Християнська Київська держава

Князь Володимир охрестився сам, а 988 р. охрестив у водах Дні­прових киян і почав поширювати Христову віру по всій своїй державі. На українських землях християнство приймалося без опору, але народ не хотів позбуватися глибоко закорінених протягом віків вірувань, тра­дицій та звичаїв, і продовжував їх зберігати.

Прийняття християнства Київською державою об’єднало роз’єднані до того часу племена, що жили на її землях, ввело Русь у родину хрис­тиянських народів, а водночас стало поштовхом до нестримного роз­витку духовної культури. По всій країні почали зводитися церкви, за­кладалися монастирі. Розвинулась духовна література — перекладна і власна, Літописці зафіксували на сторінках історії минуле і сучасне Церкви, держави і народу. Засновували школи, бібліотеки; розвивався іконопис і церковний спів. Київ, як столиця Русі, став осідком заснова­ної після хрещення Київської митрополії в юрисдикції Царгородсько- го патриарха. Сюди прибув перший митрополит, тут перебували його наступники.

Князь Ярослав Мудрий завершив християнізацію Русі і продовжу­вав розбудовувати свою державу на засадах Христової віри. За його князювання в Києві побудовано величний Софійський собор — ше­девр середньовічної церковної архітектури. На його доручення було укладено «Руську Правду» — звід законів для всієї держави, де серед Іншого, сформульована демократична засада: володар, як І кожна інша людина, є відповідальним перед законом.

Спочатку на чолі Церкви в Київській Русі стояли митрополити-гре- ки, але в 1051 р. собор єпископів обрав митрополитом київського чен­ця Іларіона — людину високоосвічену, красномовного автора «Слова про закон і благодать». Після нього ще тривалий час на Київський ми­трополичий престол знову призначали греків, за одним винятком: 1147 р, митрополитом було поставлено місцеву особу— Климента Смолятича.

Однак залежність Православної церкви на українських землях від Візантії не обмежувала її самобутнього жиггя і розвитку Це були зв’язки Церкви-доньки з Церквоіо-матірїо в повному розумінні цього слова. Протягом 700 років перебування в юрисдикції Царгородського патри­арха Українська православна церква користувалася фактичною авто­кефалією. Ознакою підлеглості на практиці фактично була лише одна: поставлення патриархом митрополита Київського. Патриархи дотри­мувалися звичаю надсилати з патриархії до київських митрополитів грамоти з олов’яними печатками, як до автокефальних першоієрархів, а не з восковими, як до підлеглих митрополитів.

У поширенні християнства й освіти в Русі-Україні головну роль ві­дігравали монастирі, зокрема найбільший і найвідоміший з них — Києво-Печерський, заснований преподобним Антонієм і розбудований ігуменом Теодосієм. Церква Успіння Богородиці, побудована в кінці XI ст., в усі віки чарувала кожного, хто її бачив. Києво-Печерський монастир був не тільки місцем чернечих подвигів, але й важливим центром науки й освіти.

Українська православна церква від самих початків свого існування була пов’язана зі своєю державою і народом. З піднесенням державної могутності за князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого і Воло­димира Мономаха підносилась слава і велич Церкви; коли занепадала держава — терпіла і Церква.

Першого великого руйнування Київ зазнав 1169 р., коли його захо­пили і сплюндрували війська суздальського князя Андрія, володіння якого лежало на північний захід від Москви, що була у той час малень­ким селищем. Це було перше вторгнення північиосхідного сусіда на українські землі, причому, незважаючи на те, що суздальці були хрис­тиянами, вони безжально вбивали киян, грабували церкви й монастирі, забрали численні церковні коштовності, серед них святиню українсько­го народу — ікону Вишгородської Божї матері.

Не встиг Київ відбудуватися від наскоку суздальського князя, який увійшов у російську Історію з блюзнірським додатком «Боголюбовкий», як прийшло нове лихоліття — напад татаро-монгольських орд хана Батия. 1240 р. вони здобули і зруйнували Київ. Відтак перестала існу­вати Київська княжа держава.

22.2.