Утвердження християнської Церкви відбувається у єдності трьох взаємопов’язаних процесів: формування церковної структури, вироб­лення віровчення та культу, зближення Церкви і держави.

Церковна структура формується протягом І-ІП століть і проходить шлях від первісних громад, де панувала рівність у благодаті, був від­сутній поділ на мирян та клІр — до єпископальної церкви, жорстко ієрархізованої організації, в якій благодаттю володіють лише вищі клі­рики.

г Формування такої жорсткої організації диктувалося постійною бо­ротьбою з єретичними рухами, потребами вироблення єдиного віро­вчення І культу, а також протистояння гонінням римських властей.

Спершу християнські осередки існували у формі та званих «екле- сій». Відомо, що часам Ранньої імперії були притаманні різноманітні об’єднання простого люду, або, як його називали— «меншої братії» («collegia tenuiorum»), Це передусім об’єднання за ознакою спільної професії, територіального походження (земляцтва) та культу. В ряду таких об’єднань перебували і ранньохристиянські громади. Примітно, що Лукіан І Цельс визначають їх саме як «фіас», тобто релігійне об’єд­нання. Самі ж християни називали свої громади «еклесія», що грець­кою означало «народне зібрання» — колись головний орган полісного самоуправління, тобто назва містила не релігійний, культовий, а пере­важно політичний сенс. Характеризуючи цю особливість самоназви християнських громад, І. Свенцицька пише:

Християни ніби протиставляють своє зібрання — еклесію вір­них, істинне зібрання — еклесії земній, що втратила вже будь-який смисл, град Божий —граду (полісу) земному... Еклесія християн, на відміну від колегій, які мали чіткі статути, списки членів, була від­крита для всіх: до цього зібрання міг увійти кожен, хто хотів прийняти віру християн».

З цією думкою важко не погодитись, особливо враховуючи, що в по­дальшому з’явиться фундаментальний твір Авґустина, де поняття ек- лесії дістане схоже трактування.

Внутрішній устрій ранньохристиянських громад відзначався досить демократичним і відкритим характером. Римські джерела (Пліній Мо­лодший, Лукіан) свідчать про братерські стосунки між членами гро­мад, про високий ступінь взаємодовіри, взаємодопомоги і взаємопід- тримки між ними, про спільну працю, спільні трапези і спільне майно.

Особливої згадки заслуговує активна роль у ранньохристиянському русі жінок, становище яких в античному світі, як у грецькому, так і в римському, було нерівноправним. Життя жінки знатного походження обмежувалося колом домашніх обов’язків; навіть маючи юридичні права на власність, на провадження оборудок від свого імені, на розлу­чення за власною ініціативою тощо, жінка водночас не могла обіймати офіційні посади, окрім посади жриці, не могла брати участь у громад­ському житті. Відомі спроби заснувань жіночих громадських спілок, гімнасій, але суспільно значущого поширення ця практика не отрима­ла. Ще більш обмеженим було становище жінок нижчих соціальних верств, яке ускладнювалося тяжкою непрестижною працею, постійни­ми нестатками, зневагою з боку громадської думки. Християни ж не лише приймали жінок до своїх громад, вони визнавали право жінки на харизму. Наприклад, у «Об’явленні св. Івана Богослова» міститься згад­ка про християнську проповідницю юдейського, ймовірно, походжен­ня — Єзавель, її послідовники трактуються як окрема, самостійна гро-

мада; про жінок-проповідниць згадується і в Посланнях апостола Пав­ла; у Діях святих апостолів йдеться про те, що в Филипах апостоли Павло і Сила вчили і навертали у віру жінок, а у Верії— жінок навіть шляхетного походження.

Свої зібрання християни, витіснені Із синагог правовірними юдея- ми, провадили у школах, приватних будинках, а то й простонеба. Того­часні громади не мали жодної ієрархічної структури, а також профе­сійних жерців, які б вирізнялися своїм соціальним статусом або май­новим становищем з-поміж інших християн. Вважалося, що кожен, хто вірував у Христа, може отримати харизму — дар Божий донесення Євангелії — і стати апостолом, пророком, вчителем або ж проповідни­ком (благовісником, євангелістом). У Посланні св. Павла до ефесян читаємо:

...А кожному з нас дана благодать у міру дару Христового... І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати свя­тих на діло служби для збудування тіла Христового, аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого...

У наведених словах міститься не лише згадка про наділених хариз­мою апостолів та проповідників, а й неявне підтвердження початкової роз’єднаності християнських громад, а також теза, що отримає розви­ток у подальшому становленні християнства, — про Церкву як «тіло Христове», або «Христову повноту».

Що ж до носіїв харизм и, то їхні функції та відмінності між ними конкретизовано в ранньохристиянському тексті «Вчення дванадцяти апостолів», більш відомому під назвою «Дидахе».

«Дидахе» трактує апостолів як мандрівних пророків, котрим не до­зволялося перебувати в громаді більш як два дні, а також брати гроші за проповідництво. На відміну від апостолів, пророки постійно про­живали в громаді та отримували від неї пожертви.

Функції учителів не мають у джерелах чіткого окреслення. Зазви­чай вони згадуються поряд з апостолами та пророками [Еф. 4. 11; 1 Кор. 12. 28. та ін.] або з пророками [Дії 13. 1.]. На думку А. Рановича, на учителів покладався обов’язок роз’яснення питань віровчення та обрядів, у міру того, як вони виникали. Прикладом такого научання А, Ранович вважає і сам текст «Дидахе».

Дещо іншої думки дотримується І. Свенцицька, твердячи, що по­няття «учитель», «пастир», «благовісник» (євангеліст) є синонімічни­ми і вживаються для означення людей, які записували усі оповіді апо­столів та пророків про життя і вчення Христа. Дослідниця звертає особ­ливу увагу на те, що євангелісти «записували усну традицію, що вже

склалася», і не були авторами текстів. На цій підставі вона відмовляє євангелістам у харизмі:

...якоб б великою не була роль реальних євангелістів, котрі робили записи християнського вчення, вони не могли претендувати на во­лодіння особливою благодаттю і не могли суперничати з пророка­ми, які виголошували свої проповіді, ніби отримавши об'явлення безпосередньо від Бога.

Таке твердження, на наш погляд, суперечить змістові Послань, де прямо вказується, що благовісництво є харизмою —■ нарівні з пророц­твом і апостольським служінням [Еф.

По-різному витлумачують дослідники новозаповітнІ поняття «пре­світер», «диякон», «єпископ». Автентичні згадки про дияконів та єпис­копів належать лише пізнім текстам, наприклад Посланню до Тита [1. 5.], а в більш ранніх вони є екстраполяціями. При цьому Я. Ленцман твердить, що вживання цих понять означає наявність кліру, різко від­межованого від маси вірних, а також ієрархії, оскільки, на думку авто­ра, пресвітери підпорядковуються єпископам, які «вважаються визна­ними главами не тільки окремих громад, а Й навіть їхніх об’єднань». Позиція І. Свенцицької є іншою. Спираючись на тексти Дій святих апо­столів та Послання до Тита, вона доводить, що пресвітери і єписко­пи — одні й ті самі особи.

Окремі громади об’єднуються навколо традиційних культурних центрів імперії — Александр?!, Антиохії, Рима, де виникають спільні органи керівництва, очолювані єпископом. Єпископ Рима, як столич­ного міста, дістає першість, що була підтверджена згодом І Вселен­ським собором (Нікейським) 325 р. і, окрім того, дістала обґрунтуван­ня на основі Нового Заповіту. Стверджувалось, що першим єпископом Рима був апостол Петро, який, за свідченням Євангелія від Матвія, отри­мав старшинство в Церкві безпосередньо від Ісуса Христа [Мт. 16. 18- 19.].

Вироблення віровчення відбувалося як у межах громад, так і, го­ловним чином, в Александрійській школі (катехенум), де з часу пер­шого наставника — християнина Пантема (179 р.) розгортається акти­вна діяльність патристів (Климент, Тертуліан, Ориген). На кінець III ст. Р.Х. було практично завершено розробку головних засад християнського віровчення, адаптовано Старий Заповіт до новозаповітних текстів, які, втім, ще не мали єдиного, уніфікованого зводу.

Постійна небезпека єресей та розколів стала головною проблемою християнства періоду становлення єпископальної церкви. Історична оповідь свідчить, що коли близько 115 р. римські солдати вели на страту Ігнатія, єпископа Антиохійського, він закликав християн Смирни не стільки до наслідування вчення Христа, скільки до згуртування навко­ло церковного керівництва.

Стережіться розколу —у ньому корінь усього зла. Ви всі повин­ні слухатися свого єпископа, як Ісус Христос слухався Отця. Слу­хайтесь також пресвітерів, як ви слухалися б апостолів; і шануйте дияконів, як шанували б Закон Божий. Не робіть нічого такого, що стосується Церкви, не отримавши дозволу від єпископа. Вважайте чинним тільки те причастя, яке дає вам або єпископ, або той, кому єпископ дасть на це дозвіл. Там, де присутній єпископ, там-таки має збиратися паства, як католицька церква збирається навколо Ісуса Христа.

Але, як засвідчили подальші події, мета консолідації християнства в організаційно й догматично єдину Церкву так ніколи й не була досяг­нута. Навпаки — в процесі постійної, неперервної боротьби різних ор­ганізаційних угруповань та ідейних течій християнство у кінцевому підсумку набуло вигляду двох відмінних між собою модифікацій: Схід­ної, котра сформувалася на східних теренах Римської імперії, власне, вже на території Візантії, і за якою згодом закріпилася назва Правосла­вної, та Західної, що постала відповідно на західних землях Pax Romana і отримала назву Католицької, або Рим о католицької церкви. Причини, які зумовили постійну розрізненість і остаточне розмежування хрис­тиянських церков, полягали не лише в суперечливості християнської ідеології та боротьбі єпископів за зверхність у конгломераті громад. Вони коренилися в суспільно-економічних, політичних та соціокуль- турних вимірах конкретно-історичного процесу, і передусім — у тіс­ному зв’язку християнства з державою, спочатку з Римською Імперією, потому — з державними утвореннями, що постали на її руїнах. Пов’я­завши свою долю з імперією, християнство прирекло себе на те, щоб поділити її долю — аж до розпаду включно, іронією історії називає Дж. Лінч те, що «християнство увійшло до спілки з імперією, яка ко­тилася до занепаду», І яка не могла забезпечити не тільки єдність хри­стиян, а й власну цілісність.

Зближення християнства з державою розпочалося у 311 р. з едикту Галерія про припинення гонінь проти християн і остаточно утверди­лось на зібраному 325 р.

Наступні Вселенські собори остаточно виробили канон Святого Письма — Біблії — у складі 39 книг Старого Заповіту та 27 книг Ново­го Заповіту.

Від початку заснування Константинополя як столиці Римської імперії (324-330 рр.) виникла проблема першості єпископів Риму та нової сто­лиці; проблема загострилася у зв’язку з розпадом Імперії на Західну та Східну (Візантійську) у 395 р. Від цього моменту єдність Церкви має суто формальний характер. Єпископ Риму» якого з початку V ст, нази­вають Папою (від гр. pappas — патриарх, старійшина) фактично має вплив лише на єпископів Західної Римської імперії; єпископ Констан­тинополя дістає першість серед єпископів Церков Сходу — Антиохій- ської, Александрійської, Єрусалимської (цих єпископів називають па­триархами). Поступово за Східною та Західною частинами Церкви за­кріплюються різні назви: за Східною — Ортодоксальна (Православ­на), за Західною — Католицька (Вселенська).

Фактичний поділ Християнської церкви набув офіційного характе­ру лише 1054 р. і супроводжувався взаємними анатемами Папи Рим­ського і Царгородського Патриарха.

21.2.