<<
>>

Місце правової доктрини в системі джерел (форм) права

У рамках загального процесу демократичних перетворень відбувається формування нових соціально-економічних відносин, продовжуються вживатись заходи щодо формування громадянського суспільства та правової держави, вдосконалюються механізми ефективного правового регулювання, забезпечення законності та правопорядку.

Здійснення правової реформи вимагає комплексного теоретичного забезпечення, що дає можливість моделювати правові процеси й прогнозувати результати правотворчих рішень, та передбачає оновлення правової системи України, зокрема, підвищення ролі правової доктрини, правового звичаю, корпоративних норм як регуляторів поведінки суб’єктів правовідносин.

Вирішення окремих правових питань за відсутності стабільного загальноправового фундаменту є неможливим . Стабільності правової системи сприяє правова доктрина. У новітніх умовах розвитку суспільно-правових відносин під впливом процесів глобалізації, зближення правових систем, піднесення проблеми прав людини доктринальні правові джерела набувають особливо великого значення. Проблеми правової доктрини виходять за межі національних правових систем, навіть правових сімей і мають глобальний характер.

Тенденція до підвищення ролі правової доктрини є характерною для сучасного права. Вона стала проявлятись останніми роками і в Україні. Проблема правової доктрини в системі джерел (форм) права є комплексною та багатоплановою. Її дослідження надає широкі можливості розкриттю потенціалу правотворчості. Це, в свою чергу, сприяє підвищенню ефективності механізму правового регулювання та здійснення його в демократичних формах.

За відсутності впорядкованої системи джерел (форм) права неможливо забезпечити правопорядок у державі. Проблема вивчення зв’язків між джерелами права, не простої сукупності, а системи джерел права, є досить важливою. Категорія «система джерел (форм) права» виражає сукупність певних структурних елементів, що розгортається в певному ряді понять: нормативно-правовий акт, нормативно-

правовий договір, правовий звичай, правовий прецедент, правова доктрина, які мають спільні риси, та, водночас, відмінності.

Джерела права в багатьох країнах складають замкнену систему. Лише офіційно (юридично) визнані види джерел можуть слугувати формою матеріалізації норми права. «Джерело - це створена або санкціонована державою певна типова правова норма» [184, с. 22].

Р. Б. Тополевський під системою джерел права розуміє сукупність всіх форм та засобів закріплення юридичних норм, взаємопов’язаних відповідними (генетичними, ієрархічно-структурними і функціональними) зв’язками, яка визначає нормативну складову галузі права, національної або регіональної правової системи чи міжнародного правопорядку [171, с. 162].

Слід зазначити, що випадків, коли в законодавстві будь-якої держави в нормативному порядку закріплюється система джерел (форм) права шляхом переліку окремих видів, досить мало.

Поняття «системи» та «сукупності» мають багато спільного, проте щодо першого, то необхідною умовою даної категорії є закономірний зв'язок, узгоджена взаємодія її складових елементів. Якісні характеристики цих елементів становлять зміст системи, сукупність закономірних зв’язків між елементами - внутрішню форму, або структуру системи.

До ознак системи джерел права відносять [118, с. 9]:

- публічність - джерела права, які в комплексі утворюють систему джерел права, ухвалюються від імені народу й діють стосовно всіх осіб, що перебувають у межах юрисдикції суб’єкта правотворчості;

- формальність - джерела права являють собою сукупність відповідним чином оформлених документів - правових актів (за винятком правових звичаїв). Причому однією з обов’язкових умов набрання джерелами права юридичної сили є наявність відповідних реквізитів (назви, вказівки місця й часу прийняття тощо).;

- ієрархічність - джерела права, що утворюють систему, розташовуються в порядку послідовного зменшення юридичної сили. Ієрархічність джерел права є однією з суттєвих якостей форми права. В ряді скандинавських країн діє концепція

невизнання не лише ієрархії, але й чіткого підпорядкування джерел права. На думку провідних науковців, не можливо стверджувати, що будь-яке джерело права наділене абсолютним верховенством по відношенню до інших, хоча для закону і характерною є тенденція його переваги.

- безпосередній зв'язок із державою - джерела права приймаються від імені держави або з її дозволу, їх реалізація забезпечується за допомогою системи державних гарантій і санкцій;

- безпосередній зв'язок джерел права з простором і часом - на відміну від системи права, що через абстрактність безпосередньо не пов’язана з будь-яким просторовим масштабом або тимчасовим проміжком часу; система джерел права формується на базі чинних у даний часовий період і в даній державі джерел права й, відповідно, залежить від цих «змінних величин»;

- внутрішня узгодженість припускає взаємозв’язок і несуперечливість джерел права;

- має об’єктивний характер: сутність об’єктивності полягає в тому, що системність форм позитивного права не приноситься ззовні й ніким не наділяється, а властива їм за їхньою природою;

- активний характер джерел права проявляється не лише стосовно правової матерії, що виступає у вигляді системи права, системи законодавства або правової системи загалом, але й стосовно безпосередньо пов’язаних з правом систем (судової, системи законодавчих і виконавчих органів державної влади тощо);

- динамічність, що знаходить прояв у таких чинниках: пряма та безпосередня дія; вдосконалення джерел права; оновлення; процеси диференціації та інтеграції джерел права.

Система джерел (форм) права, як будь-яка провідна система, також наділена такими ознаками як стабільність, відкритість, єдність і розвиток.

Джерела права завжди містять приписи загального, неперсоніфікованого характеру, розраховані на багаторазове використання протягом тривалого часу. Це дає змогу зберігати системі елементи стійкості та гарантованості у повсякденному житті.

Стабільність джерел (форм) права загалом має прояв у стійкості їхнього змісту, що забезпечується особливою процедурою їх прийняття чи виникнення, визначеним колом суб’єктів, завдяки чому вони набувають загальнообов’язковості до виконання, юридичної сили та юридичних гарантій захисту.

Для забезпечення стабільності джерел права передбачається здійснення ряду заходів, серед яких:

1) загальні - проведення продуманої державної політики, що дістане підтримку громадян і стане передумовою громадянської злагоди; забезпечення принципу розподілу державної влади й ефективна діяльність органів державної влади;

2) процесуальні - об’єктивна потреба виникнення джерела права, врахування суспільної думки та інтересів, з’ясування системних зв’язків між джерелами права та іншими соціальними регуляторами; систематизація джерел права; вдосконалення панування правотворчості тощо.

Організованість складових системи джерел права забезпечує найбільш ефективне правове регулювання та дозволяє досягти гарантованого необхідного результату. Субординаційні зв’язки джерел права визначають правила та послідовність пошуку та застосування норм в конкретних умовах, що вимагають правового вирішення. Організованість системи джерел права повинна виключати випадки відмови від правового вирішення суперечливих ситуацій на основі неможливості знаходження норми, що підлягає застосуванню. У випадках, коли система джерел права не виконує своєї основної функції - забезпечення швидкого та ефективного знаходження норми для їх застосування в конкретній правовій суперечці, можлива постановка питання про реформу системи джерел права. До складу системи джерел права мають входити такі складові, які б забезпечували суб’єктам правовідносин впевненість в легітимності та справедливості норм права, що підлягають застосуванню. Досягненню цієї мети має сприяти реформування системи джерел права за рахунок перегляду функцій між джерелами права, або ж

введення до цієї системи такого джерела права, яке б своїм функціональним навантаженням довело легітимність та справедливість норм, що в ньому містяться.

Кожне окреме джерело (форма) права має свої властивості, що визначають їх юридичну природу, роль та місце в системі джерел права, та виконує своє функціональне навантаження.

Підвищення ролі правової доктрини в системі джерел (форм) права, підтримка належного двостороннього зв’язку між правотворчістю, теорією та практикою безперечно слугуватиме зміцненню стабільності системи джерел права.

Як відомо, між елементами множини, що утворюють будь-яку систему, встановлюються певні зв’язки й відносини, які є однією з характеристик цих елементів - підсистем джерел права. Від розвитку внутрішньосистемних зв’язків залежить стабільність системи джерел (форм) права, її зв'язок із зовнішнім середовищем. Розвиток може проявлятись у якісних та кількісних напрямках. Зростання якості системи джерел (форм) права має виявлятися в досконаліших системних зв’язках і ефективнішій юридичній практиці й підвищенні рівня правосвідомості суспільства.

Стійкість джерел (форм) права проявляється у здатності системи, реагуючи на різні коливання, зберігати відносну сталість, тобто не переживати суттєвих якісних змін.

Система джерел (форм) права, як ми вже зазначали, під впливом зовнішніх факторів перебуває в русі. Відповідно окремі складові системи або система взагалі можуть змінюватись та зникати.

Всі елементи системи джерел права незалежно від рівня регулювання науковці [171, с. 163] пропонують згрупувати в три компоненти:

- установчий (первинний) компонент;

- розвиваючий (вторинний) компонент;

- допоміжний (забезпечуючий) компонент.

До установчого компоненту відносять ті джерела права, які є основними для даної системи права, які констатують, визначають даний правовий комплекс. Такими є загальні принципи права, конституції тощо. Так, наприклад, в Україні до

такого компоненту можна віднести Декларацію про державний суверенітет, Акт про державну незалежність, Конституцію (як сукупність позитивного тексту і загальних принципів), для Європейського Союзу - це статуарні акти, тобто договори між країнами-членами ЄС, згідно з якими і існує sui generis правова система ЄС, а також принципи права.

Розвиваючий компонент об’єднує ті юридичні джерела права, які розвивають, конкретизують елементи первинного компоненту. Саме в них міститься основний масив юридичних норм. До цього компоненту входять закони (за винятком Конституції, конституційних законів), підзаконні акти, правові прецеденти, доктрини.

Допоміжний компонент значною мірою визначається особливостями розвитку національного законодавства. В залежності від цього до нього можуть входити нормативні акти, письмові документи, доктрини тощо, які хоча і не мають обов’язкової сили, однак мають значний вплив на інші джерела права, опосередковуючись через правотворчі органи (зокрема так зване «м’яке право») і впливаючи на подальший розвиток системи джерел права і тлумачення певних правових норм. До нього можуть бути віднесені професійні етичні кодекси, рекомендації, міркування (opinion), керівні роз’яснення або напрямні (guidelines) програми, тощо.

В залежності від рівня регулювання функція кожного компоненту варіює.

Властивості кожного виду джерела (форми) права визначають цілісність властивостей системи, що не може бути зведена до простого складання властивостей джерел права, а є якісними ознаками цілого. У свою чергу властивості системи джерел (форм) права стають якісною особливістю національної правової системи, а їх однорідність та схожість - однією з важливих підстав для класифікації правових систем та сімей.

В залежності від способу закріплення та існування норм права виділяють наступні різновиди джерел (форм) права:

- нормативно-правовий акт;

- судовий прецедент;

- правовий звичай;

- нормативний договір;

- загальні принципи права;

- доктрина або релігійні тексти.

В межах вітчизняної правової науки розглядаються та досліджуються всі вище перераховані джерела (форми) права.

Доктрина в праві займає особливе місце; це зумовлено тим, що впродовж багатьох століть вона була чи не єдиним джерелом права, а нині впливає на законодавчу, правозастосовну, інтерпретаційно-правову діяльність.

Для того, щоб визначити місце правової доктрини в системі джерел (форм) права необхідно дослідити співвідношення усіх її компонентів. Так, нормативно- правові акти, нормативно-правові договори, міжнародно-правові акти (договори) та правова доктрина схожі в таких елементах: письмовий характер; створюються фахівцем у сфері правотворення; встановлюють чи конкретизують певну норму з метою регулювання суспільних відносин; справляють суттєвий вплив на суспільство; є формально визначені.

Усі без виключення доктринальні форми права відрізняються від нормативно- правових актів. Співвідношення даних категорій набуло актуальності нещодавно, оскільки раніше таке порівняння було просто неприпустимим та й радянська держава не створювала правових актів, в назві яких був присутній термін «доктрина». Більш витребуваною назвою для доктринальних актів була концепція. В дійсності, документи, що в своїй назві мають термін «концепція», мало чим відрізняються від інтерпретації законодавцем слова «доктрина». I перша, і друга категорія включає в свій зміст сукупність поглядів на те чи інше явище.

Наскільки доктрини та концепції як різновид нормативного акту знайшли свою підтримку в процесі правового регулювання, свідчить активна правотворча практика їх прийняття.

Визнання доктрин та концепцій судовою практикою в якості джерела права, наділення їх нормативними властивостями свідчило б про підняття цих категорій на вищий рівень в системі джерел (форм) права. Оскільки на сьогоднішній день цього

немає, то можна говорити лише про допоміжний характер правової доктрини в механізмі правового регулювання.

Прикладом цього може виступати Постанова Конституційного Суду Російської Федерації від 31 липня 1995 року, в якій було безапеляційно визнано, що доктрини та концепції не є різновидом нормативного акту. Враховуючи позицію конституційного Суду РФ, доктрини та концепції будь-якого органу не наділені нормативною дією, не можуть враховуватись судами в їх практиці, в тому числі для встановлення відповідності ним визнаних нормативно-правових актів. На його думку, приймати доктрини та концепції, не наділяючи їх відповідним нормативним статусом, значить засмічувати простір невизначеними творами. Більш того, російські фахівці права вважають, що розраховувати на те, що авторитет сучасної держави може зробити такі документи впливовими, є безпідставним, тим паче, що судового захисту вони вже позбавлені [113, с. 77].

Залежність законодавця від доктрини сприятиме підвищенню якості нормативно-правових актів. Спроба правотворчих органів приймати акти-доктрини свідчить про певні тенденції. Проте якщо документи-доктрини будуть ігноруватись так само, як доктрини - наукові праці, то жодного позитивного результату не очікується. Закріплення основоположних ідей законодавцем в загальних актах має визначати наступну правотворчу та правозастосовчу діяльність.

Наявність великої кількості науково-консультативних органів при законодавчому органі має відігравати велику роль в якості інтелектуального центру. На жаль, нехтування доктринами наукового походження заклало підвалини нехтуванню доктринами та концепціями законодавця. Деякі політики наділені розумовими, теоретичними здібностями і також займаються створенням доктрини. Щоправда, доктрина політиків, як правило, спрямована на захист фракційних інтересів та не наділена цінністю наукової доктрини.

Враховуючи те, що близько століття тому право юристів, наука та судова практика були дотичними, майже синонімічними категоріями, можна говорити про стійкий взаємозв’язок цих категорій. Певні труднощі в їх порівнянні виникають тоді, коли термін «юриспруденція» в одних правових системах означає судову

практику, а в інших - правову науку. Латинський термін «юриспруденція» перейшов в інші мови, але в кожному окремому випадку піддався суттєвим змінам, що позначилося не лише на лінгвістичному, а й на змістовному боці [176, с. 44].

У вітчизняній юридичній літературі поняття «юриспруденція», або «право юристів», об’єднувало і доктрину, і судову практику, або ж ототожнювались поняття «юриспруденція» та «правова наука», «загальна думка юристів» [11, с. 82].

В результаті функціонування згаданих систем виробляються деякі спільні ідеї, які відокремлюючись, починають власне функціонування. Такий механізм зводить доктрину до узвичаєнь. С. А. Карапетян висловлювався за об’єднання понять «доктрина» та «узвичаєння правозастосовчої практики» [60, с. 44].

Підтримуємо думку В. В. Сорокіна про те, що детальний аналіз судової практики дозволяє говорити про те, що вона не має власного нормативно-правового змісту. Напрацьовуючи судову практику, суди в одних випадках беруть за основу своїх рішень власне переконання, в інших - правову доктрину. І в багатьох випадках за судовою практикою фактично ховаються типові стереотипи правосвідомості суддів [154, с. 8]. На підтвердження даної думки автор наводить цитату: «якщо юристи дійшли до думки про те, що покінчити з колізіями можливо, надавши більшість переконанню судді, тоді такий висновок значно гірший, оскільки рішення прийняте лише судом було б свавіллям» [29, с. 249].

Дійсно, в основу своїх рішень судам потрібно закладати положення правової доктрини (у випадку відсутності чіткого законодавчого регулювання). В умовах наявності великої кількості прогалин у перехідному праві положення доктрини найбільш прийнятні та «безпечні» під час вирішення конкретних юридичних колізій. Правова доктрина виступає в цьому випадку безпосередньо джерелом права, який оформлюється в актах правозастосовчої діяльності. Правотворчість суду обмежена доктринальними рамками: суддя не в змозі вільно творити право під час правозастосовчої практики, а скоріше знаходить оптимальну для даного казусу правову ідею, якій надає формально-визначений вигляд. Так, законодавство ряду країн передбачає положення про те, що в разі відсутності законодавства, яке б врегульовувало спірне правовідношення, суд використовує законодавство, що

регулює схожі відносини, а за відсутності такого законодавства - виходить із загальних основ та змісту законодавства ( Цивільний кодекс Швейцарії 1907 року у ст. 1 містить норму, що зобов’язує суддів чітко слідувати загальноприйнятій доктрині та традиції).

Наведені тези є свідченням того, що не дивлячись на схожість, дані категорії все ж таки є різними. У деяких випадках за певних умов можуть співвідноситись як форма та зміст. Судове рішення при цьому виступає формою, в яку вкладається доктринальне судження. В такому випадку дійсно доктрина виступає джерелом судової практики.

Для ототожнення доктрини та принципів права основою може бути близькість цих понять. Дійсно, юридична доктрина - це ідеї, принципи, які висновуються безпосередньо з юридичних норм, виступають фундаментом права. До того ж маються на увазі так звані нормативні принципи, які прямо закріплені в нормативних актах. Це, проте, не виключає, що певна правова ідея виникла в результаті конкретної особи і лише потім знайшла закріплення правовому акті. Вплив подібних принципів та ідей на правотворчість великий.

У вітчизняному загальнотеоретичному правознавстві продовжує домінувати точка зору, згідно з якою будь-які вихідні (керівні) положення для того, щоб отримати статус принципів права, обов’язково мають бути закріплені в його нормах. Ті ж «основні засади, які ще не відображені й не закріплені у праві, не можуть бути віднесені до числа юридичних принципів (принципів права). Вони є соціальними закономірностями, які вимагають правового опосередкування, ідеями, науковими висновками, а не принципами права» [65, с. 23].

Як зазначає німецький філософ права Р. Циппеліус, у повсякденному тлумаченні та заповненні прогалин у законодавстві знову й знову поставали питання, які не можна було розв’язати суворо догматично й логічно, застосуванням лише мовних та логічних пізнавальних засобів, оскільки законодавство «не утворює замкнутої системи й не може завершитися суто логічними засобами в такій системі» [183, с. 25].

Жан-Луї Бержель говорить про загальні принципи права як про «головні елементи в системах правосуддя» [7, с. 158]. На загальні принципи права під час своєї діяльності спираються Конституційна Рада та Суд Європейського Союзу. Джерелами права ЄС є: а) міжнародне право; б) правова доктрина (загальні принципи права, які призначені для роз’яснення і доповнення договорів та законодавства); в) судові рішення (прецеденти); г) законодавство Союзу (як основне, так і похідне).

Підставою обов’язковості норм доктринального права є авторитет доктринально-правової традиції з одного боку, конституційне та інше галузеве закріплення норм права - з другого, і преторіанське судочинство - з третього.

Для того, хто застосовує право, принципи права відіграють вирішальну роль у здійсненні аналогії права. Мова йде не стільки про вплив доктринальних положень, скільки про юридичну силу норм, в яких вони містяться. Ця сила визначається актом, в якому вони знаходяться, місце розташуванням всередині документу (наприклад, загальна частина чи основні положення, або початок глави, розділу тощо).

Крім законодавчо закріплених принципів, існують і такі, які поки що не отримали даної форми. Саме ці принципи носять доктринальний характер. Загальні принципи права - це вираз правових тенденцій, які розвиваються в глибинах нормативно розвинутого суспільного життя. На їх появу і розвиток впливають не лише норми позитивного права, а й багато інших нормативних і ненормативних чинників - мораль, політика, звичаї, наукові теорії і концепції тощо.

Твори, що є коментарями чинних нормативно-правових актів, самі по собі представляють неоднозначне явище. Традиції багатьох держав виключно високо піднімають їх авторитет. Коментар, як правило, являє собою тлумачення нормативних правових актів. Його переконливість, глибина визначаються видом тлумачення: професійне, наукове, доктринальне. Проте у будь-якому випадку автори подібних творів, як правило, знаходяться в рамках тлумачення - роз’яснення. Безперечно, більш змістовним представляється коментар, в якому поєднуються правові норми, наукове роз’яснення, аналіз правозастосовчої практики. Проте

досить часто під назвою «коментар»видаються праці інших жанрів: учбові, наукові. Поширене вибіркове викладення загальнотеоретичних відомостей, а далі друкується текст нормативного акту. Для визнання коментарю у вітчизняних умовах особливо велике значення має особистість автора, а найчастіше - відповідального редактора, автора вступної статті.

У державах англо-американського типу пошуки доктрини і сьогодні здійснюються в коментарях різноманітних кодексів, окремих законів, «анотованих версіях» (моделях) різноманітних нормативних правових актів. В цілому ця форма мала розповсюдженням в епоху становлення юридичної науки.

Проте не лише в минулому і не лише в прецедентних країнах доктрини та коментарі тяготіють один до одного.

Багато дослідників наголошують на тому, що найбільшого поширення доктрина досягає в революційний та постреволюційний періоди, коли частина попереднього законодавства відмінена або фактично зупиняє свою дію. Тимчасові прогалини в законодавчому регулюванні заповнюють доктринальні джерела. Англійський парламент у XVI - XVII ст.ст. безпосередньо керувався доктринальними положеннями з Інституцій Едуарда Кока. Монтаньяри користувались теоріями Руссо як джерелом правил для вирішення політичних завдань у часи Французької революції. В США XIX століття аналогічну функцію виконували доктрини таких авторів як А. Гамільтон, Т. Джефферсон, Дж. Медісон, Дж. Маршалл, У. Сторі та ін.

Проте потреба в доктрині існує не лише в період революцій. Століттями діяльність китайської держави, урядовців регулювала конфуціанська доктрина та частково вчення легізму. У римському праві думки провідних юристів, їх власні інтерпретації законів визнавалися джерелами права. У Середні віки визнавалося, що застосовуючи закон, необхідно керуватися «загальною думкою вчених» (communis opinion doctorum). Але оскільки дуже часто думки різних юристів з того чи іншого питання розходилися, розроблялися певні правила для визначення того, яку ж думку треба вважати загальною. Наприклад, такою думкою вважалася та, яку розділяли сім

вчених; за інших рівних умов перевага віддавалася думці найстаріших учених: юрист був тим авторитетніший, чим він старший [69, с. 274].

Неможливо очікувати від законодавця абсолютної мудрості, передбачення усіх наслідків рішень, що ним приймаються. Потреба у доповненні норм закону зберігається постійно. Вдосконалення системи права відбувається в результаті розумової, теоретичної роботи. Доктрина формує загальні поняття та категорії, які неминуче стають частиною правового регулювання. Конституційна рада Франції слідує не лише «букві», але й «деяким загальним принципам права», «республіканській традиції», «духу» Конституції, тобто правовим теоретичним основам, якими керувались її автори [75, с. 24, 37, 39].

Конституційним судом Швейцарії визнана наявність «неписаних основних свобод» [187, с. 78]. Якщо свободи неписані, то «добути» їх зміст в судовому розгляді можливо за допомогою теоретичних доробок, що призводять до створення норми.

Як і раніше, доктрина є теоретичним базисом законодавства Німеччини. Конституційний суд ФРН вважає, що «надпозитивне (неписане, незафіксоване) право зв’язує конституційного законодавця» [187, с. 78].

Підсумовуючи сказане, ми можемо констатувати, що в умовах глибокого реформування правової системи України є необхідним переосмислення традиційних підходів до розуміння системи джерел права, що існує. А тенденція до підвищення ролі правової доктрини є характерною для всього сучасного права. Це обумовлюється практичною значущістю доктрини в якості джерела (форми) права.

Правова доктрина («дух права» та зміст законодавства) є центральною ланкою, свого роду стрижнем системи джерел (форм) права. Саме правові ідеї складають найбільш глибоку основу правової матерії. Це має суттєве значення для тлумачення права та прийняття правових рішень в умовах багато численних правових прогалин. Правові ідеї спрямовують нормотворчий процес та опосередковують його результати. Загальновизнані правові ідеї безпосередньо входять до правової системи. Не потребуючи формального закріплення в силу своєї загальновідомості, доктринальні положення заповнюють пусті місця в писаному

праві та гнучко реагують на зміни суспільних відносин. Нормативно-правові акти даного періоду насичені прагматичними новелами, які в силу тих чи інших причин нездатні розкрити своїх регуляторних можливостей. А до правової доктрини як джерела права апелюють суб’єкти правової діяльності, звертаючись до формулювання: «на думку, що склалась в науковій літературі». Безперечно, доктринально стійкі юридичні цілі та принципи правового регулювання слугують поступовому перетворенню суспільства. На сьогоднішній день правова доктрина позбавлена прямого механізму реалізації положень, які в ній містяться, але завдяки втіленню в інші форми вияву права, вона може слугувати безпосередньою юридичною основою для вирішення юридичних питань. Якщо відсутній реальний механізм прямого регулювання відбувається опосередковане входження доктрини в діюче право.

Не заперечуючи провідної ролі нормативно-правового акту, слід розширити коло інших правотворчих чинників та приділяти правовій доктрині більшої уваги. Можна з твердістю вести мову про те, що в недалекому майбутньому саме правовій доктрині надаватиметься перевага як джерелу, що формує норму права.

2.3.

<< | >>
Источник: КАРМАЛІТА МАРІЯ ВОЛОДИМИРІВНА. ПРАВОВА ДОКТРИНА - ДЖЕРЕЛО (ФОРМА) ПРАВА. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2011. 2011

Еще по теме Місце правової доктрини в системі джерел (форм) права:

  1. 1.3.2. Поняття правової системи суспільства та її структура 1.3.2. Поняття правової системи суспільства та її структура
  2. 1.3.3. Типологізація сучасних правових систем світу
  3. 2.1. Поняття міждержавної правової системи
  4. 2.3. Правова система Ради Європи: загальнотеоретичні аспекти
  5. 2.4. Загальнотеоретична характеристика правової системи Європейського Союзу
  6. 2.5. Взаємодія правових систем Ради Європи, Європейського Союзу та правових систем держав-учасниць
  7. 3.2. Ідентифікація правової системи України з романо-германським типом
  8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  9. 1.1. Становлення та розвиток трудових прав людини
  10. ЗМІСТ
  11. ВСТУП
  12. Історіографія та наукові концепції розробки правової доктрини як джерела (форми) права
  13. Римське право як першооснова формування доктрини в якості джерела права.
  14. Особливості еволюції правової доктрини в романо-германській та англо- американській правових системах.
  15. Правова доктрина в сім’ї релігійного права.
  16. Поняття, основні ознаки та сутність правової доктрини
  17. Місце правової доктрини в системі джерел (форм) права
  18. Аналіз категорії «доктринального тлумачення» в контексті джерел права
  19. 3.1. Місце правової доктрини у правовій системі України
  20. 2. Тенденції розвитку правової доктрини як джерела (форми) права
- Административное право зарубежных стран - Гражданское право зарубежных стран - Европейское право - Жилищное право Р. Казахстан - Зарубежное конституционное право - Исламское право - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права США - История политических и правовых учений - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминалистическая тактика - Криминалистическая техника - Криминальная сексология - Криминология - Международное право - Римское право - Сравнительное право - Сравнительное правоведение - Судебная медицина - Теория государства и права - Трудовое право зарубежных стран - Уголовное право зарубежных стран - Уголовный процесс зарубежных стран - Философия права - Юридическая конфликтология - Юридическая логика - Юридическая психология - Юридическая техника - Юридическая этика -