<<
>>

3.1. Місце правової доктрини у правовій системі України

У сучасній українській юриспруденції спостерігаються глибокі розбіжності в питаннях джерел (форм) права. Сьогодні на етапі правотворення та правореалізації прослідковується не лише зміна змісту, а й зміна сутності окремих джерел права.

Однією з тенденцій розвитку правотворчості на майбутнє є гуманізація змісту джерел права шляхом впровадження демократичних норм та інститутів, закріплення загальнолюдських принципів права, застосування нових методів та принципів правового регулювання. Безумовно, визнання людини найвищою соціальною цінністю обумовлює необхідність врахування її участі у процесах створення та реалізації права.

Дослідження тенденцій розвитку системи джерел права України та визначення місця в ній правової доктрини обумовлюється сутністю того історичного типу права, правової системи, складовою якого вона є. Україна, як вважається, належить до романо-германського типу правових систем, який склався на основі давньоримського цивільного права і його пристосування (у поєднанні з канонічним правом, доктринальним правом університетів і місцевих норм-звичаїв) до нових національних умов при домінуванні закону серед інших джерел права. Зрозумілим є те, що основна увага дослідників приділяється аналізу нормативно-правового акту як превілюючого джерела права. Тому і постає необхідність дослідити роль правової доктрини як джерела права в Україні, проаналізувати й порівняти правову доктрину з іншими формами права й визначити її місце. Без цього практично неможливо рухатись далі у побудові правової системи України, зокрема вдосконалювати чинне законодавство та приймати нове.

Правова система України складається зі взаємопов’язаних компонентів. Серед яких законодавство, юридичні установи, юридична наука та практика, суб’єктивні

права та обов’язки, правова свідомість, правова культура тощо. Ця система має власні джерела права, що є витоками законності та правопорядку, а також механізми контролю і примусового виконання.

Практика світового розвитку свідчить, що сучасне суспільство з його складними відносинами може ефективніше бути впорядкованим за умови розвиненості всіх форм права, що утворюють єдину систему [9, с. 21]. Під час конкуренції джерел (форм) права в межах певної правової системи відбувається відбір тих джерел, що забезпечують найефективніше регулювання суспільних відносин на будь-якому етапі суспільного розвитку.

Однією з тенденцій розвитку системи джерел права України є її оновлення у зв’язку з активним проникненням доктринальних, прецедентних, звичаєвих та договірних засад у простір правового регулювання.

Сьогоднішні тенденції розвитку джерел права України обумовлені також її включенням в європейські правоінтеграційні процеси. Звичайно більшість вітчизняних авторів у висвітленні джерел сучасного українського права обмежуються здебільшого характеристикою традиційних джерел права - правового звичаю, судового прецеденту, нормативного договору та нормативного акта, наголошуючи при цьому, що останній є домінуючим джерелом сучасного права України [48, с. 293; 134, с. 93].

Погоджуємось з думкою М. І. Козюбри про те, що включення України в євроінтеграційні процеси тягне за собою істотні зміни у системі джерел права України, а тому вимагає поглибленого осмислення чи переосмислення підходів до їх розуміння [64, с. 3]. Автор зауважує, що «інтеграція вітчизняної правової системи до європейського правового простору залишатиметься мало перспективною, якщо ми й далі ігноруватимемо процеси, що відбуваються в європейському праві, зокрема, в його джерелах, та займатимемося пошуками власного «самобутнього» шляху правового розвитку в лоні «євразійської» чи особливої «слов’янської правової сім’ї», яка до того ж складається на ґрунті не загальнослов’янської культури .., а культури «трьох братніх народів». Без орієнтації на міжнародний, зокрема європейський, правовий досвід така «самобутність» - це шлях до самоізоляції.».

Найважливішим важелем входження України до Європи є вдосконалення її законодавства, адаптація юридичної інфраструктури до основоположних норм сучасної цивілізації та правил, що знайшли своє виправдання практикою.

Зрозумілим є те, що становлення досконалої правової системи в нашій країні буде відбуватися на основі як загально цивілізованих, так і власне вітчизняних традицій. На Заході правове суспільство, засноване на авторитеті, розділенні різних гілок влади та чіткому формулюванні правових норм, є сформованим. Україна стоїть на шляху будівництва такої держави. Перехідний період є довгим та неоднозначним. Створення правової держави та громадянського суспільства є набагато складнішим процесом ніж вирішення тих чи інших політичних та економічних проблем. Це в першу чергу пояснюється тим, що за відсутності правової держави та громадянського суспільства не може бути вдало проведена ні економічна реформа, ні встановлена демократія.

У зв’язку з активним процесом гармонізації та інтеграції правових систем різних країн, а також з положенням того, що зміст норм іноземного права, яке регулює відносини з іноземним елементом, встановлюється відповідно до їх офіційного тлумачення, практикою застосування та доктриною відповідної іноземної держави, значення правової доктрини як джерела права зростає. Статут Міжнародного Суду ООН відносить до джерел права доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів в сфері публічного права. А оскільки Україна визнає міжнародне право в якості регулятора суспільних відносин, тому, наслідком є те, що українське право визнає правову доктрину джерелом міжнародного права.

На сьогоднішній день в Україні правова доктрина відіграє важливу роль на етапі розроблення національних нормативно-правових актів та їх прийняття. А зважаючи, що вже декілька років відбувається правова реформа, яка має на меті оновлення правосвідомості, праворозуміння та системи джерел права, спостерігається відношення до правової доктрини як до важливого та життєдайного джерела права. Сприймаючи положення, що містяться у доктрині у вигляді тенденцій та закономірностей, законодавець приймає відповідні рішення. Правові доктрини мають велике значення на етапі розроблення законопроектів, зокрема мова

йде про підготовку пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства представниками провідних правових шкіл. Законодавча практика України має приклади їх втілення при розробленні та прийнятті Цивільного та Господарського кодексів.

За нинішніх умов надзвичайно великого значення набуває діяльність науково- дорадчих органів, завданням діяльності яких є підготовка узагальнених пропозицій щодо концептуального розвитку законодавства та їх наукове обґрунтування; забезпечення взаємодії центральних органів виконавчої влади, наукових установ та вищих навчальних закладів у питаннях опрацювання проектів законодавства. Враховуючи перебування України у складі СРСР, ми маємо відповідний досвід у їх створенні та діяльності.

Радянські дослідники в галузі правознавства - це співробітники Інституту держави і права Академії наук СРСР, Інституту радянського законодавства при Міністерстві юстиції СРСР, Інституту кримінології при Прокуратурі СРСР та інших. У згаданих установах проводилась теоретична робота, результати якої лише бралися до відома законодавцем. Якщо враховувати роль Верховної Ради СРСР як законодавчого органу, яка була декларативною, то стає зрозумілим, в якій мірі доктрина обґрунтовувала закон як вольовий акт державної влади. Дані установи мали найбагатші бібліотеки, які представляли дослідникам широкий шлях для напрацювань. Тим більше, яка б ідеологія не панувала у державі, в цих бібліотеках були зібрані численні джерела з права.

Також слід зазначити, що один з проявів доктрини визнавався органами влади та мав широке поширення в юридичній практиці СРСР. Таким проявом є розробка, видання та широке застосування науково-практичних коментарів до основних законів та кодексів держави. Науково-практичні коментарі були роз’ясненням та тлумаченням основних положень законів та кодексів, в яких автори намагались надати теоретичного обґрунтування норм права, зв’язати положення даних нормативних актів з іншими нормами законодавства, судовою практикою, робили екскурс в історію. Коментарі, видані за підтримки відомих правників, застосовувались на практиці та досить часто саме роз’яснення закону, а не сам закон

вирішували справу. Важливість коментарів була визнана державою, що підтверджується їх виданням провідними видавництвами та великими тиражами. Сьогодні коментарі до нормативно-правових актів зберегли свої позиції в юридичній практиці пострадянських країн.

На превеликий жаль, більшість наукових прогнозів-пропозицій, у тому числі з розробки законопроектів щодо вдосконалення конкретних правових норм і механізмів їх застосування, оголошуються на наукових та науково-практичних конференціях або друкуються у численних фахових виданнях юридичного спрямування, не фіксуються та не доводяться до законопроектних органів чи відомств, що займаються створенням відомчих нормативно-правових актів. Тому вчені констатують факт відсутності продуктивної взаємодії науковців та практиків. Наукові доробки, рекомендації часто залишаються на папері [62, с. 82].

Апробація й експертиза проектів - формальні, вони страждають декларативністю, авторським протекціонізмом. Порушується процедура підготовки та узгодження. Нагальною є потреба вироблення спеціальних механізмів, які б забезпечували проведення експертизи нормативних актів, створення незалежних наукових експертних рад.

С. В. Поленіна у своєму монографічному дослідженні звертає увагу на те, що Конституція Російської Федерації (1993 р.) позбавила права законодавчої ініціативи громадські організації та академію наук Росії, які були наділені таким правом діючим раніше Основним законом країни. Доцільність такого рішення в сучасних умовах є досить дискусійною [124].

Законодавець, як ніхто інший, має бути зацікавлений у досконалому праворегулюючому матеріалі. Опанування механізмом вияву та обов’язкового врахування конкретних наукових пропозицій щодо відповідних запитів соціального середовища - необхідна складова сучасного законодавчого процесу. За відсутності цього не може йти мова про становлення правової держави.

У свою чергу потреби процесу становлення українського громадянського суспільства і відповідної демократичної, правової, соціальної держави вимагають від юриспруденції визначення цілей та напрямів реформування вітчизняної правової

системи, що мають враховувати зарубіжний досвід, у тому числі міжнародно- правові стандарти. А відповідність потребам суспільства та держави - це необхідна ознака розвитку науки.

Правова реформа в Україні, що триває вже декілька років, має на меті оновлення усіх сфер суспільних відносин, у тому числі й питань праворозуміння, правосвідомості, юридичної практики та системи джерел права. Прийняття нової конституції та закріплення принципу верховенства права, відповідне оновлення всього законодавства, ратифікація Європейської конвенції з прав людини стали підґрунтям до змін у ставленні до правової доктрини як джерела права, її визнання одним із факторів правотворчості.

З огляду на те, що Академія правових наук України набула статусу державної експертної установи з наукової експертизи всіх проектів законів та інших найважливіших нормативно-правових актів, державних рішень і програм з питань формування та напрямів розвитку національної правової системи, стабільність та виваженість мають бути основними критеріями оцінки усіх правових перетворень в країні, усіх юридичних документів.

Важливу допомогу в нормопроектній і правозастосовній діяльності в Україні мають коментарі до юридичних текстів. Вони є тим допоміжним науково- практичним матеріалом, яким користуються законодавці при формуванні моделі правового регулювання та вдосконаленні нормативно-правових актів. Судді застосовують доктринальні надбання в процесі вирішення юридичних справ, особливо тоді, коли необхідно уникнути колізій або прогалин у праві. Підготовлені вченими-юристами постатейні коментарі до текстів кодексів або інших законодавчих актів не мають загальнообов’язкового характеру, але слугують кваліфікованими рекомендаціями, побажаннями того, як сприймати ту чи іншу норму права.

Погоджуємось з думкою О. Ф. Скакун про те, що учені можуть й повинні більш ґрунтовно впливати на розробку концепцій законодавчих актів, здійснювати науковий супровід їх прийняття, формувати правову доктрину [149]. Оскільки саме

через правову доктрину ідеї теорії вчених-юристів втілюються у правових приписах законодавчих актів і стають обов’язковими для виконання всіма суб’єктами права.

Правосвідомість учених-юристів та їх погляди, сформульовані в наукових концепціях, впливають на процес формування права, тому недооцінювати вплив доктрини на процеси правотворення та правозастосування.

Оскільки правова доктрина містить концептуально оформлені ідеї, принципи, що усвідомлюються суспільством і визнаються державою як обов’язкові, то однією з основних її характеристик є те, що правова доктрина виступає домінуючою науковою концепцією. Після офіційної апробації вона може бути документом імперативного характеру, який відповідає найвищому рівню в ієрархічній системі засобів правового регулювання.

Отже, правова доктрина здатна бути науковою основою державної правової політики, спрямовуючи останню на демократичну трансформацію вітчизняної правової системи. Вона також є джерелом для підготовки пропозицій щодо вдосконалення правового, методичного, науково-технічного, організаційного та іншого забезпечення державотворення. Учені можуть і повинні не лише впливати на розробку концепцій законодавчих актів, а й здійснювати науковий супровід їх прийняття та втілення в життя. Сучасна практика не може не вивчати, і найголовніше - не враховувати теоретичних висновків, які випливають з досвіду, а також не брати до уваги науково обґрунтованих рекомендацій, спрямованих на вдосконалення практичної діяльності. Особливо відчутне взаємопроникнення науки та практики сьогодні, коли відбувається розроблення стратегії державотворення та юридичного нормотворення в Україні.

Ураховуючи перспективу входження України до Європейського Союзу завданням українських правознавців (як теоретиків, так і практиків) є створення сучасної, цілісної правової концепції. Розвиток українського законодавства можна охарактеризувати як непослідовний, неспокійний час: нескінченні зміни й доповнення нормативних актів, суперечливість низки законів, поява нових галузей права. Він поєднується разом з тим з відсутністю у вітчизняній юридичній науці єдиної доктрини, що сприяла б розвитку законодавства в одному напрямку.

Правові доктрини становлять собою розмаїття форм теоретичного та методологічного вираження тих концептуальних підходів і способів осмислення політико-правової реальності, що історично склалася в рамках дослідження політики і права з позицій філософії, юриспруденції, соціології тощо [112, с. 159].

Здійснюючі правову політику на сучасному етапі розвитку держави, її суб’єкти намагаються обґрунтувати з наукової точки зору необхідність тих чи інших змін у сфері права та завдяки праву. На думку А. В. Малько, доктринальна форма правової політики переважно втілюється в проектах правових актів, в науковому передбаченні розвитку юридичних ситуацій [91, с. 14].

На сучасному історичному етапі цілі та завдання держави в різноманітних сферах життя досить докладно визначаються у документах, що мають назву доктрини чи концепції. В зазначених документах, як правило, закріплюються головні напрямки, цілі та завдання держави в тій чи іншій сфері, а також необхідні ресурси та засоби їх досягнення.

Під час аналізу назв згаданих документів, слід звернути увагу на близькість та майже ідентичність даних категорій. Доктрина є вченням, науковою чи філософською теорією, керівним теоретичним чи політичним принципом. А концепція є системою поглядів на те чи інше розуміння явищ, процесів [151, с. 173, 252]. Таким чином, доктрина пропонує більш глибокий аналіз проблемної ситуації. Проте слово «концепція» чіткіше відображає суть змісту згаданих документів, що становить систему офіційно закріплених поглядів з тих чи інших питань. Тому пропонується такі документи називати концепціями, проте їх зміст має відрізнятися високим рівнем доктринального опрацювання проблеми [19, с. 9]. На сьогоднішній день відомі й інші варіанти назв згаданої категорії документів такі як «стратегія держави в тій чи іншій сфері» або «основні напрямки політики держави» тощо.

Слід підкреслити, що усі прийняті доктрини та концепції присвячені не поточним та оперативним питанням. У них закріплюються цілі, завдання, основні напрямки та принципи проведення державної політики в тій чи іншій сфері: національної безпеки, у тому числі інформаційної та екологічної, охорони здоров’я, освіти, науки, культури тощо.

Вирішення завдань підвищення якості та регуляторних можливостей доктрин та концепцій передбачає усунення протиріч принципових положень згаданих документів законам, а іноді й Конституції.

Деякі доктрини та концепції чітко, логічно та послідовно сформульовані та структуровані, мають непоганий регуляторний потенціал. Проте більшість згаданих документів не відповідають вимогам законодавчої техніки, що висуваються до нормативних документів, зокрема,: носять в значній мірі описовий характер, надзвичайно багатослівні, неконкретні, що досить ускладнює не лише їх реалізацію, але й контроль за їх виконанням.

Важливим питанням беззаперечно слід вважати те, що і доктрини, і концепції затверджуються як указами глави держави, так і актами уряду, до того ж різної юридичної сили: постановами та розпорядженнями.

М. Костицький наголошує на тому, що українська політико-правова доктрина в контексті ідеї - ідеології - доктрини може бути потрактована як певна теоретична база для розвитку на її основі практичних правових документів, навіть галузевого права [72, с. 252]. На його думку, вона має ліберальний зміст, який є відображенням прогресивних надбань історії, і сьогодні актуалізується через концептуальне осмислення нашого власного досвіду національного життя, через самовизначення в нашій парадигмі «держава - український народ - громада - особа». І для того, щоб стати реальною теоретичною базою етнодержавотворення, ця доктрина повинна ви кристалізувати, змоделювати загальні позиції у принципових аспектах самоорганізації суспільства - законодавчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних.

Сьогодні в деяких сферах вітчизняного права розроблені вузькоправові доктрини, проте вони не пов’язані з загальними настановами, цілями, стратегічними напрямками розвитку держави і права. Наприклад, нормативно-правові акти Президента України у своїй назві містять термін «доктрина», зокрема, мова йде про Укази Президента України «Про воєнну доктрину» від 15.06.2004р., «Про національну доктрину розвитку освіти» від 17.04.2002р., «Про національну доктрину розвитку фізичної культури та спорту» від 28.09.2004р. тощо. Кабінет

Міністрів України також не поступається можливістю застосування терміну «доктрина» у своїх актах, зокрема Постановою від 7.10. 2009р. № 1307 затверджена «Морська доктрина України на період до 2035 року».

У згаданих нормативно-правових актах під доктриною розуміють сукупність керівних принципів, ідей та поглядів на те чи інше державно-правове явище. Зокрема, воєнна доктрина - це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави. В національній доктрині розвитку фізичної культури та спорту вбачають систему концептуальних ідей і поглядів на роль, організаційну структуру та завдання фізичної культури і спорту в Україні з урахуванням стратегії розвитку держави та світового досвіду.

На високому науковому рівні розроблені та обґрунтовані, але поки що не знайшли відображення у нормативних актах доктрина інформаційної безпеки і доктрина інноваційного розвитку наукової сфери [16, с. 36; 50, с. 19].

Концепція розвитку вітчизняної юридичної науки і освіти в Україні підготовлена та схвалена Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Національною юридичною академією України ім. Ярослава Мудрого, Академією правових наук України і Спілкою юристів України. Цим документом зроблено першу спробу підвищити ефективність вітчизняної юридичної науки після проголошення України 24 серпня 1991 р. незалежною і суверенною державою. В ньому наголошувалося на необхідності подолання відставання у розвитку юридичної науки шляхом «визначення методології наукових досліджень, забезпечення розробки фундаментальних наукових ідей, усунення проявів догматизму і коментування, відриву юридичних наукових досліджень від потреб практики, досягнення взаємодії вчених-юристів з представниками інших напрямів суспільствознавства, більш повного використання потенціалу вузівської науки» [161, с. 4]. Цей документ так і залишився декларацією.

Доктрина інноваційного розвитку наукової сфери України визначає мету, завдання, базові передумови, принципи, основні напрямки та необхідні ресурси для

забезпечення інноваційного розвитку наукової сфери в контексті завдань розбудови інтелектуально-орієнтованої економіки і знаннєвого суспільства [58, с. 19].

Призначенням цієї доктрини є визначення змісту та узаконення політики держави стосовно реального включення України в світовий і європейський рух шляхом розбудови економіки і суспільства, заснованих на знаннях. Вітчизняна наука повинна стати дієвою політичною силою, здатною впливати на обґрунтованість державних рішень. Пропонується при Президентові України створити Раду з питань наукової та інноваційної політики - дорадчий орган, в якому будуть представлені авторитетні вчені, освітяни, діячі культури та інші представники громадськості. Цей орган повинен відображати взаємодію наукової спільноти та особами, які приймають державні рішення, і суспільством.

Розпорядженням Президента України від 20 лютого 2006 р. наголошено на необхідності розроблення Стратегії національної безпеки України. В ньому зазначається, що Стратегія має виступати не тільки у вигляді певних методологічних і концептуальних положень стосовно національної безпеки, а й слугувати тим нормативним джерелом, на базі якого повинні формуватися інші керівні нормативні акти, що регулюватимуть суспільні відносини у різних сферах національної безпеки.

На думку О. Брателя доктриною національної безпеки у інформаційній сфері є сукупність офіційних поглядів на мету, функції, принципи та методи забезпечення національної безпеки України у інформаційній сфері. Вона має слугувати основою для формування і реалізації державної політики національної безпеки у інформаційній сфері. На думку автора помилковими є пропозиції деяких авторів щодо формування чи то концепції інформаційної безпеки, чи то стратегії інформаційної безпеки, а також інші методологічно не виважені точки зору. Правова форма даних документів не відповідає правилам законотворчої техніки, оскільки сам цей документ не відірваний від контексту національної безпеки, яка виступає родовим поняттям щодо інформаційної безпеки. Порівнювати і ставити на один щабель воєнну доктрину, стратегію економічного розвитку і концепцію інформаційної безпеки, вважає науковець, є недоречним. Хоча ці документи за своїм

змістом спрямовані на регулювання однорідних суспільних відносин національної безпеки у різних сферах, за своїм правовим змістом вони викладені у різних документах, а, отже, мають неоднакову правову силу, що є нонсенсом [16, с. 37].

Можна констатувати факт того, що загальноправової вітчизняної доктрини, яка б визначала вектор розвитку права, поки що немає, а загальні ідеали та цілі, до яких необхідно прагнути, лишаються суто декларативними. На думку В. Селіванова однією з причин відсутності ще й досі схваленої на парламентському рівні (відповідно до п. 5 ст. 85 Конституції України) державної стратегії розвитку правової системи України є співіснування правових інститутів, що народжуються, і старих, успадкованих від колишнього правового порядку, серед них юридичні методи, уявлення, норми, процеси мислення, юридичні акти тощо. Методологічно невірним є пристосування суспільних потреб до юридичних норм, а навпаки, формулювання останніх має здійснюватись з урахуванням об’єктивних потреб та тенденцій розвитку суспільства [144, с. 17]. Автор стверджує, що ефективність держави вимірюється не наявністю посиленого репресивного апарату, а її здатністю насамперед утверджувати, забезпечувати і захищати свій правовий суверенітет, задовольняти об’єктивні соціальні потреби та інтереси людини й суспільства в цілому. Одним з основних критеріїв оцінки ефективності організації і функціонування державної влади, окремих її гілок, органів є якраз не кількість ухвалених владних рішень, а насамперед ступінь задоволення суспільних потреб та інтересів. Саме тому невірним є твердження ніби основним засобом вирішення актуальних суспільних проблем має бути застосування законодавчих актів або навіть стан «диктатури закону».

Розглядаючи доктрину в широкому розумінні не лише як систему ідей та поглядів, що формують цілісне уявлення про предмет чи явище, але і як наукові праці юристів, як теоретиків, так і практиків, присвячені розгляду того чи іншого соціально значущого питання, як різноманітні висновки експертів, коментарі до законодавчих актів, правові документи, ми приєднуємось до авторів, які наголошують на провідній ролі доктрини в правотворчому та правозастосовчому

процесах. Віднесення доктрини до одного з неформальних джерел права дає змогу розглядати її в якості основи для вироблення стратегії правової політики.

На думку В. Селіванова вітчизняну правову доктрину доцільно оцінювати як певну сукупність наукових і політико-юридичних ідей і поглядів, що здобули загальні визнання і поширеність та мають визначати засади внутрішньої і зовнішньої державної правової політики України. Саме тому вітчизняна правова доктрина прямо пов’язана із юридичною наукою та юридичною практикою. Створення теоретичних засад впровадження юридичних норм у соціальну дійсність відбувається на підставі доктрини. Остання, в свою чергу, набуває здатності бути теоретичною основою державної політики у сфері юридичного регулювання [143, с.19]. Можна погодитись з тим, що на сьогоднішній день перед вітчизняною наукою та практикою стоїть завдання концептуального обґрунтування напрямів та шляхів трансформації українського права. З впевненістю стверджуємо, що дане завдання активно виконується провідними фахівцями правознавства як теоретиками, так і практиками.

У вітчизняній науці А. Селіванов ставить під сумнів застосування доктрини як джерела права: «Доктрина практично не виступає за певних умов формою права, оскільки держава в особі законодавчого органу байдуже ставиться до доктринальних ідей як міри правомірної поведінки в суспільстві». І далі А. Селіванов вказує на негативну сторону такого явища: «На наш погляд, це призводить до значного погіршення якості законопроектів, які подаються не тільки народними депутатами України, але й Кабінетом Міністрів України. У кращому випадку роль юридичної науки вони вбачають у проведенні наукової експертизи, а коли створюються авторські колективи, то не часто можна побачити доктринальну позицію при розробленні моделі і самого нормативно-правового акта» [142, с. 35].

Саме тому Президентом Академії правових наук академіком В.Я. Тацієм було запропоновано створити Єдиний науково-експертний центр з питань законодавства, спрямованого на перспективу наукової допомоги законодавцеві.

Варто відзначити справедливу тезу про те, що недоліком законодавства є численність декларативних норм, специфіка яких полягає в тому, що вони не

наділені механізмом реалізації та самореалізації. Тому подальший розвиток правової теорії спрямований на розроблення механізму відповідного виконання важливих публічно-правових норм, що забезпечить їх самореалізацію [31, с. 9].

Визначення ролі й місця правової доктрини в системі джерел права розглядається зазвичай крізь призму її конкуренції з законом. Вплив правової доктрини на процес правового регулювання в Україні є безсумнівним, однак вона має субсидіарний характер стосовно провідної форми права - закону. Як і в багатьох державах, вона офіційно не визнається джерелом (формою) права, але наукові праці юристів використовуються для формування моделі правового регулювання. Необхідності застосування доктринальних положень свідчить і те, що норми вітчизняного чинного права спрямовані на встановлення і підтримання принципу законності в суспільстві, нині за своєю суттю і змістом не відповідають сучасним потребам формування української системи права, побудові правової, соціальної держави, втілення в життя принципу верховенства права тощо.

Отже, доходимо висновку про те, що факт наявності у сучасному праві особливої наукової та практичної зацікавленості правовою доктриною є. Позитивне визнання правової доктрини відбувається через використання доктринальних положень в офіційному праві. На превеликий жаль, в Україні констатувати безперешкодний вплив доктрини на сучасного законодавця як стійку тенденцію безпідставно. Багатоманітність науково-консультативних органів, задуманих як інтелектуальний центр, що об’єднує доктринальні положення, «всередині» законодавчого органу практично не відіграє ніякої ролі. Виявляється вітчизняний феномен правового нігілізму законодавця. Саме з цієї ж причини нехтування доктринами наукового походження визначило крах доктрин та концепцій, які винайдені законодавцем. Лише висока правова культура, в основі якої лежить глибока повага до понять та цінностей, що вироблені людською цивілізацією, дають можливість доктринам бути як формою, так і джерелом права.

В цілому роль та місце правової доктрини як джерела (форми) права в правовій системі держави та механізмі правового регулювання виявляється через її

функціональну можливість виступати не лише правовим орієнтиром для існування інших джерел права, а й здійснювати регулювання суспільних відносин самостійно.

Стверджуємо те, що існуюча в державі система правового регулювання, її нормативна база потребують істотного вдосконалення. Розроблення та застосування правових законів в процесі юридичного регулювання суспільних відносин надає державній політиці рис стабільності та досконалості. Необхідність звернення до здобутків сучасної юридичної науки, зумовленої передусім потребами практики супроводження конкретних заходів здійснення державної та правової реформи в країні, є безперечною.

Відсутність системного підходу до правового регулювання, швидкість змін в суспільстві та державі призводить до колізій в законодавстві і тому вимагає використовувати правову доктрину в якості взірця побудови правової системи. Саме правова доктрина спрямовує та синхронизує увесь механізм правового регулювання суспільних відносин, розкриває роль права в суспільному розвитку.

3.

<< | >>
Источник: КАРМАЛІТА МАРІЯ ВОЛОДИМИРІВНА. ПРАВОВА ДОКТРИНА - ДЖЕРЕЛО (ФОРМА) ПРАВА. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2011. 2011

Еще по теме 3.1. Місце правової доктрини у правовій системі України:

  1. 1. Місце інвестиційного права в системі права України.
  2. 4.1. Нравственные основы международно-правовых норм о правах человека.
  3. В. Уголовно-правовые учения, опирающиеся на естественно-правовую доктрину, стремящуюся к преобразованию общественных отношений
  4. Параграф второй. Правовые доктрины в истории общего права
  5. § 1. Концепция mens mala в АНГЛИЙСКОЙ УГОЛОВНО-ПРАВОВОЙ ДОКТРИНЕ XVII — ТРЕТЬЕЙ ЧЕТВЕРТИ XVIII ВВ.
  6. § 2. Понятие и система экономических преступленийв английской правовой доктрине
  7. Правовая доктрина как источник римского права
  8. ЗМІСТ
  9. ВСТУП
  10. РОЗДІЛ І НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОЇ ДОКТРИНИ В ТЕОРІЇ ПРАВА
  11. Історіографія та наукові концепції розробки правової доктрини як джерела (форми) права
  12. Формування та розвиток правової доктрини як джерела (форми) права
  13. Особливості еволюції правової доктрини в романо-германській та англо- американській правових системах.
  14. Правова доктрина в сім’ї релігійного права.
  15. РОЗДІЛ ІІ ТЕОРЕТИКО - ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ПРАВОВОЇ ДОКТРИНИ ЯК ДЖЕРЕЛА (ФОРМИ) ПРАВА
  16. Поняття, основні ознаки та сутність правової доктрини
- Административное право зарубежных стран - Гражданское право зарубежных стран - Европейское право - Жилищное право Р. Казахстан - Зарубежное конституционное право - Исламское право - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права США - История политических и правовых учений - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминалистическая тактика - Криминалистическая техника - Криминальная сексология - Криминология - Международное право - Римское право - Сравнительное право - Сравнительное правоведение - Судебная медицина - Теория государства и права - Трудовое право зарубежных стран - Уголовное право зарубежных стран - Уголовный процесс зарубежных стран - Философия права - Юридическая конфликтология - Юридическая логика - Юридическая психология - Юридическая техника - Юридическая этика -