Поняття, основні ознаки та сутність правової доктрини

Останнім часом у новітніх умовах розвитку суспільно-правових відносин під впливом процесів глобалізації, створення загальноєвропейських і загальносвітових інституцій, процесів зближення правових систем, доктринальні правові джерела знову набувають важливого значення.

Реальними проблемами сьогодення, з одного боку, є утворення розриву між швидкістю процесів, що відбуваються у суспільстві, та швидкістю їх регулювання правовими засобами, а з другого, - стрімке зростання кількості нормативно- правових актів та зниження їх якості. Використання правової доктрини в якості джерела права дозволить вийти з складної ситуації та зменшити напругу.

Можливість визнання доктрини самостійним джерелом (формою) права знаходиться в залежності від розуміння права, його сутності. Панівне вчення про суть права є доктриною, у зв’язку з чим заперечувати вплив цього феномену на всі правові явища безпідставно. У тих випадках, коли суди беруть з доктрини основу для своїх актів, доктринальні ідеї виступають мірою правомірної поведінки, вони отримують підтримку з боку держави. Такі приклади складають доктринальне право. Проте це виключні випадки. Завданням доктрини в житті сучасного суспільства - бути джерелом права, що не виключає і дії в якості форми.

В якості самостійного об’єкта дослідження доктрина довгий час не визнавалась. Дослідження вітчизняних науковців обмежувались вивченням загальних питань категорії «джерело (форма) права» або ж окремих юридичних теорій, які і вважались об’єктом порівняльного правознавства. Дослідження зарубіжних учених певним чином сприяли становленню доктрини як джерела права.

Різного роду правові теорії переростали в цілу систему принципів, яка діяла на рівні остаточно сформованих правових сімей.

Проблема правової доктрини набуває особливо великого значення як для загальної теорії держави і права, так і для всіх галузевих юридичних наук, вимагає принципово нових рішень через об’єктивні причини. Багато видів відносин - міжнародні чи внутрішньодержавні - настільки складні та індивідуальні, що їх впорядкування лише одними законодавчими актами не є можливим.

У результаті тривалого історичного розвитку та зміни пріоритетів у формуванні системи права, правова доктрина стала об’єктом детального вивчення як зі сторони дослідників національного права, так і компаративістів. На сьогоднішній день пропонуються різного роду класифікації доктрин, визначаються її головні функції, аналізуються базові елементи правової доктрини тощо.

У науковій літературі неодноразово були спроби розробити поняття правової доктрини. Проте наявні на сьогоднішній день підходи поки що не інтегруються в єдине ціле, що наділене практичною цінністю та загальновизнаністю. Є необхідним виробити дефініцію доктрини, яка б відповідала сучасним потребам. Досягненню цієї мети сприятиме встановлення співвідношення поняття доктрини з близькими їй джерелами та формами права: наукою, судовою практикою, принципами, ідеологією, правовими актами.

Так, О. Ф. Скакун під правовою доктриною розуміє акт-документ, що містить концептуально оформлені ідеї, принципи, які розроблені вченими з метою вдосконалення законодавства, усвідомлені (сприйняті) суспільством, і підтримується (формалізується) державою [149, с. 221].

Аналізуючи дане визначення, погоджуємось з автором стосовно виділення наступних специфічних ознак правової доктрини, зокрема з тим, що правова доктрина:

- є науковим обґрунтуванням соціально значущих проблем;

- становить систему правових ідей, принципів концептуального рівня;

- відповідає відповідному рівню в ієрархічній системі засобів правового регулювання;

- встановлює напрями державно-правового життя, спираючись на досягнення національної і світової юридичної думки та науки;

- виконує функцію наукових підстав нормативно-правового регулювання відносин у тих сферах, у яких вона створена (освітня, військова, інформаційна тощо);

- формалізується шляхом посилань, звернень, тобто набуває своєї обов’язковості, чим відрізняється від правової теорії.

Інші вчені пропонують вивчення правової доктрини у двох площинах [9, с.70]. Перший напрямок полягає у вивченні власне регулятивної ролі доктрини, що функціонує в якості самостійної форми права. Така незалежність не виключає обставин, за яких доктринальні положення отримають зовнішнє оформлення за рахунок інших правових явищ. Сприймаючи доктрину, вони деталізують її положення, надаючи їм характеру конкретних правил поведінки.

Другим напрямком є розгляд терміна «доктрина» як найменування правових актів державної влади, а не лише в контексті неписаних джерел права, правової науки.

Російський теоретик права А. Б. Венгеров говорить про правову доктрину як про роздум щодо результативної ролі юридичної науки [24, с. 425]. Вчений пояснює це тим, що процес формування права та його специфіка, об’єктивно ведуть юристів- правознавців до участі в роз’ясненні дискусійних питань права учасникам правовідносин. Досить часто наукові розробки юристів ставали та продовжують ставати складовою частиною правових актів.

Дійсно, правова доктрина є об’єктивно обумовленою, стійкою системою поглядів на право та пов’язані з ним правові явища. Авторитет доктрини, а точніше, поглядів, які складають її зміст, заснований на об’єктивному процесі функціонування правових елементів та явищ. Науковці наголошують на тому, що сама об’єктивна реальність є головним фактором формування доктрини [44, с. 11].

Це знаходить своє пояснення в тому, що підґрунтям формування поглядів окремих вчених та практиків є сукупність об’єктивних властивостей права та правових явищ.

Поняття доктрини є багатогранним. Ienvc думка про те, що доктрина певним чином впливає на формування та реалізацію права, оскільки виступає його джерелом для інших форм, в тому числі для нормативного правового акту. Крім того, за наявності певних умов вона самостійно виконує роль форми права, тобто здійснює безпосередню регулятивну функцію.

Термін «доктрина» може використовуватись для позначення таких явищ: вчення, філософсько-правова теорія; думка вчених-юристів з тих чи інших питань правотворчості та правозастосування; наукові праці найбільш авторитетних дослідників в області держави і права.

М. М. Марченко говорить про юридичну доктрину як джерела романо- германського права XIII-XIX ст.ст. як про історичний факт [96, с. 287]. В одному з підручників аналізується як джерело права юридична наука. Питання значення наукових знань тісно переплітається з питанням діяльності по створенню правових норм [78, с. 189].

А. В. Малько досліджує правову юридичну доктрину як важливий напрямок сучасної правової політики. На його думку, саме за допомогою доктрини розроблюється ідеологія права як соціального інституту, цілі, функції, принципи, дух та зміст права, формуються нові галузі, інститути та норми, нові юридичні конструкції, поняття, інструменти, а також прогнозується еволюція юридичних технологій та правового життя. Що ж стосується доктринальної форми реалізації правової політики, то вона переважно втілюється в проектах правових актів, в науковому передбаченні юридичних ситуацій [91, с.14].

Розділяємо думку автора про те, що сьогодні надзвичайно актуальним є доктринальне розроблення напрямків розвитку тієї чи іншої галузі права або інституту. Широко відомі напрацювання в сфері конституційного, інформаційного, адміністративного, кримінального права.

Російський правознавець Д. В. Дождєв, характеризуючи правову доктрину зазначає, що вона є специфічним джерелом права, яке і досі існує у правових

системах деяких країн. Специфіка цього джерела в тому, що доктрина не є результатом практичної діяльності органів держави або певних людських співтовариств, а є обґрунтованими та розробленими вченими-юристами положеннями, конструкціями, ідеями, принципами та судженнями з проблем права [43, с. 91].

Як справедливо зазначав Е. Аннерс, юридична наука з суспільної точки зору є своєрідним інженерним мистецтвом. Саме юристи є тими, хто за завданням політичної влади розробляє та застосовує правові норми. Завдяки ним були сформульовані та уточнені юридичні поняття, проаналізований зміст правових норм та їх дія, вироблені правові формулювання тощо. Був пройдений великий шлях від примітивної казуїстичної моделі до справжньої синтетичної правової моделі [3, с.

Учені мають об’єктивно оцінити раніше накопичені знання, не захоплюватись їх запереченням. Дуже вдало даний тезис підтверджують слова В.С. Нерсесянца: «Поняття права зберігає науково значущі результати попередньої класичної думки і на новому, більш високому рівні юридичного пізнання розвиває їх далі з більш глибоких теоретичних позицій і в більш широкому й адекватному смисловому полі і контексті» [106, с. 69]. Сучасні науковці прагнуть упорядкувати накопичений правовою думкою досвід у сфері джерела та форми права, сприяти формуванню вчення про них на зважених, науково обґрунтованих позиціях, традиції та досвіді.

Збільшення кількості зарубіжних публікацій на предмет правової доктрини зумовлено орієнтацією здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності на науковій основі. Проте вироблення самостійної, обґрунтованої та ефективної доктрини вимагає багато часу. А це в свою чергу провокує розробку лише методичних рекомендацій, що в кінцевому випадку зводяться до формулювання побажань та намірів. До того ж слід пам’ятати, що концепції з одного й того ж предмету досить часто суперечать один одному, відміняють один одного і тому не можуть реалізуватись на практиці [6, с. 84].

Особливість доктрини полягає також і в тому, що для заглиблення в її сутність зовнішньої сторони недостатньо, слід враховувати і внутрішню, змістовну. Наприклад, по відношенню до вчення доктрина виступає змістом, а вчення,

відповідно, - формою. Для повноти розуміння доктрини є необхідним динамічний фактор. Мається на увазі її авторитетність, нагальність, впливовість, регулятивний потенціал, переконливість.

Змістом доктрини не можуть бути нестійкі переконання, погляди, тлумачення. Концепції, що заслуговують на зарахування до категорії доктрини, мають бути загальновизнані. Інакше нові теорії, що висуваються, будуть виступати певною доктринальною гіпотезою або представляти собою особисту думку вченого (практика), групи вчених (практиків). Так, лише ті знання, що їх було теоретично обґрунтовано та концептуально викладено, які за пізнавальною глибиною й цінністю перевершують повсякденні висловлювання з приводу державно-правової дійсності, де основою є лише життєвий досвід, почуття та емоції.

Н. М. Пархоменко стверджує, що правова доктрина характеризує юридичне мислення та праворозуміння, є віддзеркаленням правових поглядів представників юридичної науки. Вона пропонує наочне уявлення механізму виникнення і дії правової доктрини як джерела права:

- виникнення потреби правового регулювання окремих суспільних відносин;

- науковий пошук;

- поява ідеї та її обґрунтування;

- підтримка ідеї на державному рівні і схвалення громадськістю;

- перетворення ідеї на концепцію проведення правової реформи у будь-якій сфері суспільного життя [116, с. 89].

Окремі юридичні положення, що складають право, знаходяться між собою в органічному зв’язку, проте цим не виключаються протиріччя, що порушують гармонію окремих частин права. Р. Давід порівнює право з організмом людини, а відповідні процеси в праві - з хворобами. Як мова народу бере за основу відомі

принципи та правила, які в ній лежать приховано, але зводяться до свідомості та ясності завдяки науці, так і право [38, с.10].

Завданням науки є пізнання юридичних положень в їх системному зв’язку для того, щоб можна було прослідкувати «походження» окремих юридичних положень до їх принципу, а потім від принципів до доктрини. За такого підходу пізнаються юридичні положення, приховані в національному дусі права і стають зрозумілими лише завдяки науковій дедукції.

Під доктриною як джерелом права деякі теоретики права розуміють науку (теорію, концепцію, ідею), положення якої в усіх без винятку випадках використовуються у правотворчому та правозастосовчому процесі. На думку Рене Давіда закон утворює ніби кістяк правопорядку, охоплює усі його аспекти, а життя цьому кістяку в значній мірі дають інші фактори. Закон не розглядається вузько та текстуально, а найчастіше залежить від методів його тлумачення, в яких проявляється творча роль доктрини та судової практики. Юристи і сам закон теоретично визнають те, що законодавчий порядок може мати прогалини, проте ці прогалини практично незначні [38, с. 105].

Про те, що категорія «правової доктрини» є науковою категорією, свідчить етимологія самого поняття. В «радянському» енциклопедичному словнику під «доктриною» розуміється вчення, наукова чи філософська теорія, система, керівний теоретичний чи політичний принцип [153]. Зустрічається тлумачення цього терміна як вчення, наукової чи філософської теорії [109].

Маємо також розгорнуті визначення «правової доктрини», зокрема «доктрина (лат. doctrina - вчення) - деяке систематизоване вчення (за звичай філософське, політичне чи ідеологічне), концепція, сукупність принципів. Термін «доктрина» (на відміну від майже синоніму «вчення», «концепція», «теорія») найчастіше зустрічається під час позначення поглядів з відтінком схоластичності та догматизму», - зазначається у Філософському енциклопедичному словнику.

У Словнику сучасної російської літературної мови наводиться визначення, що де в чому відрізняється від попередніх. Зокрема, «доктрина (від лат. doc-cece -

вчити, doctrina - вчення) - авторське вчення; сукупність принципів; система світоглядів якого-небудь вченого або мислителя» [152, с. 333].

Українські вчені дають таке визначення правової доктрини: це документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою вдосконалення законодавства та усвідомленні суспільством і визнані державою як обов’язкові [127, с. 38].

В Юридичній енциклопедії наводиться таке визначення: правова доктрина - це сукупність (система) наук, знань про певне правове явище. За відповідних умов правова доктрина може бути розвинута у правову теорію більшою чи меншою мірою узагальнення. Співвідношення між правовою доктриною та правовою теорією є до певної міри відносним. За умови, що правова доктрина охоплює широке коло принципово важливих методологічних питань, вона може започаткувати розвиток відповідної теорії права, але здебільшого вона є її складовим елементом [193, с. 275].

В академічних колах «правова доктрина» виступає як похідна від загальнофілософського уявлення про «доктрину». На відміну від політичних, економічних, ідеологічних та інших, правова доктрина поширюється лише на юридичну сферу. До того ж вона є результатом творчих зусиль не одного покоління вчених-юристів.

Російський теоретик права Р. В. Пузіков пропонує розглядати поняття доктрини в двох аспектах:

1) понятійний апарат, що традиційно склався в тій чи іншій країні (неписана юридична доктрина);

2) загальновизнані міжнародно-правові норми (писана юридична доктрина).

Крім того він визначає дві функції юридичної доктрини: з одного боку, вона є теоретичною основою для законотворчого процесу, а з іншого - джерелом права, тобто реалізується в правозастосовчому процесі [133, с. 138].

Дійсно, характеризуючи правову доктрину та виділяючи її функції, слід наголосити на тому, що правова доктрина є:

- своєрідним підсумком розвитку юридичної науки в певному напрямку;

- основою для подальших розробок та пропозицій щодо вдосконалення законодавства;

- засобом гармонізації правової системи та системи права.

Багатогранність змістового навантаження, що покладається на доктрину, знаходить своє відображення у видовому різноманітті даної категорії. В науковій літературі, політичних документах згадуються декілька різновидів доктрини. Можна зустріти «природно-правову доктрину», «правову доктрину», «державно-правову доктрину», «доктрину національної політики», «міжнародно-правову доктрину», а також галузеві доктрини такі як «конституційна доктрина», «фінансово-правова доктрина», «доктрина інформаційної безпеки» тощо. Така варіативність категорії «доктрина» говорить про багатофункціональність даного поняття. Наслідком саме цього і є різноплановість підходів до визначення поняття доктрини, її призначення, ролі та місця в правовій системі держави.

Зазвичай доктрина оцінюється в якості теорії, до якої звертаються юристи, політичні діячі, інтерпретуючи правові норми, а також системи офіційних поглядів з будь-якого питання державного життя [132, с. 2].

Однак характеристика правової доктрини лише як теорії позбавляє дану категорію інших важливих складових, обумовлених особливостями правознавства як науки та права як соціального регулятора суспільних відносин.

Підхід до доктрини як явища теорії сформований у Доктрині розвитку української науки, запропонованої Б. А. Маліцьким [90, с. 19]. Автор пропонує розглядати доктрину як систему поглядів, що виражаються у вигляді програмно- декларативних політичних настанов, що визначають суспільний статус, цілі розвитку, принципи організації, роль української науки у становлення нової України та визнаються українським суспільством, державою, вченими. Таким чином, в даному підході доктрина - це погляди, що завоювали визнання суспільства, вчених, держави. В ній об’єднуються наукова, професійна та масова свідомість, а завдяки підтримці держави вона стає ідеологією, офіційно, легітимно діючою в даній територіально-політичній організації суспільства.

Т. М. Пряхіна пропонує наступне системне визначення правової доктрини як наукової теорії, що тримала офіційне визнання завдяки втілення її положень в програмних документах політичного характеру, нормативно-правових актах, договірних та звичаєвих нормах, рішеннях органів державної влади та місцевого самоврядування [132, с. 2]. Автор підтримує точку зору, що в класичному розумінні доктрина є авторитетною думкою вчених. Проте в цій категорії розмежовує наступні форми виразу: принципи, теорії, концепції.

Під принципами в науці права розуміють ідеї, що мають фундаментальне значення для розвитку правових знань, в основу яких покладається та чи інша світоглядна позиція, закономірність, яка виявлена практикою, або сформульоване наукою положення.

Під теоріями розуміються констатація, опис та логічне пояснення, підкріплене досвідом, понять та категорій права, ідей та положень, а також доведення фактів, заданих правовою практикою.

Концепція - набагато ширше, ніж доктрина, за змістом та обсягом поняття, оскільки вона містить в собі не лише наукові погляди, теоретичні положення, але й позначає шляхи та етапи їх практичної реалізації, реального функціонування.

Слід нагадати, що ні ідеї, ні теорії, ні концепції не визнавались в якості джерела права, в той самий час як за доктриною такий статус визнається як в національних, так і в міжнародних правових системах, хоча і з деякими зауваженнями.

Значення доктрини полягає в ствердженні та поширенні ідей з метою їх застосування в практичній діяльності. Практична спрямованість доктрини пояснюється тим, що пропонується не лише теоретичне обґрунтування правових проблем, а й створюються відповідні можливості впливу на державно-правове життя. Правові норми повинні змінюватись не актом відміни одних та введення в дію інших, а повинні вдосконалюватися, не змінюючи правової суті. Для того, щоб задовольняти наукові вимоги, розробка права повинна спиратись на ясне уявлення про його історію та джерела, а також намагатися звести вивчений матеріал у систематичне ціле.

Наукова доктрина - цілісне вчення, що базується на фундаментальній теорії, яка виявляє закономірності соціального розвитку та дозволяє прогнозувати основні тенденції впливу на суспільство та державу.

Характерною рисою наукової доктрини є її всеохоплюючий характер. На відміну від політичних постулатів наукова доктрина дозволяє найбільш вдало поєднати різноманітні погляди, концепції, факти. Проте життєздатною вона стає за умови отримання підтримки з боку політичних сил, що прагнуть до панування або знаходяться при владі. Одночасно політичний, вольовий імпульс, що надає доктрині життєдайної сили, може призвести до втрати в ній внутрішньої логіки. Оскільки зацікавленість політичних структур в тій чи іншій доктрині є фрагментарною, що призводить до руйнування її єдності.

Роль доктрини як особливої форми пізнавального та управлінського процесу обумовлена комплексним характером взаємодії права та суспільства, необхідністю постійного уточнення висунутих теорій, моніторингу ступеня ефективності їх впливу на соціальні відносини. Мінливість зовнішнього по відношенню до правових норм середовища провокує можливість формулювання надійного принципу управління, заснованого на законах. Надійність визначається суспільною практикою. Доктрина може бути охарактеризована як наукова концепція, що покладена в основу практичної діяльності, така, що довела свою спроможність.

Державна (політична) доктрина - сукупність офіційних поглядів з

найважливіших проблем державної діяльності, систематизованих та

сконцентрованих в єдиному документі, що забезпечують загальну направленість впливу на ті чи інші суспільні відносини [132, с. 3]. У сучасних пострадянських країнах державна доктрина заповнює відсутність обов’язкової державної ідеології. Вона забезпечує єдиний підхід вирішення державних проблем в умовах багатопартійності, політичного та ідеологічного багатоманіття. За своєю суттю даний тип доктрини тотожний політико-правовому, оскільки, хоча і не містить нормативних приписів, є основою програмної дії, якої притримуються учасники державно-правових відносин.

Юридичні, політичні, філософські концепції, трансформуючись в формально визначені джерела права, становлять в своїй єдності правову (юридичну) доктрину відповідної держави. Юридична доктрина - сукупність узгоджених, прийнятих юридичним суспільством пріоритетів, принципів, засобів та методів обґрунтування та досягнення поставлених цілей [40, с. 10].

Проводити межу між науковою, державною, політичною та юридичною доктринами можливо лише умовно, оскільки синтез наукового та практичного є однією з характеристик доктрини.

Цікавим є співвідношення понять доктрини та ідеології. Досить часто відбувається змішування згаданих термінів. Однорідність науки та доктрини виходить з теорії правосвідомості, в якій виділяють емпіричний та ідеологічний рівні. На другому рівні знаходяться й ідеологія, й доктрина. Проте між цими явищами існують відмінності. Доктрина має, як правило, наукове походження. Ідеологія може мати і вказані джерела, проте найчастіше вона виникає як відображення політичних, групових інтересів.

Як відомо, саме юридичною наукою розроблюється ідеологія права як соціального інституту, його цілі, функції, принципи, дух та зміст, формуються нові галузі, поняття, інструменти, прогнозується еволюція юридичних технологій та правового життя.

Однак існує думка, що правова доктрина не буває ідеологічно нейтральною: її концепція залежить від змістових цінностей і праворозуміння. Тип останнього - це певний образ права, що характеризується сукупністю найбільш загальних ознак права як теоретичного так і практичного ставлення до нього [110, с. 100].

В свою чергу С. В. Бошно стверджує, що за наявності певних умов правосвідомість може перевтілитися у самостійну форму права, проте дана дуже важлива метаморфоза може повністю блокувати реалізацію інших форм права [13, с.82].

Оцінюючи співвідношення цих явищ, не можна забувати радянський досвід. «Партійні програми та рішення не створюють право у власному розумінні цього слова. Проте їх доктринальне значення безспірне, оскільки в цих документах

міститься виклад марксистсько-ленінської теорії в її сучасному звучанні з різних питань» [38, с. 189]. Є необхідним відмітити, що подібний підхід до документів держави, які не є законодавством, досить подібний до думки Л. I. Петражицького про наявність такого джерела права як публічна обіцянка. Оскільки саме так слід оцінювати більшість лозунгів ідеологічного характеру, що були проголошені Радянською країною. Ці приклади демонструють відсутність зв’язку між ідеологічними деклараціями та науковими авторитетними працями.

Доктрина зазвичай має докази своїх тезисів, вона раціональна. Ідеологія більше адресована свідомості, вона тяготить до релігійних способів впливу на суспільство. Проте не слід заперечувати, що деякі ідеологічні установи мають доктринальне походження. Хдеолопя виграє своєю дієвістю та ефективністю в регулюванні суспільних відносин. Це вияв державної підтримки. Те, що для доктрини є перспективою, результатом, до якого вона прагне, одночасно є тим, що для ідеології є фактом її походження.

Підсумовуючи викладене вище, вважаємо за необхідне дати власне бачення поняття «правової доктрини». Правова доктрина - це джерело (форма) права, засобами якого є система основоположних поглядів правознавців, що визначають стратегічні перспективи правового розвитку держави, науково обґрунтовують важливі проблеми права з метою більш ефективного їх вирішення, безпосередньо орієнтують на практичну дію та можуть виступати в якості регулятора суспільних відносин.

Визначаючи поняття джерела (форми) права дослідники ґрунтуються на декількох його ознаках, зокрема, джерело права є офіційною формою вираження і закріплення волі суб’єктів правотворчості, серед яких суспільство, народ, держава в особі органів державної влади; має особливий порядок виникнення; державна обов’язковість і державна гарантованість; формальність; нормативність; юридична сила; ієрархія; системність змісту; стабільність; дія в часі, просторі й щодо кола осіб [118, с. 79].

Виникнення норм завдяки правовій доктрині є результатом юридичного мислення та праворозуміння, віддзеркаленням правових поглядів представників

юридичної науки. Проте реалізація доктринальних норм пов’язана з державною діяльністю. Функцією держави тут є впровадження в життя доктринальних норм права, ґрунтуючись на спеціальній процедурі (санкціонування).

Значення державного санкціонування норм, створених суб’єктами, які не мають правотворчих повноважень, полягає в тому, що внаслідок цього відбувається надання юридичної сили правилам поведінки, які до цього не мали ознаки загальнообов’язковості.

Твердження про те, що держава не може бути розробником усіх форм права неодноразово наводилося, а тому санкціоновані норми мають похідний характер державної волі, розвивають та доповнюють основи нормативного регулювання.

Обов’язковість та гарантованість правової доктрини як джерела (форми) права означає наділення її властивістю триваючої в часі обов’язковості до виконання та забезпечується мірами громадського впливу, авторитетом їх змісту [118, с. 92].

Беззаперечною ознакою джерел (форм) права є їх нормативність, тобто прийняття норм для регулювання правових відносин компетентним суб’єктом правотворчості, неперсоніфікованість, можливість їх неодноразового застосування та дія незалежно від їх виконання. Нормативність правової доктрини полягає у фіксуванні її положень в будь-яких проявах права та набуття ними значення загальновизнаних правил поведінки. Положення правової доктрини, на яких ґрунтуються рішення Конституційного Суду, набувають нормативності в силу правотворчої значимості та обов’язковості останніх.

Конкретність та чітке оформлення правових приписів є наступною ознакою джерел права. Проблема вибору зовнішньої форми права є надзвичайно вагомою, оскільки від неї залежить його юридична сила, місце та роль в правовій системі. Н. М. Пархоменко розглядає можливість формалізації положень правової доктрини через поняття «вираження», яке вживається для позначення результатів правотворчої діяльності уповноважених органів державної влади у вигляді санкціонування правил поведінки, що не мають юридичного змісту. Так, науково- практичні коментарі до законів, представляючи вираження правової доктрини, отримують публічне визнання, а з часом можуть включатися до нормативно-

правових актів. Правова доктрина визнається формою права з огляду на те, що безпосередньо здійснює вплив на суспільні відносини в силу її визначеності, поширеності [13, с. 69]. ЇЇ положення можуть втілюватися у концептуально оформлений акт, що містить певні ідеї та принципи, та тим самим надає можливість ознайомлення з нею.

Проте не єдиною формою існування доктрини є матеріальний носій, зокрема книга або опубліковані тезиси. Аналіз проявів правової доктрини дає змогу стверджувати, що вона існує як у формі авторитетної думки, так і у формі традицій. Під авторитетною думкою розуміють загальновизнані ідеї (або ідея), висловлені видатними особистостями (не лише юристами) з приводу певних правових явищ. Під традицією розуміється точка зору, що склалася у суспільстві та підтверджена практикою, конкретне джерело походження якої неможливо встановити, вона може бути виражена як письмово, так і усно. Авторитетні думки та традиції є стійкими формами існування релігійної та традиційної доктрини. Це зумовлюється характером самої доктрини, яка виробляє методи, що успішно застосовуються в правовому житті досить довгий час.

Континентальні юристи не зовсім довірливо відносяться до авторитетних думок, які сформульовані кафедральними вченими. Пояснюється це надзвичайним плюралізмом думок професорів та вчених, в якому іноді складно відшукати істину. Крім того, досить часто континентальні теорії відірвані від реальної практики, тому перевага надається правовій доктрині у формі традицій.

Можливість визнання доктрини самостійною формою права прослідковується в дослідженнях І. Ю. Богдановської, вона стверджує, що «юридичний позитивізм, не визнаючи самостійність правової науки, намагається підкорити її прецеденту. Прихильники соціологічного позитивізму виходять за межі правової науки і звертають увагу на досягнення інших соціальних наук... Представники природно­правового напрямку не лише визнають самостійний характер правової доктрини, але навіть наголошують на збільшенні її ролі як джерела права» [ 9, с. 82].

Ю. С. Гамбаров про характерні властивості доктрини писав: «Чи являє собою таке право. самостійне джерело права, чи воно входить складовою частиною у

звичаєве і законодавче право, це питання є надзвичайно спірним і наповнене до цього часу неясностями» [28, с. 334]. Можливо цією непостійністю і невизначеністю пояснюється відсутність спеціалізованих робіт про доктрину у зв’язку вченням про форму і джерело права в українській юриспруденції. В науковій літературі розпочалися спроби дослідити дане правове явище, однак підходи, що існують на сьогодні, не інтегруються в єдине ціле, не характеризуються практичною цінністю і загальновизнаністю.

Характеризуючи доктрину як джерело (форму) права, дійсно, виникає питання її юридичної сили. У формі тлумачення чи наукової роботи доктрина не має механізмів примусового дотримання її положень. Головною умовою добровільного дотримання положень доктринальних джерел права можна назвати урахування інтересів обох сторін та правильне врахування існуючих між ними відносин. Реалізація цієї умови можлива за надання сторонам вільного вибору своєї поведінки. На думку А. П. Заєць, модель права має пов’язуватись не тільки і не стільки з суто примусовим велінням, примусовою владністю, а тим більше кабальністю приписів, хоча ця ознака ніколи не може бути остаточно відкинутою. Науковець стверджує, що вона є похідною від розуміння належного в праві і від уявлень про механізм здійснення права. Дійсно, владність, веління, жорсткий примус характерні для тоталітарної влади, тому для ототожнення приписів такої влади з правом немає жодних підстав. Нормативність як належність, необхідність правових норм відрізняється від нормативності інших соціальних регуляторів тільки способами їх реалізації, гарантування, забезпечення. Якщо необхідність, загальнозначимість будь-яких інших соціальних регуляторів має вираз в силу внутрішньої переконаності членів суспільства щодо їх цінності, то необхідність і загальнозначимість правових норм має ще й вираз загальнообов’язкості, тобто виключення недозволеної поведінки, що здійснюється за допомогою спеціальних суспільних правових інститутів - суду, адвокатури, нотаріату тощо [53, с. 50].

Важко не погодитись з думкою Р. Давіда, який стверджує, що в правозастосовчому процесі доктрина має велике значення, оскільки створює інструментарій для діяльності юристів. Відмінності інструментарію різних країн

можуть створювати труднощі для іноземних юристів. Саме це відбувається, коли спів ставляють французьке та німецьке право. Для французького юриста, який вивчає німецьке право, труднощами є не стільки відмінності змісту французького та німецького права, скільки відмінності по формі, що існують у творах німецьких та французьких правознавців.

Німецькі та швейцарські юристи віддають перевагу постатейним коментарям. Французькі юристи віддають перевагу курсам чи систематизованим посібникам, за відсутності курсу вони скоріше звернуться до алфавітного довідника, ніж до постатейного коментарю.

На думку Рене Давіда, французький та німецький стилі істотно зближуються. Коментарі, що видаються в Німеччині, набувають більш доктринального та критичного вигляду, а посібники звертаються до юридичної практики в країні.

В Гтали та країнах іспанської та португальської мов видаються правові твори, які характеризуються крайнім догматизмом та відсутністю судової практики. Їх автори досить часто займаються практикою, будучи адвокатами та юридичними радниками [38, с. 105].

Як одне з провідних джерел норвезького права поруч з законодавчими актами, судовими прецедентами, правовими звичаями великого значення надається працям вчених-юристів, що трактують положення закону чи судові рішення, та матеріалам обговорення законопроектів.

Першу спробу відкрито закріпити юридичну доктрину в межах законодавства здійснив Цивільний кодекс Швейцарії 1907 року. Так, у ст. 1 закріплено: «Закон застосовується до всіх тих правових питань, які знаходять своє визначення в його букві та тлумаченні. При цьому він слідує визнаній науці та традиції» [115, с. 22].

У романо-германській правовій сім’ї доктрина має дійсно першочергове значення, оскільки протягом довгого часу вона була основним джерелом права, яке було вироблене в університетах у період XVIII - XIX століть.

У багатьох сучасних правових системах основні доктринальні положення представлені працями авторитетних юристів. До таких творів, зокрема, відносять «Трактат про закони в Англії» (1250 р.) Бректона, «Рішення королівських судів»

(1768 р.) Кока. Серед авторитетних вчених називають також Е. Мея (1815-1886 рр.), А. Дайсі (1835-1922 рр.) та інших. Основною формою існування доктрини в англо- американських системах є авторитетні думки, що мають свій матеріальний вираз і представлені працями відомих юристів. Разом з тим авторитетні думки не обов’язково повинні бути матеріально закріпленими. Іноді навіть усно висловлена думка авторитетного судді розглядається в англо-американських країнах як доктринальна.

У той же час не слід плутати авторитетні думки та думку звичайного судді, який в англо-американських країнах також користується достатнім авторитетом, а його думка здійснює великий вплив на свідомість місцевого населення. У зв’язку з цим слід наголосити на тому, що думки рядових суддів розуміються не більше як констатація певних традицій, що існують в тій чи іншій місцевості з урахуванням її особливостей. Тому в кінцевому випадку англо-американська доктрина під авторитетним юристом розуміє лише того, чиї погляди виражають правові тенденції загального характеру, а не правової системи або окремої місцевості.

Для релігійної та традиційної правової доктрини характерні дві форми її існування. В тих країнах, де склалася система догм божественного походження, доктрина існує в формі авторитетних думок. В регіонах, де діє право звичаїв пращурів, вона виступає у формі традицій. Релігійна доктрина вважає авторитетними думки лише осіб, які наділені божественними якостями, - святих, пророків, жреців і ін. У більшості випадків такі авторитетні думки мають своє матеріальне закріплення у священних текстах. За ними визнається божественне походження. Щоправда, авторитетні думки в традиційному праві не в усіх правових системах мають своє матеріальне закріплення у вигляді священних книг. Так, у китайському праві ідеї конфуціанства можуть і не закріплюватись матеріально.

Таким чином, роль доктрин обумовлена особливостями історичного шляху держави, панівним типом праворозуміння, сучасним станом системи форм та джерел права, належністю країни до певної правової системи. Університетське походження доктрини підсилює її ретроспективну роль.

Звичайно можна називати правовими лише правові норми. Проте доктрина в наш час, як і в минулому, складає життєво важливе джерело права. Не слід забувати, що у правознавстві зустрічаються думки, згідно яких юридична доктрина не є джерелом права. До такого висновку можливо дійти лише у випадку припущення того, що право виражається тільки у правових нормах, що виходять від публічної влади. Проте дане твердження не погоджується з правовою традицією.

Правова доктрина не завжди має прямі форми і може піддаватися різноманітним деформаціям, однак вплив доктрини на побудову правової системи відбувається одночасно в декількох напрямках.

Загальновідомою є теза про те, що основна роль доктрини як джерела права проявляється перш за все в тому, що саме вона створює словник юридичних (правових) понять, якими користується законодавець; містить закономірності, за допомогою яких законодавець знаходить право, закріплює його в певних джерелах та тлумачить нормативно-правові акти. У вказаних процесах доктрина впливає перш за все на самого законодавця, на його свідомість та волю. Сприймаючи положення, які в ній містяться, у вигляді тенденцій та закономірностей, він приймає відповідні рішення.

Лише використання науки (а доктрина є по суті результат наукових досліджень) дозволяє орієнтувати юридичну діяльність на прогресивний розвиток права та держави, тобто на істинну необхідність .

Коли доктрина впливає на законодавця, то вона виступає як похідне джерело права. Коли ж законодавець фіксує в нормах права досягнення науки, можна говорити про прямий вплив доктрини на прийняття закону.

Так, якщо звернутися до Конституції України, то з легкістю можна переконатися в тому, що концепція (доктрина) природного права слугувала її основним джерелом. Одна з фундаментальних основ конституційного ладу України міститься у ст. 3 Конституції, де говориться, що “Людина, її права та свободи є найвищою соціальною цінністю. Визнання, дотримання та захист прав та свобод людини і громадянина - обов’язок держави”. Розвивається ця ідея в ст.ст. 21-22, де

зазначено: «Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

Доктринальний характер конституційних норм обумовлений першопричинами прийняття конституцій, до числа яких можна віднести соціальні революції, набуття державою незалежності, територіальні зміни та утворення нових держав, зміну політичного режиму та економічного устрою. Обґрунтування конституційних новел знаходиться за межами діючих правових норм, і в таких умовах доктринальні праці є найважливішим аргументом структурування чи новації Основного закону. За звичай доктрина передує правовому формулюванню юридично обов’язкового варіанта поведінки, пояснює його необхідність та доцільність, погоджує з моральними, етичними, релігійними установками, що панують в тому чи іншому соціальному середовищі. Саме доктрина лаштує наукову базу під нормотворчу діяльність, надаючи їй організованого характеру.

Не можна заперечувати, що Конституції базуються на відповідних доктринах, що є осмисленням ученими та законодавцями ролі і місця концептуальних ідей та положень процесів державотворення. Доктринальні джерела конституційного права визначаються як позиції найбільш відомих вчених-юристів, до яких звертаються у випадках, коли прогалини в конституційному праві не можуть бути заповнені статутом або ж зареєстрованими рішеннями суду [11, с. 185].

Конституційно-правова доктрина - це сукупність філософських і правових ідей концептуального рівня, які втілені в конституції та інших законодавчих актах, що визначають спрямованість розвитку держави і суспільства, національної правової системи.

Під поняттям «конституційно-правова доктрина» Ю. М. Тодика розуміє не якусь одну концептуальну ідею, а цілісну систему ідей і поглядів, що знайшли нормативне закріплення. Він зауважує, що «це не заперечує її сприяння як сукупності ідей про роль конституційного права, як наукових праць учених- конституціоналістів, що мають істотне значення для розвитку теорії і практики конституціоналізму, конституційного реформування суспільства» [162, с. 45].

Слід відрізняти доктрину як ідею або комплекс ідей, що не втілена в правових приписах, та доктрину, яка чітко закріплена на конституційному рівні і визначає спрямованість правової системи держави. У другому випадку така ідея носить нормативний, обов’язковий характер. Причому правова доктрина визначає не тільки ідеологію законотворення і в цілому нормотворчості, а й правозастосовчу і правовиховну діяльність.

Особливо часто з феноменом правової доктрини доводиться стикатися суддям Конституційного Суду України, оскільки цей орган конституційної юрисдикції дає тлумачення нормам Конституції і законів України. При цьому велике значення має правосвідомість суддів Конституційного Суду. Ті різні підходи, що виникають під час розгляду справ в органі конституційної юрисдикції, пов’язані з тим, що судді можуть підходити до розгляду проблем з концептуально різних доктринально- світоглядних позицій.

З доктринально різних підходів можуть аналізуватися ті чи інші проблеми в процесах державотворення та правотворення. Ю. М. Тодика пропонує аналізувати у науковому аспекті наступні актуальні проблеми:

- співвідношення понять «конституційно-правова доктрина та

«конституційний принцип»;

- доктрина та її закріплення в деклараціях про державний суверенітет, актах проголошення незалежності держави, концепціях конституцій, тексті основного закону держави;

- як доктрина, втілена в конституції, інших нормативно-правових актах, в цілому впливає на правову систему, її окремі блоки;

- чи можливо, щоб в одному законодавчому акті були закладені доктринально різні підходи;

- зародження правових доктрин та їх розвиток;

- активний вплив одних доктрин у відповідній правовій системі та їх несприйняття в інших нормативних системах, конституційних актах;

- чинники, що впливають на становлення та збагачення одних правових доктрин і відхід з «історичної арени» інших;

- якою мірою правова доктрина сприймається не тільки окремими прошарками суспільства, а й народом у цілому, як це корелюється з його менталітетом, уявленням про гуманне, справедливе, праведне.

Конституційна доктрина закладає базу не лише конституційного законодавства, а й усієї правової доктрини держави, її демократичної чи антидемократичної спрямованості.

Особливе значення має аналіз декларацій, в яких первинно закладаються правові доктрини як система наукових поглядів на майбутній оптимальний устрій держави і суспільства, які потім визначають ідеологію і спрямованість конституцій. У цьому аспекті відзначаються Декларація незалежності (США, 1776 р.), Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1789 р.), Декларація прав працюючого та експлуатованого народу (РРСФР, 1918 р.).

Будь-яка правова доктрина, що «претендує» на рівень конституційної, тобто основоположної правової доктрини, повинна втілюватися в конституційну практику відповідних країн з урахуванням менталітету народу, рівня його політико-правової культури, вітчизняного досвіду державотворення, інших чинників.

Стосовно вітчизняної юридичної практики (як правотворчої, так і правореалізуючої) слід визнати існування проблеми використання положень правової доктрини. Однаково шкідливим є як занадто велике теоретизування, так і занадто велика практичність. Ще на початку ХХ ст. В. Г. Шершеневич відмічав, що неналежна та юридична практика, яка не підкріплена теоретично, як і мертва теорія, що не випливає з практики. Законодавець і суддя діють наосліп, пробиваються навпомацки у складному суспільному житті [190, с. 88].

Аналізуючи вітчизняний досвід правового регулювання суспільних відносин, можна стверджувати, що в юридичній практиці склалася двояка позиція стосовно застосування положень правової доктрини. В одних випадках прослідковується активна реалізація положень правової доктрини, а в інших - практика здебільшого не дослухається до думки теоретиків. У юридичній науковій літературі, у доповідях на наукових конференціях, у різних виступах, інтерв’ю як учених-юристів, так і практиків відмічаються недостатня наукова обґрунтованість законопроектів, їх

декларативність, частота зміни пріоритетів у законодавчій діяльності, невизначеність механізмів реалізації законів, що в свою чергу призводить до неоднозначності правозастосування.

Доктрина також не лишається незмінною, а постійно оновлюється за рахунок нових ідей та поглядів. Проте вводить їх у свій склад лише після того як та чи інша ідея, гіпотеза знайде своє випробування практикою та буде визнана більшістю вчених і практиків-професіоналів, які працюють в сфері правотворчості та реалізації права.

Тісна взаємодія доктрини з наукою дозволяє нерідко суміщати ці категорії. Однак необхідним є прокреслювати межу між ними. Різноманітність позицій, які висловлюються в літературі, про те чи зводиться доктрина та наука в єдине ціле, або між ними існують відмінності. Наприклад, поширені визначення, що прирівнюють поняття доктрини та науки [38, с. 190; 35, с. 12]. Такий досить вузький підхід до поняття доктрини є неповним, оскільки він суттєво спрощує даний феномен.

Виявляється, що самі по собі результати науки, які втілені в певних творах, ще не є доктриною. З одного боку, суспільна цінність наукової творчості істотно відрізняється від однієї праці до іншої. З іншого, існують праці, які не мають прикладного значення, тобто їх втілення в життя не відбувається, що виключає можливість їх сприйняття суспільною практикою.

Історична школа вважала науку права одним з джерел права нарівні зі звичаєм та законом. Цьому вони дають наступне пояснення. Оскільки всі юридичні норми лежать в глибині народного духу в готовому вигляді, а закони та звичаї є лише способами пізнання цих норм, а не правотворчими факторами, то таким самим засобом може бути і наука права.

«Стан юристів покликаний виконувати ту роботу, яку раніше виконував весь народ. Юристи мають доводити до свідомості та розвивати право, що лежить в народному дусі. Цим самим вони заповнюють прогалини в законах та звичаях, вказують шлях для подальшого розвитку законодавства та не допускають видання законів, що протирічать народному духу» [100, с. 391].

На думку провідного російського вченого О. С. Кананикіної, наука є досить важливим джерелом права, юридичною теорією, проте джерелом в матеріальному, а не формальному розумінні [59, с. 16]. Дійсно, наука є важливим путівником юридичної практики і лише озброєний науковими знаннями суддя може сприяти подальшому прогресивному розвитку права. Вона також дає можливість виявити правову норму, що не виражена прямо в законі, і втілити це правило в життя. Таким чином, наука є могутнім правотворчим фактором.

Вітчизняний фахівець права А. О. Селіванов відзначає: «Слід звернути увагу на те, що доктрина (ґрунтовне авторитетне наукове дослідження, до якого законодавець ставиться як до суспільної цінності та надає їй у разі визнання законодавчу форму) має вищий авторитет, ніж наука»[141, с. 6].

Для виявлення відмінностей між наукою та доктриною є важливим те, що далеко не всі ідеї, які реально визначають розвиток соціальних відносин, мають кабінетне походження. У частини з них немає точного, тим більш одноосібного автора, немає чіткого, формального місцезнаходження.

Доктринальне положення може бути персоніфіковано та зв’язано з окремим автором. Крім того, група осіб, яка об’єднана за різними критеріями (національність, правова система, історичний тип держави тощо), може нести певні концепції, ідеї в своїй самосвідомості та спиратися на них. Проте існують теорії походження яких встановити не є можливим.

Ступінь визнання наукових здобутків та правової доктрини є різним. Авторитет доктрини набагато вищий. Доктрина - це авторитетне наукове дослідження.

Ще одну відмінність вбачають в їх дієвості, регулятивних властивостях. Наукові твори використовуються в навчальних та в дослідницьких цілях. Безпосереднього регулятивного впливу вони не мають. У цьому плані наука - джерело доктрини. Деякі ідеї, що народились в кабінетах та бібліотеках, входять в суспільне життя, сприймаються суб’єктами права, здійснюють безпосередній регулятивний вплив на реальні суспільні відносини.

Доктрини, на відміну від наукових праць, як правило, представлені школами, ідеями, проте не особистостями. Навіть якщо вони і зберігають імена своїх легендарних авторів, це не має принципового значення. Тому обґрунтованим є погляд на доктрину як на прийняту в науці думку, яка асоціюється зі школою чи авторитетним юристом.

Наука та доктрина - споріднені поняття. Проте не вся наука є доктриною, і не вся доктрина - наука. Співпадіння цих понять можливе лише в тому випадку, якщо наукова ідея заслуговує визнання серед професіоналів, стане основою відповідної школи, зустріне підтримку суспільства, засвоїться правозастосовчою практикою і в силу свого авторитету стане мірою суспільної поведінки.

Доктрина у своєму правовому змісті є досить статичною. Оскільки вона лише констатує факт існування того чи іншого погляду на певне явище чи процес. На відміну від теорії правова доктрина є синтезом теоретичних та практичних надбань. У залежності від типу правової сім’ї доктрина схильна до певної переорієнтації своїх практичних та теоретичних основ.

Для доктрини принципове значення має її дієвість, визначність, авторитетність, широта розповсюдження та впливу на суспільні відносини, які дозволяють цьому явищу претендувати на самодостатність. Мається на увазі наявність в даному феномені можливості реалізовуватися самостійно, поза залежності від механізму державного примусу. Про цю властивість доктрини було відомо ще наприкінці XIX століття [136, с. 85]. Що ж стосується практичної цінності доктринальних творів, то вона змінюється в залежності від епохи та країни.

Л. I. Петражицький наводить приклади думок авторитетних юристів, які стали на один рівень з законом. Були навіть розроблені спеціальні правила користування цим своєрідним правом, наприклад, «думка семи докторів права прирівнюється загальній думці, ... чим старіший юрист, тим більшу вагу має його думка» [121, с. 590].

Становлення окремих ідей до доктринального рівня є довгим, багатоетапним процесом, в результаті якого законодавство поступається своїм місцем творам провідних юристів відповідного часу. Дійсно, визнання праць конкретних осіб

рівними закону - виключно рідке явище. Безперечно, верхівкою ролі доктринального права був закон 426 р. імператора Валентина, яким він надав вирішальне значення творам Павіана, Павла, Ульпіана, Модестіна та Гая.

Для міжнародного права роль нормативного факту виконували вислови відомих юристів Гроція, Ваттеля, Літлтона, Бартолі.

Дослідивши поняття, основні ознаки та сутність правової доктрини як джерела (форми) права, вважаємо за необхідне приділити увагу класифікації правових доктрин, що наводяться фахівцями теорії міжнародного права. На сьогоднішній день пропонують наступне їх групування:

1) міжнародно-правова, загальносімейна та внутрішньосистемна;

2) загальноправові та спеціально правові;

3) персоніфіковані, загальновідомі.

Стосовно критерію в першій класифікації, то ним є сфера дії правової доктрини. Що ж до другої класифікації, то основою поділу виступає об’єм предмету правової доктрини. Третя класифікація «підходить» до розуміння правової доктрини з точки зору зв’язку доктрини з її автором, який може бути найрізноманітнішим. Точніше за все це підхід до доктрини як до наукової школи, що склалась.

Міжнародний суд як орган міжнародного правосуддя в процесі здійснення покладених на нього функцій в якості головного судового органу ООН застосовує міжнародні конвенції, міжнародний звичай, загальні принципи права, а також «судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів публічного права різних націй в якості допоміжного засобу для визначення правових норм (ст.38 Статуту). В залежності від характеру застосування міжнародні конвенції, міжнародний звичай та загальні принципи права застосовуються Міжнародним судом безпосередньо, а судові рішення спільно з доктринами застосовуються виключно як допоміжний засіб для визначення правових норм. Різнорівневий характер застосування першої та другої груп засобів пояснюється якісними відмінностями в суб’єктному складі право творців. Мова йде про держави, суди та вчених («кваліфікованих спеціалістів публічного права різних націй»). Специфіка відношення до процесу вироблення норм міжнародного права держав, судів та

вчених в кінцевому випадку і визначає те, як Міжнародний суд застосовує продукт діяльності держав, судів та вчених.

Процес з’ясування місця доктрини в загальній структурі джерел (форм) міжнародного права нерозривно пов'язаний з визначенням самої категорії «доктрини». Статут Міжнародного суду в залежності від конкретного текстового його оформлення в англійському варіанті - «teaching» («вчення») та у французькому варіанті - «doctrine» («доктрина») фактично представляє різні за значенням поняття.

Провідні науковці міжнародного права стверджують, що поняття «вчення» є більш ширшим поняттям і має, як правило, авторську прив’язку. Поняття «доктрина» показує, що є предметом навчання та підлягає обов’язковому доведенню до відома тих, хто навчається [57, с. 69]. Останню можна охарактеризувати як сукупність загальноприйнятих постулатів.

В основі всіх концептуальних побудов у сфері науки міжнародної юриспруденції знаходиться авторитетний вчений («найбільш кваліфікований спеціаліст»), який у своїх позиціях представляє власне бачення права. Будучи втілене в форму наукової конструкції, таке окремо виражене бачення права конкретного вченого виступає в якості «теорії». Параметри співставлення понять «вчення», «доктрина» та «теорія» визначаються через наступні положення. Вчення в області науки міжнародної юриспруденції в логічному порядку показують безпосередній предмет навчання - доктрину та власне бачення окремої ділянки науки з точки зору конкретного вченого - теорію. Виступаючи досить абстрактними за своєю суттю, вчення несуть в собі певний філософський початок. Всі три згадані категорії є дотичними та зливаються, рухаючись в одному великому напрямку.

Міжнародний суд застосовує міжнародні конвенції, звичаї, загальні принципи, судові рішення та доктрини не в послідовності зверху вниз, а за вимогою, виключно в цілях відправлення правосуддя. Ієрархічні, а тим більш субординаційні критерії під час здійснення судом своїх функцій в цьому відсутні. Різниця між характером застосування судом міжнародних конвенцій, міжнародних звичаїв, загальних принципів права, з одного боку, та судових рішень, доктрин - з іншого, визначається суб’єктним статусом їх «творців». Статус держав як суверенних

суб’єктів права та відповідно безпосередніх «творців» права надає згаданим джерелам можливість безпосереднього застосування з боку Міжнародного суду, а статус самого суду і найбільш кваліфікованих спеціалістів як суб’єктів правовідносин створює умови, за яких судові рішення та доктрини застосовуються судом в якості допоміжного засобу для визначення правових норм.

Оскільки міжнародні конвенції, міжнародний звичай, загальні принципи права у своїй сукупності утворюють діючі міжнародно-правові норми, що підлягають застосуванню судом під час вирішення спорів, то їх позначають терміном «джерело міжнародного права». На відміну від «джерел» права, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів формально згідно ст. 38 Статуту позначаються «агентствами з визначення права» [195, р. 23; 202, р. 236]. Те, що вони значно більше ніж суто допоміжний засіб для визначення правових норм, говорить наступна обставина: за фактом винесеного головним судовим органом ООН рішення та подання авторитетної думки вченого певне правило поведінки держав може бути позначене як міжнародний звичай. Відповідно суд та найбільш кваліфіковані спеціалісти фактично виступають, кожен в своїй якості, як агентство з визначення права. Дійсно, і держави, і суди, і вчені досить обґрунтовано можуть відноситись до агентств з визначення права, і всі в один і той самий час можуть брати участь в процесі констатації факту становлення певного правила поведінки держав в якості правової норми. Инна справа, що держава, виступаючи суб’єктом міжнародного права, справедливо може позначатися головним агентством з визначення права, а суди та вчені - допоміжними агентствами з визначення права.

Найбільш кваліфіковані спеціалісти завдяки запропонованих ними доктрин беруть участь у визначенні правових норм. Звичайно, що головним фігурантом виступає держава, але найбільш кваліфіковані спеціалісти через розроблені ними доктрини допомагають державам послідовно та уникаючи додаткових труднощів застосовувати право. Закладений у доктринах позитив проявляється у наступному:

- суд використовує доктрину під час винесення більшістю присутніх відповідного рішення (ст. 55, 56 Статуту);

- в процесі подання окремими суддями своїх власних думок за обставин, коли рішення в цілому або частково не виражає одноголосної думки суддів (ст. 57 Статуту).

На жаль, Міжнародний суд, якщо враховувати зовнішні показники, використовує доктрину не так часто. Але прикладом можуть бути:

- Рішення 1997 р. по справі, що стосується інституту спільного користування усіх прибережних держав, містить чимало посилань на діяльність Комісії міжнародного права як в загальному, так і зокрема, на підготовлений проект статей про відповідальність держав, обґрунтування принципу рівності усіх прибережних держав по відношенню до користування єдиним водотоком тощо.

- Рішення 2002 р. у справі про суходільний та морський кордон між Камеруном та Нігерією. Крізь призму аналізу академічної думки вчених про теорію історичної консолідації було констатовано протиріччя даної теорії та принципу ефективності управління. Пряме посилання на підготовлений Комісією міжнародного права коментар до Віденської конвенції 1969 р. про право міжнародних договорів свідчить про врахування думок спеціалістів (вчених) під час формування власної позиції про повноваження голів держав як її представників в цілях здійснення усіх укладених актів.

Констатація факту про те, що Міжнародний суд не так часто в процесі винесення свого рішення використовує доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів (вчених), не дивлячись на їх велике потенційне значення, має пояснення. Специфіка колегіальності прийняття рішення спричиняє труднощі у підборі цитат окремого вченого. Значення доктрини частіше проявляється в особливих та індивідуальних позиціях окремих суддів.

Використовуючи доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів, міжнародні арбітражні суди тим самим заповнюють цим масив джерельної бази сучасного міжнародного права, який сьогодні може бути застосований Міжнародним судом. Останній як орган міжнародного правосуддя не може відмовитись від винесення рішення за відсутності або неясності норми, що підлягає застосуванню. Завдяки послідовному проходженню певного правила поведінки - спочатку крізь доктрини

найбільш кваліфікованих спеціалістів публічного права різних націй, а потім через Міжнародний суд - відбувається в об’єктивному режимі констатація факту становлення правової норми.

У загальноправовій доктрині предметом є правові явища та елементи, що визначають правовий клімат в суспільстві. Прикладами загальноправової доктрини можуть слугувати: доктрина верховенства права - в романських країнах, судового нормотворення - в англосаксонських, слідування шаріату - в мусульманській системі, доктрина мирного співіснування - в міжнародному праві тощо. В свою чергу загальноправова доктрина визначає характер спеціально-правових доктрин, зміст предмету яких є значно вужчий у порівнянні з першою. Зокрема, мова йде про доктрину тлумачення норм - в романських системах, доктрину прецеденту - в англосаксонських тощо. Згадані принципи є прикладами спеціально-правових доктрин. До того ж спектр останніх є досить широким - від доктрин -спеціальних принципів до доктрин, що стосуються структури норми.

Міжнародно-правова доктрина в системі класифікації може виступати в ролі як загальноправової, так і спеціально-правової. На думку провідних науковців про міжнародно-правову доктрину слід говорити в цілому, в однині [44, с. 12]. Поясненням цього є те, що змістом цієї доктрини охоплюється правові принципи взаємовідносин різних країн та народів, а також спільна діяльність світового співтовариства.

Загальносімейна доктрина виражає погляд усієї сукупності правових систем, що входять до певної сім’ї, з тих чи інших правових явищ. Прикладом загальносімейної доктрини можуть виступати принципи нормотворчості: суддівського - в англосаксонських країнах та парламентського - романських.

Внтрішньосистемна доктрина за характером пов’язана з загально сімейною, але вже за своїм змістом, оскільки виражає принциповий погляд, який склався в межах певної правової системи, і не більше того.

Відкритим залишається питання про існування таких міжсімейних правових доктрин як пріоритету загальнолюдських цінностей перед державними, основного місця особистості в житті держави тощо. З одного боку дані доктрини мають своє

внутрішньосімейне тлумачення і не завжди виражають загальноприйнятий між правовими системами погляд. З іншого боку, окремі елементи названих доктрин знайшли своє відображення в міжнародно-правовій доктрині, зокрема, в формі міжнародно-правової регламентації основних прав людини. Тому поки що говорити про групу міжсімейних доктрин до їх кінцевого формування в межах певної сфери не доводиться.

Продовжуючи характеризувати доктрину як правове явище сьогоднішнього життя, слід враховувати до якого виду класифікації вона належить, а також те, які функції вона виконує у суспільстві. Серед загальновизнаних функцій виділяють правотворчу, правоспрямувальну та юридично-технічну.

Перша - правотворча функція - розкриває суть правової доктрини з точки зору джерела права. В різних правових системах цю функцію правова доктрина виконує по-різному.

Стосовно впливу доктрини на процес нормотворення, слід зазначити, що процес доктринального тлумачення є відносно автономним по відношенню до першого. З цього слідує, що суб’єкт тлумачення не зобов’язаний виходити з намірів законодавця. Доктрина лише вимагає під час тлумачення встановлювати логічний зміст закону та керуватися характером об’єктивних умов, що склались в сфері реального практичного правозастосування. Якщо законодавець не врахує деякі особливості застосування закону, то це успішно виправить суб’єкт тлумачення.

Суттєвими відхиленнями від загальноприйнятого методу тлумачення наділена ціла низка правових систем. Так, германська доктрина в цьому плані вимагає під час тлумачення не лише встановлення логічного, але й іноді граматичного змісту закону. До того ж й наміри законодавця не повинні залишатись поза увагою суб’єктів тлумачення. Подібну точку зору поділяють і інші правові системи, що слідують германській моделі.

Істотно відрізняються романські доктрини також у поглядах на форму тлумачення. Загальносімейна доктрина вимагає єдиної форми - постатейних коментарів до закону. До того ж ці коментарі мають бути розраховані як на практиків, так і на теоретиків права. Разом з тим французька доктрина орієнтує на

вивчення постатейних матеріалів лише практиків, створюючи коментарі в основному для них. Для вчених та студентів пропонуються підручники та різного роду монографії.

Пропонуючи свої власні методи правотворення, доктрина в англо- американських системах пропагує принцип, згідно якого основним засобом, який здатен заповнити прогалини в праві, є розум. Уся англо-американська прецедентна система є продуктом діяльності розуму тисячі суддів, вона продовжує розглядати розум в якості гаранта справедливого вирішення практичної ситуації. Неєю справедливості дана доктрина пронизує все правотворення та правозастосування [177, с. 183]. Справедливо вирішити справу значить ухвалити таке рішення, яке б задовольнило приватний інтерес, не вводячи його у протиріччя з суспільним.

Велику роль в правовому житті суспільства доктрина виконує в якості правоспрямувального вектора. Безпосереднім, головним об’єктом для неї є юридична практика. Разом з тим осторонь не залишається і наука права, яка також під впливом цієї функції доктрини вдосконалюється та здійснює зворотній вплив на доктрину. Роль доктрини в певній правовій сім’ї або системі змінюється також в залежності від умов життя конкретного суспільства. Так, в англо-американських країнах дана функція правової доктрини має досить велике значення для практики дотримання права, оскільки в першу чергу, за таких умов, дотримуються основні положення доктрини, а не самі прецеденти. Цим самим керується і англосаксонський правозастосувач. У романських системах, навпаки, правоспрямувальна роль доктрини вважається значною, якщо сама доктрина поклала основу створеного закону. Таким чином, у системі романської юридичної практики суттєвий вплив доктрини спостерігається у нормотворчості, а не в процесі дотримання права.

Юридично-технічна функція правової доктрини полягає в першу чергу у виробленні та пропонуванні різного роду правових понять та категорій. Завдяки різного характеру юридичним теоріям ми маємо змогу оперувати великою кількістю термінів. Слід наголосити на тому, що саме доктрина формує категоріально- понятійний апарат, який наявний в різних правових сім’ях. Дану функцію доктрина

виконує виключно на рівні правових сімей, а не систем. Мовна специфіка категорій та понять зумовлена не доктриною, а культурно-етнічними особливостями тієї чи іншої країни.

Неординарність, специфічність англо-американських правових понять та категорій є продуктом саме цієї функції правової доктрини. Багато понять в англо- американському праві неможливо перекласти на інші мови. Причиною цього є особливість змісту, який доктрина вкладає в ті чи інші категорії. При цьому англо- американська доктрина намагається надати певному поняттю конкретний зміст, далі якого правозастосувач або суб’єкт нормотворчості не можуть піти у своїй інтерпретації. Правові поняття та категорії в англо-американській сім’ї є настільки невизначеними, що хоча і наділені правовим змістом, все ж таки не можуть бути поставлені у визначені жорсткі правові межі. Це пояснюється тим, що в більшості випадків правові поняття формуються практикою, доктрина при цьому надає їм лише приблизну форму і в такому вигляді пропонують тій же практиці. Теоретичні науки з самого початку слабо приймають участь у формуванні понять, а звертаються до них вже тоді, коли ті чи категорії увійшли у практику.

Основним способом, за допомогою якого доктрина обробляє нововиявлені поняття та категорії, є так званий метод аналогії. Англо-американській суддя, зустрічаючи в різного роду прецедентах певне поняття та вважаючи, що воно приблизно підходить під те явище, якому він прагне надати визначення, закріплює його в своєму рішенні - прецеденті. Можливим є те, що попередні судді кожен по- своєму розуміли один і той самий термін, вкладаючи в нього різний зміст. В результаті цього мають поняття, що може мати досить широке розуміння, хоча і однорідне за своїм характером. Це ще раз підтверджує теза про те, що сама теорія недостатньо бере участь у формуванні понятійно-категоріального апарату. Практика, завдяки доктрині, здатна сама надати те чи інше правове визначення.

У релігійній доктрині вище згадана функцію проявляється по-іншому. Це перш за все зумовлено тим, що правові поняття та категорії за своїм змістом не є юридичними у власному розумінні цього слова. Поняття, категорії традиційного

права несуть в собі більше літературний, а досить часто і фольклорний зміст, ніж суто юридичний.

Підсумовуючи сказане, ми можемо констатувати, що правова доктрина є розвиненою новелістичною теорію, що відображає складену наукову думку, яка в силу своєї глибини та авторитетності витребувана загальною практикою та відповідним чином впливає на законодавця. Правова доктрина має власні властивості та характеристики, які зумовлені її основною функцією - функцією формування основи правотворчості та правозастосування. Таким чином, її особливою ознакою є концептуальний характер. Таке «службове» становище, по відношенню до нормативно-правових актів зовсім не зменшує її значення. Дійсно, офіційною формою права є закон, а не правова доктрина. Однак жоден з конституційних принципів прямо не забороняє використовувати положення правової доктрини в якості регулятора суспільних відносин. Сьогодні вплив доктринальних правових положень все більше відчувається. Загальновизнаним є факт їх впливу на законодавця, оскільки стійкі правові твердження отримують своє підтвердження в нормах закону.

Правова доктрина - невід’ємна організована частина системи джерел права, що виконує своє функціональне навантаження, невиконання якого, або спроби його перерозподілити з іншими джерелами права спричинило б зміни в економності, результативності та надійності системи джерел права.

2.2.