «короля», а також вживання захiдноєвропейських королiвських iнсигнiй – королiвської дiадеми або корони, скiпетра, держави – свiдчило про тенденцiю змiцнення монархiчної влади, притаманної в той перiод бiльшостi країн Європи.
Андрiй I i Лев II пiдтримували тiснi зв’язки з польським королем Владиславом Локетком, що сприяло змiцненню їхньої влади у князiвствi i подоланню олiгархiч-них устремлiнь галицького боярства.
Дружнi стосунки князiв з Польщею доповнювалися союзом з Прусським орденом, у договорi з яким (1316) мiстилася обiцянка «захищати вiд татар».Головною метою зовнiшньополiтичного курсу Андрiя i Лева Юрiйовичiв було вiдновлення оборонного союзу держав проти татар i забезпечення повної незалежностi вiд Золотої Орди. Разом з тим, союз з орденом був спрямований проти намiрiв литовського князя Гедимiна вiдторгнути пiвнiчнi регiони Галицько-Волинської держави (Дорогичин – Бересте). Братам вдалося також утримати Закарпатське пiдгiр’я з Мукачевим, здобуте їхнiм дiдом Левом.
Зближення Романовичiв з орденом було зумовлене не лише воєнно-полiтичними цiлями. Важливе значення мали також торговельнi стосунки мiж обома державами. У 1320 р. Андрiй Юрiйович надав купцям одного з найважливiших мiст ордену Торуня привiлей, що iстотно знижував мито на низку товарiв. Галицько-Волинська держава обiймала значну частину балтiйсько-чорноморського простору, через який проходив другий «шлях iз варяг у греки». Його роль зростала iз посиленням ордену, коли в районi нижньої течiї Вiсли виникло чимало мiст iз значним нiмецьким купецьким елементом – Торн, Марiєнбург, Ельблонг, Кульм та iншi. Цi мiста, що увiйшли до Ганзейського союзу, стали активними партнерами Галицько-Волинської держави. Посилення торгiвлi з орденом викликало приплив нiмецького елементу до Галичини i Волинi, який тривав весь час iснування держави Романовичiв. Про це, зокрема, свiдчить грамота Дмитра Дедька – регента держави, якою дозволялося торунським купцям залишатись у Львовi на постiйне перебування.
На початку XIV ст. Галицько-Волинське князiвство ще залишалося об’єднавчим центром українських земель i вiдiгравало важливу роль у життi Центральної i Схiдної Європи, а також у боротьбi проти татаро-монгольської експансiї. Це пiдтверджує i лист Владислава Локетка до папи Iоана XXII, написаний у травнi 1323 р., що сповiщає про смерть Лева i Андрiя, якi за висловом короля, «були для нас незборимим захистом вiд жорстокого племенi татар».
На думку деяких дослiдникiв, мiж 1316-1320 роками вiдбувся великий набiг татарської орди пiд проводом хана Узбека на Галицько-Волинську державу. Цей набiг був успiшно вiдбитий вiйськами, очоленими князями Андрiєм i Левом Юрiйовичами. Iнший, ще сильнiший наскок Узбека на Захiдну Україну (1323) знову розбився об українську оборону, але коштував численних втрат галицько-волинському боярству, усьому народовi, а також життя молодим князям Андрiю i Леву.
Польський король висловлював занепокоєння, що по смертi останнiх Романо-вичiв стає можливим захоплення захiдноукраїнських земель i посилення татарської загрози його державi.
Припинення прямої лiнiї династiї Романовичiв призвело до нового посилення полiтичної ролi галицького боярства i втручання у галицько-волинськi справи iноземних держав. Суперниками у боротьбi за спадщину Романовичiв виступили Польща й Угорщина, якi зумiли досягнути внутрiшньої консолiдацiї i прагнули реалiзувати свої давнi загарбницькi намiри щодо захiдно-українських земель. Претензiї на Волинь все вiдвертiше висувало Литовське князiвство, яке за часiв князя Гедимiна (1316 – 1341) посилило свiй рух на землi Пiвденно-Захiдної Русi в цiлому.
Боротьба трьох держав – Польщi, Угорщини й Литви – закiнчилася компромiсом, в результатi якого галицько-волинським володарем став мазовецький князь Болеслав Тройденович, син дочки Юрiя I Львовича Марiї. Вiн прийняв православ’я i пiд iменем Юрiя II став останнiм самостiйним володарем Галицько-Волинського князiвства.
Незважаючи на своє польське походження, Юрiй II вiв активну протипольську полiтику, намагався повернути Люблiнщину. Його спроби зблизитися з Литвою, одруження з дочкою Гедимiна Євфiмiєю також свiдчили про самостiйнiсть його полiтики щодо Польщi. Проте, внутрiполiтичне становище Галицько-Волинського князiвства було нестабiльним. Хоча пiд владою Юрiя II залишалася бiльшiсть галицько-волинських земель, впливова боярська аристократiя успiшно протидiяла утвердженню незалежного князiвського правлiння.
Як i в рештi українських земель, боярство в Галичинi утворювало думу. Вона була близька до князя i не мала юридичного значення, але вiдiгравала важливу роль як корпоративний виразник iнтересiв усього боярського стану.
Вiд кiнця XIII ст. i до iнтронiзацiї Юрiя-Болеслава суспiльна роль i мiць боярства значно зростають. Вiдома грамота Андрiя, видана «ex Consilio baro-num ac nobilium nostrorum». В цей перiод боярство поповнюється службовими князями, що з рiзних причин втратили свої удiли, їхнє становище мало чим вiдрiзнялося вiд iнших бояр.
Пiд час володарювання Юрiя-Болеслава його боярська рада певною мiрою нагадує своїм складом сенат на польський або угорський взiрець iз таким самим прагненням обмеження княжої влади. На вiдмiну вiд традицiйної боярської думи, яку формувало усе боярське оточення князя, у складi ради Юрiя були тiльки воєводи найголовнiших мiст, придворний княжий суддя та єпископ. Саме за їх згодою видавалися найважливiшi акти. Очевидно, Юрiй-Болеслав в останнi роки свого правлiння планував здiйснити низку реформ в Галицькiй Русi, що наблизили б її державнi iнституцiї до європейського зразку, i реформа боярської думи на польський взiрець була одним з її компонентiв.
Одночасно вiн реформує врядування у мiстах, де замiсть давнiх тисяцьких i воєвод з’являються намiсники князя – палатини (palatinus). На їхню функцiю обмежувати владу мiсцевого боярства вказує те, що всi вони були iноземцями. При європейських середньовiчних королiвських дворах палатини були найбiльш впливовими вельможами. У Польщi вони з’являються в епоху короткотривалого панування чеського короля Вацлава i зосереджують у своїх руках владу адмiнiстративну, судову i вiйськову.
Юрiй II дотримувався прозахiдного i протитатарського курсу. В цьому контекстi в 1325, 1327, 1334 i 1335 рр. укладалися договори з хрестоносцями, в яких обiцяно мiлiтарну допомогу ордену.
З iнiцiативи Юрiя II вiдновлюється Галицька митрополiя – Галич отримує митрополита Теодора. Цей крок галицько-волинського володаря, якого аж нiяк не можна зарахувати до ревних прихильникiв православної релiгiї, був продиктований, насамперед, полiтичними мiркуваннями – намаганням змiцнити сувереннiсть Галицько-Волинської держави. В цьому ж контекстi слiд розглядати користування Юрiєм королiвською печаткою свого дiда, вживання термiну «королiвства» щодо своєї держави, а також титулу «господаря з Божої милостi» щодо себе. У боротьбi з боярством Юрiй II спирався на мiста, активно протегував мiщанству, в тому числi й iноземцям, що давало привiд для демагогiчної агiтацiї проти князiвської влади. 7 квiтня 1340 р. Юрiй II був отруєний боярами. Його вбивство перервало династичне правлiння Романовичiв, що набуло великої сили державної традицiї як в очах галицького суспiльства, так i для iноземних держав.
Зрештою, у змiнi династа не було нiчого такого, що виходило б за межi традицiй феодальної Захiдної Європи, для нацiональних монархiй якої подiбнi змiни на престолах були звичним явищем. Досить кинути погляд на сусiднi Польщу, Австрiю чи Угорщину; та й самi Романовичi, як бачимо, були не проти, аби утвердитись як династи у рiзних державах. Проте фатальною для України виявилась позицiя галицького боярства, фактично ворожого власнiй державностi. Боярська олiгархiя, традицiйно пройнята вузькостановими iнтересами, прагнула не обмеження «абсолютизму» монарха, чого вимагала аристократiя в багатьох захiдноєвропейських країнах, а будь-що забезпечити своє панiвне становище – навiть цiною суверенiтету держави. Оскiльки князiвська влада була головною силою, що могла протидiяти боярству, останнє не зупинилося перед її повною лiквiдацiєю.
Iз втратою династiї в Галицько-Волинськiй державi утворився полiтичний вакуум. З цього часу починається тривала боротьба мiж її сильними сусiдами – Польщею, Угорщиною i Литвою – за захiдноукраїнськi землi. Значення Галицько-Волинської держави в українськiй iсторiї важко переоцiнити.
На думку С. Томашiвського, це була «перша чисто українська полiтична органiзацiя», яка в часи свого найбiльшого пiднесення обiймала 9/10, а пiд кiнець iснування – 3/4 залюднених просторiв України. Вчений вважав, що вона зберегла Україну вiд передчасного поневолення i асимiляцiї її Польщею. Разом з тим, вiдкриваючи захiдноєвропейськiй культурi шлях на українськi землi, ця держава дала змогу уникнути однобiчної орiєнтацiї на Вiзантiю, запобiгти утвердженню монгольських впливiв, що стало фатальним для соцiального i полiтичного розвитку Володимиро-Суздальської землi. Перша загальноукраїнська держава сприяла акумуляцiї значних матерiальних i духовно-творчих сил, якi забезпечили Українi iснування як окремого нацiонального органiзму в наступний перiод.