<<
>>

1.3. Основні положення загальної теорії правової системи 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства


Світоглядне усвідомлення суспільства як цілісної системи, що розвивається є однією з найбільш складних проблем сучасності.
Про соціум як систему співжиття людей з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства формувалися різноманітні уявлення.
Так, під соціумом у свій час розумілась держава, хоча вже Н.Макіавеллі припустив, що держава є лише складовою частиною більш об’ємного утворення – соціуму.
Нині філософія трактує соціум як специфічне, цілісне утворення форми людського співжиття [238,с.94]. У філософській літературі існує також позиція стосовно соціуму як вищої форми природно-космічного універсуму. Земний же соціум розглядається як продукт космічних впливів, що виступає фактором найближчого космічного простору, а з точки зору внутрішньої структури він є діалектичною єдністю основних підсистем соціальної взаємодії людей [239,с.14-16].
Соціологи трактують соціум (від лат. socium – загальний) як стабільне співтовариство людей, що характеризується єдністю природних, суспільно-виробничих, духовних та інших умов життєдіяльності, генетичним зв’язком генерації, стабільністю соціальної організації, певною культурою. Як соціальна реальність соціум є цілісною, самоорганізованою, живою, відкритою системою, що функціонує завдяки обміну діяльністю та інформацією між індивідами і спільнотами [240,с.262].
Категорія “соціум” часто використовується як синонім категорії “суспільство” [238,с.95-97]. В українській філології слово “суспільство” серед інших значень, тлумачиться і як “сукупність людей, об’єднаних певними відносинами; спільність”, а слово “суспільний” як те, що “виражає відносини, становище людей у суспільстві, соціальний”; слово ж “соціальний” – як “пов’язаний із життям і стосунками людей у суспільстві; суспільний” [225,с.306, 461].
У свою чергу у філософських словниках суспільство трактується як сукупність таких, що склались історично, форм спільної діяльності людей [222,с.312], як група людей, що утворилася завдяки цілеспрямованій та розумно організованій спільній діяльності [241,с.313], як система історично визначених форм суспільних відносин, яка складається в процесі діяльності людей по перетворенню природи і власного життя [221,с.512].
У соціології суспільство розглядається як якісно відмінне від природи, складне, багатомірне, внутрішньо поділене і водночас органічно цілісне утворення, що існує як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об’єднання індивідів і їх груп, в яких виявляється всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей.
Як у філософії, так і у соціології існують різноманітні позиції стосовно суспільної моделі. Так, марксистська філософія розглядає суспільство через призму суспільно-економічної формації [242; 243]. Макс Вебер обґрунтував теорію рівнозначності матеріальних та духовних детермінант у суспільному розвитку. Вважаючи, що жоден з факторів суспільного життя не слід абсолютизувати (всі чинники слід розглядати як рівнозначні) [244].
На думку Т.Парсонса, суспільство – це своєрідна система координат дії, найважливішими елементами якої є соціальна система культури та система особистості [245]. Близько до цієї позиції є точки зору П.Бергера і Т.Лукмана, які бачать суспільство як "людський продукт", "об'єктивну реальність", а людину у суспільстві – як "соціальний продукт" [246].

У соціальній філософії основним є підхід до суспільного життя як цілісного утворення [247], суспільство визнається єдністю та спільністю в розумінні об'єднаності, спільності життя, його впорядкованості як єдиного, конкретного цілого [248].
Спробами пояснити суспільство в якості системи, що розвивається, були концепція еволюції типів культури П.Сорокіна [249,с.138] та теорія стадій економічного зростання У.Ростоу (Rostow W. The Stages of Economics Growth, 1960) [238,с.103-104].
Соціологія вивчає суспільство крізь призму соціальної реальності як соціальну систему, що відрізняється певною організацією своїх елементів і структур [250,с.620-622].
У філософській літературі є декілька підходів щодо поняття соціальної системи. Деякі автори розуміють останню як впорядкованість і цілісність множинності індивідів та їх груп. Це визначення дається по аналогії з формулюванням Л.Берталанфі, який трактує систему взагалі як комплекс елементів, що знаходяться у взаємодії [212]. Інші вчені за відправну точку беруть основні форми руху матерії, і тоді соціальна форма такого руху виступає в якості глобальної соціальної системи. Водночас в основних формах руху матерії фіксується специфіка притаманного цій формі типу взаємодій і тому традиційний підхід до визначення системи не порушується, так як якісні межі формами руху матерії визначаються за їхнім матеріальним носієм, як от: "атом", "соціальний колектив" тощо. При такому підході соціальна система – це впорядкована самоврядна цілісність множинності різноманітних суспільних відносин, носієм яких є і індивід, і ті соціальні групи, в які він включений [245,с.18].
Т.Парсонс визначав соціальну систему як таку, що утворена станами і процесами соціальної взаємодії між діючими суб'єктами [245]. Суспільство ж, на його думку, це такий тип соціальної системи, який має найвищий ступінь самодостатності, відносно свого середовища, яке містить і інші соціальні системи. Н.Луман розглядає суспільство, перш за все, як соціальну систему, а її форму – як відмінність системи від навколишнього світу [251,с.212, 213].
У соціології під соціальною системою розуміють впорядковане ціле, що має складну організацію і включає окремих індивідів (людей) та соціальні спільності, які об’єднані різноманітними зв’язками та взаємовідносинами [252,с.322].
Соціальна система функціонує як єдине ціле на підставі її основного призначення – забезпечення виживання. Вона відрізняється від інших подібних об'єктів (наприклад, від популяцій тварин) рядом ознак [253,с.40], серед яких можна виділити: 1)надзвичайну стійкість (довготривалість існування системи); 2)високу адаптивність в умовах, що змінюються (яка забезпечується властивістю людського співтовариства нагромаджувати та передавати знання); 3)гетерогенність (взаємодію та співіснування різноманітних елементів).
Остання ознака сприяє виживанню системи в екстремальних умовах, підвищує її гнучкість у досягненні основної цілі (виживання). Таким чином, аналізуючи суспільство як соціальну систему, можна зробити висновок, що це складна організована сукупність людей та їх об'єднань, які в процесі своєї взаємодії утворюють впорядковане єдине ціле. У такому розумінні соціальна система характеризується наступними ознаками: 1)наявністю універсального компонента (елемента) – людини; 2)наявністю інтегративної властивості системи, яка не притаманна її елементам; 3)наявністю системних зв'язків; 4)існуванням частин, які зв'язані між собою та з системою певними зв'язками; 5)належністю соціальної системи до типу самоорганізованих, самокерованих систем (що забезпечується підсистемою управління) [254,с.8].
Крім цього соціальна система може харакретизуватися її об’єктивністю, структурованістю, впорядкованістю, динамічністю.
Досліджуючи соціальну систему під різним кутом зору вказані ознаки знайдуть свій вираз в інших явищах.
Якщо аналізувати функційно-рольовий зріз соціальної системи, то основні елементи (функційні групи, стани) втрачають фіксований характер і розвиваються у напрямку групової відокремленості (юристи, військовослужбовці тощо). Структурні ознаки знаходять вираз у об'єднаннях іншого роду – соціальних групах.
Деякі автори виділяють такі зрізи соціальної системи, як: суб'єктно-діяльнісний (з точки зору суб'єкта діяльності – людини), функційний (з точки зору основних сфер людської діяльності), соціокультурний (з точки зору засобів та механізмів ефективного функціонування суспільства як цілісної системи) [255,с.48], соціоструктурний (об'єднання людей та способи їх взаємовідносин) [256,с.76].
Існує також точка зору щодо виділення у соціальній системі "соціологічної структури", яка включає елементи та відносини, необхідні та достатні для функціонування суспільства, як самокерованої системи (зокрема, це суспільство в цілому, конкретна соціальна система у певний період, поселенські структури – місто і село) [257,с.20].
Соціальна система як і будь-яка інша система повинна мати структуру, тобто складатися з елементів та зв'язків між ними. У соціології використовується також термін "структурна організація" як порядок розміщення складових частин системи, спосіб їх зв'язку, підлеглості тощо.
У своїй будові соціальна система має низку особливостей. Перш за все, це те, що, незважаючи на різноманітність та багаточисленність елементів, первинним елементом соціальної системи є людина (індивід) з різними уподобаннями, стереотипами поведінки, мотивами і цілями діяльності тощо. І саме, в цих її якостях закладені потенційні можливості неоднозначності, багатоваріантності в утворенні внутрішньосистемних зв'язків. Другою особливістю соціальної системи є те, що кількість ступенів свободи будь-якого елемента в утворенні системних зв'язків не є стереотипною або заданою; вона може змінюватися у залежності від багатьох факторів. Ще однією особливістю соціальної системи слід вважати організаційну латентність – приховану безперервну зміну організаційної структури. Ця властивість ґрунтується на багатоманітності, множинності форм об'єднань індивідів, які розрізняються за інтересами, ступенем регламентації дій тощо. Ці об'єднання часто змінюють свій склад, мету, численність, що призводить до змін у будь-якій структурі в цілому.
І якщо найпростішим (неподільним) елементом соціальної системи є людина, більш складним – об'єднання людей. Так, М.Вебер вважав, що суб'єктами (елементами) соціальної системи можуть бути тільки людські індивіди, а Е.Дюркгейм – лише об'єднання людей.
Необхідно відзначити, що суспільство є складним, багатосистемним, багаторівневим утворенням, і це потребує при аналізі його як системного утворення відповідного рівня абстрагування та цілеспрямованого його дотримання. Ця методологічна вимога повинна дотримуватися у процесі дослідження такого абстрактного об'єкта, як елемент (елементарна частина), тобто – суб'єкт соціальної системи. Насамперед, необхідно визначити основні ознаки цього найпростішого елемента соціальної системи суспільства. Перш за все, суб'єкти (люди) як первинні елементи соціальної системи, є неподільними. По-друге, такі елементи мають універсальний характер, тобто виключно широку сферу суспільного існування (можуть функціонувати у якості первинних елементів у будь-якій підсистемі соціальної системи). По-третє, ці елементи є основою формування більш складних утворень (об'єднань людей, співтовариств, підсистем).
Видається, що в одних умовах та при дослідженні соціальної системи під одним кутом зору суб'єктом (елементом) виступає людина (адже тільки суб'єкти – носії цілеспрямованої діяльності – можуть ініціювати, направляти та контролювати хід такої діяльності. І в цій ролі можуть виступати тільки люди, що мають свідомість, яка виражає їх потреби і волю, яка скеровує їх діяльність (поведінку) на задоволення цих потреб); в інших умовах під іншим кутом зору у соціальній системі, такими суб'єктами є об'єднання людей.
Згідно з основами системного аналізу внутрішньосистемною парою є "людина-людина". Саме вона породжує різноманітні варіанти цих пар і структур, утворює зв'язки у соціальній системі. В силу особливостей функціонування соціальної системи ознаки об'єднань індивідів поглинають ознаки самих індивідів, у зв'язку з цим поняття індивіду, людини у підсистемах підмінюється іншими поняттями, як-от: "підприємець", "посадова особа" тощо. І хоча найпростішими, неподільними елементами є люди, в якості базових, надстійких виступають їх об'єднання, які й складають суспільство.
Розвиток і ускладнення структури соціальної системи викликає потребу у формуванні різного роду підсистем. Кожна з них виконує специфічні функції, які водночас забезпечують існування і розвиток соціальної системи як цілого.
Водночас слід відзначити, що механічний набір елементів (суб'єктів) сам по собі не утворює системи, адже для неї необхідним є ще й наявність системних зв'язків. У даному разі зв'язки розуміються як взаємна узгодженість змін, при яких зміна властивостей і станів одного явища відображається на властивостях і станах іншого, пов'язаного з ним явища. Перш за все, мова йде про стійкі, невипадкові зв'язки, якими вважаються суспільні відносини, тобто стійко відтворювана залежність між людьми, яка породжується співпаданням або неспівпаданням їх інтересів і визначає сам факт та характер взаємодії чи протидії між ними.
В.Г.Афанасьев відзначав, що структура суспільного цілого – це не тільки відносини між людьми, але й відносини між різними сферами суспільного життя, тобто підсистемами, які є складними елементами такої структури [258,с.106]. На його думку, структура – це внутрішня організація цілісної системи, яка є специфічним способом взаємозв'язку, взаємодії компонентів, що її утворюють [183,с.107].
Соціологи виділяють і особливу форму структури соціальної системи – соціальну організацію як угоду людей, що об’єдналися у процесі роботи, розподіливши за кожним суб’єктом певні функції для більш ефективної діяльності [259,с.245]. При цьому передбачається наявність спільних інтересів (в ідеальному типі), а також співпадання їх цілей з цілями організації.
В сучасній соціології виділяють формальну та неформальну організацію. Формальна має спеціальний управлінський апарат, що приймає рішення, а основною функцією є координація дій організації з метою її збереження та розвитку. Остання є більш успішно функціонуючою організацією, ніж неформальна (з її стихійними зв’язками та нормами). Така організаційна структура передбачає не тільки розміщення системи у просторі чи на певній території, а й розподіл функцій між її частинами і суб’єктами [260,с.58-59].
Структура соціальної системи, є основною конструкцією суспільства, що забезпечує його якісну визначеність та соціальну стійкість [261]. Сутність суспільства як цілісного організму, його системно-структурної організації розкривається через структурно-функційні, координаційні, інтегративні, причинно-наслідкові та інші зв'язки.
Особливе місце серед великої кількості соціальних зв'язків, що виникають у процесі людської діяльності, займають причинно-наслідкові та функційні зв'язки, які є виразом системно-структурного зрізу суспільства.
Причинно-наслідкові зв'язки виражають відносини між елементами (підсистемами), які пов'язані між собою жорсткою внутрішньою необхідністю. Проявляються вони через послідовність явищ та відносин. Причинно-наслідкові зв'язки основних підсистем соціальної системи є стійкою сукупністю залежностей, що має якісну завершеність та визначений напрям. Вони характеризуються рядом ознак: кожна підсистема виступає невід'ємною ланкою у причинно-наслідковому ланцюгу зв'язків; причинні зв'язки визначають сутність наслідкових (є джерелом їх виникнення); перетворення у причинних зв'язках зумовлюють відповідні перетворення у наслідкових; одна з підсистем (або декілька) може виступати детермінуючою основою цих зв'язків; всі підсистеми можуть бути носіями як причинних, так і наслідкових засад.
Основні підсистеми соціальної системи (так як і її елементи) зв'язані між собою і функційними залежностями. Ті взаємозалежності та взаємодії основних підсистем, які впливають на відтворення та збереження суспільства як якісно стійкого утворення і є функційними зв'язками. До ознак останніх можна віднести такі: кожна підсистема (як і елемент соціальної системи) включена у функційні взаємозв'язки; характер функційних зв'язків різноманітний і в той же час вони внутрішньо впорядковані, мають універсальну спрямованість; від цієї спрямованості залежить функційна значимість підсистем.
Причинно-наслідкові та функційні зв'язки між елементами, підсистемами взаємозумовлюються. Вони постійно взаємодіють і знаходяться у стані взаємопереходів. В той же час визначальна роль у взаємозумовленні належить причинно-наслідковим зв'язкам.
Аналіз цих двох видів зв'язків у соціальній системі дає можливість визначити ряд тенденцій їх розвитку. По-перше, ступінь розвитку системних зв'язків у кожній підсистемі є різною, вона змінюється в залежності від соціального статусу суб'єктів цієї підсистеми, його ролі, а також від призначення самої підсистеми. По-друге, зростає питома вага індивідуальних властивостей людини у відповідних підсистемах соціальної системи, що впливає на системно-структурні зв'язки в цілому, а також на роль та місце кожного елемента (підсистеми) у соціальній системі. Виконання цієї ролі будь-яким елементом, підсистемою називається функцією.
Соціальні системи є, по-перше, різно- та багатофункційними, по-друге, для елементів (підсистем) та системи в цілому характерним є суміщення ряду функцій. В соціальній системі чітко виділяється дві основні функції: 1)збереження системи, її стійкого стану (на що спрямовані всі основні види людської діяльності); 2)вдосконалення системи, її оптимізація (насамперед – по відношенню до зовнішнього середовища).
Оскільки будь-яка соціальна система має внутрішнє і зовнішнє середовище, то для неї властиві як внутрішні, так і зовнішні функції, що відіграють важливу роль у її функціонуванні.
До зовнішніх функцій (напрямів впливу соціальної системи на оточуюче середовище) відносять, як правило, перетворюючі, споживчі, адаптаційні, охоронні.
До внутрішніх функцій (напрямів забезпечення взаємодії частин у цілому) відносять: 1)цільову; 2)розпорядчу; 3)координаційну; 4)субординаційну; 5)контрольну.
Важливим для ефективного функціонування системи є визначення належної функційної організації, тобто порядку та послідовності у виконанні системою необхідних їй дій, спрямованих на досягнення найближчих чи віддалених цілей [262,с.132].
Досягнення цілей у соціальних системах здійснюється різними способами. Серед них виділяється два, що відповідають двом різним способам, існування соціальної системи: 1)відкритий динамічний, залежний від рівноваги, такий, що породжує ускладнену структуру; 2)самоізольований, орієнтований на статичність, близький до рівноваги, такий, що породжує просту структуру. Кожна система у різні періоди переживає то один, то інший стан у різноманітних формах.
Ідентифікуючи різні процеси, що відбуваються в соціальній системі відповідно до цих двох способів існування системи, деякі вчені констатували таке: 1)структурно-еволюційні зміни, пов'язані із створенням нової системи, базуються на економічній, політичній диференціації, рості соціальної неоднорідності, динамічних соціальних замінах тощо; 2)структурно-еволюційні зміни, пов'язані із збереженням системи, базуються на самоізоляції системи, державному та централізованому регулюванні економіки, соціальній однорідності тощо [263,с.281-282].
У відкритій еволюційній системі структурний порядок розвивається за законами самоорганізації; соціальне впорядкування – за законами циклічного чергування процесів створення нової системи та її усталення (закріплення).
А тому дослідження соціальної системи, створення відповідних теоретичних положень є основою для належного функціонування системи, загалом та передбачуваного, прогнозованого переходу до інших станів соціальної системи, зокрема.
При цьому необхідно враховувати, що соціальна система є частиною оточуючого середовища і знаходиться у постійному русі, розвиваючи його і себе, та проходить певні етапи: 1)виникнення нового у межах існуючого; 2)інтенсивний розвиток; 3)максимальна межа розвитку (зрілість); 4)регресивні зміни (спад); 5)розпад чи трансформація.
У зв’язку з цим, знання, отримані у результаті системного аналізу, мають суттєвий науковий інтерес та велике практичне значення як для розвитку будь-якої соціальної системи, так і її підсистем.
На підставі чотирьохфункційної системи дій Т.Парсонс поділяє суспільство на чотири основні підсистеми: культурну, політичну, економічну, інтегративну (зокрема, правову) [245,с.23]. Разом з тим у літературі виділяються на підставі основних видів життєдіяльності людей чотири основні підсистеми соціальних відносин: 1)економічні (матеріально-виробничі); 2)соціально-комунальні (відтворення людини); 3)політичні; 4)духовно-культурні (зокрема, система норм) [239,с.16-17]. А на думку проф. К.Х.Момджана, у будь-якому суспільстві є чотири елементи (сфери), які відтворюються чотирма відповідними типами діяльності з метою збереження і розвитку соціальної системи (суспільного життя): 1)матеріальна (речова); 2)духовна (в тому числі система норм, зокрема, правових); 3)організаційна (організаційні зв'язки та відносини); 4)соціальна (відтворення людини) [264,с.29-35].
Погоджуючись з цими критеріями водночас потрібно відзначити, що вони є недостатніми для виокремлення основних підсистем, необхідних для забезпечення функціонування соціальної системи як цілого. Додатковим критерієм могли би слугувати мета та призначення підсистеми.
Таким чином суспільство як складноорганізована (надскладна) соціальна система складається з підсистем. За сферами людської діяльності та метою і призначенням підсистем серед них можна виділити такі: економічну, політичну, правову, духовну (зокрема, культурну). В результаті взаємодії цих підсистем утворюється така цілісність, як соціальна система. Ця цілісність забезпечується місцем і роллю кожної підсистеми (елементу) по відношенню до системи в цілому.
Так як соціальна система є складноорганізованою впорядкованою цілісністю, що складається з відповідних підсистем (економічної, політичної, правової тощо), то згідно із основними принципами системного аналізу жодній з них не можна віддавати перевагу (вони є рівнозначними), а їх взаємодія забезпечує існування системи як цілого [265,с.14]. Водночас кожна підсистема має ряд особливостей, пов’язаних з реалізацією своїх функцій, спрямованих на досягнення специфічних цілей, властивих лише конкретній підсистемі. Перебуваючи ж у тісній взаємодії, вони є структурними частинами соціальної системи, а їх співвідношення зумовлюється, насамперед, інтегративними функціями соціальної системи, а також існуванням системи як цілого. Так, зокрема метою функціонування правової системи є досягнення правопорядку, а основним призначенням – встановлення соціальних зв’язків між суб’єктами права, забезпечення їх соціальної взаємодії шляхом вироблення норм бажаної, належної поведінки. У той же час як підсистема соціальної системи вона покликана забезпечити її загальносоціальну мету – досягнення суспільного порядку, в умовах якого належно функціонують всі підсистеми зокрема та соціальна система в цілому, здійснюється розвиток суспільства. Отже, правова система як складова частина (підсистема) соціальної системи, має специфічне призначення – створення правових регуляторів, за допомогою яких забезпечується функціонування значної кількості соціальних зв’язків, становлення соціальної впорядкованості.
Соціальна система як складноорганізована впорядкована цілісність складається з відповідних підсистем, кожна з яких виконує своє призначення, а їх взаємодія забезпечує існування системи як цілого. Сутність такої взаємодії у свій час висловив У.Ешбі: "Кожна частина має ніби право вето для стану рівноваги всієї системи. І не може бути стану рівноваги, якщо він непридатний для будь-якої частини..." [266,с.123]. Ця цілісність забезпечується місцем і роллю кожної підсистеми (елементу) по відношенню до системи в цілому.
Правова система як одна із підсистем соціальної системи (що спрямована на досягнення правопорядку) має взаємозв'язки з економічною системою, основним призначенням якої є виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ. Всі види людської діяльності, пов'язані з цим призначенням і функціями економічної системи суспільства, спрямовані на забезпечення основних функцій соціальної системи (тобто її збереження та розвиток).
У літературі по різному трактується поняття "економічна система", розкривається зміст її структури, виокремлюються різноманітні види, типи, моделі [267,с.52; 268,с.32; 209,с.9; 239,с.18; 269,с.214; 270,с.190; 256,с.63].
З позицій системного підходу, економічна система – це впорядкована та організована сукупність суб'єктів, які взаємодіють у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних благ.
Основне місце у функціонуванні економічної системи, належить суб'єктам. У процесі діяльності вони реалізують певний вид своїх прав та виконують певні обов'язки. Залежно від цього їх класифікують як: індивід; колектив; фізична та юридична особа; вітчизняні та іноземні суб'єкти; виробник, споживач; продавець, покупець тощо. Так як людина, її об'єднання є універсальними елементами (суб’єктами) соціальної системи, вони у процесі своєї діяльності утворюють суспільні зв'язки з іншими суб'єктами, що стосується і економічної системи. Такими зв'язками в останній виступають економічні відносини (тобто, соціально-економічні та виробничі зв'язки між суб'єктами стосовно виробництва розподілу, обміну та споживання матеріальних благ). З позицій системного підходу структура економічної системи суспільства включає суб'єктів господарювання (людей та їх об'єднання) та економічні відносини, що відображають зв'язки між суб'єктами (як "вертикальні", так і "горизонтальні"). У літературі виділяють декілька рівнів економічної системи: 1)мікроекономічний (індивідуальна та локальна економіка); 2)мегаекономічний (економіка ринкових підсистем, галузева економіка тощо); 3)макроекономічний (національна економіка); 4)глобально-економічний (економіка міждержавних об'єднань, світова економіка) [267,с.54]. Існують і різні підходи щодо видів, типів економічних систем [268,с.32; 271,с.40].
В сучасний період розвиваються інтеграційні економічні процеси регіонального та глобального масштабу, створюються та функціонують міжнародні організації (фінансового, торгового профілю тощо) [264,с.59]. Світова економіка і фінансові ринки стали значно інтегрованішими.
В той же час, аналізуючи економічну систему з позицій системного підходу, можна відзначити, що в сучасних умовах вона функціонує найбільш ефективно тоді, коли більш вагома роль у ній відводиться складноорганізованому суб'єктові (зокрема, територіально-виробничим об'єднанням, промислово-фінансовим групам, світовим підприємницьким мережам, міждержавним фінансово-економічним інституціям). Центральне місце у економічній системі належить людині. Серед відносин, які входять до її структури найважливішими є відносини власності. Важливим способом регулювання економічних процесів є механізм господарювання (сукупність форм та методів впливу на поведінку суб'єктів економічної системи).
З економічною системою тісно зв'язана політична система суспільства. У літературі існують різні точки зору щодо поняття "політична система", функцій її структури [272,с.423; 273,с.462; 274; 275; 276,с.8, 12; 277,с.3; 264,с.137; 278,с.73; 279,с.112; 280,с.184; 281; 282,с.57; 283,с.208-209; 284,с.32; 285,с.83; 286,с.11, 12; 280,с.186; 287]. Аналізуючи політичну систему на основі базових принципів системного підходу, можна визначити її як організовану цілісну сукупність людей та їх об'єднань (інститутів), у результаті взаємодії яких забезпечується здійснення політичної (державної) влади та управління справами суспільства.
Поряд з цим, необхідним видається розмежування понять "політична система" та "політична організація". Політична організація – це структура політичної системи (тобто склад її елементів та взаємовідносини між ними), її зумовлює цільове призначення системи – забезпечення інтегрованості, впорядкованості, врівноваженості, стабільності соціальної системи.
Згідно з основними засадами системного аналізу до структури політичної системи входять елементи (суб'єкти) та зв'язки між ними. Суб'єктами політичної системи є держава, політичні партії, інші громадські об’єднання. При цьому найбільш вагома роль належить об'єднанням людей (а не окремим людям) – державі, політичним партіям, масовим рухам, групам тиску, які раціоналізують політику, вносять до неї елементи керованості, цілеспрямованості. Зв'язки між суб'єктами виражаються через політичні відносини (форми взаємодії, що виникають у процесі діяльності суб'єктів політичної системи).
Отже, з позицій системного підходу політична діяльність є способом виразу політичних відносин, а не елементом політичної системи, так як не можуть бути елементами і політичні норми. Останні є засобами моделювання та регулювання поведінки суб'єктів даної системи. Політичні норми, діяльність, політична влада, політична свідомість мають місце в політичній системі, але не як її елементи. Вони існують в ній, виконуючи своє призначення: забезпечують взаємозв’язки між суб’єктами, цілісне функціонування елементів політичної системи суспільства тощо.
В залежності від вибору критеріїв у літературі виділяють різноманітні види, типи політичних систем [288,с.161-171; 285,с.84; 289,с.18-20]. Їх багатоманітність відображає національно-державні особливості, водночас простежується тенденція до формування глобальної моделі такої системи та її регіональних складових, які впливають на національні політичні системи. І в цій моделі розвитку людства значними стали інтеграційні процеси.
Основними факторами, що впливають на формування та розвиток сучасних політичних систем є геополітичні (зокрема, просторово-територіальні) фактори [290].
Сучасна міжнародно-політична система, яка знаходиться у процесі формування, є багатополярною (на відміну від біполярного євроцентрального світопорядку). Поряд з європейськими та північноамериканськими економіко-політичними центрами, з'являються нові: Японія, Китай, Індія, Росія (тихоокеанський та євразійський центри). Цей світопорядок пропонує національно-державні, расово-етнічні, економічні, політичні та інші форми плюралізму. Це звузило можливості однієї супердержави щодо контролю положення у світі. Збільшується проникливість кордонів. На світові події все більше впливають транснаціональні корпорації; посилюється роль недержавних організацій. Встановлюється, як правило, горизонтальна взаємозалежність держав. Конфігурація геополітичних сил буде постійно змінюватися (як змінюватимуться і відносини між країнами, регіонами, політико-економічними та іншими блоками країн) [291,с.339-348]. А це у свою чергу буде впливати як на форму політичної системи суспільства, так і на її структуру.
Використання системного підходу в аналізі політичної системи дає підставу стверджувати, що система є більш стійкою та ефективною, коли більш вагома роль у ній відводиться складноорганізованому суб'єкту (державі, політичним партіям тощо). Серед відносин, що входять до структури політичної системи, основними є владні (державно-владні) відносини. Для їх забезпечення створюється політичний (державно-політичний) режим, який є головним механізмом урегулювання політичних процесів.
Політична система має безпосередні зв'язки не тільки з економічною, а й з правовою системою.
Правова система є необхідною підсистемою соціальної системи суспільства з точки зору забезпечення її загальносоціальної мети (досягнення суспільного порядку), а її взаємодія з економічною та політичною системами забезпечує існування соціальної системи як цілого. Правова, політична та економічні системи є відносно самостійними явищами і в той же час вони є підсистемами соціальної системи (частково "накладаються" одна на одну, "пересікаються"). Останнє дало підставу деяким авторам сформулювати поняття "політико-правової системи" як сукупності політико-правових інститутів держави та суспільства, впорядкованої зв'язками між ними (цими інститутами) [292,с.11]. Проте, з уведення у науковий обіг такого поняття погодитися не можна (так як згідно з основними засадами системного підходу політична та правова система, перебуваючи у тісній взаємодії, є відносно самостійними явищами, підсистемами, структурними частинами соціальної системи; їх співвідношення зумовлюються, насамперед, інтегративними функціями соціальної системи, забезпеченням системних закономірностей, а також існуванням системи як цілого).
Правова система взаємодіє з економічною системою, основним призначенням якої, як відзначалося, є виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ. Всі види людської діяльності, пов'язані з цим призначенням, спрямовані на забезпечення основних функцій соціальної системи (її збереження та розвиток). Зв'язки між суб'єктами економічної системи не існують самі по собі, а виникають у результаті економічної діяльності суб'єктів. Як підкреслювалося вище, особливе місце у сучасних економічних системах, займають складноорганізовані суб'єкти, і між ними виникають складні зв'язки, що потребують посередника. Саме роль останнього покликаний здійснити "правовий регулятор" – юридична норма, яка містить модель належної поведінки суб'єктів економічної системи або вказівку на способи захисту від неналежної поведінки. Правові регулятори створюються у правовій системі, де обґрунтовується необхідність їх існування, якісні характеристики, кількісний склад тощо. І чим глибше суб'єктами правової системи пізнана економічна необхідність, тим більше існує можливостей оптимальної поведінки суб'єктів економічної системи і тим ефективнішим є вплив правової системи на систему економічну.
За допомогою посередників-регуляторів забезпечується стійкість і стабільність економічної системи, що дає можливість забезпечити її належне функціонування та розвиток. Правовий регулятор входить до механізму господарювання і є одним із ефективних способів впливу на суб'єктів цієї системи. Водночас, такий вплив є неодностороннім, а зворотнім: зміни в економічній системі детермінують виникнення нового більш досконалого посередника. Розвиток, зміна зв'язків (відносин) в економічній системі впливають на визначення (хоча і опосередковано) змісту та форми правового регулятора.
Правова система забезпечує і досягнення основної мети політичної системи. Зв'язки, які виникають між суб'єктами політичної системи, через свою складність теж потребують посередника-регулятора, основне призначення якого – забезпечити належну взаємодію суб'єктів політичної системи, визначеність їх статусу.
Особливе місце в структурі політичної системи займає такий складноорганізований суб'єкт, як держава. З метою реалізації свого правового статусу вона утворює державні органи та організації. Держава, як суб'єкт політичної системи має ряд таких ознак, які дають їй можливість забезпечувати владні відносини, що є основними у політичній системі. До таких ознак, зокрема, можна віднести наявність специфічного апарату і можливість застосувати примус до інших суб'єктів. Необхідність врегулювання відносин у політичній системі детермінує появу правового посередника, за допомогою якого забезпечуються впорядкованість, стабільність системи. З другого боку, здобуття політичної влади тягне за собою необхідність створення нових правових регуляторів. Ще однією важливою ознакою держави є те, що вона через свої компетентні (правотворчі) органи створює юридичні норми, що містять еталони, моделі поведінки суб'єктів усіх підсистем соціальної системи, в тому числі й політичної.
Саме завдяки своїм системним та державно-владним ознакам правова система може забезпечувати організованість та стабільність внутрішньосистемних зв'язків, цілісність соціального організму, а також витіснення асоціальних та антисоціальних явищ з політичного життя суспільства.
В залежності від способів за засобів впливу на діяльність суб'єктів політичної системи, цілісність соціальної системи в цілому та політичної системи зокрема досягається різними шляхами. Так, при використанні недемократичних важелів впливу держава застосовує правовий регулятор як знаряддя примусу, намагаючись підпорядкувати існуючі соціальні зв'язки своєму впливу. При демократичних методах впливу цілісність, єдність соціальної системи забезпечується державою через використання таких правових посередників, які створюють правові умови зазначеної єдності та встановлюють межі державної влади.
Зазначене співвідношення між правовою, економічною та політичною підсистемами соціальної системи суспільства розкриває закономірності її виникнення, функціонування та розвитку, а спрямованість правової системи на досягнення такої мети як правопорядок, що є необхідною умовою функціонування та розвитку суспільства, дозволяє виокремити її як одну із підсистем соціальної системи.
<< | >>
Источник: Луць Людмила Андріївна. Європейські міждержавні правові системи: загальнотеоретична характеристика. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук Львів - 2004. 2004

Еще по теме 1.3. Основні положення загальної теорії правової системи 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства:

  1. - М., 2001. Авторское право России: основные положения. Учебное пособие / Чернышева С.А. - М.: ИГиП РАН, 2001. Гаврилов Э. П.
  2. 2.2. Основные направления взаимодействия МВД и системы политической власти
  3. § 3. Поняття і характеристика основних положень досудового слідства
  4. Вопрос 24 ТЕОРИИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ СИСТЕМЫ ОБЩЕСТВА
  5. § 1. ОСНОВНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ ТЕОРИИ ЛИЧНОСТИ Г. МЕРРЕЯ
  6. 3. Товарищество на вере Статья 82. Основные положения о товариществе на вере
  7. Глава 1. « Основные положения правового регулирования семейных отношений в России второй половины 19 века . »
  8. Зміст
  9. 1.3. Основні положення загальної теорії правової системи 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства
  10. 3.1. Основні юридичні ознаки сучасної правової системи України
  11. § 2. Теория виновности: ОСНОВНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ
  12. Тема 2. ОСНОВНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ ПРАВОВОГО СТАТУСА ЛИЧНОСТИ В РОССИИ И В ДРУГИХ СТРАНАХ
  13. /. История становления теории правового государства
- Административное право зарубежных стран - Гражданское право зарубежных стран - Европейское право - Жилищное право Р. Казахстан - Зарубежное конституционное право - Исламское право - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права США - История политических и правовых учений - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминалистическая тактика - Криминалистическая техника - Криминальная сексология - Криминология - Международное право - Римское право - Сравнительное право - Сравнительное правоведение - Судебная медицина - Теория государства и права - Трудовое право зарубежных стран - Уголовное право зарубежных стран - Уголовный процесс зарубежных стран - Философия права - Юридическая конфликтология - Юридическая логика - Юридическая психология - Юридическая техника - Юридическая этика -