<<
>>

1.3. Теоретико-методологічний інструментарій дослідження

Правда, істина та об’єктивність – основні наукові цінності історичної науки. Принагідно зауважимо, що авторитетні вчені нагадували: сила аргументів залежить не від того, хто їх висуває, а від їхньої істинності.

І сьогодні не втратила значення ця знехтувана, на превеликий жаль, нашими сучасними істориками формула, згідно з якою при вирішенні будь-якої і передусім суспільно-історичної проблеми «більше значення слід надавати силі доказу, ніж авторитетові», який його висуває. Стародавній філософ Марк Тулій Ціцерон пояснював це так: «Тим, які хочуть навчитися, авторитет учителя здебільшого навіть завдає шкоди, бо вони перестануть самі міркувати, а незаперечними вважають лише судження тієї особи, яку вони поважають»[1251, с. 18]. Як відомо, історики В. Антонович, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський і багато інших не сприймали не лише авторитаризму в науці, а й зворотного його боку – догматизму, закликаючи підходити творчо до розв’язання кожної проблеми, спираючись передусім на власний розум, на здоровий глузд. Хоча, з іншого боку, обмін науковим досвідом завжди допомагає «вчителям» підвести підсумки своїх пошуків і досягнень, а «учням» – засвоїти еволюцію творчої думки і підняти науку на новий, більш високий щабель. «Учні» в деяких випадках випереджають своїх «вчителів»: вони виховуються в більш складних умовах, над ними менше тяжіють гальмівні традиції минулого, але все-таки «вчителі» можуть багато чому навчити молоде покоління, зокрема, як уникнути старих помилок та швидше засвоїти перевірені життям методи.

Видатні історики України прагнули до використання наукових методів, обережного і чесного ставлення до науки, гаряче повставали проти внесення будь-якої тенденційності в наукову роботу, дотримуючись суворого обгрунтування всіх висновків та точних джерел. Характеризуючи діяльність того чи іншого державного або громадського діяча, треба враховувати історичну епоху, у якій він жив, і це повинно викликати більш об’єктивне і спокійне судження про давно минулу боротьбу.

Крім того, якими б не були наші симпатії стосовно тих чи інших історичних діячів і явищ, історична неупередженість повинна бути вище цих симпатій: «Amicus Plato sed magis amica veritas (Платон, нам друг та істина дорожча)», – промовляє стародавня мудрість.

Академік В.І. Вернадський вважав, що кожне нове покоління дослідників переписує історію науки наново не тому, що змінюються запаси наших знань. У минулому вони знаходять ідеї та методи, що відповідають нинішній дійсності, але які були не помічені або відкинуті їхніми сучасниками. Помилки, зауважував учений, постійно знаходяться в історії науки і примушують обережно і уважно ставитися до панівного світогляду. Науковий світогляд і дані науки повинні бути доступні повній критиці всякого, критиці, яка виходить із принципів наукового дослідження і спирається на наукові істини. І тут відкривається широке поле для прояву наукової індивідуальності. До того часу, поки дані наукового світогляду не складуть наукової істини, або істинність цих даних не може бути доведена, вони можуть і повинні піддаватися критиці [106, c . 52,53,169]..Тому сьогодні гостро стоїть питання нового осмислення подій, що мали справді доленосний характер. Історія не вмирає з минулим поколінням, а продовжується наступними, вбираючи тисячолітній досвід розуміння добра і зла.

Історія, за словами М. Грушевського, повинна «служити перемозі і закріпленню ідей і настроїв гуманності і демократизму». Тому «зовсім не бажано нашій країні дістати покоління національних нарцисів, хвалькуватих і самозалюблених» [259, с. 183,186,189], що приведе до втрати всякої об’єктивності. У результаті на не науково підготовленого читача, який не завжди спроможний відрізнити правду від вигадки, падає злива псевдопатріотичної сфальсифікованої «інформації», яка деформує історичні традиції нації та викривляє її майбутні перспективи. Якби в нашому минулому все було так добре і гарно, як намагаються репрезентувати багато авторів, то Україна і український народ певно не були б у такому непривабливому становищі, в якому вони опинилися на сьогодні.

У сучасних умовах чимале значення для вивчення та пропаганди державотворчих традицій мають погляди М.С. Грушевського щодо проблеми організації влади в державі. У брошурі «Хто такі українці і чого вони хочуть?» патріарх української історичної науки звертає увагу на те, що Україна має стати демократичною республікою, у якій її громадянам були б гарантовані всі права і свободи. «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не каверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, немає бути іншої власті, тільки з вибору народного! Се називається устроєм демократичним – щоб народ сам собою правив. Як у селі все має становити вибрана сільська рада, а правити виборча сільська управа, так має бути в повіті, в губернії і всім краю» [259, с. 116].

Сучасних дослідників хвилює питання: «Чому ж повсюдно всю владу в суспільстві беруть люди, які за своєю природою не повинні та й не здатні керувати, не тільки суспільством, але і власним життям?». Сучасна Європа не зможе зітхнути спокійно доти, доки її доля не перейде до рук по-справжньому сучасних людей, які могли б у теперішньому моменті відчути пульсацію минулого. Тому є необхідність глибоко засвоїти уроки історичного досвіду людства, щоб уникнути помилок минулого, щоб не повернутися в минуле.

Актуальними сьогодні можуть бути твердження В. Липинського про правову українську державу, про її громадянина, як «чесного українського урядовця – не злодія і не хабарника, чесного хлібороба – не глитая, чесного робітника – не чрезвичайника, чесного промисловця – не визискувача і не обрізувача «купонів від анонімних акцій», «чесного купця – не спекулянта, чесного інтелігента – не шарлатана, чесного політика – не кар’єриста і не демагога»[611, с. 109]. Інакше може повторитися наша традиційна біда, коли «провідна верства перекинулася до сильніших сусідів, а народ піклувався одиноким: аби ж якось вижити». Хочеться ще раз підкреслити актуальність міркувань В.Липинського стосовно сучасності, коли первинне нагромадження капіталу в Україні відбувається за рахунок нечуваного пограбування основної маси населення відверто кримінальними структурами, зрощеними мафіозними зв’язками зі старою номенклатурою, що разом ведуть боротьбу і за політичну владу.

В. Липинський пророче застерігав, що переможці політичної сварки в Україні визискуватимуть народ із ще більшим цинізмом, ніж їхні попередники. Витрачені на виборчу кампанію кошти намагатимуться повернути ті, хто, їх втративши, переміг, а ті, хто їх не мав, після отримання влади намагатимуться збагатитися.

Розглядаючи проблему відображення в історичній науці національних традицій державотворення, слід, напевно, дещо по-іншому розглянути концепцію історії України, з’ясовуючи її, передусім, з позицій української державницької ідейної традиції, беручи до уваги, насамперед, «період, що передував утворенню Київської держави», «епоху державного життя», «литовсько-польську епоху», «занепад козацтва і українського життя», «українське відродження» та ін. Теза «Київська Русь є першою формою української державності» для М. Грушевського стає найважливішою точкою відліку в обгрунтуванні не тільки культурних, а й політичних змагань українства в боротьбі за самовизначення України. Отже, маючи за собою славну історію Київської Русі, український народ замість того, щоб принижено благати «визнання» за ним статусу «дозрілого» власного політичного розвитку, з повним правом вимагає відновлення своєї тисячолітньої «державницької традиції» (див.: [1204]). Тут М. Грушевський – учений поступається місцем М. Грушевському – політикові, але з точки зору його української ідеї, позиція вченого є цілком закономірною.

Своїми дослідженнями, фундаментальними і прикладними, учені-історики засвідчили здатність, навіть у найскладніші періоди, створювати праці справді європейського рівня. Вони різні щодо методологічних підходів застосування наукового інструментарію, джерельної бази, але у них є спільне: вони переконливо засвідчують, що існує держава Україна, її народ, який має давню і стійку етнодержавну традицію і позитивний досвід, чи то часів Київської Русі, Б.Хмельницького, Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії, ЗУНР, Карпатськї України чи то Радянської України, і ми цей досвід можемо і повинні творчо використовувати на нинішньому етапі державотворення. Чим швидше ми засвоїмо цю аксіому, тим менше допускатимемо помилок.

Висвітлення історичною наукою національних традицій державотворення передбачає з’ясування суті і змісту поняття «національна ідея». Ще визначні мислителі минулого М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Ю. Бачинський, В. Липинський та інші відомі діячі українського відродження визнавали необхідність існування національної ідеї в державотворчому процесі. В.Липинський із болем писав про відсутність національної єдності серед українців, притаманні їм гострі внутрішні суперечності, розподіл їхніх сил на різні, нерідко ворогуючі між собою політичні табори.

І сьогодні проявляється відсутність ідеології «української мрії», здатної об’єднати народ, наповнити смислом його політичне життя. Хоч і активно на сьогодні культивується проблема «державницької ідеології», але, на жаль, «державницька ідеологія» не має за собою домінуючих політичних сил, які виробляють відповідну ідеологічну «матерію», немає достатнього зв’язку державних установ із політичними силами, ще не вироблені основні цілі, методи, стратегії українського державотворення, а політична, правова, філософська думка ще не поставила в основу своєї діяльності розробку саме цих основоположних засад (див.: [1204, с. 145]).

Очевидно, слід виходити з того, що національна ідея має бути універсальною і загальноприйнятою для всіх громадян України. Кожна держава та її народ прагне сформулювати ідею, притаманну тільки їй і підтримувану її громадянами. Як правило, національні ідеї віддзеркалювалися в двох-трьох ключових словах: «американська мрія», яка визначає Америку як суспільство рівних можливостей з притаманним йому індивідуалізмом і динамізмом, «величність Франції», яка імпонувала власній гідності цього народу. Росія також мала національні ідеї, чи такі, які вважалися національними: «Москва – третій Рим», «Православ’я. Самодержавність. Народність». Російсько-імперська ідеологія базувалася на постулатах єдиного східнослов’янського племені (а саме єдиної мови, культури, віри, держави), Київської Русі як спадщини Великоросії та неминучості довічного «возз’єднання» Росії, Білорусії, України. Ця ідеологія впроваджувалася урядовими вердиктами, і всіма засобами освіти, науки, мистецтва, отже, була підступно-агресивною. Об’єднувальною стала національна ідея «соціалізму з китайською специфікою» для КНР.

Для України, як наголошував М. Грушевський ; «Реалізація національної ідеї в її універсальній сутності; торжество народовладдя, рівності, справедливості і свободи». Очевидно, що розуміння національної ідеї ґрунтується на глибоких історичних традиціях, які ведуть свій родовід з життєдайних джерел Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Козацької держави. Це ідея сильної і процвітаючої України, ідея державності, патріотизму і солідарності, ідея духовності, конституційного порядку, громадянського миру і злагоди, ідея справедливості та добробуту; ідея відкритості світу.

Отже, українська національна ідея ґрунтується на історичних традиціях. Наприклад, історизм української ідеї Я. Калакура вбачає в тому, що, по-перше, українська ідея є продуктом історичного розвитку українського народу, невід’ємною частиною його суспільно-політичного, духовного і культурного життя, виявом національної самосвідомості. Українська ідея – це не лише категорія ідеології, а й спосіб мислення, могутній духовний фактор, світоглядний чинник, який матеріалізується в змаганнях українського народу за волю і незалежність. По-друге, з позицій історизму та за допомогою його методів можна простежити, коли і як зародилася українська ідея, які основні етапи на своєму шляху пройшла, чим стала сьогодні, хто стояв біля її витоків, розвивав, збагачував, утверджував, обороняв, боровся за її реалізацію. По-третє, історизм відкриває простір для з’ясування як загальних тенденцій формування національної ідеї, властивих усім народам, так і найхарактерніших рис і особливостей української ідеї, її визвольного характеру, гуманізму і демократизму, державотворчої спрямованості, християнської традиції [448, с. 37].

Можна припустити, що національна ідея – це не етнічна категорія, а державно-політична, яка має історичну ретроспективу. Очевидно, вона повинна бути не вузькою, або досить загальною, але близькою і зрозумілою не тільки для етнічних українців, але й для українців російських, білорусів, татар, угорців, румунів, болгар, євреїв та інших народів, для яких Україна є батьківщиною. Досвід європейського демократизму показує, що ідея державності не може набути чинності, якщо не є національним пріоритетом. Ідея повинна сконцентрувати увагу нації на суспільстві і громадянинові, а також на соціальній політиці держави. Напевно, що цю ідею повинен сформулювати дійсний лідер нації, якого буде сприймати більшість населення, він повинен бути авторитетом у минулому і сучасному, бачити переконливі перспективи на майбутнє, мати свою команду інтелектуалів-державників, патріотів, які знають, куди вести націю, розраховуючи на її мудрість і бажання створити, спираючись на власні сили, державу гідну свого народу.

На сьогодні актуальним завданням є розробка і введення в науковий обіг поняття «державницька ідея» як підгрунтя національного розвою, важливої детермінанти пробудження народу, національного поступу, а також понять «державницький інтерес», як цілком природного права на особисте виявлення свого власного інтересу; «національна безпека», яка співвідноситься зі ступенем захищеності інтересів і прав особи, народу, держави від зовнішніх і внутрішніх небезпек.

Очевидно, що розробка та практична реалізація проблем, які пов’язані з «національною ідеєю», «державницькою ідеєю», «державною ідеологією», «державницьким інтересом», «національною безпекою», і повинні ґрунтуватися, передусім, на розумінні наших віковічних народних традицій, актуалізації понять, які використовував М. Грушевський. У нашій історичній науці ця проблема майже не досліджена і потребує ґрунтовного висвітлення.

Розбудова суверенної Української держави вимагає консолідуючої ідеї, прийнятної для всього її поліетнічного населення. Через відсутність такої ідеї державотворчий процес гальмується, постійно наштовхується на серйозні перепони. Заяви про те, що національна ідея у нас не спрацювала, видаються вкрай некоректними. Йдеться лише про те, що національна ідея на сьогодні ще не стала загальнонаціональним надбанням. Крім того, необхідно констатувати відсутність концептуально оформленої національної ідеї. Головне завдання, яке постає при цьому, визначення її змісту, щоб зробити національну ідею загальносприйнятною. Не менш важливим є і ліквідація відмежованості національної ідеї від реального життя держави, вирішення проблем органічного поєднання її з державотворчою ідеєю, усвідомлене сприйняття цих ідей та активна діяльність усього народу України стосовно втілення її в життя [1225, с. 193].

Останнім часом дослідниками здійснено спробу комплексного політико-правового підходу до феномена національної ідеї та сучасного етапу державотворення. Акцентується увага на тому, що, не зважаючи на пануючий у демократичних суспільствах принцип ідеологічного плюралізму, кожна країна має свою державницько-правову ідею, яка об’єднує весь народ і має загальнонаціональний характер. Автори доводять необхідність домінування суспільної злагоди й солідарності над радикалізмом в українському суспільстві і поєднання ліберального, націонал-демократичного та соціал-демократичного політичних чинників у національній ідеї. Будь-яка національна ідея, що справді заслуговує на увагу, завжди повинна мати державницький характер. Як чинники становлення змісту національної ідеї розглядаються громадянське суспільство, світ людини, державність, демократизм, національні традиції [677].

Сучасні дослідники вдалися до розробки теоретичних проблем формування національної, державницької ідеї українського народу. У публікації Д. Дмитренко [325] розкрита роль національної ідеї як інноваційної стратегії розвитку держави. М. Жулинський [371] з’ясував значення національної ідеї в ідеологічній системі державотворення. А. Захарчук [395] дослідив становлення феномена ідеї української державності через призму політичної антропології. Я. Калакура [ 448] сформулював національну ідею як українознавчу проблему в контексті історизму. Ю. Сиволоб та В. Солдатенко [1013] з’ясували передумови і зародження національної ідеї. В. Солдатенко, В. Крижанівський, Ю. Левенець [1076] уклали спеціальний історичний нарис про українську ідею. Б. Сушинський [1128] розкрив проблему нації та національної ідеї в контексті історії України. Вчені-історики за редакцією І. Кураса підготували збірник нарисів про перші речники української ідеї [1195]. До питання про українську національну ідею була звернута увага В. Хоменко [1241].

Українські вчені, дотримуючись принципу історизму української ідеї, вдалися до конкретних періодів її формування. Р. Іванченко [405] торкнулася державницької ідеї давньої України-Русі. В. Задунавський [383] окреслив становлення української національної ідеї в руслі козацьких традицій. А. Бульвінський [94], В. Смолій та В. Степанков [1045] розкрили проблеми формування, еволюції та реалізації української державної ідеї в ХVІІ – ХVІІІ ст. М. Кармазіна [461] дослідила ідеї державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). О. Копиленко [509] розкрито «українську ідею» М. Грушевського. Р. Вєтров [136] окреслив державницький потенціал української національної ідеї у 1917 – 1920 рр. І. Гошуляк [239] проаналізував національну ідею в контексті соборності України.

Відсутність консолідуючої мети, усвідомлення шляхів її досягнення оберталися трагічними наслідками, вели до втрати священного права кожного народу на свободу і незалежність, можливості самостійно обирати свою долю, визначати власну історичну перспективу, утілювати омріяне в життя. Сьогодні повинні враховуватися обставини, за яких об’єднання нації відбуватиметься у відповідності з державним устроєм, частково на підставі звичаїв, частково на основі законів.

Висвітлення історичною наукою національних традицій державотворення передбачає необхідність вивчення такого явища, як «український менталітет». Це поняття, яке ще донедавна через ідеологічні причини перебувало за межами наукового аналізу вітчизняних учених, активно входить у науковий обіг, стає предметом системного аналізу фахівців різного профілю, насамперед істориків, філософів, політологів та представників інших гуманітарних дисциплін. Нагальною є потреба в дослідженні особливостей української ментальності та її впливу на державотворчі процеси. З’ясування традицій етнічної ментальності дасть можливість позбутися народові певних негативних рис, допомогти практикам правильно визначити національну політику в державі, захистити інтереси національних меншин, а також уміло стимулювати етнічні інтеграційні процеси в напрямку політичної консолідації українського народу. У зв’язку з цим доцільним є звернення до творчої спадщини українських істориків, зокрема М. Максимовича, Й. Бодянського, М . Маркевича, О. Лазаревського, М. Костомарова, В. Антоновича, П. Куліша, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Липинського та її нове переосмислення.

Важливість опрацювання проблеми, пов’язаної з феноменом українського менталітету викликана тим, що історія нинішнього етапу українського державотворення – четверта історична спроба побудувати власну державу – виявляє глибокі суперечливі тенденції соціально-політичного та духовного розвитку українського народу. Принципово важливою є та обставина, що формування сучасного українського менталітету проходить в умовах державної незалежності України. Проте, державний лад України сьогодні є конгломератом елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади. І, дійсно, сьогодні зберігаються інститути державності, успадковані від колишнього СРСР, і робляться спроби некритичного використання тих чи інших моделей сучасного зарубіжного досвіду. У результаті – державний устрій не є цілісним і не відповідає належним чином менталітетові народу, його традиціям і звичаям.

Поняття традицій в історії українського державотворення запроваджувалися видатними істориками, зокрема «державницькі традиції» (М. Грушевський) та «державно-національна традиція» (В. Липинський). Важливість розуміння таких «традицій» пояснюється тим, що життєздатним є державний лад, який залишили нам предки, які дбали про свою державу, і кожна держава дотримується в певній мірі своїх давніх традицій.

М. Грушевський вбачав державницькі традиції українського народу в постійному прагненні реформування державного і суспільного ладу, встановлення основ вільного громадянського, політичного розвитку та життя, завоювання політичної свободи, створення умов людського існування, просвітницького та економічного прогресу, забезпечення соціально-політичного самовизначення. “За нами, – писав історик, – стихійні, непереможні потреби нашого народу, – стримані, але не вбиті. За нами сила вікових традицій, сила інстинкту самозбереження». Крім цього, М. Грушевський у традиціях вбачав моральний стимул, засіб соціального виховання. З них, на думку вченого, вибирається кожного разу особливо те, що ціниться взагалі в соціальній діяльності людини. «Традиція є тою підставою людської солідарності, на якій живе і розвивається громадське життя» [260, с.56].

В. Липинський визначав творчу суть нашої державно-національної традиції в постійному змаганні великої і дужої української нації до здобуття вільного та незалежного, організованого та розумного національного існування на своїй власній землі. Український народ, «як громада спільною кров’ю, традицією, вихованням і працею спаяна» мав для України, на думку В. Липинського, державотворчу вартість [611, с. 29]. Він слушно зауважував : «Кожна нація має тільки таку традицію, яку вона сама по своїй історії витворила. Кожна нація може мати тільки таку форму національно-державного ладу, який з цієї традиції виростає і на який цієї традиції вистачає. Нищити свою власну державно-національну традицію, тому що в ній є недоліки й помилки, це значить... нищити самих себе. Досконалити цю традицію – тобто обережно відкидати з неї все, що в життті нації було нездоровим, і з любов’ю та пієтизмом розвивати те, що показало свою творчу силу і життєздатність – ось завдання тих, хто будує, хто творить, хто живе життям нації, хто з життям нації зв’язує своє власне життя» [611, с. 94].

Сучасний історик Я. Дашкевич вважає, що історична традиція відіграє велетенську роль в епоху національного відродження, а саме: у державному будівництві, у творенні та поширенні національної ідеї, у побудові фундаментів національного виховання, національної школи [290, с. 6] та національної історичної науки, яка мусить передати новим поколінням історичний досвід, застерегти їх від старих політичних помилок, показати, які традиції себе не виправдали.

Історична традиція завжди оточувалася шанобливістю та повагою, виступаючи в ролі авторитетного аргументу в ідеологічних і політичних дискусіях, і водночас потребувала свого подолання в ім’я дальшого прогресивного розвитку. Інколи інноваціями вважають своєрідне бажання повернути «чудове» минуле в сучасне, ним же намагаються і прогнозувати віддалене майбутнє. Історична пам’ять зовсім не передбачає копіювання якихось соціально-політичних інститутів минулого, вона тільки сприяє зв’язкам між поколіннями, хоч за своєю природою вона мінлива і вибіркова залежно від пануючих на даний час у суспільстві ідейних засад. Історична пам’ять (традиція) особливо експлуатується різними політичними партіями і групами в часи соціально-політичних і економічних криз, які в своїх інтересах намагаються висвітлити певні події і факти в життєдіяльності народу [1225, с. 34].

Отже, державницька традиція – одна із найважливіших форм передачі соціального досвіду попередніх поколінь у справі організації політики в різних сферах суспільного життя, зокрема конституційного влаштування державної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Ці традиції акумулюють у собі провідні ідеї нації ― народу, їхній менталітет, політичну і правову культуру, соціальні, економічні та духовні цінності. Традиції відображають сьогодення і тенденцією свого розвитку здатні передбачити майбутнє. Традиції можуть мати як прогресивний, так і регресивний характер. Вони є відносно сталими комплексами, що сформовані як результат взаємодії, взаємовпливу історичних, економічних, політичних, культурних, психологічних особливостей народу (етносу), які вироблені в певному світосприйманні, символіці, звичках чи модусах мислення та поведінки.

Таким чином, національні традиції українського державотворення це відносно сталі комплекси, що сформувалися історично як результат зародження і розвитку державності українського народу, його багатовікової боротьби за національне визволення, свободу і незалежність, за цілісніть і соборність України. Вони втілюють ментальні, психологічні, світоглядні, культурно-духовні та інші особливості українського етносу, сформовані та збережені в контексті національного світосприйняття, звичаїв, поведінки, сисмволів тощо. Завдяки національним традиціям у політичній історії існують зв’язок, спадкоємність, через які елементи політичної спадщини включаються в реальні політичні процеси тими своїми аспектами, які відповідать новим умовам. Традиції здатні відігравати як творчу, так і деструктивну роль у суспільстві. Гідним наслідування є ті, що діють на благо того чи іншого народу.

Доцільно погодитися з тими дослідниками, зокрема А. Лясотою, яка вважає, що на сьогоднішній день національні (політичні) традиції як самостійний феномен, залишаються, на жаль, недостатньо вивченими. У політичних імплікаціях розгляд традицій здійснюється так: – ідеологічна традиційність, де традиціям відводилася роль основоположної системоутворюючої цінності, особливо в рамках консерватизму; державницька традиційність, яка пов’язанаа з пошуками тих національних цінностей, котрі б сприяли процесу державотворення та інтеграції багатоскладових суспільств; – транзитивна традиційність, яка визначає традицію як форму суспільного (політичного) устрою, яка потребує модернізації; – культурна традиційність, яка розглядається як найважливіший елемент політичної культури, який виконує функції інтеграції, регуляції, наступності, легітимації.

Основним методологічним орієнтиром нашого історіографічного дослідження є визначена Конституцією України національно-державницька парадигма, згідно з якою традиції мають багатовікову історію українського державотворення, а держава розглядається як найважливіша форма реалізації народного суверенітету, народ же є джерелом державної влади. Наука, зокрема історична, як важливий атрибут державності, має сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури. Важливим є також методологічне застереження М. Грушевського про те, що історія повинна слугували перемозі та закріпленню ідей, настроїв гуманізму і демократизму [260, с. 232]. Однак, є сенс ураховувати ту обставину, що логічні та методологічні правила не створюються довільно, а виробляються відповідно до матеріалу і спеціальних знань, які ставить собі за мету та чи інша наука.

Багато часу, коштів і зусиль потрачено, наприклад, не на наукове вивчення, а на беззастережне «утвердження» «нового соціалістичного способу життя», «нових звичаїв та обрядів», «нової історичної спільності», прославлення «возз’єднання» та історії «колиски трьох народів», на вивчення «досвіду виховання «на революційних, бойових та трудових традиціях», величних наслідків «колективізації», «індустріалізації» та обґрунтування «актуальності» дослідження цих проблем у суспільно-політичних науках, зокрема в історичній.

Сьогодні бідьшість авторів історіографічних досліджень зовсім не розглядають радянської історіографії, оскільки там, де політика та ідеологія заступала всі ділянки суспільного життя, дуже мало було науки. Тому, з одного боку, критика цієї історіографії сьогодні виглядає кон’юнктурною, а з другого -–дуже важливо аналізувати думки, висловлені між рядками тими вченими, які зберігали громадянське та професійне сумління. Українська історична наука радянської доби була позбавлена можливості висвітлювати питання причетності українського народу до багатовікових традицій національного державотворення, порушувати проблеми зародження в українському суспільстві державницьких ідей, парламентських традицій, автономістських та незалежницьких прагнень, згубності впливу на українців «Переяславської легенди». Українській історіографії відводилася допоміжна роль при вивченні історії вітчизняної науки у вищих навчальних закладах Радянської України. Другорядність, провінціалізм, відірваність від здобутків світової історичної науки, – усе це наслідок політико-ідеологічної обмеженості, інтелектуальної ізольованості, відсутності стилю радянської історичної науки та її національних осередків [311, с. 18].

Сучасний стан історичної науки характеризується деякими тенденціями, що значною мірою впливають на її розвиток. Подолання обмеженостей формаційної концепції і використання можливостей цивілізаційного підходу, який дозволяє осягнути історію людства у всій її багатогранності, поставити в центр історичного вивчення людину (не лише її предметно-практичну діяльність, а й багатство її духовного життя), потребує залучення нових джерел. Разом з тим, просте розширення джерельної бази науки, при її важливості, – це в загалом екстенсивний шлях

Важливе місце, яке посідала і посідає історіографія в житті українського суспільства, зумовлювало звернення до її проблематики кількох дослідників із різних галузей знань: істориків та археологів, фахівців з історії вітчизняної етнографії, географії, суспільно-політичної думки, філософії, культури загалом. Прикладом такого підходу може бути Володимир Антонович, який працював у різних наукових галузях: археології, етнографії, історії та ін. В історика, як представник однієї з суспільних наук, сформульовані наукові погляди під впливом загального стану інших суспільних наук, зокрема філософії, права та економіки. Було б дивним вимагати від кожного історика новизни в його загальному уявленні про історичний процес.

Особливу роль при вивченні української історіографії відіграє теорія державного будівництва, яка покликана відобразити специфіку та загальні закономірності історичного розвитку. Вона дозволяє одержати загальні уявлення про характер взаємодії історичних знань із громадсько-політичною думкою, іншими гуманітарними науками, з’ясувати умови розвитку історіографії.

Корисний також зв’язок історіографії з політичною філософією, яка порушує проблеми устрою в суспільстві, критерії оцінки суспільних інституцій і вивчає можливості цих критеріїв сприяти виборові та утвердженню того чи того державного ладу. Поєднання з політичною філософією сприятиме втіленню принципів справедливості та доброчесності, визначенню тих традиційних інституцій, які потрібні для координації державного життя, розвитку радикальних реформ та окремих політичних структур.

Досліджуючи проблему національних традицій державотворення українського народу, важливо дотримуватися принципу історизму, усебічності, об’єктивності та наступності, залучити методи пізнання, зокрема історіографічного аналізу, синтезу, системного, проблемно-хронологічного, порівняльного. Ці методи дослідження дають змогу: по-перше, простежити процес кількісного та якісного накопичення сучасними істориками знань з проблем, які відображають національні традиції державотворення, окреслити основні напрями досліджень та методи, які використовували вчені, визначити рівень і масштабність залучення історичних джерел; по-друге, досліджуючи загальну проблему вивчення національних традицій державотворення, доречно застосувати функціональне розчленування в напрямі дослідження законодавчої, виконавчої та судової влади; по- третє, вивчаючи національні традиції та їхні функціональні елементи, слід дотримуватися ретроспективного (історичного) аналізу згідно з визначеною періодизацією національного державотворення та історіографічного процесу; по-четверте, звернути увагу на історичну роль українського та російського козацтва, відображення цих феноменів в українській, російській та зарубіжній історіографії.

Якщо конкретно торкатися відображення в сучасній українській історіографії порівняльного методу та його значення для вивчення національних традицій державотворення, то значний інтерес представляють наступні публікації: Вячеслав Липинський і Михайло Грушевський у дореволюційні часи (П. Сохань [1084]); Порівняльний аналіз історіософських поглядів М. Костомарова та В. Антоновича (В. Ващенко [107]); М. Костомаров і М. Погодін: в епістолярному розрізі (О. Гончар [211]); Микола Костомаров і Володимир Антонович: єдність ідей та відмінність методології (Ю. Пінчук [859]; Б. Грінченко – М. Драгоманов: діалоги про українську національні справу [255]; М. Драгоманов – І. Франко і дилема українського соціалізму (Я. Грицак [246]); До питання про відносини В. Липинського з гетьманом П. Скоропадським [А. Боляновський [71]; П. Скоропадський і М. Міхновський 1918 р. (Ф. Турченко [1180]; Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби (В. Солдатенко [1067]; Україна і Росія: діалог історіографій [1193] та ін.

З-поміж методологічних аспектів історіографії проблеми важливе місце належить періодизації як еволюції зародження, становлення та функціонування української державності, так і самого історіографічного процесу. Адже в періодизації як способі структурування, тобто впорядкуванняі історіографічного матеріалу зацікавлений будь-який історик, незалежно від досліджуваної ним проблеми. Періодизація є також одним із дійових, з точки зору дидактики способів вивчення історії, оскільки упорядкованість основа систематики. Основними критеріями періодизації стали: кількість і якість, події і процеси, політична революція чи реформа.

Основні періоди зародження, становлення та функціонування української державності зреалізовані в наступному:

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 1.3. Теоретико-методологічний інструментарій дослідження:

  1. Спеціальні лабораторні дослідження для визначення психоактивних речовин в організмі
  2. Методи дослідження
  3. 1.2. Методологія дисертаційного дослідження 1.2.1. До характеристики методів дослідження 1.2.1. До характеристики методів дослідження
  4. методологічна основа дослідження правової системи 1.2.2. Поняттєво-категоріальний апарат системного аналізу як методологічна основа дослідження правової системи.
  5. ВСТУП
  6. РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА І ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
  7. Теоретико-методологічні засади
  8. ЗМІСТ
  9. РОЗДІЛ 1 Історіографічні, джерелознавЧІ та методологічні аспекти дослідження
  10. 1.3. Теоретико-методологічний інструментарій дослідження
  11. 1.1. Світоглядні засади та методи дослідження
  12. Дослідження пореформеного поміщицтва: досягнення й перспективи
  13. РОЗДІЛ 1 ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ ТА ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ. МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
  14. Теоретико-методологічні засади дослідження.
  15. Теоретичні засади та методи дослідження
  16. РОЗДІЛ I ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КРИМІНАЛІСТИКИ
  17. Організація руху фінансових потоків у дослідженні стану фінансових ринків
  18. РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПОБУДОВИ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ЕКОНОМІЧНУ БЕЗПЕКУ ДЕРЖАВИ
  19. 5. Наукова проблема і гіпотеза як форми мислення і наукового дослідження
  20. РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНО- ВИКОНАВЧИХ ЗАСАД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСОНАЛОМ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -