<<
>>

1. 2. Джерельний комплекс дисертації

Важливою і необхідною умовою подальшого розвитку української історичної науки є опрацювання і розробка теоретико-методологічних, методичних, джерелознавчих і власне дисциплінарних проблем історії цієї науки, пошук нових теоретико-методологічних підходів, осмислення історіографічних процесів.

Гарантом об’єктивності та правдивості висвітлення історичних подій є вивільнення істориків з-під ідеологічної закомплексованості, утвердження свободи наукового пошуку, забезпечення високого рівня професіоналізму.

Відомо, що сучасна наука ще не виробила універсальної системи класифікації та групування джерел за певними спільними ознаками, оскільки для кожної епохи, для кожного історіографічного періоду розвитку історичної науки властиві деякі специфічні різновиди джерел. Крім того, доцільно враховувати, звичайно, і проблематику дослідження, його мету та завдання.

Домінуючу групу історіографічних джерел складають наукові дослідження, опубліковані книги, брошури, статті, матеріали науково-практичних конференцій, конгресів українознавців, історіографічних читань, наукова періодика, бібліографічні огляди та рецензії. У нашому дослідженні використані матеріали конференцій присвячних: Любецькому з’їзду князів 1097 р. та його ролі в історичній долі Київської Русі (Чернігів, 1997) [637], до 1110-річчя Галицько-Волинського князівства (Івано-Франківськ, 1999) [183], Українському козацтву, його витокам, еволюції та спадщині (Вінниця, 2004; Київ, 1996) [419 – 426], до 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького ( Рівне, 1995; Київ, 1996) [58], до 340-річчя Переяславської ради [761; 838; 839], І. Мазепі та його добі (Київ – Полтава, 2008) [401], Гетьманату Павла Скоропадського (К., 2008) [190], ролі столиці у процесах державотворення (Київ, 1996) [956]. Значним історіографічним джерелом послугували матеріали Четвертого Конгресу україністів (Одеса, 1999) [726], П’ятого Конгресу україністів (Чернівці, 2002) [725], Всеукраїнських Максимовичівських читань (Черкаси, 2004) [172], матеріали діалогу української та російської історіографій [1193] та інше.

Пріоритетним носієм розвитку науки виступають монографії, тобто дослідження, присвячені в більшій чи меншій мірі історії Української держави в хронологічному чи конкретно періодичному варіанті (Київська Русь, Козацька держава, Українська державність 1917 – 1921 рр.). Монографії, як засвідчує практика, є головним каналом розвитку та поширення знань, адже вони закладають фундамент для створення узагальнювальних праць. З цього приводу можна назвати дослідження Б. Андрусишина, О. Апанович, В. Бодрухіна, О. Бойка, В. Борисенка, М. Брайчевського, В. Брехуненка, І. Верби, Л. Винара, В. Горобця, С. Грабовського, Я. Грицака, О. Гуржія, Т. Гунчака, Р. Іванченко, В. Ідзьо, В. Даниленка, Я. Дашкевича, Л. Дещинського, М. Котляра, А. Коцура, О. Кузьминця, В. Кульчицького, Я. Малика, Ю. Мицика, О. Пріцака, О. Реєнта, В. Рички, В. Смолія, В. Степанкова, О. Субтельного, П. Толочка, Г. Швидько, В. Шевченка, В. Щербака, Т. Чухліба, Н. Яковенко, Т. Яковлєвої та інших.

Важливим підгрунтям для вивчення національних традицій державотворення українського народу стали історико-правові дослідження, зокрема таких давно відомих учених, як М. Василенка, В. Гришка, Л. Окіншевича, М. Слабченка, С. Юшкова, а також представників новітньої історіографії І. Бойка, К. Віслобокова, С. Водотики, П. Захарченка, В. Капелюшного, В. Медведчука, П. Музиченка, І. Паньонка, А. Пашука, В. Сокуренка, М. Стахіва, Б. Тищика, І. Усенка, В. Цвєткова та інших.

Корисним історіографічним джерелом послугували навчальні посібники, підручники, науково-популярна та довідникова література, а також публіцистичні твори сучасних істориків. Цей різновид джерел має відповідну специфіку, зумовлену своїми функційним призначенням, науково-популярним викладом матеріалу, оскільки підручники, навчальні посібники з історії України, історії держави і права, історіографії та джерелознавства, історії політичної думки здебільшого синтезують найновіші здобутки наукових досліджень на час їх створення, що наближає їх до академічних праць.

З точки зору впливу навчальної літератури на формування суспільно-політичної свідомості, утвердження національно-державницької ідеї їм належить пріоритетне місце. У досліджуваний нами період більшість навчальних посібників з історії України, історії права і держави, української історіографії, політології створювали провідні науковці. Саме їм відводилася визначальна роль у підготовці статей з історії до енциклопедій та словників, зокрема історичних [653; 1208], козацьких [1124; 1224], юридичних [1326], політологічних [876], енциклопедій українознавства [358], довідникових видань. Наголосимо на тому, що публіцистика нерідко дає первісне відображення й узагальнення явищ історичної науки.

Важливим історіографічним джерелом стали підручники та посібники з історії України Д. Багалія [31], Д. Дорошенка [345; 346], О. Бойка [69], М.Брайчевського [80], П. Магочія [644], О. Субтельного [1123], а також О. Гуржія [277], Н. Яковенко [1334] та інших. Об’єктом уваги стали посібники та нариси з українського державотворення, авторами яких стали С. Грабовський [243], Я. Грицак [250], Т. Гунчак [264], Р. Іванчеко [406], В. Ідзьо [410; 411], М. Котляр [530], А. Коцур [537], Я. Малик [654], Р. Млиновецький [733], а також посібники з політичної історії А. Кудряченка [573], Г. Швидько [875], нариси з української політології В. Потульницького [890], філософії історії за редацією І. Бойченка [1236], Ю. Вільчинського [150] та інших. Серйозним підгрунтям для дослідження стали історіографічні праці І. Загорного [381], Л. Зашкільняка [396], Я. Калакури [451], І. Колесник [491], А. Коцура [538], В. Коцура [539], М. Марченка [658], а також з джерелознавства історії України О. Богдашиної [59], В. Воронова [168], Я. Калакури [418], М. Ковальського [311], C. Макарчука [651] та інших, а також нариси з історії становлення нації С. Єкельчика [357], етнічної історії України П.Толочка [361] та звичаїв нашого народу О.Воропая [170].

У процесі дослідження були використані авторитетні підручники та посібники з історії держави і права України, авторами яких стали: В.

Журавський [373], В. Заруба [392], П. Захарченко [394], В. Іванов [402], В. Гончаренко [429], А. Рогожин [430], А. Чайковський [431], В. Капелюшний [458], О. Кузьминець [575], В. Кульчицький [581], П. Музиченко [744; 746], Г. Одінцова [782], Г. Швидько [1301], а також хрестоматія з історії держави і права [1244].

Автор дослідження виходить із того, що своєрідним і важливим історіографічним джерелом і водночас жанром історіографічних дискурсів повинні виступити бібліографічні довідники та огляди історичної, правової, політичної літератури, рецензії на наукові дослідження. Тому вважаємо за доцільність використання матеріалів Книжкової палати України, Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського, Історичної та інших бібліотек, які регулярно видають бібліографічні покажчики, зокрема історико-, юридично-, політично-тематичні інформаційні матеріали, що дають уявлення як про кількісні параметри праць, так і про їхню тематичну спрямованість.

Огляди книг і рецензій містять оцінку фахівців тих чи інших проблем, зокрема історіографічну. Доречно зауважити, що одним із показників ефективності може бути облік використання результатів дослідження в навчальній практиці, їхнє застосування в оригінальних працях послідовників і опонентів, у створенні й підтримці наукових шкіл і напрямів. У цьому плані, як на нашу думку, доцільно вказати і на недолік: рецензування праць колег здійснюється від випадку до випадку, на сторінках історичних журналів йому не надається належної уваги. До речі, у таких виданнях, як «Annales», «Speculum» і більшості інших престижних журналів на Заході до половини обсягу випуску, перевага надається рецензіям та історичним оглядам. Там і лежать ключі і до інформації, і до її оцінки. Щоб налагодити хоча б анотування вітчизняних і зарубіжних публікацій доцільно по можливості залучати наукову молодь, потурбувавшись і про матеріальне заохочення.

У нашому історіографічному дослідженні було використано близько 70 рецензій провідних вітчизняних та діаспорних учених, авторами яких стали Б.

Андрусишин [8], І. Бойко [64], В. Борисенко [76], Б. Брехуненко [86], А. Буравченков [97; 98], І. Верба [117], Д. Вирський [146], Л. Войтович [158], О. Гуржій [271], В. Даниленко [286], М. Дмитрієнко [327], В. Курило [588], М. Кучера [593], В. Лозовий [625], С. Макарчук [649], Л. Мельник [686], Ю. Мицик [714; 715], В. Наулко [762], Ю. Овсінський [779], А. Петрик [842], Р. Пиріг [851], О. Путро [905; 906], О. Реєнт [940], В. Сарбей [984], Р. Симоненко [1016], В. Степанков [1095], П. Тронько [1176], В. Цибульський [1248], Т. Чухліб [1269], В. Шевченко [1305], В. Щербак [1323], О. Ясь [1358] та багатьох інших дослідників.

Важливу групу історіографічних пам’яток становлять джерела особового походження. Йдеться про автобіографії істориків і визначних державних діячів, їх спомини, мемуари, щоденники, листи, особові архівні фонди або приватні колекції. Тільки в досліджуваний період оприлюднені автобіографічні матеріали, щоденники, спогади, листи М. Костомарова, В. Антоновича, Д. Багалія, М.Грушевського, Д. Дорошенка, О. Оглоблина та інших істориків та громадсько-державних діячів, що містять багатий на інформацію відомості щодо розвитку та перспектики історичної науки і що важливо, причетність їх до популяризації національних традицій державотворення українського народу. Це дає слушний шанс простежити процес накопичення історичних знань та проаналізувати внесок новітньої української історіографії в осмислення важливої державницької проблеми, утвердження національної ідеї та визначити можливі шляхи її реалізації в сучасному громадянському суспільстві. У нашому дослідженні використані спогади П. Скоропадського [1030], уривки зі споминів М. Шаповала [693; 1293], мемуари колишнього посла в Туреччині О. Лотоцького [748], щоденники В. Винниченка [143], М. Грушевського [261], а також перекладені англомовні мемуари, записки, щоденники ХVІІ – першої половини ХVІІІ століття іноземців про Україну [452]. Викликали науковий інтерес листи Д. Багалія [188], М.Василенка [613], В. Вернадського [373], В.

Липинського [173], І. Мазепи [378; 647], С. Петлюри [840; 841], Д. Яворницького [338; 377] та інших. З цього приводу слушно зауважує Н. Миронець, що в міру того як дослідники почали звертати увагу на особистісний фактор в історії, став зростати їхній інтерес і до мемуарної, і до епістолярної спадщини. Предметом зацікаленості послугували публікації І. Гирича [196] щодо щоденника М. Грушевського, О. Гончара [211] про науковий диспут М. Костомарова і М. Погодіна в епістолярному розрізі, І. Заболотної [380] з листування І. Крип’якевича та М. Брайчевського, Н. Миронець [694] з епістолярної спадщини громадсько-політичних діячів України (1917 р.), зокрема про листування М. Шаповала, Н. Мтіхарян [748] про мемуарну спадщину колишнього посла в Тучеччині О. Лотоцького, Т. Осташко [802] стосовно епістолярної спадщини В. Липинського та ін.

У дослідженні використано документальні джерела: Повчання Мономаха [165], Акти та документи Галицько-Волинського князівства [586], Галицько-Волинський літопис [182], Документи Богдана Хмельницького [339], Універсали Богдана Хмельницького (1648 – 1657) [1211], Статті Б. Хмельницького [1093], документи і матеріали возз’єднання України з Росією [171], Доба Мазепи в документах [334], Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького [818], Прохання малоросійської шляхти і старшини, разом з гетьманом про відновлення прав Малоросії [903], Зібрання малоросійських прав: 1907 р. [1054], Документи російських архівів з історії України [340], Конституційні акти 1917 – 1920 рр. [504], Документи фонду Генерального секретаріату народної освіти [251], Документи і матеріали Української Центральної Ради [1202], Документи і матеріали Директорії [320], Указ Президента України Л. Кучми «Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва» [1186], Конституція України [505] та інше.

До історіографічного дискурсу залучалися ті документи державних, громадських, наукових, видавничих органів та установ, які безпосередньо або опосередковано мали вплив (позитивний чи негативний) на розвиток історичної науки, діяльність наукових центрів, інститутів НАН України, видання та поширення історичної літератури.

Сформований джерельний комплекс є цілком повноцінним, репрезентативним, таким, що дав змогу реалізувати дисертаційні завдання і розкрити надбання новітньї історіографії національних традицій українського державотворення.

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 1. 2. Джерельний комплекс дисертації:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. 1. 2. Джерельний комплекс дисертації
  4. 2.3. Збагачення державницьких традицій у добу Української революції (1917 – 1921 рр.)
  5. 1.1. Стан наукової розробки проблеми
  6. ПЕРЕДМОВА
  7. ВСТУП
  8. Історіографія проблеми.
  9. ВСТУП.
  10. Аналіз використаних джерел
  11. ВИСНОВКИ.
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -