<<
>>

методологічна основа дослідження правової системи 1.2.2. Поняттєво-категоріальний апарат системного аналізу як методологічна основа дослідження правової системи.

1.2.2. Поняттєво-категоріальний апарат системного аналізу як

За своєю природою системний аналіз є міждисциплінарним, загальнонауковим підходом; він виступає засобом формування цілісного світогляду, способом дослідження об’єкта як цілого (тобто сукупності елементів, що знаходяться у взаємодії та породжують цілісні, емерджентні властивості).

На сьогоднішній день системний підхід широко використовується у різних галузях знань, що дає підставу говорити про його універсальність [42; 175-177]. Ефективність його застосування пов’язана з відносно закінченим процесом формування системного підходу як цілісної методології (зокрема, розробки його поняттєво-категоріального апарату) [155; 178-188].

Підвищена увага до зазначеного підходу в сучасних умовах пояснюється ускладненням проблем суспільної практики, завданнями пізнання та конструювання великих складних систем, бурхливим зростанням обсягу інформації.

В той же час універсальність, поліфункційність системного підходу має певні межі. Ця методологія дає можливість досліджувати цілісно-елементний внутрішній та зовнішній зріз складних об’єктів в їх статиці, динаміці, генезисі. Ефективність та практична цінність цього підходу є більш вагомою при дослідженні складноорганізованих об’єктів. Системне дослідження має цінність тоді, коли об’єкт вже вивчений емпірично та існує достатньо знань, щоб, абстрагуючись від деталей (випадковостей), дослідити об’єкт як організовану цілісність.

Системний підхід є таким аспектом дослідження, який  передбачає розгляд об’єкта як складного, багатогранного та багатоякісного явища, що складається з елементів, зв’язки між якими утворюють його відносно незмінну структуру та забезпечують цілісність [189]. В той же час система безперервно рухається і є автономною по відношенню до оточуючого середовища.

Системний підхід необхідно відрізняти від принципу системності, який в методологічному плані забезпечує загальну позицію щодо пізнання того чи іншого явища з позицій закономірностей системного цілого та взаємодії частин і утворення особливого гносеологічного зрізу (виміру) реальності [190].

Якщо у системному підході виділити одну з його сторін, зокрема основні правила та принципи його елементно-структурної методології, тоді можна отримати системний аналіз, який є комплексом спеціальних процедур, прийомів та методів, що забезпечують реалізацію системного підходу.

У науковій літературі міститься достатньо великий матеріал щодо системного аналізу [191-207], існують різні позиції щодо його поняття. Системний аналіз трактується як: взаємопов’язаний логіко-математичний та комплексний розгляд всіх питань, що відносяться до сучасних систем та методів їх розв’язання і обґрунтування рішень [208,с.164]; сукупність певних наукових методів та практичних прийомів вирішення різноманітних проблем, що виникають у всіх сферах людської діяльності, на основі системного підходу та уявлення об’єкта дослідження як системи [209,с.13].

Часто під системним аналізом розуміють, перш за все, тип науково-технічної діяльності, необхідний для дослідження та конструювання складних і надскладних об’єктів [210,с.55].

Таким чином, узагальнюючи основні позиції, системний аналіз можна визначити як сукупність методів та прийомів дослідження та конструювання цілісних (складних) об’єктів.

Розрізняють такі методи системного аналізу: структурний, функціональний, факторний, генетичний та часовий. Особлива роль серед них належить структурному дослідженню.

Структурний аналіз поділяється на макро- і мікроструктурний. Якщо перший дозволяє аналізувати певну систему як частину більшої системи (виокремлення її з оточуючого середовища), то мікроструктурний – вивчити будову системи аж до елементарних частин (одиниць).

Системний аналіз встановлює загальні закономірності проведення дослідження, зміст його окремих етапів, інтегрування методів та прийомів дослідження в єдину взаємозумовлену сукупність. Результатом системного аналізу є рекомендації по створенню нових або удосконаленню функціонування існуючих систем.

При системному аналізі (як і системному підході в цілому) дослідники оперують великим поняттєво-категоріальним апаратом, основним (центральним) в якому є поняття системи.

Необхідно відзначити, що в природі існують предмети, об’єкти, явища, процеси, які можна розглядати як системи (екологічні, космічні, біологічні тощо). У спорі про те, що являє собою система – реальність чи плід розуму [183,с.37-46], – методологічно правильною є позиція, що систем як таких у природі не існує. Тобто, система – це поняття, яке є засобом дослідження складних об’єктів. Залежно від дослідницької мети один і той же об’єкт може уявлятися множинністю різних систем.

Термін “система”, що є ідеалізацією, відходом від дійсності, може виводитися із явища тільки шляхом мислення (абстрагування) [211,с.40].

При системному дослідженні відбувається процес виділення з оточуючого середовища будь-яких елементів, потрібних досліднику для тих чи інших  цілей. Системний підхід, таким чином, є методологічним інструментом у руках дослідника і дає специфічний зріз знань про об’єкт, що пізнається. А тому ототожнення системи з реально існуючими явищами та процесами є методологічно неправильним.

Система – слово грецького походження, що означає "складене з частин", "об’єднання" (“складую”, “об’єдную”). Воно використовується як у побутовій мові, так і у науковій сфері і трактується по-різному: як сукупність елементів у взаємодії, що утворюють певну цілісність; сукупність об’єктів, взаємодія яких викликає появу нових інтегративних властивостей (якостей, не притаманних окремим компонентам); взаємопов’язаний комплекс елементів, що виділені із оточуючого середовища і розглядаються як ціле; як сукупність елементів, одиниць, частин, що об’єднані спільною ознакою, призначенням; як структура, що становить єдність закономірно розташованих та функціонуючих частин тощо [212-217; 218,с.158; 209; 219,с.3; 220,с.28; 221,с.475-476; 222,с.408-409; 223,с.99; 224; 225,с.207; 179,с.90].

Конкретизуючи поняття "система" у цій множинності тлумачень, можна визначити, що вона є цілісною сукупністю (комплексом) закономірно розташованих та взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів.

До основних ознак системи, як правило, відносять: 1)комплексність (сукупність) елементів; 2)впорядкованість та неподільність елементів; 3)наявність зв’язків між ними; 4)наявність властивостей, що притаманні об’єкту як цілому. Ознаками, що відрізняють систему від інших явищ, є цілісність та стійка структура.

Поняття “система” інтегрує всі суттєві сторони, принципи та основні ознаки системного підходу. Оскільки системність має онтологічний та гносеологічний аспекти й оскільки поняття “система” виражає і сам об’єкт, що характеризується певною складністю організації, і результат системного аналізу, що характеризує інтегративний, цілісний стан об’єкта.

Системність як всезагальна властивість об’єктів реального світу виявляється в процесі людського мислення в результаті суб’єктивного сприйняття людиною об’єктивних зв’язків [226,с.24-26], а термін “система” відображає загальні, основні, сутнісні, типові риси явищ та предметів, абстрагуючись від деталей з метою розкриття закономірностей їх внутрішнього та зовнішнього розвитку.

Ієрархічність, багаторівневість характеризують побудову та функціонування системи. При цьому цілісне функціонування є результатом взаємодії всіх її сторін, елементів, рівнів. Відповідно до характеру елементів та структури виділяють різні види систем.

У науковій літературі існують різні позиції стосовно класифікації систем [221,с.476; 208,с.122-123; 227; 192]. Якщо всі існуючі у дійсності сукупності об’єктів розмежувати, то можна отримати три класи: неорганізовані сукупності, неорганічні та органічні системи. Двом останнім притаманна наявність зв’язків між елементами та поява у цілісній системі нових властивостей, не притаманних окремим елементам.

Використовуючи різні критерії, можна було б продовжити виокремлення певних видів систем. Проте більш доцільною видається класифікація, яка здійснюється відповідно до предмету та мети дослідження. Так, наприклад, правову систему (що є підсистемою соціальної системи як впорядкованої сукупності людей та їх об’єднань) можна віднести до органічних систем.

Ці системи відрізняються від неорганічних тим, що: 1)мають структурні та генетичні зв’язки; 2)мають зв’язки координації та субординації; 3)мають управляючі механізми; 4)внутрішня організація цих систем складається з частин (підсистем); 5)властивості частин визначаються структурою цілого; 6)відбувається постійне оновлення елементів у системі; 7)активність частин передається цілому; 8)функціонуючі частини є якісно перетвореними (трансформованими з первинних).

Поряд з поняттям "система" у понятійному апараті важливу роль відіграють поняття "елемент", "структура", "зв’язок", "функція", "функціонування", "мета", "ціле".

Поняття "система" виступає як первинне та достатньо широке для пізнання структури. Якщо відома система, то структура є її деяким аспектом, а саме єдністю її інваріантних властивостей. У процесі дослідження об’єкт виступає як система, в якій виявляються закономірності елементів та зв’язків між ними. Елемент, як правило, визначається як "складова частина, складник чого-небудь"; "частина системи, що не підлягає подрібненню"; "внутрішньо вихідна одиниця системи, яка у взаємодії з іншими елементами складає систему як ціле" тощо [228,с.890; 209,с.4; 99,с.231; 189,с.14; 208,с.151].

Таким чином, можна сказати, що елементи системи – це її внутрішні мінімальні одиниці, які у своїй взаємодії утворюють систему як ціле. Елемент є своєрідною межею можливого членування об’єкта. При характеристиці не розглядається його будова, а розглядаються його властивості як одиниці у межах цілого. У системі як органічному цілому елемент є мінімальною одиницею, здатною до відносно самостійного функціонування. Елемент завжди є функційною одиницею, і цим він відрізняється від частини. Частина тлумачиться, як правило, як "складова одиниця цілого", як філософська категорія, парна з категорією "ціле" [225,с.804; 221,с.571; 222,с.515-516]. Категорії "частина" і "ціле" відображають відношення між сукупністю елементів і зв’язками, що їх об’єднують, яке призводить до появи нової якості, що не зводиться до суми властивостей частин, хоча визначається саме частинами – кількістю їх і певним типом їх взаємодії.

Як відзначив російський правознавець К.М.Коркунов: “Одержати стисле поняття про частини, не означає ще одержати поняття і про ціле. З’єднання частин в одне живе ціле не така легка і проста справа, щоб воно само собою давалося кожному, хто ознайомиться із частинами” [229].

Частина є вказівкою лише на внутрішню належність чогось об’єктові. Таким чином, кожний елемент може бути частиною, але не кожна частина – елементом. Елементами можуть бути не тільки предмети, а й різні явища та процеси. Часто елементи у складних системах групуються у підсистеми, які є відносно самостійними частинами системи, що складаються з елементів. Але не всі частини складаються лише з елементів. Частини можуть угруповуватися з інших явищ, які є об’єктивно необхідними для забезпечення внутрішньої єдності системи як цілого.

Водночас ціле – це така форма зв’язку елементів, коли утворювана ними цілісність реалізує свою здатність до саморозвитку. При цьому взаємозалежність частин постає як замкнене коло, де кожна частина є умовою іншої і зумовлюється нею. Категорія "ціле" вказує на форму існування системи у певній якості, що відображає її незалежність від інших систем. Основою ж сталості системи є її цілісність. Категорія "цілісність" відображає одноякісну властивість системи як цілого, яку виражають елементи при їх взаємодії.

“Цілісний” тлумачиться як “такий, що має внутрішню єдність, сприймається як єдине ціле”, а “цілісність” – як “внутрішня єдність, зв’язаність усіх частин чого-небудь, єдине ціле; цілісність” [225,с.787].

На сьогодні поняття “цілісний” відноситься не стільки до самої системи, скільки до способів її дослідження, що дозволяють виразити цілісність як суттєву характеристику певного класу об’єктів. У системних дослідженнях мова йде про цілісне уявлення, об’єкт; у цьому розумінні ставиться вимога особливого дослідження системи в цілому – на відміну від аналізу окремих її елементів. А тому до таких досліджень висуваються, поряд з іншими, такі вимоги: 1)елемент має досліджуватися з урахуванням його місця у цілому (цілісному); 2)властивості цілого породжуються із властивостей елементів і навпаки, властивості елементів – із цілісного.

Цілісність передбачає системно ефективні дії, спрямовані на досягнення певної мети. Мета (ціль) – це те, до чого прагнуть, чого намагаються досягти. Ціль системи визначається як бажаний стан або бажані (вишукувані) значення її параметрів [209,с.8]. Ціль (мета) у науковій літературі визначається як бажаний результат [230,с.29]; а у філології тлумачиться як “те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти”, “заздалегідь намічене завдання; замисел, намір” [231,с.611, 612]. Тобто, ціль системи – це передбачуваний, прогнозований, найбільш оптимальний її стан чи результат. Зазвичай вона виражається через цільову функцію, так як може існувати і, як правило, існує ієрархія цілей.

Таким чином, мета – це той результат, стан, якого має досягнути система у процесі свого функціонування. Метою може бути як певний стан системи, так і результат, продукт її функціонування. Тільки відносно своєї мети об’єкт виступає як система. Обрана мета зумовлює, детермінує відповідні функції, а через них – і структуру системи, адже без структури сукупність необхідних елементів є тільки складом системи, а при наявності структури з’являються і зв’язки між елементами.

Окремі автори повну (тобто необхідну та достатню) сукупність елементів системи називають складом (тобто набором елементів, взятих поза структурою системи) [217,с.17]. І хоча поняття “склад системи” є необхідною, але не достатньою характеристикою системи. Тому до понять системного аналізу введено поняття “структури системи”, так як структура виконує роль системоутворюючого фактору і співвідноситься з поняттями “елемент”, “зв’язок”.

Деякі філософи визначають структуру як “спосіб поєднання і взаємозв'язку частин в цілому” [153,с.45], як визначену впорядкованість певних взаємозв'язків та взаємодій предметів, явищ, процесів [232,с.10]; інші під структурою розуміють відношення, ототожнюючи його зі зв'язком [233,с.50-51].

Більшість визначень поняття структури дається через зв’язки та відносини [234; 217,с.18]. Самі ж елементи в дане поняття не включається. Однак такий підхід не розмежовує статику і динаміку зв’язків у об’єкті, що є найсуттєвішим моментом у структурному “зрізі”. Структура ж є сукупністю стійких взаємозв’язків, що забезпечують цілісність об’єкта, збереження основних властивостей при різних внутрішніх та зовнішніх змінах [189,с.14]. Стійкість є характерною особливістю структури взагалі. У структурному аналізі важливим є не тільки вияв стійких у часі елементів, але й зв’язків, які характеризують стійкість системи та проявляються в цілісних властивостях останньої. Це дає підставу деяким авторам визначати структуру як стійку єдність елементів, їх відносин і цілісності системи або як склад елементів та постійні зв’язки між ними [209,с.7; 208,с.145], як організацію елементів, взаємозв’язок складових частин цілого [225,с.432]. Отже, структура – це елементи і стійкі зв’язки між ними, що утворюють цілісне явище (систему) [235,с.49].

Саме структура виділяється як центральна ланка в системному аналізі. В багатьох системних дослідженнях обов’язково відзначається як елементно-структурний аспект (статичний або синхронічний), так і функційний (динамічний). І якщо під категорією “структура системи” (від лат. structura – будова, порядок, зв’язок) розуміють внутрішню організацію системи, то поняття “організація” (від пізньолат. organizo – надаю стрункого вигляду, влаштовую) розкриває внутрішню впорядкованість елементів цілого, а також сукупність процесів, що ведуть до встановлення взаємозв’язків окремих частин системи. Тому система характеризується просторовими, часовими та цільовими властивостями. Система стає цілим лише тоді, коли її елементи, що мають відповідну просторову, часову та цільову організацію, є структурно взаємозв’язані. Отже, при структурному аналізі важливим є виявлення основних видів структурних зв’язків між елементами, завдяки яким система набуває цілісності та здатності функціонувати.

Категорія “зв’язок” відображає взаємне обмеження стосовно поведінки об’єктів (елементів), що створює залежність між ними.

Під одним із різних значень [209,с.5; 231,с.133; 221,с.152] поняття “зв’язок” розуміють як спосіб взаємодії, взаємозалежності явищ чи елементів певної системи. Зв’язки є виразом єдності системи, адже елементи її не є випадковим нагромадженням, а становлять єдине ціле, що існує на основі зв’язків. Взаємодія елементів виступає умовою самого процесу виникнення системи, її функціонування, зміни та розвитку. Будь-які зв’язки реально існують лише через різноманітні форми руху. Тому зміст тієї чи іншої форми зв’язку визначається природою відповідної форми руху матерії. Особливого характеру набувають зв’язки соціальні, що виникають у процесі людської діяльності.

Існують різні точки зору щодо класифікації зв’язків [208,с.138; 236,с.135-138], їх поділяють на: суттєві та несуттєві, внутрішні та зовнішні, необхідні та випадкові, прямі та зворотні, взаємні та односторонні, жорсткі та гнучкі (у суспільстві зокрема), генетичні, ієрархічні та функційні.

Особливу увагу в літературі звертають на такі їх види: 1)рекурсивний (необхідний зв’язок за правилом причина-наслідок); 2)симетричний (посилений зв’язок елементів, що породжує цілісні властивості системи); 3)циклічний (складний зворотний зв’язок).

Певна впорядкованість як зв’язків, так і самих елементів є основою функціонування системи. Категорія “функціонування” вказує на дію системи у часі. Функціонування – це процес реалізації доцільних властивостей системи, який забезпечує досягнення мети, а способи досягнення мети, що грунутються на доцільних властивостях системи, – це її функції [217,с.18].

Поряд з названою позицією існують й інші точки зору стосовно поняття функції ( від лат. functio – виконання, здійснення). Зокрема під нею у різних сферах знань розуміють “діяльність”, “дію”, “перетворення”, “призначення”, “відношення”, “роль”, “залежність однієї величини від іншої” [237,с.130] тощо. Головним у цьому багатозначному понятті є те, що функція, яка виражає діяльність доцільно організованих систем, їх поведінку, є, поряд зі структурою, системоутворюючим фактором. Будь-яка система виступає як єдність функцій та структури, які є взаємопов’язані і виражають єдину сутність (сутність цілого). Структура по відношенню до функцій є внутрішньою основою і визначає процедуру їх реалізації. Саме за функціями здійснюється включення елементів у систему. Так, у момент утворення системи її структура та функції узгоджені (система є дієвою, “працездатною”), але в процесі розвитку змінюється і структура, і функції, їх узгодженість порушується, а дієвість системи знижується. А тому функціонування системи на момент її утворення є більш ефективним, проте у процесі розвитку її ефективність може знижуватися.

Аналіз системоутворюючої ролі функції дає можливість виділити систему із середовища і дослідити її як цілісне явище (ціле).

Системний підхід має як пізнавальний (описовий) аспект, так і конструктивний (проектування систем). При використанні описових засобів зовнішні прояви системи (доцільні властивості, функції як способи досягнення мети) пояснюються через внутрішню будову – структуру (зокрема, склад). При проектуванні системи цей процес відбувається так: проблемна ситуація – мета – функція – структура (в т.ч. склад) – зовнішні умови. Ці аспекти взаємодоповнюють один одного. Так, наприклад, у процесі правотворчої діяльності при проектуванні нормативних моделей основним є конструктивний аспект; при дослідженні правової системи як “готової” конструкції у правовій дійсності первинним є описовий аспект її структури.

У власному розумінні слова будова системних об’єктів розглядається за допомогою проаналізованих вище категорій: “склад”, “структура”, “організація”, “елемент”, “зв’язок”, “цілісність”, “ціле”, “частина”. Водночас видається необхідним і розгляд різних аспектів функціонування системних об’єктів, при якому використовуватимуться поняття “функціонування”, “функція”, “мета”. До поняттєвого апарату можна також віднести й ряд інших понять, які доповнюють вищенаведені основні: “поведінка”, “управління”, “стан”, “стабільність” тощо. Такий поняттєвий апарат дозволяє провести системне дослідження будь-якого типу системи, виявити функціонування і розвиток об’єкта у його внутрішніх і зовнішніх характеристиках, розкрити не тільки принципи взаємозв’язку елементів у цілому, але й їх якісну своєрідність, тобто уявляти об’єкт як єдність форми та змісту.

Термін “форма” трактується по-різному, як-от: зовнішні межі предмета, що визначають його вигляд; зовнішній вияв явища, пов’язаний із сутністю, змістом; спосіб вияву дії; спосіб існування змісту; внутрішня структура та зовнішній вираз змісту тощо; а “зміст” тлумачиться як “те, про що говориться, описується”, “сутність, внутрішня особливість чогось” тощо [225,с.693-694; 231,с.159].

Філософські категорії “зміст” та “форми” відображають єдність суттєвих сторін явищ дійсності як певних систем у процесі їхнього функціонування та розвитку, сукупності елементів і процесів, притаманних системі та способу їхньої організації [221,с.161-162; 222,с.414-416]. У взаємовідносинах змісту і форми визначальним є зміст. Форма змінюється від зміни змісту та конкретних умов його існування; в той же час вона здійснює зворотній вплив на зміст: якщо форма відповідає змісту, то прискорює його розвиток, якщо ні – перешкоджає. У ході розвитку, наприклад, суспільства виникають суперечності між змістом і формою, які можуть завершуватися руйнуванням старої та виникненням нової форми, що відповідає змісту, який змінився.

Принципово нове бачення процесів розвитку вноситься у системний аналіз завдяки синергетиці, предметом якої є механізми самоорганізації – механізми утворення та руйнування структур, переходу від хаосу до порядку та навпаки. Вони не залежать від природи елементів та системи і є важливими для будь-якої, зокрема, соціальної системи. Виникнення нових структур синергетика пов’язує з такими умовами існування системи як відкритість, нелінійність, нерівноважність. Синергетичне світобачення є новим і наближає до нової цілісної моделі світу, який складається із взаємопереходів організації та дезорганізації, рівноваги та нерівноваги, необхідності та випадковості, динамізму та стабільності. В основному світ складається з відкритих систем, що інтенсивно обмінюються енергією, інформацією тощо з оточуючим середовищем. Розвиток світу відбувається не за лінійними законами, темп і напрям такого розвитку не задані однозначно, а тому його не можна зводити до кумулятивної поступальності.

Щоб забезпечити майбутність системи (в т.ч. соціальної), необхідно знати механізми її самоорганізації (зокрема, еволюційні правила заборони), особливо у період кризи.

Все вищесказане свідчить, що застосування системної методології до соціальних об’єктів пов’язане з певними труднощами. По-перше, соціальні системи є найбільш ускладненими та неоднорідними об’єктами дослідження. По-друге, поняттєвий апарат та методологія складалися на базі несоціальних наук, а тому є потреба їх переведення у світ соціальних зв’язків. Проте поняттєво-категоріальний апарат цього підрозділу знань ефективно використовується при дослідженні суспільства як соціальної системи.

<< | >>
Источник: Луць Людмила Андріївна. Європейські міждержавні правові системи: загальнотеоретична характеристика. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук Львів - 2004. 2004

Еще по теме методологічна основа дослідження правової системи 1.2.2. Поняттєво-категоріальний апарат системного аналізу як методологічна основа дослідження правової системи.:

  1. Зміст
  2. 1.1. Стан наукової розробки досліджуваної проблеми у вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі
  3. методологічна основа дослідження правової системи 1.2.2. Поняттєво-категоріальний апарат системного аналізу як методологічна основа дослідження правової системи.
  4. 1.3. Основні положення загальної теорії правової системи 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства 1.3.1. Правова система як підсистема суспільства
  5. 1.3.2. Поняття правової системи суспільства та її структура 1.3.2. Поняття правової системи суспільства та її структура
  6. Розділ ІЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА ЯК НАУКАІ НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
  7. Теоретико-методологічні засади
  8. 2.3. Збагачення державницьких традицій у добу Української революції (1917 – 1921 рр.)
  9. МЕТОДОЛОГІЯ ГОСПОДАРСЬКОГО КОНТРОЛЮ
  10. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Административное право зарубежных стран - Гражданское право зарубежных стран - Европейское право - Жилищное право Р. Казахстан - Зарубежное конституционное право - Исламское право - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права США - История политических и правовых учений - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминалистическая тактика - Криминалистическая техника - Криминальная сексология - Криминология - Международное право - Римское право - Сравнительное право - Сравнительное правоведение - Судебная медицина - Теория государства и права - Трудовое право зарубежных стран - Уголовное право зарубежных стран - Уголовный процесс зарубежных стран - Философия права - Юридическая конфликтология - Юридическая логика - Юридическая психология - Юридическая техника - Юридическая этика -