7.2. Основні положення Вед

Веди — священні книги давньоіндійських релігій. Початок створення найдавніших книг індуїзму Вед припадає на II тис. до н.е. Послідовники індуїзму стверджують, що вони не є людським творінням, а були почуті мудрецями від усевідаючого Брахмана як священне знання.

Веди є складним, багатогранним літературним масивом, який утворюють чотири групи текстів, створених у різні історичні періоди: Самхити («Зібране»), Брахмани («Пояснення Брахмана»), Арах’яни («Лісова книга»), Упанішади.

Самхити складаються з чотирьох книг: Рігведи («Веда наспівів» — зібрання пісень, які славлять богів і звернених до них молитв), Яджурведи («Веда жертвоприношень» збірник жертовних формул і заклинань, молитв і правил здійснення жертвоприношень),

Самаведи («Веда наспівів» збірка співів, призначених для ритуальних цілей), Атхарва- веди («Веда заклинань» збірник магічних заклинань проти злих духів). Спільна ознака їх — славослів’я мудрим, могутнім, милостивим божествам, звертання до них молитов, прохань, жертвоприношень.

Найдавнішою серед цих книг є Рігведа, з якої й починається давньоіндійська літера­турна традиція. Зафіксовані в ній міфи і сюжети живили не тільки давньоіндійський епос, а й класичну індійську літературу. Брахмани це книги, написані брахманами для брахманів. Вони містять коментарі до Самхитів, метою яких є зміцнення ролі та авто­ритету жерців, обгрунтування кастового поділу суспільства.

Арах’яни й Упанішади збірки правил для пустельників, старців, заглиблених у пі­знання природи, буття. Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя задля пізнання істи­ни) є своєрідним завершенням циклу. До них входять 250 богословсько-філософських творів, поданих у формі роздумів легендарних чи напівлегендарних мудреців.

Один з провідних мотивів Упанішад — це походження, розвиток і перспективи людства. У них ідеться й про те, чому людина існує то в стражданнях, то в блаженстві, хто спричинює — це: час, природа, необхідність, випадковість чи Пуруша (особа, яка є Верховним Духом).

Веданта («Кінець Вед») і Міманса є суто богословськими творами, які розглядають співвідношення людської душі Атмана зі світовою душею Брахмою. Світова душа роз­сіяна в усьому світі. Для повного злиття Атмана з Брахмою слід застережно прийняти все написане у Ведах і скурпульозно виконувати всі ритуали. У цьому мета і сенс жит­тя. Веданта і Міманса оригінально вирішують проблему пізнання світу: Всесвіт це Бра­хман, пізнає його Атман, але для цього потрібно спочатку пізнати Атмана. Атман — це людське «Я». Отже, пізнання світу має починатися із самопізнання, самовдосконален­ня. Самопізнання це вища форма знання, джерело щастя.

Санкх’я стверджує, що Брахма не розсіяна в природі, а природа існує незалежно від духу. Це засвідчує наявність матеріалістичної тенденції в розумінні світу. Вайшешика містить думки, близькі до атомістичної теорії. Йога і Ньяя містять думки щодо практи­чних проблем самовдосконалення за допомогою релігійних і філософських принципів. Йога реалізує принципи Санкхья для досягнення психічного і фізичного самокеруван­ня: потрібно звільнити дух, душу від перероджень, перевтілень. Йога пропонує систему вправ, особливо дихання і правил поведінки, для очищення душі, яка після цього може досягти злиття з Атманом. Ньяя вдається до міркувань щодо логічних засобів самовдо­сконалення, розвитку аналітичного мислення, форм пізнання. Пізнанню піддане не тільки матеріальне, а й духовне, в тому числі й Атман. За допомогою логічних побудов Ньяя доводить необхідність перевтілення, досягнення мокші (спасіння).

Ведична література дає змогу простежити, як поступово увага народів давньої Індії переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку, мислення. Вона мала ве­ликий вплив на розвиток індуїстських релігійно-філософських шкіл і релігійних течій. Ведичні книги вважають священними й пізніші ведичні релігії як брахманізм та індуїзм.

Головні особливості ведичної релігії. Ведична релігія містить яскраво виражені пат­ріархальні риси, струнку ієрархію богів, напівбогів, які уособлюють сили та явища природи. Головними її особливостями є обожнення сил природи, анімізм, первісна ма­гія. За своїм характером вона була обрядовою: стрижневим моментом у ній було жерт­воприношення богам. Велику роль відігравали співи, гімни, молитви, магічні заклинан­ня. Святилищ, храмів, зображення богів у ній не було. Жертвопринесення відбувалися під відкритим небом на спеціально побудованих вівтарях. Посередниками між людьми вважали жерців-брахманів, які володіли священними знаннями.

Головними богами ведичної релігії вважались бог неба — Варуй, богиня матері- землі — Притхіва, боги сонця — Сур’я, Савітар, Мітра, Вішну, Пушан, бог місяця — Сому, бог бурі — Рундру, бог-громовержень — Індра, бог вогню — Агні та ін. Матір’ю богів важалася богиня — Адита. За тодішніми уявленнями, боги перебували у стані по­стійної війни зі злими демонами-асурами. І боги, і демони уособлювали відповідні сили природи. Найпопулярнішим богом ведійського пантеону є Індра, якому з 1028 гімнів Рігведи присвячено 250. Його уявляли наділеним найбільшою силою, універсальним володарем світу, а його підтримку запорукою перемоги в бою.

Важлива роль в обрядових дійствах відводилася богу вогню Агні, якого вважали по­середником між небом і землею, який передає жертвопринесення богам. З часом боги стали уособлювати не тільки природні, а й суспільні сили. Наприклад, Індра почав уяв­лятись як цар богів і бог війни, Варуй як охоронець порядку.

Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супроводжуваних гімнами і магічними формулами, які виражали конкретні прохання людей.

У пізньоведійській релігії з’являється практика аскези.

Аскеза (від грец. — вправа, подвиг) — це світоглядна концепція, спосіб життя, який передбачає відмову від життєвих благ і насолод.

В пантеоні богів з’являються Кала (час), Кама (любов, сексуальна практика), а найа­вторитетнішим серед усіх божеств стає Брахман.

Як цілісна система ведична релігія вже не існує, але її головні положення є серцеви­ною майже всіх релігій та релігійно-філософських вчень Індії.

Пізньоведичну релігію називають брахманізмом.

Брахманізм це давньоіндійська релігія, що сформувалась у процесі взаємодії ведій­ської релігії з місцевими культами, намагаючись пристосувати ведійську духовну тра­дицію до особливостей формування в давньоіндійському суспільстві ранньофеодальних відносин.

Назва її походить від назви збірника ведичних релігійних текстів Брахман (друга книга), написаних у VII-VI ст. до н.е. Вони були призначені інтерпретувати відповідні веди, а за змістом то були міфи, перекази про історію та культуру індійської давнини, віронавчальні та ритуальні настанови, а також обгрунтування важливої ролі жерців цієї релігії брахманів.

Пізніше (VII-VI ст.) під їхнім впливом виникла філософська література Стародав­ньої Індії Упанішади, що означає сидіти біля вчителя, слухати його одкровення, вивча­ти таємну суть тексту. У них ішлося про облаштування світу, взаємозв’язки людини і Всесвіту, життя і смерть, розмежування в людині духовного і тілесного, про переселен­ня душ і перевтілення, про карму.

Виникнення брахманізму було зумовлене формуванням у І тис. до н.е. ранньофео­дальних відносин, яке супроводилося розшаруванням його на чотири стани, варпи (піз­ніше їх стали називати кастами). Кастова структура суспільства була зафіксована при­близно у V ст. до н.е. в збірнику «Закони Ману».

Отже, в період становлення рабовласницького суспільства його соціальну структуру становили чотири касти (варни):

• брахмани — жерці, які тлумачили Веди, здійснювали жертвопринесення та інші релігійні церемонії, брали участь у керівництві державою;

• кшатрії — військово-племінна адміністрація.

• вайшії — вільні члени общин, які займалися землеробством, скотарством, реміс­ництвом, торгівлею;

• шудри — неповноправні, залежні й підлеглі особи, раби. Сюди належали особи, які прибули до общин, або місцеві збіднілі ремісники, селяни, слуги, дрібні службовці. Вони були обмежені соціально, в тому числі щодо участі у релігійних церемоніях.

Зафіксований в «Законах Ману» міф так пояснює виникнення варн: Брахма для збе­реження Всесвіту створив з частин свого тіла людей: з уст брахманів, щоб вивчали Ве­ди, здійснювали обряд жертвопринесення, отримували і роздавали милостиню; з рук кшатріїв, щоб охороняли підданих, роздавали милостиню, приносили жертви і вивчали Веди; із стегон вайшіїв, щоб пасли худобу, роздавали милостиню, приносили жертви, вивчали Веди, займалися гендлярством, лихварством і землеробством; з ніг шудрів, які повинні покірно служити всім іншим варнам. Дотримання кожним свого закону забез­печує шлях на небо й у вічність, порушення до загибелі від змішання варн.

Народжені в перших трьох варнах після досягнення певного віку (брахмани семи років, кшатрії десяти, вайшії одинадцяти) відбували ритуал посвячення у свою варну й отримували шнур, який клали на ліве плече і пропускали під правою рукою. Ця цере­монія вводила людину в коло своїх спільників по варні, її називали другим народжен­ням, а членів варн двічі народженими.

7.3.