Загальна характеристика Біблії, канонічних книг Нового завіту

Сакральна книга Біблія, її структура. Біблія — збірка давніх ідеологічних, історич­них та літературних пам’яток, що вважаються Священним писанням у послідовників численних течій християнства.

Загалом історія створення старозавітної частини Біблії обіймає період у кілька сто­літь (з IX ст. по 60-ті роки II ст. до н. є.).

У Новий завіт, що сформувався протягом І-ІІ ст. н. є., богослови відібрали 27 книг, текст яких є єдиний для всіх християн. Він складається з чотирьох Євангелій — від Ма- тфія, Марка, Луки та Івана, в яких розповідається про прихід Спасителя (Месії) Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і посланнях апостолів, в Одкровенні Іоанна Богослова (Апокаліпсис)) описується небесне життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, даються пророцтва про страшний суд та кінець світу.

Канонізація Нового завіту проходила у складній ідеологічній боротьбі. Панівні кла­си та церква намагалися нейтралізувати бунтівний дух первісного християнства, при­стосувати новозавітну літературу для проповідування віруючим смирення та покірності.

Біблія містить такі книги:

КНИГИ СТАРОГО ЗАВІТУ

I. П’ЯТИКНИЖЖЯМОИСЕЄВЕ

Перша книга Мойсеева: Буття; Друга книга Мойсеева: Вихід; Третя книга Мойсее­ва: Левит; Четверта книга Мойсеева: Числа; П’ята книга Мойсеева: Повторення Закону.

II. КНИГИ ІСТОРИЧНІ

Книга Ісуса Навина (книга Єгошуї); Книга Суддів; Книга Рут; Перша книга Самуї- лова (або Перша книга царів); Друга книга Самуїлова (або Друга книга царів); Перша книга царів; Друга книга царів; Перша книга хроніки; Друга книга хроніки; Книга Езд- ри; Книга Неемії; Книга Естер.

III. КНИГИ НАВЧАЛЬНІ ТА ПОЕТИЧНІ

Книга Йова; Книга Псалмів; Книга Приповістей Соломонових; Книга Єклезіастова (або Проповідника); Пісня над піснями.

IV. КНИГИ ПРОРОЦЬКІ

а) Книги великих пророків

Книга пророка Ісаї; Книга пророка Єремії; Плач Єремії; Книга пророка Єзекіїля.

б) Книги малих пророків

Книга пророка Даниїла; Книга пророка Осії; Книга пророка Йоіла; Книга пророка Амоса; Книга пророка Овдія; Книга пророка Йони; Книга пророка Михея; Книга про­рока Наума; Книга пророка Авакума; Книга пророка Софонії; Книга пророка Огія; Книга пророка Захарія; Книга пророка Малахія.

КНИГИ НОВОГО ЗАВІТУ

I. ЧОТИРИ ЄВАНГЕЛІЯ

Євангелія від св. Матфія(Матвія); Євангелія від св. Марка; Євангелія від св. Луки; Євангелія від св. Іоанна(Івана).

II. КНИГА ІСТОРИЧНА

Дії святих апостолів

III. ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА

Послання св. апостола Павла до римлян; Перше послання св. апостола Павла до ко­ринфян; Друге послання св. апостола Павла до коринфян; Послання св. апостола Павла до галатів; Послання св. апостола Павла до ефесян; Послання св. апостола Павла до филип’ян; Послання св. апостола Павла до колосян; Перше послання св. апостола Пав­ла до солунян; Друге послання св. апостола Павла до солунян; Перше послання св. апо­стола Павла до Тимофія; Друге послання св. апостола Павла до Тимофія; Послання св. апостола Павла до Тита;Послання св. апостола Павла до Филимона; Послання до євреїв.

IV. СОБОРНІ ПОСЛАННЯ

Соборне послання св.

V. КНИГА ПРОРОЦЬКА

Об’явлення св. Іоанна Богослова.

Крім канонічних, у православні й католицькі видання Біблії включають твори Ста­рого завіту, які не ввійшли в канон. Ось їх назви: Ездри, Товит, Юдифь, Премудрість Соломона, Премудрість Ісуса, сина Сірахова, Послання Єремії, Барух, Макавейські. Аналіз знайдених рукописів Старого і Нового завітів показує, що 66 книг, з яких скла­дається Біблія, не були поділені на розділи, вірші, не було паралельних посилань. І чи­тання, розуміння та перепис тексту були ускладненими. Тому цілі групи професійних священиків займалися цією працею.

Якщо написання книг Біблії завершилося у II ст., а утвердження канону наприкінці IV ст., то поділення на розділи почалося значно пізніше. Кентерберійський архієпископ Стефан Ленгтон у 1205 році упорядкував біблійний текст за розділами: спочатку йшов латинський переклад Старого завіту (Вульгати), який він поділив на 929 розділів, потім новозавітні грецькі рукописи, які він поділив на 260 розділів. Таким чином, 66 біблій­них книг поділяються на 1189 розділів.

Поділ Біблії на вірші відбувся лише в XV ст. Спочатку рабин Наган, який у 1448 році поділив на вірші Єврейський Старий завіт, а згодом французький друкар Робер Єтьєн (Стефанус), який в 1551 році у своїй друкарні в Парижі видав грецький Новий завіт з поділом на вірші. Біблія була поділена на 31 173 вірші.

Таким чином, тільки в другій половині XV ст. Біблія набуває сучасного вигляду.

Відомо, що всі книги Біблії поділяються на канонічні, неканонічні й апокрифи. Не- канонічні книги визнають лише як літературу так званого біблійного кола, корисну для навчання. Апокрифи розглядають як твори, що не мають повчального характеру. Най­важливіші з іудейських апокрифів такі: четверта книга Макавеїв, книга Сноха, книги Ювілеїв, Псалми Соломона, Вознесіння Мойсея і т.

До новозавітних апокрифів належать: Повчання 12 Апостолів (Дидаха), Послання Варнави, перше й друге послання Климента до коринфян, Пастор Герма, Апокаліпсис Петра, Дії Павла, Послання Полікарпа до филип’ян, Сім Послань Ігнатія, Євангеліє від Псевдо-Матвія, Протоєвангеліє від Якова, Євангеліє Народження Марії, Євангеліє від Никодима, Євангеліє Дитинства Спасителя, Історія теслі Иосифа.

При посиланні на Біблію вказується книга, розділ і вірш, наприклад: Екл. 2:5.— це означає, що книга Еклезіастова, розділ 2, вірш 5; Мт. 6:11—Євангеліє від Матвія, роз­діл 6, вірш 11.

Матеріал, мова та переклади Біблії. Щоб зрозуміти, яким шляхом йшов процес на­писання Біблії, потрібно знати, на чому і чим написано Біблію. Читаючи Священне пи­сання, ми бачимо, що люди вирізьблювали або вибивали письмена (літери) на камені й обелісках, кам’яних табличках, глиняних плитах. Крім цього, в Біблії згадується про дощечки, вкриті воском, золоті плитки для запису умов, договорів і союзів, про кошто­вне каміння, дощечки з дерева тощо.

Папірус, що використовували з III ст. до н. є. по IV ст. н. є. — це матеріал, який ви­готовляли з трав’янистої рослини, котра мала таку саму назву і росла по берегах Нілу. Єгиптяни розрізували папірус уздовж стебла, склеювали у великі аркуші і писали на них з обох сторін бамбуковими паличками, а потім їх звивали у рулони. Пергамент по­чали використовувати з кінця II ст. до часу виготовлення папіру. Цей матеріал одержу­ють із спеціально обробленої шкіри телят, ягнят, козенят. Папір, як відомо, був вигото­влений у Китаї в II ст., в Європі він виник у XI ст., а в Україні у XII ст.

Письмовий матеріал вимагав і відповідного письмового приладдя. Це були різнома­нітні різці, діамантове вістря для камінних брил, стиль — загострена з одного боку па­личка, зроблена з металу кістки або дерева твердої породи для глиняних і воскових плиток. На папірусі і пергаменті писали чорною і червоною фарбами.

Старозавітні книги Священного писання написані давньоєврейською мовою.

Перебування євреїв у діаспорі підштовхнуло їх до перекладу Біблії на грецьку мову. Старий завіт це, мабуть, перша в історії книга, яка була перекладена на іноземну (гре­цьку) мову. Перекладання книг Священного писання розпочалося в III ст. до н є., а за­вершилося наприкінці II — на початку І ст. до н. є. Було зроблено кілька спроб пере­класти Біблію і на латинську мову. В IV ст. богослов і філософ Ієронім переклав старозавітну частину Біблії з єврейського оригіналу, який отримав назву Вульгата. В IX ст. брати Кирил і Мефодій переклали слов’янською мовою богослужбові тексти Біблії. В XV ст. під керівництвом архієпископа Геннадія Новгородського було перекладено останні частини Біблії. Руський переклад Священного писання було завершено у 1876 році. Це так званий синодальний переклад, прийнятий і нині Руською православною церквою.

Незважаючи на розвиток книгодрукування, Священне писання переписувалося в Україні до XIX ст. Таких книг, що були переписані з XI до XIX ст., існує кілька тисяч. До них, передусім, треба віднести «Остромирове Євангеліє». Ця назва походить від прізвища новгородського посадника Остромира, для якого її було створено. Євангеліє написав у 1056—1057 роках дяк Григорій. Зараз ця книга зберігається у Державній пу­блічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Далі йде Рейм-ське Євангеліє. Книгу було привезено київською княжною Анною Ярославною в Реймс для урочистого акту вінчання з французьким королем Генріхом І. Реймське Євангеліє на­писано двома мовами; нині зберігається у Реймській бібліотеці Карнеджі у Франції.

З друкованих перекладів першою в Україні була створена книга «Львівський Апос­тол».

Перший повний переклад Біблії на українську мову було здійснено у другій полови­ні XIX ст. Його поява пов’язана з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, котре було засноване в 1846 році в Києві. Пилип Морачовський 1860 року закінчив переклад Євангелія, який, на жаль, не було видано у зв’язку з рішенням Найсвятішого Синоду. За переклад Біблії на українську мову бралися письменники Квітка-Основ’яненко, Маркі- ян Шашкевич, ректор Київського університету професор Михайло Максимович. Знач­ний внесок у переклад Священного писання на українську мову зробив Пантелеймон Куліш. Майже ЗО років з 1867 по 1897 рік він працював над українським перекладом Біблії (у 1869 році вийшло П’ятикнижжя, у 1871 — Псалтир). Велику допомогу П. Ку- лішу в перекладі Біблії надав Іван Пулюй. Вони разом працювали над перекладом Но­вого завіту. Переклад порівнювали з латинською Вульгатою, церковнослов’янським, польським, німецьким перекладами Біблії.

У 1880 році у Львові вийшло «Святе письмо Нового завіту» у перекладі П. Куліша. Це перше українське видання Нового завіту. Згодом, у 1903 році вийшов Старий завіт, а наступного року — Біблія українською мовою.

Як свідчить історія, важко зробити перший переклад. Далі стає легше. Отже, продо­вжив цю нелегку справу професор Іван Огієнко, який у 1921 році почав перекладати Новий завіт, а 1 липня І940року закінчив переклад Біблії на українську мову. Повністю Біблія українською мовою була надрукована в 1962 році. Цей переклад вважається кращим не тільки з існуючих українських, а й із слов’янських перекладів Біблії. Майже одночасно з перекладом Біблії Івана Огієнка виходить і переклад священика Івана Хо- менка, який понад 12 років працював над перекладом єврейських та грецьких текстів на українську мову.

Аналіз зазначених українських перекладів Біблії свідчить, з одного боку, про високу за­гальну культуру перекладачів, а з іншого про їх філософську, релігійну і мовну культуру.

Новий Завіт. Ми вже знаємо, що християнство виникло в іудейських общинах. Від іудаїзму християнство запозичило його головний релігійний документ Біблію, дещо пе­реглянувши та доповнивши її. Християнство висунуло ряд нових принципів (без чого воно не стало б новою релігією), сформульованих у релігійному документі, що дістав назву Новий Завіт. Він становить другу частину християнської Біблії, а за іудейською, першою частиною Біблії, була закріплена назва Старий Завіт.

До Нового Завіту входять: чотири Євангелія, близька до них книга Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів і Апокаліпсис, або Об’явлення Іоанна Богослова усього 27 книг. Християнське богослов’я, виходячи зі змісту і спрямованості книг Но­вого Завіту, ділить їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (По­слання) та пророчі (Апокаліпсис). Склад Нового Завіту, тобто усталений список творів, що його становлять («канон»), формувався поступово. Офіційне остаточне визнання з 26 творів, які є тепер, було зроблено лише в 363 р. н.е. на Лаодикійському соборі (без Апокаліпсису). У 419 р. Карфагенський собор ввів у канон Апокаліпсис. Поза каноном залишилася велика кількість (кілька десятків!) творів, вони вважаються апокрифічни­ми. Деякі апокрифічні твори були визнані церквою і увійшли до Священного переказу поряд із творами отців церкви, видатних богословів. Але все ж серед апокрифів пере­важають такі, що визнано єретичними, забороненими для церковного користування; їх- ретельно знищувала церква. Причини, через які деякі твори не потрапили до канону (а деякі й знищувалися), мабуть, мають політичний характер: був не до вподоби автор (багато з авторів це єпископи, що домагалися церковного впливу і влади) чи якісь ідеї були несприйнятливі або вони дуже вже суперечили визнаним творам тощо. Більшість апокрифів було написано у II ст.

У складі ранньохристиянської літератури перебувають і так звані Логії — вислови Ісуса Христа, що були знайдені в 1897-1904 рр. в Оксірінхі (Єгипет). Вони доповнюють і прояснюють віровчительні положення Нового Завіту, але до його канону, як бачимо, не потрапили.

Для висвітлення складу найстародавніших джерел новозавітного канону важливе значення мають нещодавно відкриті кумранські рукописи. Навесні 1947 р. двоє арабсь­ких пастухів із племені Тааміра Мухаммед і Ахмед сповістили про знахідку в одній із печер на західному узбережжі Мертвого моря семи сувоїв старбдавніх рукописів, які після кількох перепродажів за дуже великі кошти були куплені Єрусалимським універ­ситетом. Почалася лихоманкова кампанія розшуків стародавніх рукописів у печерах узбережжя Мертвого моря, особливо в період 1951-1957 рр., продовжується вона і до­тепер. Район розшуків розширився, розкопані не окремі печери, а цілі поселення. Ви­явилося, що там жила община, члени якої відокремилися від світу з релігійних мірку­вань (вони чекали «кінця світу») і створили спільність із особливим релігійним побутом. Місцевість, де знайдені ці пам’ятки культури, називалася Ваді-Кумран, а чле­ни общини дістали назву кумранітів, а рукописи кумранських рукописів. Ці рукописи є записами текстів Старого Завіту, коментарі на духовні книги, богослужбові тексти, гім­ни і молитви, плачі, гороскопи, есхатологічні сказання тощо. Серед них Статут общини, Статут війни, Сувій скарбів, Сувій псалмів тощо. У великій кількості були знайдені твори, які входять у Старий Завіт, в іудейські релігійні книги і навіть твори нерелігійні. Усього було знайдено понад 800 манускриптів. Вони одержали назву «Рукописів Мерт­вого моря».

Щоб уявити собі історичну цінність цих документів, досить сказати, що найстарі­шим із нині відомих єврейських документів є рукопис Старого Завіту, який відносят до 916 р. н.е. і який зберігається у Санкт-Петербурзі. З новозавітних пам’яток слід вказати на фрагмент Євангелія Матвія, який датується 65 р. н.е., він зберігається в Оксфорді. Найбільш стародавніми рукописами Нового Завіту є папірусні фрагменти, що мали за­стосування в безпосередній релігійній практиці звичайних віруючих. Найдавніший з них — папірус Райленда (у Манчестері) відноситься до першої чверті II ст. і містить уривок з Євангелія Івана. Знайдений у Кумрані матеріал охоплює час від IV тис. до н. е. до VIII—IX ст. н.е., але найбільше його стосуються останні два століття до нової ери і І ст. н.е., тобто часи виникнення християнства. Це були залишки великої бібліотеки і книг, що існували окремо. До їх числа входили рукописи біблійних книг, що дуже багато значило для поглиблення історії Біблії, а також документи, що висвітлюють життя общини кумрані­тів, яка була певною мірою аналогом первісних християнських общин. Ці документи під­твердили революційно-демократичне спрямування первісного християнства.

Вважають, що всі новозавітні твори були написані арамейською (народним діалек­том давньоєврейської мови) і грецькою мовами. Уся термінологія Нового Завіту (віро- навчальна, культова, церковна) грецька, такою вона залишилася й дотепер. Жодного оригіналу документів Нового Завіту не збереглося. Є лише переклади грецькою, якою й записано канон. Безумовно, при перекладі й перезаписах текст не міг не зазнати по­шкоджень і втрат. Із «солідних» манускриптів найбільш давнім є Синайський і Вати- канській кодекси, які були написані в IV ст. У них поряд із текстом Старого Завіту є, хоч і неповні, тексти Нового Завіту і деякі апокрифи. Переклади Нового Завіту новими мовами, у тому числі й українською, здійснювалися разом із перекладом Старого Заві­ту, тобто Біблії в цілому.

Християнська традиція вважає, що всі документи Нового Завіту написані учнями Христа саме в тій послідовності, в якій вони розміщені у Новому Завіті. Створені вони нібито майже водночас, у першій половині І ст. в Палестині, де проповідував Христос. Але і час, і місце написання Нового Завіту проблематичні. Початок складання докумен­тів Нового Завіту слід шукати в другій половині І ст. Перші варіанти цих документів науці невідомі. За найсміливішими розрахунками можна допускати, що їх почали писа­ти в середині І ст. Більш вірогідним є час їх завершення. Остаточні варіанти склалися в період до початку III ст. (вони нам відомі теж не з оригіналів). Отже, історія складання Нового Завіту ще й дотепер має багато білих плям. Що ж до остаточного варіанту до­кументів, то після їх канонізації тексти лишалися без змін, хоч іноді псувалися під час перекладів. Вони й зараз є предметом ретельних історичних пошуків.

Канонічні Євангелія. Центральним твором Нового Завіту є Євангелія (грец. — «бла­га вість»), в яких викладена біографія і вчення Ісуса Христа, історія його мандрувань і страждань. Християнська традиція вважає авторами Євангелій учнів Христа Матвія й Івана та його найближчих послідовників Марка і Луку (останні Христа знали особисто). Євангелія від Матвія, Марка і Луки багато в чому збігаються в описі подій і висловлю­вань Христа. їх називають синоптичними. Підраховано, що в Євангелії від Марка 93 % матеріалу збігається з матеріалами інших Євангелій, в Євангелії від Матвія — 50 %, від Луки — 40 %. Якщо зважити на те, що більшість істориків, у тому числі й християнсь­ких, вважають твір Марка найбільш стародавнім із цих чотирьох Євангелій, то слід ви­знати, що Матвій і Лука широко запозичували матеріал у нього. Так чи інакше, але ав­тори Євангелій, безумовно, мали загальне спільне джерело, з якого вони могли запозичувати все, що їм потрібно, без будь-якого ризику в обвинуваченнях у тенден­ційності могли відкидати те, що суперечить їхнім поглядам на цю історію. Це спільне джерело усна традиція, дуже мінлива і багатоваріантна, а тому й дуже зручна для кори­стування. Євангелія мають тісний зв’язок із розвитком культури того часу. Певною мі­рою можна вважати, що Євангелія — продукт іудейської думки; там, в іудаїзмі, її ви­східне джерело. Але потім, із самого початку існування Євангелій, під час збирання письмових документів, вони зазнали оброблення елліністичною культурою. Почина­ється Новий Завіт з Євангелія від Матфія. Воно має 28 розділів, його автор — митар, закликаний Ісусом в учні, про що пише й сам Матвій. Він постає добрим знавцем іу­дейської традиції. Про Євангеліє від Матвія сучасний його перекладач Л.Лутковський пише, що воно написано іудеєм і для іудеїв, він добре знає Палестину, іудейські звичаї, ревно ставиться до іудейського вчення. Головна ідея його твору довести, що Ісус є Ме­сією. Матвій наполягає на моральних проблемах вчення Ісуса. Чітко простежується іу­дейське походження християнства. Теологи датують написання Євангелія від Матвія 42 р. н.е., тобто негайно після страти Ісуса Христа, більшість науковців — початком II ст. Вони вважають, що в основі Євангелія від Матвія лежить давно вже втрачений варіант арамейського Євангелія і Євангеліє від Марка. Цей варіант арамейського Єван­гелія А.Робертсон називає «єврейським Матфієм».

Другим у Новому Завіті йде Євангеліє від Марка. Вважають, що воно є найдавні­шим. Воно найбільш стисло викладає біографію Ісуса, починаючи її з його водного хрещення у Івана Хрестителя в річці Йордан, тобто охоплює останні шість років його життя. Написано Євангеліє в 62-63 рр. у Римі й для римлян. Його автор Марк мандру­вав з апостолом Павлом, а згодом з апостолом Петром. Не виключено, що сам він із римлян. Євангеліє від Марка має лише 16 розділів і є найкоротшим з усіх.

Євангеліє від Луки, лікаря, живописця, мабуть, грека з Антіохії — найбільш докла­дне, має 24 розділи, написане як добротний літературний твір. Автор, безумовно, вида­тний гуманіст. Він писав своє Євангеліє для християн з язичників. Богослови вважають його ровесником Євангелія від Марка, але дослідження тексту говорять про його напи­сання у II ст.

Трохи осторонь від синоптичних Євангелій стоїть четверте Євангеліє від Івана, ри­балки з Генісаретського озера, улюбленого учня Ісуса, який майже завжди був з учите­лем. Іван, опускаючи деталі попереднього життя Ісуса, зосереджує свою увагу на житті Ісуса в Єрусалимі, докладно передаючи його промови. Відчутно, що автор звертається до освічених людей, він хоче переконати їх у тому, що Ісус є сином та посланцем Бога і що головне в його вченні це любов до ближнього. Проте перше — переважає. Навіть чудеса, яких Іван описав сім, постають не тільки як акти людинолюбства, а йяк засіб виявлення божественності Ісуса. Іван посилено розробляє христологію, і —це свідчить, що його Євангеліє молодше синоптичних і, очевидно, написано в 90-х р. Чи не з нього слід було б починати новозавітний канон?

Крім визнаних церквою чотирьох Євангелій, що дістали назву канонічних, відомі ще близько тридцяти інших: Євангеліє від дванадцяти апостолів (Дідахе), Євангелія від єгиптян, сирійців, євреїв, назареїв, ебіонітів, від Марії, Єви та ін. Усі вони потім названі апокрифічними, і до нас дійшли або тільки їхні назви, або уривки. Річ у тому, що перві­сне християнство було представлене багатьма общинами різного соціального плану, нове віровчення складалося в численних Євангеліях, існували різні погляди. Як відомо, синоптичні Євангелія були завершені написанням на початку, а може, і в середині II ст. У них і фіксується остаточна паулінська редакція християнства, яка відрізняється від християнства ісусових часів.

Дії апостолів. За Євангеліями упорядники Нового Завіту розмістили Дії апостолів, яких в Ісуса було дванадцять. Після його смерті, коли почалося поширення християнст­ва серед інших народів, апостолів стало сімдесят. У цьому ж творі йдеться про діяль­ність апостола Петра в іудейських християнських общинах і апостола Павла в язичесь­ких країнах, по яких він довго мандрував. У Діях також висвітлені події, пов’язані з християнськими проповідниками Варнавою, Стефаном, Филипом та Аполосом, які до складу апостолів взагалі не входили. Отже, назва цього твору неточна.

Авторство Діянь належить євангелісту Луці. Писались вони майже одночасно з Євангеліями. Але є думка, що — це колективний твір компілятивного плану. Це істо­рична збірка, що мала висвітлити події історії християнства після страти Ісуса.

Апостол Павло. Отже, учні Ісуса, виконуючи його волю, залишили Єрусалим і вда­лися до проповідництва. Але переважна роль у поширенні християнства належала не першим учням Христа, а його послідовникам у кінці І ст. У «Діях святих апостолів» описана картина проповідництва двох апостолів Петра і Павла. То була, мабуть, досить масова кампанія. Ці тексти свідчать про швидке поширення християнства в Малій Азії, Александрії, на Кіпрі, в Греції і, нарешті, в Римі та в інших місцях великої імперії.

У цей історичний період вже значна частина стародавніх євреїв жила поза межами батьківщини, у діаспорі. З різноманітних численних історичних свідчень можна зроби­ти висновок, що в Єгипті проживало близько мільйона євреїв, у Сирії трохи більше, а в Палестині лише близько 500 тисяч, чи, може, і всі 700. А взагалі в цей час у Римській імперії, враховуючи всі її території, проживало 4-4,5 мли євреїв. У самому ж Римі в 20­х роках і ст. було всього 12-15 тис. євреїв. Саме — це розселення євреїв по всій Римсь­кій імперії сприяло швидкому поширенню християнства, оскільки воно було спочатку єврейською сектою, але коли сформувалося, то все одно користувалося спільною з іу­действом священною книгою Біблією. Першими християнами в Іудеї та в діаспорі були стародавні євреї, й лише з поширенням у Римі християнство стало світовою релігією.

Але справа не тільки в тому, що єврейська діаспора була зручним каналом для по­ширення християнства. З християнством відбулися значні зміни, які виявили його по­зитив в обслуговуванні суспільства. Ці зміни пов’язані з ім’ям значного діяча христи­янства, апостола Павла. Історики майже одностайні у визнанні його історичності та видатної ролі в утворені християнства. Відомий протестантський богослов А.Юліхер зауважує, що «Ісус, Павло і Вселенська церква, що утворювалась, це три дуже різні ве­личини, однак тільки всі три разом вони є початком християнської церкви». Павло на­родився в 10 чи 12 р. в місті Тарсі в багатій і знатній єврейській родині (батько його мав титул римського громадянина) і спочатку мав ім’я Савл. Савл був вихований у фа­рисейському дусі, знав грецьку мову, бо виріс, одержав освіту і виховання в елліністи­чному середовищі, що пізніше сприяло процесу елліністичного впливу на християнст­во. Батько його бажав, щоб він став рабином, і Савл добре знав Талмуд. Зовнішній вигляд його був непоказний, не міг він похвалитись і здоров’ям. Але в нього була схи­льність до фанатизму, і тут добре виявлялася міць його характеру. Коли він молодою людиною прибув до Єрусалима, то пристав до войовничих фарисеїв. Ісуса він не знав, його страти не бачив, але брав активну участь у гоніннях на християн.

На шляху з Єрусалима до Дамаска, куди він прямував, щоб взяти участь у переслі­дуваннях християн, йому начебто з’явився Ісус і обернув його в християнство. Згодом Савл змінює ім’я на Павла, щоб цим підкреслити, що він став іншою людиною. Веде активну проповідницьку діяльність, активно подорожує Малою Азією, зокрема, досягає великих успіхів у поверненні до християнства в Антіохії, яка вславилася міцним пану­ванням еллінської культури та релігії і згодом стала однією з цитаделей християнства. Разом з апостолом Павлом християнство проповідували такі значні проповідники, як Петро і Варнава. Римська влада, занепокоєна успіхом християнства в малоазійських і єгипетських провінціях, відсилає Павла на суд до Рима. Діяльність апостола Павла в Римі десь із 61 р. спочатку серед римських євреїв успіху не мала. Він став проповідува­ти серед язичників і за два роки багато чого досяг. Невдовзі туди прибув і святий Пет­ро. Е.Ренан вважає, що тісного співробітництва між ними не було. Апостола Петра су­проводжував апостол Марк, він записав проповіді Петра і переклав грецькою мовою, наводить їх у Євангеліях. Св. Павло плідно пише свої Послання, багато з яких втраче­но, тож зміст їхній нам невідомий. Петро активно адмініструє і виступає в ролі першого єпископа Рима.

Послання. Наступні твори Новозавітного канону цілком зберегли свою індивідуаль­ність, вони називаються Посланнями, їх двадцять одне.

Перші сім називаються соборними Посланнями. Вони присвячені актуальним на той час проблемам віровчення. Автори стурбовані появою численних єресей, гоніннями на християн збоку римської держави та іудеїв. У цьому вони вбачають ознаки другого пришестя Ісуса і тому розроблюють теоретичні деталі цієї події.

Серед авторів соборних Послань з’являється одна з ключових осіб нової релігії, апостол Петро, який вважається будівничим християнської церкви.

Послання апостолів написані на початку, а частина в кінці II ст. Послання являють собою ряд листів інструктивного спрямування, вони також адресовані різним общинам і особам. Проте тут уже християнство відокремлене від іудаїзму, чітко формулюються специфічні християнські ідеї покірності й примирення з дійсністю. Ідеї месіанізму ви­ражені значно слабше, прихід Месії і «Страшний суд» відкладені на невизначене май­бутнє. Втім, з’являється нова ідея спокутної смерті за гріхи людства і воскресіння бо­жества. Це пояснюється зміною політичної обстановки в Римі імператорська влада зміцнюється, народні повстання придушені. Судячи з усього, серед християн перемогли ті, хто стояв па позиціях примирення з існуючим ладом. Мабуть, це і є початок існу­вання християнства як нової релігії. Як уже сказано, його пов’язують з діяльністю Пав­ла, який «відредагував» християнство і остаточно витравив з нього демократичний дух. Цілком слушно багато дослідників у зв’язку з Посланнями говорять про «допауліансь- ке» і «пауліанське» християнство.

Найдавніший документ Нового Завіту — Апокаліпсис. Доведено, що точною датою його написання є період між 9 червня 68 р. — 15 січня 69 р. Це період царювання імпе­ратора Гальби. Свого часу ці дати вирахував Ф.Енгельс, і вони досі вважаються найві- рогіднішими.

Апокаліпсис являє собою ряд послань, адресованих семи християнським общинам у Малій Азії, кожній окремо. У посланнях зазначається, що всередині общин є свої гру­пування, між общинами і всередині їх відбувається боротьба віровчень.Зрозуміло, що єдиного християнства ще немає, немає навіть назви його, йдеться про іудеїв, що пере­бувають у якійсь секті. Апокаліпсис свідчить про початок створення нової релігії.

Найбільше місця в Апокаліпсисі відведено пророцтвам «кінця світу», приходу анти­христа, битві з ним, встановлення після перемоги Бога Царства небесного. Ці пророцт­ва викладеніу фантастичних образах і туманних висловах, що допускають найрізнома­нітніші тлумачення. А фактично Апокаліпсис, написаний під час повстання в Іудеї та боротьби за владу після смерті Нерона, відображає настрої пригноблюваних Римом на­родів і рабів, які чекають краху імператорської влади «кінця світу», «страшного суду» і встановленого месією царства праведних. Дух месіанізму, запозичений з іудаїзму, про­низує цей твір: за Апокаліпсисом, Месія повинен прийти негайно, якщо не сьогодні, то завтра обов’язково.

За християнською традицією автором Апокаліпсиса вважається апостол Іван, якому нібито належить також авторство четвертого Євангелія і три соборних Послання. Але Послання написано значно пізніше, за час більший, ніж життя однієї людини.

Дослідження текстів Нового Завіту дає чимало свідчень про зв’язок їхнього змісту з іншими, попередніми джерелами у сфері анімістичних і міфологічних ідей та пробле­матик. Але вони можуть бути названі «запозиченими» лише з позицій вульгарної кри­тики християнства. Насправді ж Новий Завіт постає як оригінальна світоглядна систе­ма, тісно пов’язана з культурним розвитком усього попереднього людства, певним наслідком духовного розвитку цивілізації, що успадковує досягнення попередників і робить крок уперед відповідно до нових етапів суспільного прогресу.

13.5.