Правова доктрина в сім’ї релігійного права.

Найактуальнішим джерелом права правова доктрина є для країн сім’ї релігійного права. Релігійне право взагалі засноване на принципі авторитету, у зв’язку з чим висновки стародавніх юристів, знавців релігійних основ мають офіційне юридичне значення.

Доктрину релігійних країн відносять до групи регіональних доктрин, що пояснюється особливістю її територіального поширення. Однак поділ доктрин на основні (романо-германська та англо-американська) та регіональні (мусульманська) є досить умовним. До регіональних доктрин відносять мусульманську доктрину та ряд подібних їй [173, с. 85]. Вони характеризуються незначним впливом на філософію права і є сукупністю релігійних та теоретичних праць вчених-теоретиків.

Однією з рис, властивих абсолютній більшості релігійних правових систем, є ключова роль в них релігійного віровчення, що знаходить свій вираз у

доктринальних працях. Окремі вчені заміняють поняття «правової доктрини» серед джерел права на «релігійні погляди» [67, с. 225].

Будучи релігійним за своєю природою та характеру, іудейське право має і відповідні цій природі та характеру джерела. З загальнотеоретичної точки зору вони традиційно визначаються ізраїльськими авторами, з одного боку, як точно передані слова Бога, а з іншої - як їх божественно надихана інтерпретація (тлумачення) [199, р. 33].

З самого початку іудейське право було усним та містило, за словами дослідників, цілий перелік ірраціональних установ та форм, пов’язаних з пошуком істини. Зі ступенем свого розвитку іудейське право поступово ставало письмовим та звільнялось від властивих йому до цього ірраціональних особливостей. У системі джерел іудейського права священні писання набули домінантного характеру і поступово вийшли на перше місце. Так Біблія та книги Ветхого Завіту стали основними регуляторами суспільних відносин. Талмуд як джерело іудейського права є зібранням давніх писань, а також текстів їх равінських тлумачень.

Равінські тлумачення по мірі розвитку іудейського права непомірно збільшували об’єм Талмуда. Відомо, як пише з цього приводу Д. Рід, що «все, що десь мало змогу статися або сталося в житті єврея, регулювалось законами Талмуда: шлюб, майнові угоди, комерційні операції, все життя до дрібних елементів одягу». Оскільки у повсякденному житті постійно відбуваються непередбачувані події, питання про те, що є законним і що є незаконним, в кожному випадку призводять до дискусій, «результатом яких були об’ємисті протоколи равінських рішень» - відповідних тлумачень текстів заповідей [139, с. 89].

Одним з найдавніших джерел іудейського права є доктрина. Вона розуміється в найширшому трактуванні: як писання богословів, як думки різних іудейських

академічних шкіл, як равінські ідеї та погляди відносно розуміння і тлумачення різноманітних біблійних положень та текстів.

На ранніх стадіях розвитку іудейського права доктрина відігравала керівну роль. Тому, на думку професора З.Фалька, вивчаючи іудейське право з моменту його зародження, ми повинні звертати увагу перш за все на літературні джерела, в яких містяться різноманітні ідеї, положення та погляди, що вплинули на нього. У вказаний період ні держава, ні інші соціальні структури не відігравали вирішальної ролі в процесі формування норм іудейського права та інститутів. Таку роль відігравали праці вчених-богословів, які досить часто виконували функції і законодавців, і правозастосувачів [199, с. 30].

З розвитком іудейського права значення доктрини в якості джерела права постійно зменшувалось. Вона була витіснена більш прагматичними тлумаченнями равінів та їх судів.

Ii ідуське право та право Ii ідії (індійське право) - дві різні правові системи. Якщо індуське право - це право громадян, яка сповідує індуїзм, то право Ii ідії - це національна правова система, дія якої поширюється на територію всієї держави, на всіх громадян, незалежно від їх національності й належності до певної релігійної громади. Так, на сьогодні в Ii ідії одночасно діє декілька правових систем - індуське право, мусульманське право і національна правова система Iндії.

Тісний зв’язок індуського права з релігією дістав вираження не лише у релігійно-філософських концепціях, а й у теорії джерел права. Традиційно оцінюючи джерела права, С. Десаї дає таке визначення індуського права: «Там, де воно не модифіковане чи не скасоване законодавством, індуське право може бути визнане як прадавнє право індусів, засноване на Ведах, проголошене у смритах, роз’яснене і розтлумачене у визнаних коментарях, доповнене схваленим звичаєм» [198, р. 2].

Основним джерелом індуського права до колоніального періоду були праці правовиків, а саме «смрити», коментарі до них та юридичні збірки. За змістом це було всеохоплююче і систематизоване звичаєве право. Як джерела визнавались також старовинні місцеві звичаї, яких дотримувались з давнини певні касти, роди, сім’ї. У визначенні звичаїв, що заслуговували на правове визнання, основну роль відігравали жреці-юристи [23].

Нині стан права незалежної, світської Індії піддається прямому впливу релігійних постулатів, незважаючи на глибокі перетворення у ньому англійцями та сучасному правовому розумінню у світі. Юридично, основним джерелом права є закон, хоча доктрина та звичай є доповнюючи ми джерелами права, які застосовуються для ліквідації прогалин у праві, а також як повага до культури та релігії корінного населення, різноманітних релігійних шкіл, напрямів, каст.

Мусульманське право представляє собою своєрідну релігійно-правову доктрину, яка сформувалась протягом тринадцяти століть існування ісламської релігії. Іслам широко розповсюджений серед сучасних країн, які історично відчули на собі вплив цієї релігії та були залучені до процесу побудови мусульманської доктрини права. Його дотримуються і на інших континентах, де шляхом проповідницької діяльності він набув свого поширення. Нині майже зі 100 % мусульманським населенням є країни Афганістан, Алжир, Іран, Лівія, Мавританія, Марокко, Сомалі, Туреччина і всі держави Аравійського півострова; близько і понад 90 % - Єгипет, Гамбія, Гвінея, Індонезія, Ірак, Йорданія, Нігерія, Пакистан, Сенегал, Таджикистан і Туніс; 85 % - в Азербайджані, Бангладеші, Туркменістані й Узбекистані; більше 50 % - в Албанії, Чаді, Казахстані, Киргизстані, Лівані, Малайзії, Малі, Судані та Сирії; значний відсоток серед населення мусульмани складають в Індії (14 %) та інших країнах. Мусульманське населення цих країн керується та дотримується в першу чергу норм мусульманського (ісламського) права та положень релігії іслам, але тим самим диференціюючись залежно від збереження впливу мусульманської доктрини, права та право розуміння.

Вчення про джерела відносяться до таких, що найбільш розроблені в науці мусульманського права та відрізняються своєрідністю. Мусульманські дослідники

виділяють у складі мусульманського права дві групи взаємопов’язаних норм. Першу з них становлять юридичні приписи Корану та Сунни - збірники переказів про дії, висловлювання та навіть мовчання пророка Мухамеда. До іншої групи відносять норми, які сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі «раціональних» джерел, перш за все одностайної думки (іджма) найбільш авторитетних правознавців - муджтахидів та факихів, та висновків за аналогією (кіяс). В якості основоположних розглядаються норми першої групи, особливо ті, що зафіксовані в Корані.

Після смерті Мухамеда у 632 році мусульманське право розвивалось головним чином казуальним шляхом.

З часом все більше спостерігалась недостатність конкретних приписів Корана, Сунни та нормативних приписів сподвижників пророка. Ці розрізнені та несистематизовані правила поведінки самі по собі не мали змогу забезпечити в подальшому необхідну нормативну регламентацію суспільних відносин, що постійно змінювались. Тому, починаючи з УІІІ століття головну роль в ліквідації прогалин та пристосування положень вказаних джерел до потреб суспільного розвитку відігравали правознавці - засновники правових шкіл та їх послідовники. Слід підкреслити, що до початку УІІІ століття мусульмансько-правова доктрина

лише починала формуватися і до того часу не відігравала значної ролі в якості джерела діючого права [160, с. 67]. Першим кроком на шляху її виникнення був «ра'й» - відносно вільний розсуд, який застосовувався під час тлумачення норм Корана та Сунни, а також формулювання нових правил поведінки у випадку їх мовчання.

Арабські дослідники одностайні в тому, що приблизно до кінця Х століття мусульманські судді користувались значною свободою у виборі рішення з питань, що не були врегульовані Кораном, Сунною, індивідуальними чи одностайними рішеннями сподвижників пророка.

З середини УІІІ століття, коли в халіфаті почали формуватись основні школи мусульманського права, настав новий етап формування мусульмансько-правової науки - період кодифікації та імамів, який тривав близько двох з половиною віків та став епохою зрілості, «золотим віком» розвитку мусульманського права. Головним його результатом було виникнення різноманітних напрямків у тлумаченні Корана та Сунни, кожен з яких відносно самостійно відпрацьовувало власну систему правових норм. Особливе значення доктрини для розвитку мусульманського права пояснювалось не лише прогалинами та протиріччям в Корані та Сунні, але й тією обставиною, що більшість норм, які в них містились, мали божественне походження, а тому були вічними та незмінними. Саме тому вони не могли бути відкинуті та замінені нормативно-правовими актами держави. В цих умовах мусульманські правознавці, виходячи з того, що в основоположних джерелах є відповіді на абсолютно всі питання і завдання зводиться до того, щоб їх знайти, розробили різноманітні прийоми «витягнення» нових норм для вирішення неврегульованих Кораном та Сунною питань. Якщо спочатку не існувало суворих правил формулювання нових правил поведінки, то згодом вони були розроблені. До

того ж кожна з мусульмансько-правових шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, що дозволили вводити в обіг нові норми у випадку мовчання основоположних джерел. Правознавці створювали нові норми за допомогою різноманітних логічних прийомів, які мусульмансько-правова наука і зве «раціональними» джерелами мусульманського права. В дійсності це були не джерела права, а прийоми тлумачення окремих положень Корана, Сунни або рішень сподвижників пророка, а також способи введення нових правил поведінки у непередбачуваних випадках. Джерелом таких нових норм виступала доктрина, яка формулювала їх на основі зазначених раціональних методів.

Можна прийти до висновку, що поряд з Кораном, Сунною та судово- нормативними рішеннями сподвижників пророка (винесених індивідуально або на основі консенсусу) саме доктрина, увібравши в себе всі так звані раціональні джерела, стала самостійним джерелом (зовнішньою формою) мусульманського права. Більш того, в межах доктрини була створена більшість норм діючого мусульманського права.

Бурхливий розвиток процесу тлумачення та виникнення шкіл фактично закріпили положення доктрини в якості провідного джерела мусульманського права. Багато з суддів почали притримуватись поглядів певної школи, найчастіше тої, якій перевагу надавав халіф або яка користувалась найбільшою популярністю серед населення. Проте виносити рішення на власний розсуд ще продовжували.

У X -XI століттях ситуація істотно змінилась. Більшість мусульманських дослідників прийшло до думки, що у випадках мовчання Корана чи Сунни судді не мають право виносити рішення на основі власної правосвідомості і з цього часу мають суворо слідувати висновкам однієї з загальновизнаних шкіл мусульманського права. З часом правителі почали вимагали від суддів радитись з вченими- правознавцями по відношенню до тих справ, з яких вони були не в змозі винести рішення на основі Корану чи Сунни.

Xоча ці джерела разом з іджма продовжували вважатись основоположними та такими, що не підлягають перегляду, фактично мусульманські судді вже не могли прямо посилатись на них, а були зобов’язані застосовувати закріплені в них норми

лише в тому розумінні, в якому вони інтерпретувались даною школою. Не випадково загальновизнаним в мусульмансько-правовій теорії є висновок про те, що законодавча влада в мусульманській державі належить муджтахідам, серед яких головна роль відводиться засновникам найбільших правових шкіл та їх найбільш авторитетним учням і послідовникам. Шиїтська концепція на відміну від сунітської правової думки продовжувала відстоювати свободу розуміння суддею у випадках згадуваного мовчання. Проте на практиці і у шиїтів нормотворча функція зосередилась в руках вузької групи сподвижників класичних шиїтських шкіл, думка яких вважалась обов’язковою для простих мусульман-шиїтів.

Можна зробити висновок, що з ІХ-Х провідна роль серед джерел мусульманського права належить доктрині. По суті, відхід від суддівського вільного праворозуміння означало канонізацію висновків основних шкіл мусульманського права, які склались к середині ІХ століття. Думка про те, що з цього моменту доктрина стала головним джерелом мусульманського права, підтримується авторитетними арабськими та західними дослідниками. Р.Давід зупиняється на цьому моменті: «Мусульманський суддя не повинен тлумачити Коран: авторитетне тлумачення цієї книги надане докторам права, саме на їх праці може посилатись суддя» [38, с. 388].

Тобто значна більшість конкретних норм мусульманського права - підсумок його доктринальної розробки. Для їх характеристики важливо мати на увазі, що мусульманські юристи довгий час не наважувались формулювати узагальнені абстрактні правила поведінки та віддавали перевагу відшукуванням рішень з конкретних справ. При цьому вони виконували важливу роль пристосування загальних приписів-орієнтирів та казуальних норм, закріплених в Корані, сунні чи індивідуальних рішеннях сподвижників пророка до потреб суспільства.

Доктрина настільки набула свого поширення, що термін «фікс», який раніше застосовувався для позначення мусульмансько-правової доктрини, почав вживатись і по відношенню самого мусульманського права в об’єктивному розумінні [160, с.72]. Р. Шарль з цього приводу зазначає, що історично мусульманське право започаткувалось не на основі Корану, а розвивалось на практиці, яка часто

відходила від священної книги, а вищий ступінь розвитку священного закону співпадає з появою шкіл мусульманського права (мазхабів) [189, с. 28]. А на думку Й. Шахта, мусульманське право представляє собою не що інше, як чудовий приклад «права юристів». Воно було започатковано і розвивалось окремими спеціалістами. Саме правова наука, а не держава відіграє роль законотворця, причому підручники з права мають силу закону [203, р. 5].

Доктринальна розробка мусульманського права, заважаючи його систематизації, разом з тим надавала йому гнучкості та можливість розвитку. Роль учених-юристів в цьому процесі історично підвищувалась: якщо на ранніх етапах свого становлення мусульмансько-правова доктрина в основному займалась пошуком конкретних правил поведінки на основі тлумачення Корана, а потім перейшла до суворої систематизації раціональних прийомів «вилучення» з них правових норм, то по мірі посилення заплутаності висновків багатоманітних шкіл та необхідності врегулювання нових суспільних відносин вона зосередила основні зусилля на розробці методологічної та загальнотеоретичної основи мусульманського права. Така необхідність була спровокована неспівпадінням тлумачення різних шкіл за умови єдиного відправного початку.

Розвиток мусульманського права не йшло шляхом формулювання загальних абстрактних норм, послідовної заміни одних правил поведінки іншими або ж надання загальнообов’язкової сили конкретним судовим справам. Особливість структури мусульманського права полягає в тому, що усі висновки однієї школи, що містяться у канонізованих працях юристів, визнаються рівною мірою дійсними, хоча і можуть суперечити один одному. Саме тому навіть офіційне санкціонування державою висновків однієї правової школи не значило встановлення системи формально визначених норм. Мусульманське право давало широкий простір для суддівського вибору. Пряма відміна відживших норм, навіть таких, що не відповідають новим потребам суспільства, теоретично не дозволялась в межах шаріату як релігійної правової системи. За таких умов мусульманське право стало зібранням великої кількості різноманітних норм, що склались в різних історичних ситуаціях.

За таких умов на перше місце висувалось питання розроблення загальнотеоретичної основи мусульманського права. Особливо великим досягненням стало формулювання принципів правового регулювання, які розглядались як відправна позиція під час застосування будь-якої конкретної правової норми. Зрозумілим є те, що такі принципи в цілому були єдині для всіх шкіл.

Можна простежити за тим, що спочатку мусульманські юристи конкретизували релігійно-моральні орієнтири Корана чи Сунни в індивідуально- нормативних рішеннях правового характеру, пізніше - на основі тлумачення казуальних приписів вони сформулювали загальні юридичні принципи цієї правової системи.

Слід зазначити, що в середні віки доктрина була керівним, проте не єдиним джерелом мусульманського права. Згідно мусульмансько-правовій теорії, вищі державні органи мали змогу користуватися обмеженими законодавчими повноваженнями з питань, неврегульованих Кораном чи Сунною. Така нормотворча практика халіфів та султанів отримала назву «правової політики».

Друга половина XIX століття принесла значні зміни в життя мусульманського права в цілому та його джерел зокрема. Вони були пов’язані перш за все з тим, що в правових системах більшості мусульманських країн шаріат поступово віддав позиції законодавству, заснованому на рецепції західноєвропейських зразків. Також значною подією стало проведення кодифікації низки галузей та інститутів. Звичайно в основу проведених кодифікацій було покладено доктринальні розробки провідних мусульманських шкіл, а здійснено - силами вчених-юристів.

Видання Маджалли - свого роду цивільного та процесуального кодексу Османської імперії. Цей кодифікований акт був першим і на той час єдиним, що закріпив у широких масштабах норми мусульманського права у вигляді державного закону. Приблизно в той же час відбувалась розробка та прийняття перших кодифікованих актів у сфері особистого статусу. Відомому вченому та державному діячеві Муххамаду Кадрі-паші (1821-1888) влада доручила скласти проект закону, присвяченому вказаній сфері суспільних відносин. Підготовлений ним у 1875 році

доктринальний варіант кодексу був свого роду зводом положень мусульманського права ханіфітського толку щодо особистого статусу й у формі нормативно­правового акта передбачав регулювання усіх основних інститутів даної галузі. Проект Муххамада Кадрі-паші не був введений в дію як офіційний закон, але застосовувався в Єгипті до 20-х років ХХ століття, коли з’явилося перше сімейне законодавство. У Тунісі аналогічну роль відігравав доктринальний варіант сімейного кодексу, створений у 1899 році Д. Сатилланою, а в Алжирі мусульманські суди при вирішенні сімейних справ широко користувалися зводом норм малікітського толку мусульманського права, підготовленим у 1916 році М. Кораном.

Пройшовши тривалий шлях своєї еволюції, мусульманське право та право розуміння на межі другої половини ХХ століття зіткнулося з певною проблемою: недостатньою реалізацією на практиці великої кількості своїх норм, що була зумовлена його фундаментальним зв’язком з релігією та певною ізольованістю мусульманських країн. Це стало поштовхом для пошуку шляхів удосконалення мусульманської правової системи, які і були знайдені запозиченням елементів європейських моделей права. Ці «елементи» природно поєдналися з правовими системами мусульманських країн завдяки можливості змін у ісламському праві, його динаміці та пристосованості до коливань еволюції суспільних відносин, зумовлених єдністю правових та релігійних норм цих систем у цілому. Еластичність мусульманського права походила від суб’єкта визначення та відокремлення юридичних норм від релігійних, бо ним виступала не конкретна особа, а соціальна дійсність, практика і результати функціонування держави, яка надавала підтримку і забезпечення визначених правил поведінки, сформованих в єдиному мусульманському механізмі соціально-нормативного регулювання [82, с. 18]. Все це стало основою для нового етапу розвитку мусульманського права та право розуміння.

Починаючи з 70-х років ХХ століття, відбувається процес повернення до традиційної мусульманської доктрини та посилення її впливу [148, с. 315]. Релігійна інтерпретація права не лише врегульовує суспільні відносини, а й здійснює вплив на

духовному та підсвідомому рівні. В ній закладено традиції, культуру, мораль попередніх епох, що бере свої витоки з норм мусульманського права.

Сучасна мусульмансько-правова доктрина досить відрізняється від попередньої. Сьогодні у мусульманських країнах розуміння ісламського права безпосередньо пов’язане з іджмою - єдиною думкою вчених, яка слугує механізмом для визначення норми з Корану чи Сунни, необхідної для безпосереднього застосування за аналогією у значенні чинного права. Вона є єдиною догматичною основою мусульманського права, залишивши за Кораном та Сунною місце історичної основи [38, с. 313].

Слід відмітити, що правова доктрина і досі продовжує відігравати роль формального джерела права. На сучасному етапі розвитку правових систем доктрина залишається головним джерелом діючого мусульманського права лише в небагатьох країнах (Саудівська Аравія, Іран, Пакистан). Вона є провідним джерелом чинного мусульманського права там, де в регулюванні суспільних відносин беруть участь обидві норми - релігійна та правова, причому перша є джерелом другої. Так, сімейне право Єгипту, Сирії, Йорданії, Судану та Лівану передбачає, що у випадку мовчання закону суддя застосовує найбільш слушні висновки відповідної школи. Законодавство окремих країн передбачає можливість застосування у випадку мовчання закону не висновків певної школи мусульманського права, а його загальних принципів. Схоже положення закріплено в перших статтях цивільних кодексів Єгипту, Сирії, Іраку, Лівії, Алжиру. До того ж, оскільки самі кодекси закріпили ряд мусульмансько-правових норм, то під час їх тлумачення слід звертатись до відповідних творів авторитетних мусульманських юристів. У деяких країнах правові системи зберегли мусульманське право лише для регулювання окремих сторін суспільного життя (Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, Марокко, Йорданія, Алжир, Сомалі, Туніс, Ємен), мова йде про застосування доктринальних положень у конституційному та шлюбно-сімейному праві.

У більшості випадків вона втратила значення самостійного юридичного джерела, в якості якого формально виступає нормативно-правовий акт. Це зовсім не означає, що вплив правової доктрини на законодавчий акт відсутній. Оскільки під

час підготовки законодавства широко використовуються праці мусульманських правознавців. Тобто, якщо значення мусульмансько-правової доктрини як формального джерела права знижується, то її роль в якості неформального елементу правотворення зростає. Цьому сприяє закріплення у конституціях багатьох країн положення про те, що мусульманське право та його принципи є основним джерелом законодавства. В країнах, в яких сталося компресування (звуження) сфери дії мусульманського права шляхом впливу та слідування романо-германській та англосаксонській моделі права та праворозуміння, залишилась вірність лише його основним канонам, що здійснюють вплив на конституційні норми, структуру і діяльність державного механізму (Єменська Арабська Республіка, Лівія, Судан, Бахрейн, Кувейт). Слід зазначити, що практика включення у новоприйняте законодавство норм, які мають мусульмансько-правове походження, в останні роки зростає.

На сьогодні мусульманське право і праворозуміння відштовхується від впливу ісламу і мусульманського права на сучасне державне право з точки зору внесення в законодавство і практичну реалізацію окремих принципів та норм, що були розроблені середньовічними мусульманськими юристами у рамках ал-ахкам ас- султанійя - галузі, яку сучасні дослідники іноді називають мусульманським державним правом [82, с. 160]. Дійсно, в наш час спостерігається домінування нормативістської або позитивістської інтерпретації права. Кламське право з кожним роком рухається у напрямі набуття дедалі більших ознак і рис нормативності та доктрина як основне джерело мусульманського права поступається місцем законодавству.

Отже, враховуючи вище зазначене, можна констатувати факт того, що:

- релігійна доктрина пройшла великий шлях свого формування та розвитку, будучи панівним джерелом права, вона стала базисом для становлення інших;

- ця доктрина, сформована на основі релігійних та нормативних приписів за допомогою різноманітних логічних прийомів;

- іудейські, індуські, мусульманські юристи конкретизували релігійно- моральні орієнтири в індивідуально-нормативних рішеннях правового характеру, пізніше - на основі тлумачення казуальних приписів було сформулювано загальні юридичні принципи цієї правової сім’ї;

- загальне визнання та законодавче закріплення в якості основного принципу правової системи підтверджує основоположне її значення в національних системах права релігійних держав.

Підсумовуючи викладене в цьому розділі, можна дійти таких висновків:

1. Значення правової доктрини як джерела (форми) права значно залежить від того, в якій системі права вона існує, а також від відношення держави до теоретичної науки як основи створення та розвитку правової доктрини.

2. Діяльність юристів в якості джерела (форми вираження) римського права допомогла уникнути протиріч між іншими способами фіксації та виразу права в Римі. Тому правова доктрина - це основоположне джерело права в Давньому Римі, що виступала в якості механізму створення правових формулювань (способів вираження права) та надання їм обов’язкової сили (способів офіційного санкціонування).

3. Римська правова доктрина має своїм здобутком загальні принципи права, які держава визнає та включає до тексту законодавчих актів.

4. Звернення римського права до справедливого та морального призводить до одного з найбільш цінних загальноправових досягнень: чітке слідування букві, не враховуючи дійсної волі законодавця та принципових положень відповідної системи права, позбавляє можливості найбільш повно та об’єктивно врегулювати суспільні відносини .

5. Правові системи країн романо-германської правової сім’ї зазнали впливу римського права як у площині практичного застосування, так і на рівні формування світоглядних поглядів та переконань про право як загальне мірило свободи та справедливості в суспільстві.

6. Свій науковий розвиток правова доктрина отримала в університетах Європи ХІІІ-ХІУ століть. Протягом наступних століть доктрина була основним джерелом права в романо-германській правовій сім’ї.

7. Загальне визнання правової доктрини в якості джерела (форми) права всією Європою відбувалося в різних країнах по-різному та в неоднаковому обсязі. Наукові праці консіліаторів користувались у європейських юристів великим успіхом та повагою.

8. Правова доктрина серед джерел англо-американського права посідає досить значне місце. Не дивлячись на те, що в країнах загального права, особливо в Англії, де право створювалось суддями-практиками, науковій доктрині приділялось не так багато уваги, на всіх етапах розвитку англо-американського права, а тим більш сьогодні, правова доктрина не втрачає свого значення.

9. На сучасному етапі розвитку правових систем країн загального права думки видатних юристів як такі й досі зберігають своє значення. Проте слід відмітити, що починаючи з кінця ХІХ - початку ХХ століття, все більшого значення в правових системах цих країн набувають цілісні систематизовані доктрини, які склались в результаті багаторічної академічної практичної діяльності теоретиків держави і права.

10. Доктрини країн релігійного типу, зокрема іудейська, індуська та мусульманська, є сукупністю релігійних та теоретичних праць вчених. Вона є найдавнішим джерелом права, яка розуміється в найширшому трактуванні: як писання богословів, як думки різних академічних шкіл, як ідеї та погляди відносно розуміння і тлумачення різноманітних релігійних положень та текстів.

11. Сьогодні доктрина повертає втрачені позиції в якості джерела права. Оскільки усі досягнення філософії права щодо сутності, ідеї права, шляхів її розвитку не можуть бути сформульовані мовою нормативно-правового акту, то всі надбання в області теорії права викладаються вченими у статтях, монографіях, обговорюються на круглих столах, конференціях, симпозіумах.