<<
>>

2.5. Взаємодія правових систем Ради Європи, Європейського Союзу та правових систем держав-учасниць

Теоретичну основу взаємодії міжнародного та національного права у межах певного правового простору, проблеми співвідношення національних та міждержавних правових систем відображають моністична та дуалістична концепції [142].

У міжнародно-правовій літературі часто їх називають трьома різними підходами – дуалістичним та моністичним у двох варіантах [617].

Перший варіант моністичної теорії передбачає примат (верховенство) міжнародного права. У літературі висловлювалась думка, що на даний час концепція примату міжнародного права над національним є найбільш популярною, широко розповсюдженою і такою, що набуває все більшої практичної значимості [147; 149,с.10-14]. Правда ряд авторів посилаються на те, що це положення може стосуватися лише міжнародного "договірного" права, так як міжнародне право є неоднозначним за характером норм [618,с.218], які можуть бути різними за юридичною силою. За ступенем узагальнення, регулювати різні групи міжнародних відносин і об’єднуватися у різні галузі та інститути. А тому вплив міжнародно-правових норм на національну правову систему з точки зору юридичної сили, сфери застосування та правової форми не може бути однаковим [118].

Правда є значна частина норм міжнародного права, яка визнається всіма або більшістю держав, особливо це стосується основних "загальновизнаних" принципів та норм міжнародного права.

Моністична теорія, що ґрунтується на приматі внутрішньодержавного права розглядає міжнародне право як несумісне, а в деяких відношеннях чуже національному праву. Ідею примату національного права у радянський період розвивав А.Я.Вишинський, погляди якого піддав критиці український вчений проф.В.Г.Буткевич, на думку якого "А.Я.Вишинський абсолютизував міру впливу внутрішньодержавного законодавства соціалістичних країн" [138,с.25]. І хоча ця концепція на сучасному етапі відхиляється наукою міжнародного права, у практиці деяких держав усе ж спостерігаються випадки визнання фактичного пріоритету за національним правом [619,с.220].

Дуалістична концепція (або плюралістична) розглядає міжнародне та внутрішньодержавне право як різні правопорядки [542,с.211]. Тобто формулюється теза про одночасне існування і розвиток двох взаємопов’язаних та взаємодіючих правових систем – міжнародної та національної, при цьому виключається домінування, примат однієї з них над іншою.

При дослідженні взаємодії міжнародного та національного права останнє деякими авторами називається генетично первинним [620,с.134] (але не домінуючим). Так, у процесі створення норм міжнародного права держави виходять із норм та принципів свого національного права, а тому створені ними (державами) норми міжнародного права не суперечать закріпленим у конституційних нормах основам суспільно-політичного ладу та суверенітету. Внутрішньодержане право впливає на міжнародне право двояко: по-перше, визначаючи сутність  і зміст міжнародного права через опосередковану нормами права внутрішню та зовнішню політику держави (в літературі це називають матеріальним впливом); по-друге, через процес створення і реалізації норм міжнародного права (процесуальний вплив [142,с.30-34]). Такий вплив (матеріальний та процесуальний) є не прямим, а опосередкованим, проте національне право може й безпосередньо впливати на міжнародне право у разі, коли його норми модернізуються, "підганяються" стосовно до зовнішньої діяльності держави з наступним використанням їх міжнародним правом. Крім того, безпосередній вплив національного права на право міжнародне буде здійснюватись і тоді, коли прогресивні, ефективні способи національного правового регулювання запозичуються для розробки міжнародних договорів у відповідній сфері суспільних відносин.

Міжнародне право в свою чергу двояко (прямо та опосередковано) впливає на національне право тієї чи іншої держави. Опосередкований вплив полягає в тому, що закріплення тих чи інших положень міжнародного права спонукає держави до запровадження їх у національних правових системах (наприклад, принцип поваги прав людини був зафіксований в загальній формі в Статуті ООН, Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини 1966р., Заключному акті НБСЄ 1975р., а пізніше знайшов своє відображення в законодавчих актах більшості держав).

Прямий (безпосередній) вплив здійснюється за кількома напрямками, насамперед – через закріплення в конституціях та інших законодавчих актах держав пріоритету загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та визнання міжнародних договорів, укладених тією чи іншою державою, складовою частиною її національного законодавства (приміром, у статті 96 Конституції Іспанії встановлюється, що законно укладені та офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її законодавства, і їх положення можуть бути змінені, скасовані чи призупинені лише в порядку, встановленому у цих договорах, або у відповідності з загальними нормами міжнародного права [621,с.301]. Вказана форма прямого впливу на національне право в конституціях держав закріплюється по-різному. Так, у статті 15 Конституції Російської Федерації фіксується, що загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору [622,с.360]; у статті4 Конституції Республіки Казахстан зазначається, що міжнародні договори, ратифіковані Республікою, мають пріоритет перед її законами і застосовуються безпосередньо, крім випадків, коли з міжнародного договору випливає, що для його застосування необхідне видання закону [622,с.228]. Отже, конституційне право держави фіксує основи механізму взаємодії міжнародного та національного права, характерний саме для даної національної правової системи (хоча, звичайно, можуть фіксуватися й аналогічні з іншими системами правові конструкції).

Інший напрям прямого впливу міжнародного права на національне відбувається шляхом трансформації норм, що містяться в конкретних міжнародних договорах і міжнародно-правових звичаях у норми внутрішньодержавного права. Цей шлях "трансформації" в науці поділяється на загальну (генеральну) та спеціальну трансформацію.

Перша полягає в тому, що держава встановлює загальну (конституційну)норму, яка надає міжнародно-правовій нормі сили внутрішньодержавної дії; друга – в тому, що держава надає конкретним нормам міжнародного права силу внутрішньодержавної дії або шляхом їх відтворення в своїх законах текстуально, або у вигляді положень, адаптованих до свого національного права, або шляхом вираження згоди на їх застосування іншим способом [119,с.16].

Деякі вчені не поділяють тези про необхідність використання трансформації як складової частини державно-правового механізму реалізації міжнародного права, пропонуючи пряме застосування міжнародних договорів судами та іншими державними організаціями, фізичними та юридичними особами, що дасть, на їхню думку, можливість не тільки ліквідувати бар’єри між вказаними договорами та внутрішньодержавними законами, але й дослідити можливості таких договорів у вирішенні проблем внутрішнього розвитку [623]. Проте більш обґрунтованою на нинішньому етапі видається позиція, згідно з якою за умов розширення та інтенсифікації взаємодії міжнародного та національного права найдоцільнішим є створення ефективного правового механізму такої взаємодії. При цьому необхідно відзначити той принциповий момент, що міжнародне право включає опосередковану волю держави або узгоджену волю держав, втіленою в її нормі. У відповідності з такою позицією вплив міжнародного права на внутрішньодержавне поза процесом його адаптації до національного права у вигляді трансформації, рецепції або імплементації виключається або суттєво обмежується. Часто ж, у випадках, коли допускається пряма дія норм міжнародного договірного права, у національному правовому просторі  допускаються конституційні застереження (у разі виникнення розбіжностей).

Отже, концепція дуалізму виходить із принципу розв’язання правових розбіжностей на основі міжнародного права та закріплених у внутрішньодержавному праві пріоритетів загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Водночас необхідно відзначити, що наявність розбіжностей між міжнародним та національним правом свідчить про складність співвідношення між міждержавно-правовими системами та національними [139,с.4] та необхідність створення правового механізму взаємодії, який би сприяв розв’язанню цих проблем.

Деякі автори вважають, що ведучі держави світу  притримуються моністичної концепції, визнаючи пріоритет міжнародного права, а інші, з меншим світовим впливом, держави – притримуються ідей дуалізму [618,с.220]. Проте погодитись з таким трактуванням цієї закономірності важко. Видається, що пояснення її потрібно шукати у самій соціальній реальності, у зміні світопорядку. На сучасному етапі відбувається структурування соціального життя як на глобальному, так і на регіональному рівні, проте цей процес є складним і довготривалим, тому роль і значення держави залишається вагомою, незважаючи на передачу нею деяких своїх повноважень міждержавним утворенням. Набуття останніми більш об’ємного правового статусу за рахунок статусу держав є справою більш віддаленого майбутнього. Сьогодення ж потребує створення такого правового механізму, який би оптимально врахував як загальне, так і особливе у міждержавно-правових та національних правових системах, сприяв зближенню як національних правових систем між собою, так і з регіональними та універсальними міждержавними правовими системами.

У зв’язку з цим необхідно відзначити, що на сучасному етапі недостатньо говорити лише про систему міжнародного права. Як вказувалося у попередніх розділах, у ході історичного розвитку людства з’явився новий тип правової системи – міждержавно-правовий, який покликаний здійснити структуризацію міжнародних суспільних відносин (соціального життя на регіональному та універсальному рівні). Цей тип за рядом ознак відрізняється від інших сучасних типів правової системи, зокрема – національних правових систем. Разом з тим, як міждержавно-правові системи, так і національні правові системи мають загальні системні ознаки, які їх об’єднують  у єдине поняття "правова система", як-от: наявність основних елементів (суб’єктів права); цілісний характер, який проявляється в єдності елементів та зв’язків між ними (які об’єктивуються назовні як правові відносини); наявність системи права, яка виконує роль посередника у виникненні зв’язків між суб’єктами права; спрямованість її на досягнення належного правопорядку.

Крім того, як міждержавно-правова система, так і національноправова система складається з трьох основних структурних частин: інституційної, функційної та нормативної.

З загальних ознак випливають особливості вищевказаних правових систем.

По-перше, це стосується суб’єктів права як елементів правової системи. Як відомо, суб’єктами національного права є фізичні та юридичні особи (держава, державні органи, об’єднання громадян тощо), а міжнародного права – головним чином держави [624,с.93], і лише в окремих випадках – вищезазначені суб’єкти.

По-друге, це пов’язано зі специфікою суспільних відносин. Межами функціонування їх є відповідно або національна правова система, або міждержавно-правова. В національному праві велику питому вагу займають владні (субординаційні) відносини, а в міжнародних відносинах – координаційні, що базуються на принципі рівності суверенних держав і можуть бути, як правило, міжвладними, а іноді – невладними.

Третя особливість правових систем полягає в характері самої системи права. Якщо в нормах національного права знаходить свій вияв суверенна воля держави, то в нормах і принципах міжнародного права – узгоджена воля кількох (багатьох) держав. Тому сучасне міжнародне право трактують як систему юридичних норм, створених державами (та частково – іншими суб’єктами міжнародного права) шляхом узгодження їх волі, які (норми) регулюють певні суспільні відносини. Ця система права, на відміну від національного права, включає не притаманні останньому так зване "право договорів", "космічне право", "економічне право", "гуманітарне право", "право міжнародних організацій", "право міжнародної безпеки" тощо [144,с.26].

По-четверте, до особливостей належить порядок формування та способи об’єктивації правових норм. У національній правовій системі правотворчими повноваженнями наділяються відповідні компетентні органи: парламент – щодо прийняття законів, органи виконавчої влади – щодо створення підзаконних актів, а в міжнародному праві суб’єктами правотворення виступають самі держави (шляхом видання спеціальних юридичних актів – директив, резолюцій тощо). Що ж стосується способів об’єктивації правових норм, то, як відомо, основними джерелами національного права є нормативно-правові акти, а також правові договори, звичаї та прецеденти; джерелами міжнародного права виступають міжнародні конвенції, міжнародні звичаї, загальновизнані принципи права (основні джерела), судові рішення (прецеденти), правові доктрини (додаткові джерела). Характеристика відповідних джерел міжнародного права дається як у міжнародно-правовій літературі [625; 626], так і в міжнародно-правових документах (наприклад у статті38 Статуту Міжнародного Суду ООН та ін.). Зрозуміло, що такі джерела, як договори, звичаї, прецеденти є подібними за своєю природою, характером і навіть назвою, вони суттєво відрізняються за своїм цільовим призначенням та юридичним змістом.

Крім вищеназваних особливостей, національні та міждержавні правові системи можуть відрізнятися також формами реалізації нормативно-правових приписів, типологічними ознаками.

З’ясування спільних ознак і особливостей національних і міждержавних правових систем дозволяє проаналізувати їх взаємодію в цілому, включаючи не тільки організаційно-правові механізми, але й навіть правосвідомість [43,с.93-114]. Одним із результатів такої взаємодії є те, що зміни в міждержавних правових системах впливають на національні правові системи (в яких, наприклад, відбувається перерозподіл повноважень між вищими органами влади, змінюються напрямки правового регулювання в сфері зовнішніх відносин та підсилюється роль права в таких відносинах). Поряд з конституціоналізацією зовнішньої політики прослідковується тенденція конституціоналізації міжнародного права [627] (у конституційному праві держав постійно зростає кількість норм, присвячених зовнішній політиці держави, її цілям та принципам тощо).

Все більша кількість норм міжнародного права інкорпорується внутрішньодержавним правом [628]. Так як завдання забезпечення міжнародного правопорядку покладається як на міждержавно-правові, так і національно-правові системи (без яких міжнародне право не може бути ефективним), то суттєва роль у здійсненні міжнародного права відводиться внутрішньодержавному правовому механізму [629].

Міжнародне право впливає також як на процес створення нормативних актів у національних правових системах, так і на їх застосування. Зокрема, норми міжнародного права можуть бути зразком для національного правового регулювання, або ж державні органи, приймаючи відповідний нормативно-правовий акт, повинні врахувати його міжнародно-правові наслідки.

Водночас вплив міжнародного права на національні правові системи суттєво відрізняється, як за формами, темпами щодо кожної національної правової системи, але й щодо конкретних регіонів. Найбільш високий рівень впливу вбачається на європейському континенті, особливо це стосується Ради Європи та Європейського Союзу.

Як вже відзначалося, правова система Ради Європи є регіональною міждержавно-правовою системою, якій притаманні всі основні для даного типу правових систем ознаки. Зокрема, вона функціонує в межах, визначених установчим документом (статутом), та у відповідності до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права; до її складу входять такі суб’єкти міжнародного права, як держави, а в певних випадках – її громадяни; систему права складають загальні (універсальні) міжнародно-правові норми та принципи, які об’єктивуються через основне джерело права – міжнародно-правовий договір, а в ряді випадків – і через інші джерела права; її судовий орган наділяється нормотворчими повноваженнями; вона виробляє ефективні засоби нормативно-правової інтеграції. Серед таких засобів, враховуючи діяльність Ради Європи в сфері захисту прав людини, найбільш ефективними є Європейські конвенції, завданням яких є гармонізація національних законодавств, підвищення ефективності роботи судових органів шляхом удосконалення судочинства, забезпечення гарантій захисту прав людини тощо.

Взаємозв’язок нормативно-правових актів Ради Європи та актів її держав-учасниць характеризується їх взаємною доповнюваністю та збагаченням. Національне право є генетичним джерелом конвенцій, які закріплюють найкращі правові здобутки та загальнолюдські цінності як на національному, так і на міжнародному рівнях. У свою чергу держави-учасниці при формуванні системи свого законодавства враховують як юридично обов’язкові, так і рекомендаційні акти. Особливо тісний взаємозв’язок між національними правовими системами та правовою системою Ради Європи проявляється через процедури захисту прав і свобод людини.

Викладене дає підставу вважати, що взаємовідносини між правовою системою Ради Європи та національними правовими системами держав-учасниць може охоплюватися загальним правовим механізмом взаємодії міждержавно-правових і внутрішньодержавних правових систем. Ці положення не можна застосувати в повній мірі до такої специфічної правової системи, якою є правова система Європейського Союзу, що характеризується особливо тісним зв’язком з правовими системами його держав-учасниць.

Правда, за рядом ознак правова система Євросоюзу належить до типу міждержавно-правових систем. Зокрема це стосується виникнення та функціонування на основі загальновизнаних норм і принципів міжнародного права та в межах, передбачених установчими документами; наявності основних елементів – суб’єктів міжнародного права. Поряд з цим правова система Євросоюзу має ряд специфічних ознак, які не притаманні правовій системі Ради Європи. Це, насамперед, наявність високого рівня правової уніфікації. Правова система Євросоюзу має розвинуту інституційну частину, яка складається з відповідних органів, що виконують правотворчі, правозастосовчі, зокрема, виконавчі та судові функції. Інституційна частина правової системи Євросоюзу базується на нових правових принципах (насамперед – принципах інституційної рівноваги), що відрізняє її від класичних міждержавно-правових систем.

Нормотворчий (правотворчий) процес в Євросоюзі є складним, але характеризується високим рівнем правотворчої техніки. А це дозволяє визначити Євросоюз як міждержавно-правову систему з більш розвинутою нормотворчою функцією та процедурою, ніж інші її різновиди. Процедура нормотворчості хоча й здійснюється у відповідності з міжнародно-правовими принципами та нормами і збагачує та розвиває міжнародне право, все ж є більш подібною до аналогів національної законотворчості. Право Євросоюзу у значній мірі формувалося під впливом практики Суду Європейських співтовариств, який, поряд з виконанням функцій судочинства, наділений нормотворчими повноваженнями. У своїй практиці Суд створив цілий ряд правових доктрин та принципів, що забезпечують ефективність "права Співтовариств", а також його застосування на території держав-учасниць.

Система права Євросоюзу містить особливу ієрархію норм з поділом на первинне та вторинне право. І якщо норми договірного права не виходять за межі класичного міжнародного права, то норми "права Співтовариства" відрізняються за рядом параметрів. Установчі договори мають найбільшу значимість у системі джерел права Євросоюзу. Ці та інші особливості правової системи свідчать про наявність спільного правового поля, в якому перетинаються норми міжнародного, національного та права Співтовариств, про можливість співвідношення та взаємодію правових систем національних та міжнародно-правових у межах єдиного європейського правового простору, про значні практичні можливості правових методів врегулювання міждержавних відносин, особливо в процесі міждержавної інтеграції. Правова система Євросоюзу, уособлюючи специфічну нову форму правової інтеграції, є самостійною (автономною) системою, яка тісно взаємодіє як з іншими міждержавно-правовими системами, зокрема з правовою системою Ради Європи, так і з національними правовими системами (держав-учасниць).

Важливе значення для забезпечення цих процесів має правовий механізм взаємодії. Як відзначалося вище, правовий механізм взаємодії правової системи Ради Європи та національних правових систем за основними параметрами є подібним до аналогічних міждержавно-правових механізмів, хоча й містить ряд особливостей.

Визначаючи такий механізм, необхідно, насамперед, звернутися до мовного змісту терміну "механізм". В українській мові цей термін трактується по-різному: 1)як пристрій, що передає або перетворює рух; 2)як внутрішня будова, система чого-небудь; устрій; 3)як сукупність станів і процесів, з яких складається певне явище [231,с.619].

У правознавстві цей термін використовується досить часто під різними кутами зору: як "механізм правового впливу", "механізм правового регулювання", "механізм правотворчості", "юридичний механізм управління" тощо. Загальним є те, що термін "механізм" розуміється як спосіб функціонування системи засобів впливу [630,с.92-94].

Водночас термін "взаємодія" тлумачиться як "співдія, співдіяння; взаємний зв’язок між предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь" [228,с.259].

Якщо виходити із сутності процесів, що відбуваються в межах європейського правового простору в цілому та між правовими системами Ради Європи, Європейського Союзу і держав-учасниць зокрема, то правовий механізм їх взаємодії можна визначити як систему правових засобів (зокрема, процедур), що сприяють узгодженому, гармонійному функціонуванню міждержавних та національних правових систем у межах єдиного правового простору.

Правовий механізм взаємодії міждержавних та національних правових систем повинен включати такі процедури: 1)визначення основних принципів взаємодії; 2)визначення автономних та спільних сфер правового регулювання, меж і напрямів міжнародної та національної правотворчості; 3)визначення правових засобів взаємодії та суб’єктів їх реалізації; 4)узгодження норм міжнародного та національного права в процесі правотворення та застосування. Правовими засобами, які можуть застосовуватися при забезпеченні взаємодії міждержавних та національних правових систем, є: джерела міжнародного та національного права, основні способи та засоби правової інтеграції. Використання тих чи інших засобів і процедур залежить від конкретного виду взаємодії [631].

Так, правовий механізм взаємодії сучасної правової системи Ради Європи та правових систем держав-учасниць мав би включати такі процедури. По-перше, визначення основних принципів, які характеризують цю взаємодію, зокрема: принципи рівності міжнародної та національної правової системи; принцип взаємопов’язаності та взаємодоповнюваності права Ради Європи та національного права; визнання національного права генетично первинним джерелом конвенцій Ради Європи; принцип співробітництва у правовій сфері; принципи добросовісного виконання права Ради Європи; принцип взаємного захисту прав людини. По-друге, сфера правового регулювання Ради Європи визначається її цілями, які обмежовують її правотворчу діяльність; всі інші відносини є об’єктом національного правового регулювання, межі правотворчості якої обмежуються завданнями держави. По-третє, визначення правових засобів взаємодії. Насамперед мова йде про створення європейських конвенцій як основних актів міждержавного правового співробітництва, що мають обов’язкову силу для держав, які їх ратифікували; а також про створення рекомендацій Комітету Міністрів та Резолюцій Парламентської Асамблеї, які визначають генеральну лінію для держав-учасниць у правовій сфері (основу для прийняття рішень національними урядами). Напрями формування нормативно-правової бази (системи джерел права) включають: 1)оновлення та уніфікацію національних законодавств; 2)підвищення ефективності роботи органів правосуддя шляхом спрощення та полегшення судочинства; 3)пошук спільних рішень щодо розв’язання проблем правового характеру.

Конституціалізація міжнародного права та зовнішньої політики може здійснюватися як шляхом внесення  відповідних норм до конституції або законів, так і шляхом здійснення відповідної практики органами держави.

Конституційне право є базовою галуззю у системі права. У сучасних умовах міжнародне право і зовнішня політика все більше стають сферою дії конституційного права. Конституційні положення у цій сфері, як правило, визначаються характером національної політичної та правової системи. Національна правова система, забезпечуючи дотримання норм міжнародного дотримання норм міжнародного права, повинна створити умови її взаємодії з іншими правовими системами в режимі міжнародної законності. Це відображається у багатьох європейських конституціях.

Особливо це стосується положень конституцій стосовно прав людини, принципу демократії, зміст яких у значній мірі визначається міжнародним правом, так як відсутній більш прийнятний шлях до забезпечення світового порядку.

Конституційному праву при цьому відводиться головна роль у визначенні взаємодії національного та міжнародного права. І якщо у розділі ІІ правовий механізм взаємодії визначався як система правових засобів, то конституційно-правовий (як різновид першого) можна трактувати як систему відповідних конституційно-правових засобів.

Отже, конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права – це система конституційно-правових норм та інших правових засобів, що забезпечують узгодження норм міжнародного та національного права [632].

Саме за допомогою такого механізму здійснюється імплементація міжнародно-правових норм у національне законодавство. Хоча він може передбачити і здійснення відповідної практики органами держави.

В силу об’єктивних закономірностей кожна держава створює особливий, лише їй характерний конституційно-правовий механізм взаємодії.

Основні питання щодо співвідношення національного та міжнародного права, як правило, фіксуються у конституціях чи конституційних законах. Європейський досвід, що концентрує основні правові здобутки, підтверджує стійку традицію щодо дії формування правової держави, дотримання прав та свобод людини, визнання пріоритету міжнародного права.

Конституційний розвиток в європейських країнах в даний час пов’язаний, насамперед з інтеграційними процесами. Зароджуються нові взаємозв’язки міжнародного та внутрішньодержавного права, а це потребує створення нових конституційно-правових положень, що закріплюють їх. Так, у зв’язку з прийняттям Маастрихтського договору та інших установчих договорів, конституції низки європейських держав були доповнені принциповими положеннями, що визначили правові основи держав-учасниць в Євросоюзі. І мова йде не лише про пріоритет джерел права ЄС, але і про формування загальноєвропейського правового стандарту, як невід’ємної частини внутрішньодержавного права.

Ряд європейських конституцій фіксують положення щодо визначення загальновизнаних норм та принципів міжнародного права як складової частини національного права.

Так, із 49 конституцій чи конституційних законів сучасних держав Європи вісім визнають загальні чи загальновизнані норми і принципи міжнародного права складовою частиною внутрішньодержавного права. Зокрема, це конституції Російської Федерації (ст.15), Австрійської Республіки (ст.9), Португальської Республіки (ст.8), Республіки Боснія та Герцеговина (ст.ІІІ), Федеративної Республіки Німеччини (ст.25), Республіки Албанії (ст.5), Естонської Республіки (ст.3) та Республіки Сан-Марино (ст.1) [633]. При цьому у Конституції Португалії мова йде про принципи як загального, так і звичаєвого міжнародного права.

Поряд з цим, у деяких конституціях положення щодо місця у національній системі права загальновизнаних норм і принципів міжнародного права є чітко визначеним. Наприклад, у ст.25 Конституції ФРН фіксується положення, що загальновизнані норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають переваги перед законами і безпосередньо породжують права та обов’язки для мешканців федеральної території [634,с.165].

В інших конституціях ці положення є менш деталізованими, тобто лише на рівні визнання їх складовою частиною національного права.

Водночас ще 12 конституцій держав Європи фіксують положення щодо дотримання, узгодження чи визнання загальних принципів і норм міжнародного права. Так, у ст.29 Конституції Ірландської Республіки фіксується положення щодо визнання загальновизнаних принципів міжнародного права як норм своєї поведінки у відносинах з іншими державами, а у ст.8 Конституції Республіки Білорусь визнається їх пріоритет та необхідність приведення у відповідність з ними національного законодавства [633].

Ряд держав згідно з конституційними положеннями регулюють свої відносини з іншими державами на підставі загальновизнаних норм і принципів міжнародного права (ст.10 Конституції Азербайджанської Республіки; ст.10 Конституції Румунії; ст.1 Конституції Князівства Монако; ст.8 Конституції Республіки Молдова), інші – дотримуються міжнародного права в цілому (Конституція Швейцарської Конфедерації); ряд держав приймають загальновизнані норми міжнародного права (ст.7 Конституції Угорської Республіки), дотримуються їх (ст.2 Конституції Грецької Республіки; ст.8 Конституції Республіки Македонія), узгоджують з ними національне законодавство чи правопорядок (ст.8 Конституції Республіки Словенія; ст.6 Конституції Республіки Грузії; ст.10 Конституції Італійської Республіки). В результаті можна відзначити лише декілька європейських держав, що фіксують у своїх конституціях положення про пріоритет загальновизнаних норм і принципів міжнародного права; більшість цих країн або визнає їх у цілому, або вважає їх складовою частиною чи узгоджує з ними національне законодавство.

Значна кількість європейських конституцій фіксує верховенство міжнародних договорів або визнає їх складовою частиною національної системи джерел права. Так, 13 конституцій держав Європи визнають міжнародні договори складовою частиною національної системи права чи законодавства. Правда, Росія визнає складовою частиною як загальновизнані норми міжнародного права, так і міжнародні договори, а Румунія, будуючи свої відносини з іншими державами згідно із загальновизнаними принципами, складовою частиною внутрішнього права визнає все ж таки міжнародні договори (подібно до цього формулюються і положення Конституції Республіки Молдова, тільки вона не визнає міжнародні договори складовою частиною, бере лише зобов’язання їх дотримуватися).

У конституціях Королівства Іспанії (гл.ІІІ), Литовської Республіки (ст.138), України (ст.9), Республіки Польща (ст.91), Князівства Андорра (ст.3), Республіки Вірменія (ст.6), Республіки Болгарія (ст.5) Республіки Хорватія (ст.134) та Королівства Швеція (гл.10) і вже згаданих Російської Федерації (ст.15) та Румунії (ст.11) складовою частиною національного права чи законодавства визнаються міжнародні договори, ратифіковані парламентом, які офіційно опубліковані та набули чинності в установленому порядку.

Деякі конституційні положення фіксують пріоритет міжнародних договорів щодо національного законодавства в разі виникнення розбіжностей між ними. Зокрема, це конституції Французької Республіки (ст.55), Чеської Республіки (ст.10), Республіки Польща (ст.91), Республіки Грузія (ст.6), Республіки Казахстан (ст.4), Республіки Болгарія (ст.5), Російської Федерації (ст.15), Словацької Республіки (ст.17).

У Конституції Франції міжнародним договорам та угодам присвячений розділ VI, згідно з яким укладення та ратифікація міжнародних договорів здійснюється Президентом Республіки. Стаття55 передбачає, що міжнародні договори чи угоди, належним чином ратифіковані чи схвалені, мають з моменту свого опублікування силу, що перевищує силу законів, при умові застосування кожної угоди або договору іншою стороною. А якщо в установленому порядку буде виявлено положення міжнародної угоди, що суперечать Конституції, то дозвіл на ратифікацію чи схвалення цієї угоди може відбутися лише після перегляду Конституції [634,с.122-123].

Конституція Іспанії також містить главу "Про міжнародні договори". У відповідності з главою третьою Розділу ІІІ Конституції Іспанії органічний закон дозволяє укладення договорів, за якими надається право участі в міжнародних організаціях та установах, що здійснюють функції, які не суперечать положенням Конституції. У статті 94 називається ряд договорів, які потребують попередньої згоди Генеральних Кортесів. Про укладення інших договорів негайно повідомляється Конгрес і Сенат. Якщо ж укладається міжнародних договір, положення якого є суперечливими щодо Конституції, то уряд або будь-яка із палат може звернутися до Конституційного Суду про наявність таких суперечностей і попередній перегляд Конституції. Законно ж укладені та офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її внутрішнього законодавства. Їх положення можуть бути змінені, відмінені чи призупинені тільки в порядку, вказаному у самих договорах, чи у відповідності із загальними нормами міжнародного права [634,с.322-323].

У Конституції Республіки Болгарія передбачається, що міжнародні договори, які були ратифіковані в конституційному порядку, опубліковані та набули чинності для Республіки Болгарія, є частиною внутрішнього права країни. Вони мають перевагу перед тими нормами внутрішнього законодавства, що їм суперечать [635,с.121].

Водночас ряд конституцій, прямо не визнаючи міжнародні договори складовою частиною внутрішньодержавного законодавства, визначають місце таких договорів у системі джерел права згідно з національною ієрархією за їх юридичною силою. Це, зокрема, стосується ст.90 Конституції Турецької Республіки; гл.8 Конституції Фінляндської Республіки; ст.68 Конституції Латвійської Республіки; ст.8 Конституції Республіки Молдова; ст.93 Конституції Королівства Нідерланди (хоча в разі суперечності з міжнародним договором закон (згідно зі ст.94 Конституції) не застосовується); ч.IV Конституції Королівства Бельгії.

У ряді конституцій фіксуються положення про неможливість укладення договорів, що суперечать конституції, а в разі укладення останніх набрання ними чинності можливе лише за умови внесення змін до конституції.

У низці конституцій положення про співвідношення міжнародного та національного права є недостатньо деталізованим. Зокрема, згідно зі ст.9-1 Конституції Австрії загальновизнані норми міжнародного права діють як складова частина федерального права [636,с.13]; ст.8 Конституції Португальської Республіки складовою частиною португальського права називає норми та принципи загального чи звичаєвого міжнародного права [636,с.522]; ст.7 Конституції Республіки Угорщина фіксує, що "правова система Республіки Угорщина включає загальноприйняті норми міжнародного права та забезпечує узгодженість між взятими міжнародно-правовими зобов'язаннями і внутрішнім правом" [635,с.309]. Це стосується і конституцій прибалтійських держав (Естонії [635,с.2], Латвії [635,с.45], Литви [635,с.82]). Подальша конкретизація таких конституційних положень, як правило, здійснюється у законах.

Більш широке трактування ставлення держави до співвідношення міжнародного та національного права фіксується у Конституції Російської Федерації, зокрема це стосується положення щодо застосування правил міжнародного договору в разі розбіжностей із законом [635,с.409].

Проте навіть у тих правових системах, де визнається верховенство міжнародного договору, воно не є беззастережним. Зокрема, міжнародне звичаєве право та міжнародні угоди в цих країнах не можуть суперечити конституційним нормам або основним засадам конституції. І тільки судовий орган, що має повноваження тлумачення конституції, може вирішити питання стосовно переваг у співвідношенні міжнародного та національного права. Це попереджує, як правило, юридичні колізії, які можуть в таких ситуаціях виникати лише тоді, коли розбіжності між національним та міжнародним правом не можуть бути узгоджені й у процесі такого тлумачення.

Наприклад, згідно з Конституцією Італії її "правопорядок узгоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права" [634,с.245]. Останні є складовою частиною правової системи Італії і мають вищу юридичну силу щодо національного законодавства у разі виникнення суперечностей. Конституційний Суд Італії, однак, встановив, що норми звичаєвого міжнародного права не можуть порушувати основних засад Конституції та залишив за собою виключне повноваження визначати ці засади. В свою чергу норми міжнародних угод не інкорпоруються автоматично і прирівнюються до звичайних законів. Проте, деякі угоди Конституція наділила спеціальною силою і визнала такими, яким не можуть суперечити звичайні закони. Зокрема, це: а)Латеранські Пакти щодо відносин держави та католицької церкви та наступні доповнення до них; б)договори, що регулюють правовий статус іноземців; в)договори щодо обмеження суверенітету Італії, що випливають із її членства у міжнародних організаціях, які забезпечують мир та справедливість між націями. Крім цього можуть існувати договори, стороною в яких є Італія, за якими змінюється міжнародне звичаєве право, що має характер диспозитивного права (jus dispositivum) [637].

Характерним для нинішнього етапу є створення конституційних механізмів забезпечення прав людини у світлі Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950р.)

Аналіз конституцій європейських держав підтверджує вплив міжнародного права на конституційно-правові приписи (норми) про права і свободи людини, які визначаються міжнародно-правовими нормами.

Серед 49 конституцій та конституційних законів європейських держав лише в законодавчих актах держави-міста Ватикан відсутні відповідні положення про права і свободи людини. Інші 48 конституції містять відповідні розділи, глави чи статті щодо прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Правда, у Французькій та Чеській Республіках ці положення містяться, як правило, у додаткових актах, які визнаються складовими частинами конституції. Так, у Франції – це Декларація прав людини і громадянина (1789), а у Чехії – Хартія основних прав і свобод (1991). У Австрії положення щодо прав людини фіксуються переважно в Основному законі держави (1867р. зі змінами) “Про загальні права громадян королівства та земель, що входять до Імперської Ради”. Що ж стосується Королівства Великобританії та Північної Ірландії, то права та свободи людини і громадянина фіксуються як правило, в конституційних звичаях, які підкріплюються в окремих випадках законами та судовою практикою.

Важливими засобами правового механізму взаємодії виступають і рішення Європейського Суду з прав людини.

Таким чином, саме установчі договори, європейські конвенції та рекомендації, правові прецеденти є основними правовими засобами, які визначають стандарти правового розвитку національних правових систем держав-учасниць Ради Європи.

По-четверте, узгодження норм права Ради Європи та внутрішньодержавного права її членів. У процесі правотворення на рівні правової системи Ради Європи необхідним є виявлення спільних загальних правових ознак як для цієї організації, так і для її держав-учасниць з подальшим виробленням принципів права, які визначатимуть нормативно-правові засади правового регулювання як у межах права Ради Європи, так і національного права. При цьому встановлюються їх особливості, що дає можливість визначити компетенцію міждержавних і національних суб’єктів правотворення, а також форми юридичних актів. Саме в процесі правотворчості формуються правові стандарти, які сприяють узгодженню норм права Ради Європи та національного права. Норми права Ради Європи є зразком для внутрішньодержавних правотворчих органів, впливаючи таким чином на національний правотворчий процес.

Очевидно, що в силу об’єктивного правового розвитку кожна з держав-учасниць повинна створити, насамперед, конституційно-правовий механізм взаємодії міждержавних і внутрішньодержавних норм, характерний саме для своєї національної правової системи. За допомогою такого механізму буде здійснюватись інкорпорація міждержавно-правових норм у національне право шляхом включення в конституцію та закони держави норм права Ради Європи (пряма інкорпорація) або видання спеціального акта, згідно з яким останні набувають сили в межах національного права.

Норми міжнародного права впливають не тільки на процес створення норм внутрішньодержавного права, але й на їх застосування, адже реалізація приписів міждержавного права покладається на держави-учасниці Ради Європи. У зв’язку з цим необхідним є приведення національної правової системи до здатності взаємодіяти з правовою системою Ради Європи, яка (здатність) набувається завдяки заходам щодо проведення правової реформи в тій чи іншій правовій системі. Ці заходи охоплюють практично всю правову систему, але головним чином вони пов’язані з її нормативною частиною (насамперед, мова йде про узгодження національного законодавства з міжнародно-правовими стандартами). Найчастіше використовуються такі форми приведення законодавства у відповідність до міжнародних договорів: 1)розробка та прийняття принципово нових законодавчих актів, не відомих раніше відповідній правовій системі (приміром, закон про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини); 2)прийняття законів, що замінюють "старі", істотно змінюючи їх зміст (кримінальний, цивільний кодекси України); 3)прийняття актів, що вносять часткові, несуттєві зміни та доповнення в чинні законодавчі акти (наприклад, перелік виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження", доповнено таким, як рішення Європейського Суду з прав людини).

Така реформа буде неповною без розвитку національного правового механізму реалізації норм міжнародного права, який повинен передбачати такі три основні форми. Перша – самостійне застосування норм міжнародних договорів без їх "переробки", трансформації, хоча й у межах сфери дії національного законодавства. Друга форма – спільне застосування норм міжнародних договорів і внутрішньодержавного законодавства. Третя форма – пріоритетне застосування норм міжнародних договорів при колізіях з нормами національного законодавства [638,с.163-164]. На сучасному етапі переважаючими є друга та третя форма реалізації норм міжнародного права.

На противагу вищевказаному правовому механізму правовий механізм взаємодії права Європейського Союзу та його держав-учасниць базується, насамперед, на закріплених в установчих договорах принципах, доповнених та інтерпретованих актами вторинного права і практикою Суду ЄС. На відміну від загальних принципів права Євросоюзу принципи, що регулюють взаємодію європейського і національного права, є, головним чином, результатом правотворчості Суду ЄС і фактично виражають взаємовідносини між правом Співтовариств і правом держав-учасниць. До них належать: 1)принцип верховенства права Співтовариств порівняно з правом держав-учасниць (у разі колізії переважаючу силу має норма ЄС); 2)принцип прямої дії права Співтовариств (про це, зокрема, говориться в установчих договорах: "Регламент є актом загального характеру, є обов’язковим і має пряму дію в усіх державах-учасницях" [540,с.60]). Він стосується установчих договорів, а механізми взаємодії в межах другої і третьої "опор" не передбачають прямої дії; винятки становлять лише положення комунітарного права і прецеденти Суду Євросоюзу; 3)принцип інкорпорації норм права Співтовариств у національні правові системи. Саме інкорпорація надає юридичної сили актам Співтовариств на території держав-учасниць і робить обов’язковим їх застосування національними судами. Як зазначено в Декларації про застосування правових актів Співтовариств (яка є додатком до Маастрихтського договору), суттєвою умовою правильного функціонування Співтовариств є вжиття заходів державами-учасницями щодо забезпечення застосування законодавства Співтовариств з тією ж ефективністю та суворістю, з якою застосовуються їх національні закони; 4)принцип юрисдикційної захищеності права співтовариств, який здійснюється Судом Євросоюзу та судом І інстанції, а також відповідними установами держав-учасниць. Реалізація цього принципу підтверджує, що неухильне виконання приписів європейського права є спільною метою інститутів Співтовариств і Європейського Союзу та держав-учасниць.

На відміну від Ради Європи наступною процедурою в правовому механізмі взаємодії права Євросоюзу та національного права сфери самостійного (автономного) регулювання цих двох рівнів звужуються. Вступ до Співтовариства означає для відповідної держави прийняття на себе зобов’язання бути більш відкритою для спільного регулювання певних сфер і виконання спільних завдань, які не можуть бути ефективно виконаними в національних рамках. Таке зобов’язання передбачає, що все, що знаходиться поза спільною сферою регулювання, є сферою національного регулювання. Таким чином, межі правотворчості суб’єктів ЄС визначаються метою та завданнями Євросоюзу як інтеграційного об’єднання. Переліку питань, які входять до сфери спільного регулювання, немає. Органам Євросоюзу було надано відповідні повноваження щодо врегулювання лише певних завдань, щоправда ці завдання Співтовариств охоплюють нетрадиційно широку сферу регулювання. Вступ держави до Європейського Союзу означає розширення національної сфери впливу для права ЄС.

Наявність сфери комунітарного права визначає межі правотворчості в Євросоюзі. Вона здійснюється як під безпосереднім впливом самих держав (у Раді), так і опосередкованим (в Комісії ЄС і Європарламенті). Чим більше той чи інший правовий акт зачіпає внутрішньодержавні сфери, тим більш відкритим є вплив держав. Іншими словами, свою дію чинить міждержавний принцип співробітництва, який є основою системи стримувань і противаг.

На відміну від правового механізму Ради Європи, в правовому механізмі Євросоюзу перевагу віддано не правовим стандартам, а безпосередньо заходам та способам правової інтеграції, за допомогою яких формуються єдині правила і норми поведінки суб’єктів у відповідних сферах, що визначає пріоритет права ЄС над правом національним і прямий ефект (пряму дію) правових актів ЄС.

Так, до найважливіших заходів слід віднести: створення демократичних засад розвитку суспільства, формування правової держави, проведення реформ інституційної та нормативної частини правової системи суспільства, формування правової свідомості населення у відповідності з основними засадами європейського права.

Основними способами, які застосовуються державами на цих стадіях, є гармонізація та уніфікація права та законодавства, і меншою мірою – рецепція права.

Під останньою, як правило, розуміють одностороннє запозичення однією державою в іншої певних юридичних норм, правових термінів, методів правового регулювання, іноді – нормативно-правових актів. Інколи рецепцію помилково трактують як гармонізацію, хоча між ними існує суттєва різниця, так як друга є способом правової інтеграції.

У взаємодії правової системи Євросоюзу з національними правовими системами держав-учасниць основними способами є гармонізація і уніфікація законодавства. Простежується і тенденція до розширення сфери використання уніфікації законодавства, а з часом і до правової уніфікації.

Саме названі способи (особливо уніфікація) забезпечують дієвість принципів верховенства права та прямої дії.

Водночас держави-учасниці нерідко вдаються до застережень щодо самого порядку дії відносно вказаних принципів.

Важливу роль в узгодженні норм права Європейського Союзу та національного права відводиться конституційно-правовому механізму. Такий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права повинен включати положення щодо взаємодії права Європейського Союзу та права держав-учасниць.

Серед проаналізованих конституцій європейських держав частина з них лише фіксує положення щодо передачі державою певних суверенних повноважень міждержавним організаціям (учасницями яких вони є) або ж про можливість входження держави у міжнародні об’єднання. Наприклад, ст.90 Конституції Республіки Польща; ст.8 Конституції Республіки Білорусь; ст.29 Конституції Ірландії (щодо членства в ЄС). Деякі вказують на дію права міжнародних організацій у внутрішньому праві держав-учасниць (ст.8 Конституції Португальської Республіки).

Низка європейських конституцій містить ряд положень, розділів, глав щодо Європейського Союзу, а відтак і співвідношення права ЄС та внутрішнього права держав-учасниць.

Так, досить широко висвітлені ці положення у розділі XV “Про Європейські Співтовариства та Євросоюз” Конституції Французької Республіки; у главі 10 (стосовно підготовки питань, що розглядаються у Євросоюзі) Конституції Королівства Швеція; розділі І, частині В “Європейський Союз” Конституції Австрійської Республіки [636]. Є ряд статей і в інших конституціях – ст.168 Конституції Королівства Бельгії (щодо установчих договорів європейських співтовариств); §§93, 96 Конституції Фінляндії (щодо дії рішень ЄС, а також участі парламенту в підготовці національних питань в ЄС); ст.7 Конституції Словенської Республіки (про передачу повноважень Європейським співтовариствам та Європейській унії, та щодо прямої дії та верховенства джерел права ЄС).

В Основний закон ФРН тільки з 1990р. до початку 2000р. було внесено до 60 змін і доповнень (ст.23 – відмінена), введено 12 нових і суттєво доповнені діючі. Значна частина цих змін пов’язана з інтеграційними процесами держав в рамках Європейського Союзу і містить положення щодо взаємодії права ЄС з національним правом.

Що ж стосується Великобританії, то у національній правовій системі діє Договір Великобританії про участь в Європейських Співтовариствах, який включений у британське право і не потребує створення спеціальних законів.

В цілому можна відзначити, що більш ефективними є положення конституцій, які закріплюються в окремих розділах і визначають всі необхідні аспекти взаємодії держави-учасниці та Євросоюзу. Фіксація у конституційних положеннях чітко визначеного співвідношення між національним та міжнародним правом забезпечує їх узгодженість та сприяє попередженню колізій.

У практиці європейських держав саме профілактиці колізій надається перевага, коли з’ясовується конституційність договорів, що підлягають ратифікації. А якщо розбіжності виявляться при виконанні договору, тоді за розв’язанням проблеми звертаються до конституційних судів.

Так, у правовій системі Італії контроль за відповідністю проектів законів праву Євросоюзу здійснює Конституційний Суд, який у разі виникнення колізії щодо верховенства права ЄС, ркомендує звернутися до Суду Європейських Співтовариств. Право Євросоюзу поширює свою дію у правовій системі Італії лише у межах її членства (зобов’язань держави-учасниці: митне, податкове, аграрне тощо), в інших сферах діють норми універсального та регіонального міжнародного права та національного права Італії.

Таким чином, на конституційно-правовий механізм взаємодії європейська практика покладає насамперед завдання щодо забезпечення дієвості норм права у спільному міжнародному та внутрішньодержавному правовому полі. Основи такої взаємодії мають визначитися нормами Конституції [639].

Для реформування сучасних національних правових систем саме конституційно-правові положення, що фіксують відповідні правові засоби, є основою становлення демократичної правової держави, організаційним фактором.

На відміну від Ради Європи, норми й принципи права якої виражають найбільш узагальнені тенденції правового розвитку і потребують складного механізму їх імплементації у національне право, правовий механізм Євросоюзу є більш спрощеним завдяки уніфікації правових норм і юридичних актів. А тому в процесі національного правотворення іноді достатньо зафіксувати відповідні положення в конституції чи законодавчому акті. Відповідних змін зазнають і техніко-юридичні прийоми імплементації норм права Співтовариств у внутрішньодержавне право, зокрема – повноваження щодо імплементації норм переноситься на рівень державних правозастосовчих органів. Це пов’язано з тим, що Європейський Союз не має власної системи "місцевих" правозастосовчих органів, а тому нормативно-правові приписи здійснюються відповідними органами держав-учасниць. Так, наприклад, митне регулювання належить до виключної компетенції ЄС, а митна служба держав-учасниць стала фактично й митною службою Співтовариств.

Порівнюючи правові механізми взаємодії Ради Європи, Європейського Союзу та держав-учасниць, можна зробити висновок, що на нинішньому етапі формування та розвитку європейського правового простору ці механізми взаємодії є об’єктивно необхідними, так як сприяють сумісності різних правових систем Європи та здатності їх взаємодіяти між собою. Кожна з них по-своєму в межах своїх завдань сприяє скороченню відставання ряду держав-учасниць від сучасних надбань і вимог правового розвитку людської цивілізації. Правовий механізм взаємодії права Євросоюзу з національними правовими системами є більш ефективним, оскільки він не просто сприяє їх зближенню, але й забезпечує уніфікацію правового регулювання, гармонізацію правових систем, їх збалансованість у межах відповідного правового простору [640].

Особливо важливим є формування правового механізму взаємодії для правової системи України, так як її сьогодення пов’язане з проблемами наближення до європейських міждержавно-правових систем. Значна увага при цьому повинна приділятися не лише приведенню національного законодавства у відповідність до європейських правових стандартів, але і формуванню дієвого, досконалого конституційно-правового механізму взаємодії, який є різновидом правового механізму взаємодії. Складовою частиною останнього є колізійно-правовий механізм.

<< | >>
Источник: Луць Людмила Андріївна. Європейські міждержавні правові системи: загальнотеоретична характеристика. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук Львів - 2004. 2004

Еще по теме 2.5. Взаємодія правових систем Ради Європи, Європейського Союзу та правових систем держав-учасниць:

  1. 18. Взаємодія митних органів з іншими державними органами.
  2. 5.2. Конфліктна поведінкаяк взаємодія сторін
  3. Зміст
  4. Методи дослідження
  5. 1.2. Методологія дисертаційного дослідження 1.2.1. До характеристики методів дослідження 1.2.1. До характеристики методів дослідження
  6. 2.2. Генезис ідеї європейської єдності та європейська правова інтеграція
  7. 2.3. Правова система Ради Європи: загальнотеоретичні аспекти
  8. 2.4. Загальнотеоретична характеристика правової системи Європейського Союзу
  9. 2.5. Взаємодія правових систем Ради Європи, Європейського Союзу та правових систем держав-учасниць
  10. 2.6. Колізійний механізм як складова частина правового механізму взаємодії правових систем Ради Європи, Європейського Союзу та держав-учасниць
  11. Висновки до розділу 2
  12. 3.2. Ідентифікація правової системи України з романо-германським типом
  13. 3.3. Механізм взаємодії правової системи України з правовими системами Ради Європи та Європейського Союзу
- Административное право зарубежных стран - Гражданское право зарубежных стран - Европейское право - Жилищное право Р. Казахстан - Зарубежное конституционное право - Исламское право - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права США - История политических и правовых учений - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминалистическая тактика - Криминалистическая техника - Криминальная сексология - Криминология - Международное право - Римское право - Сравнительное право - Сравнительное правоведение - Судебная медицина - Теория государства и права - Трудовое право зарубежных стран - Уголовное право зарубежных стран - Уголовный процесс зарубежных стран - Философия права - Юридическая конфликтология - Юридическая логика - Юридическая психология - Юридическая техника - Юридическая этика -