Філософська основа правової держави була сформульована

І. Кантом, який розглядав державу як об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Обстоюючи принцип взаємної відповідальності держави і громадян за дотримання законів, філософ стверджував, що кожний громадянин повинен мати таку саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар - громадянина.

Теорія і практика “радянської правової науки” повністю суперечила цим вимогам. На довгі роки в ній затвердилося положення про безумовний “примат” держави над правом, яке розглядалося як простий інструмент державної влади. Партійно-державний апарат ставав “творцем” законів, які з легкістю могли замінятися постановами ЦК КПРС. За таких умов набули поширення формулювання на зразок: “держава надає громадянам широке коло прав”, утвердились стереотипні уявлення патерналістського типу про громадянські права як своєрідний “дар” держави народові. Так деформувалася правосвідомість народу, що й тепер є значною перешкодою у справі становлення правової держави.

Формування правової держави є загальносвітовою тенденцією. Воно вимагає послідовного втілення в практику державного врядування низки важливих принципів.

Засади (принципи) правової держави:

- верховенство права в усіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян;

- підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства;

- охорона державою невід’ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають; визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності їх честі і гідності, гарантування умов для їх захисту;

- рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

- взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, їх взаємна урівноваженість і відкритість;

- незалежність судів, наявність ефективної системи судового захисту;

- наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів.

Умовою такого контролю, як і реалізації інших принципів правової держави, є створення системи державного врядування на засадах поділу влад. Основний зміст вчення про поділ влад яскраво і переконливо висловив Ш.-Л. Монтеск’є.

Отже, принцип поділу влади вимагає, щоб кожна з гілок влади, відповідно до своєї природи, характеру функцій і призначення посідала своє, чітко визначене місце у загальній системі державно-організаційної влади і виконувала лише властиві їй повноваження. Законодавчі органи формулюють право у вигляді законів, виконавчі органи їх виконують, незалежний суд здійснює контроль за конституційністю актів законодавчої влади, законністю і правомірністю урядових рішень, дотриманням законів усіма суспільними об’єктами. Будь-яка дія влади може бути оскаржена в суді окремим громадянином або асоціацією громадян у разі порушення їхніх прав. Незалежний суд виступає гарантом законності, є провідним правоохоронним інститутом, що підпорядкований лише Конституції і законам і здатний захистити громадян від адміністративного свавілля.

Поділ влади на гілки не означає їх ізольованості. Організаційно-правовий механізм функціонування трьох гілок влади передбачає їх взаємодію, взаємоконтроль, систему стримувань і противаг з метою втримання кожної з гілок влади у межах своїх повноважень і забезпечення її незалежності від інших влад. До яких трагічних наслідків може призвести недотримання принципу поділу влади, переконливо свідчить недалеке минуле України. “Симбіоз” законодавчої і виконавчої влади, який було проголошено “перевагою” радянської системи правління, насправді дозволив перетворити

Ради в слухняне знаряддя непідконтрольного партійно-бюрократичного апарату. Так зване повновладдя Рад прикривало узурпацію державної влади партійною номенклатурою, створювало демократичний фасад тоталітарної бюрократії.

Принцип поділу влади не допускає надання виконавчим органам законодавчих повноважень. Адже у разі їх надання державна адміністрація фактично перетворюється у такий орган верховної влади, який стоїть над усіма іншими владними структурами.

Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади: громадянам дозволяється все, що не заборонено законом, а владним структурам, навпаки, дозволяється лише те, що прямо передбачено законом. Це означає, що за вільними і формально рівними між собою громадянами визначається право вступати у відносини, керуючись лише власною волею, а не чиїмись дозволами, утворювати інститути громадянського суспільства. Проте такий стан речей вимагає від громадян високого рівня правової культури, усвідомлення не лише своїх прав, а й обов’язків, поважання прав і свобод інших громадян.

Отже, правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства.