Пізній протестантизм: особливості віровчення та культу

Розвиток капіталізму висував перед релігією дедалі нові завдання, — це й спричи­нило появу нових протестантських напрямів, які умовно можна назвати пізнім протес­тантизмом. До нього належать баптизм з євангелізмом, адвентизм, єговізм, п ‘ятидесят- ництво та інші дрібніші течії.

З переходом капіталізму в стадію імперіалізму буржуазна ідеологія звертається до відкритої реакції, посилюється її увага до релігії. Усі релігійні трансформації всередині традиційних напрямів християнства в ХІХ-ХХ ст. визначені ідеологічним розвитком буржуазного суспільства. У післяжовтневий період на релігію покладалося особливе завдання, а саме протистояти марксизмові-ленінізмові й прямим осудом, і перекручен­ням, і навіть релігійною фальсификацією. Звідси поява нових релігійних течій і напря­мів у християнстві, зокрема в протестантизмі.

Серед цих напрямів иайзначнішим є баптизм. Баптисти цілком поділяють основні принципи протестантизму, але особливого значення надають таїнству хрещення: вва­жають, що включення в релігійну общину має здійснюватися за свідомого ставлення до віри, тому хрещення здійснюють над дорослими; того, хто переходить у баптисти з ін­ших християнських церков, перехрещують. Право тлумачення Біблії, на їхню думку, належить усім членам общини.

Частина баптистів вважає, що головним джерелом віровчення є євангелія, вони на­зивають себе євангелістами, або євангельськими християнами (в межах баптизму). До сучасних баптистів дуже близькі квакери. До баптистського напряму примикають і ме­тодисти. Методизм відокремився від англіканства ще у XVIII ст. Його засновниками були брати Веслей, Джон і Чарльз. Назва цієї течії пішла від головного принципу: ме­тодично виконувати релігійні вимоги. Особливістю методизму є широка пропаганда терпіння й покори. Організація будується на основі суворого централізму: громада складається з класів по 12 чоловік, громади об’єднані в округи, на чолі яких стоїть су- перінтендант або єпископ.

У Росії баптизм був першим протестантським напрямом, що поширився серед міс­цевого населення. В 1867 р. німецький баптист Кельвейт заснував громаду в Тбілісі. Тоді ж проповідник Унгер організував громаду в с.Карпівка на Херсонщині. Незалежно від них у 1888 р. проповідник Мюллер з Англії заснував громаду в Петербурзі. Російсь­ка буржуазія, що народжувалася, купецтво та заможне селянство охоче сприймали бап­тистські ідеї як форму опозиції самодержавству.

Наприкінці XIX ст. в Росії пустив коріння і євангелізм. Він знайшов собі притулок у колах аристократи. Засновниками євангелічних груп були лорд Редсток, поміщик Паш­ков, граф Бобринський, графиня Шувалова та ін. Пізніше в російському євангелізмі з’явився інженер із купецтва Проханов, який разом з Пашковим виявив велику органі­заторську активність. Ось чому євангелістів у Росії часто називали пашковцями або прохановцями.

Баптистський рух у Росії тривалий час був роз’єднаним. Оскільки баптизм був кри­тичним стосовно руського православ’я, церква й самодержавна влада ставилися до ньо­го вороже, баптистів утискували, а церква вела серед них «місіонерську» діяльність, часто супроводжувану насильством. Але для багатьох віруючих баптизм був релігій­ною формою вираження опозиційності самодержавству, — це сприяло його зростанню. Баптистські громади з’явилися в Україні, на Кубані, Дону, в Закавказзі та Поволжі, в північних і центральних губерніях Росії поширювався євангелізм.

У 1884 р. в с. Нова Василівка на Таврії відбувся перший з’їзд російських баптистів, що утворив «Всеросійський баптистський союз», який з 1905 р. увійшов до «Всесвіт­нього союзу баптистів» при його заснуванні. У 1908 р. перший з’їзд євангелістів утво­рив «Всеросійський союз євангельських християн».

З поширенням баптистського руху в Росії відбувалися серйозні еволюційні процеси, в ході яких відживали опозиційні настрої щодо самодержавства, посилювалася реак­ційність політичної платформи баптизму. В результаті він став цілком терпимою для царизму релігією й використовувався в боротьбі з революційним рухом.

Керівництво баптистів вороже сприйняло Жовтневу революцію 1917 р. Користую­чись встановленою радянською державою свободою совісті, а також кризовим станом православ’я в 20-х роках, баптизм помітно розширив свій вплив серед віруючих. У 1926 р. баптистське керівництво заявило про лояльне ставлення до радянської влади й зо­бов’язало баптистську молодь служити в Червоній армії, однак на ділі баптистські ке­рівники чинили опір соціалістичному будівництву.

У роки Великої Вітчизняної війни баптизм перейшов на позиції лояльного ставлен­ня до радянської влади. У 1944 р. баптисти і євангелісти об’єдналися в Союз євангель­ських християн-баптистів (ЄХБ). При цьому ніяких складних проблем розв’язувати не довелося: йшли суперечки про те, необхідно при хрещенні покладати руки на голову, чи ні? При хлібопереломленні освячений хліб відразу ділити на дрібні частини, чи спе­ршу на дві-три частини? Вирішили, що можна й так, і так. Боротьба йшла за керівне становище в релігійній організації. Це питання погодили компромісом, що було закріп­лено створенням Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ). У 1945 р. до ВРЄХБ на підставі «серпневої угоди» приєдналася частина общин п’ятидесятників («християн віри євангельської»), в 1963 р. до союзу вступили меноні­ти. У 1986 р. в складі церкви ЄХБ було близько 3 тис. громад. Однак наприкінці 80-х років явно визначилася тенденція виходу п’ятидесятників з баптистських громад і створення власних незалежних.

Баптистська церква побудована нібито на відновлених демократичних принципах первісного християнства. На відміну від католицьких і православних громад, баптист­ські мають фіксоване членство. До громад, створених за територіальним принципом, входять лише повнолітні, що пройшли хрещення за баптистським обрядом; вони вва­жаються «братами» й «сестрами». Ті, хто готується до вступу в громаду й проходить відповідну підготовку та перевірку, називаються «наближеними», по завершенню під­готовки їх хрестять.

Більше половини членів баптистських громад це люди старшого віку і усі вони пе­режили труднощі війни й післявоєнного часу. До громади прийшли з різних причин: під впливом релігійних ідей, не витримали психологічної напруженості тяжкого часу й т.ін. Але їхні політичні позиції залишилися такими самим, як у всіх радянських людей. Осіб середнього віку (30-40 років) в громадах мало. Останнім часом дещо збільшився приплив молоді. Вона має вищий освітній рівень, веде активну соціальну діяльність по­за громадою.

У зв’язку з міграційними процесами прискорилося зростання міських баптистських громад, які ведуть повсюдну релігійну пропагандистську діяльність. Особливу увагу баптисти приділяють зміцненню релігійної сім’ї та релігійному вихованню дітей. З’їзд ЄХБ (1985, Москва) йшов під девізом: «Хай світить світло ваше перед дітьми». У 1989 р. відбулася Всесоюзна молодіжна конференція ЄХБ, яка розглядала проблеми етично­го виховання молоді, християнської сім’ї, милосердя, музично-хорового служіння і ба­птистської літературно-поетичної творчості.

Громада має сильні соціально-психологічні засоби закріплення релігійного впливу, виробленого в сім’ї.

У баптистських громадах широко практикуються заходи взаємного контролю, до порушників релігійних норм застосовуються різні форми покарання (викриття, умов­ляння, зауваження, відлучення від церкви), які змінюють статус віруючого в громаді (відсторонення від проповідей, від спільного співу тощо).

Особлива роль у баптистській громаді належить пресвітерові, посвяченому в духов­ний сан пожитгєво, його влада аналогічна владі єпископа в православ’ї чи католицизмі. Він веде богослужіння, проповідує, здійснює обряди, керує життям общини. Його опо­ра вчитель церкви, диякони й диякониси. Перші двоє висвячуються в духовний сан, але не пожитгєво, а на певний час. Диякониси права на сан не мають. Учитель церкви це помічник пресвітера, він веде пропаганду і роз’яснення віри, допомагає вивчати Біблію, Здійснювати активну виховну діяльність. У разі необхідності може заступати пресвітера.

Диякони переважно виконують господарські функції, вони є обов’язковими члена­ми церковної ради. Диякониси ведуть роботу серед віруючих жінок, займаються мате­ріальним забезпеченням громади. Крім матеріальних проблем, на дияконів і дияконис покладається контроль над життям віруючих, відвідування їхніх домівок, поради й т.д.

У кожній баптистській громаді обираються проповідники, які під керівництвом пре­світера або вчителя церкви готують і проголошують проповіді. За наявності хору й ор­кестру в громаді обирають регента й диригента, після обрання вони підлягають пресві- терському посвяченню. Дуже важливим у баптистській громаді є посада керівника молоді, що обирається нею за представленням пресвітера.

З усіх посадових та інших осіб складається церковна рада общини, цілком підпо­рядкована пресвітерові, який має право скасувати її рішення навіть розпустити раду з тих чи інших міркувань. Часто ці ради узурпують функції виконавчого органу, зареєст­рованого владою.

Богослужіння у баптистів складається з трьох частин. Перша підготовча: спільні співи, читання літератури, привітання, розсаджування присутніх. Пресвітер або пропо­відник вирішують питання про послідовність богослужіння та його учасників. Друга частина основне богослужіння: спільна молитва, кілька проповідей (3-5), індивідуальні молитви з місць, співи, декламація віршів, театралізовані виступи, привітання від ін­ших громад, оголошення. У заключній частині богослужіння пресвітер бесідує з окре­мими членами громади, гостей влаштовують на ночівлю в сім’ї членів громади, віруючі спілкуються, гуртом прибирають приміщення. Святкові богослужіння особливо урочи­сті. Молитовні зібрання включають проповіді, спільні молитви, співи, читання літера­тури. їх можуть проводити групи віруючих. Практикуються спеціалізовані зібрання: членські (тільки членів громади для вирішення особливо важливих питань), молодіжні, жіночі, дитячі, батьківські.

Одним із способів посилення релігійного впливу на віруючих у баптистів є активі­зація міжгромадських зв’язків. Обмін делегаціями, спільні богослужіння, вечори- зустрічі молоді з метою міжгромадських шлюбів, гастролі виїзних півчих груп, хорів та оркестрів. Це об’єднує віруючих, активізує релігійний конформізм.

Для сучасного баптизму характерний новий підхід до нерелігійного світу: не ізоля­ція, не протиставлення себе світові, а прийняття його на основі нібито наявності своєї духовно-моральної переваги.

Починаючи з 1961 р., Союз ЄХБ переживає серйозну кризу, спричинену появою ек­стремістської течії «ініціативників». Останні утворили Раду церков ЄХБ, яка проводить обструкціоністську діяльність серед місцевих громад. У ініціативників важливу роль відіграють «благовісники», обрані з’їздом пресвітерів. Це роз’їзні наглядачі за грома­дами певного регіону. Вони дбають про посилення найреакційніших сторін баптистсь­кого вчення, підігрівають містико-есхатологічні настрої, закликають віруючих до від­мови від участі в громадсько-політичному й культурному житті, провокують порушення законодавства про релігію, збуджують релігійну ворожнечу й нетерпимість, їх заохочує частина зарубіжних реакційних баптистських діячів. Ця кризова ситуація в баптизмі поступово долається. Громади ЄХБ в Україні утворюють Всеукраїнський со­юз об’єднань євангельських християн-бабтистів, який має свої друковані органи, на­вчальні заклади.

Адвентизм. Адвентизм в основі свого віровчення має твердження про близькість «дру­гого пришестя» Христа, який встановить своє «тисячолітнє царство» і здійснить «Страш­ний суд», при цьому душі грішників загинуть, а душі праведників знайдуть вічне блаженс­тво. Це вчення з’явилося в 1833 р.: баптист Вільям Міллер (1782-1849) у США опублікував свої «дослідження», в яких через тлумачення пророцтв Старого Завіту визначив, що «друге пришестя» Христа відбудеться в 1843 р. Соціальні умови життя дрібної буржуазії у США стимулювали песимістичні настрої, очікування «кінця світу», приреченості.

Тому у Міллера знайшлося чимало послідовників. Невдовзі стала очевидною абсолютна неспроможність цього пророцтва, довелося призначати нові строки «кінця світу». Однак адвентистський (від лат.- пришестя) рух вижив, бо в містичній формі відображав реальний страх дрібної буржуазії і трудящих перед стихійною дією економічних законів антагоніс­тичного суспільства. Найбільша течія адвентизму виникла в 1863 р. Це адвентисти сьомого дня, які вважають святковим днем тижня суботу. Вони надають особливого значення тво­рам американської пророчиці Є.Уайт (1827-1916), яка обстоює положення «санітарної ре­форми» (досягнення віруючими фізичної досконалості до «другого пришестя» Христа), це­рковної десятини й активної місіонерської діяльності.

Адвентисти об’єднуються в громади, які утворюють «союзи», що входять до 10 ди­візіонів, розподілених по європейському, азіатському та американському відділеннях. На чолі всієї структури Генеральна конференція, яка обирає Виконавчий комітет, роз­ташований у Вашингтоні (США). Вважають, що число адвентистів становить близько 4,5 млн чоловік. Ця організація швидко зростає, в 1978-1982 рр. вона збільшилася на 800 тис. чоловік. На 54-й сесії Генеральної конференції (1985) прийнято програму, за якою за п’ять років організація має збільшитися на 2 млн чолові.

У нашу країну адвентизм проник із США ще в XIX ст., але тривалий час він був ре­лігією тільки для німецьких колоністів, потім поширився серед місцевого населення. У 1908 р. створено самостійний союз російських адвентистів. Жовтневу революцію 1917 р. й соціалістичне будівництво в СРСР адвентисти зустріли вороже, але в 20-х роках стала­ся їхня політична переорієнтація.

В Україні нині діє конференція Церкви АСД (близько 500 громад, понад 40 тис. членів) складова Євро-Азійського дивізіону. Адвентистські громади дуже активні. Проповідник — довірена особа для управління громадою -призначається старшим про­повідником області без обмеження строків і наділяється якнайширшими повноважен­нями. Для керівництва проповідниками проводяться консультативні наради. Пресвітер та інші служителі культу в громаді висвячуються проповідником.

Єговізм. Єговізм відокремився від адвентизму в 1872 р. Проповідник Ч.Рассель по­чав твердити, що пришестя Христа відбудеться невдовзі, що до його приходу необхідно готуватися вже тепер. У 1884 р. Верховний суд штату Пенсільванія (США) зареєстру­вав релігійне «Товариство Сторожової вежі, Біблії та брошур». Це поклало початок ру­хові єговістів. Згодом їм було дозволено вербувати послідовників, проводити зібрання, мітинги, створювати навчальні заклади, засоби інформації й т. ін.

Назва єговістської організації кілька разів видозмінювалася й уточнювалася. Один час вона називалася «Міжнародним товариством дослідників Біблії». Його послідовни­ки вважають метою й змістом свого життя проповідь Біблії, вони «свідчать істинність» слова Єгови й тому називають себе «свідками Єгови».

Єговістське богослов’я полягає в модерністському, соціально-політичному комен­туванні Біблії, в тлумаченні її сюжетів і міфів відповідно до мислення сучасної людини. Таке тлумачення втілене у «Перекладі Біблії Нового світу» (1963).

Єговізм заперечує християнське вчення про Трійцю, безсмертну душу, пекло й чис­тилище, всі християнські таїнства та обряди. На думку єговістів, Христос і дух святий породження Єгови, але Христос виконував лише покутну місію. Єгова це центр Всесві­ту, від нього походить увесь світ, що розвивається за законами еволюції. Сучасний світ є ареною боротьби Єгови й Христа із Сатаною, вона виявляється у війнах, політичних, економічних та екологічних кризах, катастрофах, міжнародній напруженості, злочин­ності, занепаді моральності і т.д. Ця боротьба завершиться всесвітньою битвою «арма­геддоном», після чого настане Царство Боже, а саме для праведників і єговістів, решта «сатаністи» загинуть.

Усі труднощі суспільного розвитку й пороки суспільства єговісти пояснюють гріхо­вністю людей і підступами Сатани. Вони виключають наукові шляхи вдосконалення суспільства, його революційне перетворення і, що дуже важливо, боротьбу за мир. Зра­зком державності вони визнають США.

Центр єговістської організації міститься в Брукліні (США). На чолі її стоїть «керів­на корпорація» з її членів і комітет директорів на чолі з президентом та секретарем. Йому підпорядковані численні окружні бюро та філіали в багатьох країнах світу. Ви­даються журнал «Сторожова вежа» тиражем кілька мільйонів примірників, інша літе­ратура 163 мовами світу. Місцеві організації здебільшого нелегальні, добре налагодже­ні конспіративні зв’язки з керівництвом, використовується величезна інформація від низових ланок.

Общинами свідків Єгови керує «корпорація старійшин» у складі затвердженого Бруклінським центром голови громади, служителя території (контролює місіонерську діяльність членів общини), керівника піонерського служіння (пошуки й залучення до еговізму неофітів), керівника повторних відвідувань (завершення вербувальної роботи), служителя теократичного навчання (контроль за вивченням і правильним трактуванням віруючими єговістської літератури), служителя літератури (бібліотекаря). Кожен член єговістської громади має конкретні завдання у тих чи інших галузях діяльності, щороку всі, у тому числі й старійшини, звітують про свою роботу, одержують оцінку, потім но­ве призначення чи завдання.

Є припущення, що кількість свідків Єгови в усьому світі становить близько 6 мли чоловік.

В Україні перші громади свідків Єгови з’явилися в 20-ті роки XX ст. У західних об­ластях українські емігранти, що повернулись із США й Канади, започаткували поши­рення цього віровчення. З 1991 р. є зареєстрованою, вільно діючою релігійною органі­зацію. Кількість громад понад 500, членів до 60 тис.

П’ятидесятники. Дуже близькі до баптизму християни євангельської віри, які утво­рили релігійний напрям, названий п’ятидесятництвом. Він виник у США в 1901 р. Його догматичною особливістю є віра в те, що, подібно до того, як на 50-ий день після «вос­кресіння Христа» на його учнів-апостолів «зійшов Святий Дух», вони заговорили різ­ними мовами й пішли в усі країни проповідувати християнство, так і тепер невпинною й ревною молитвою можна добитися сходження на віруючого Духа Святого й «гово­ріння іншими мовами», а це означає, що Святий Дух дарує людині одкровення. Це дру­ге, після водного хрещення в дорослому віці, «духовне хрещення». Досягається воно груповими багатогодинними моліннями, нестямним вигукуванням, що призводить до істерії, яка й видається за осяяння Святим Духом.

Крім сходження Святого Духа, п’ятидесятники вважають свою обраність підтвер­дженою наявністю у них дев’яти «духовних дарів»: слова мудрості (знання Біблії), сло­ва знання (мистецтво проповідувати), віри (яка дається Святим Духом), зцілення (ліку­вання хворих), чудотворення (в буквальному розумінні слова), пророцтва, розрізнення духів (уміння розпізнавати в людині нечисті духи й виганяти їх), говоріння «іншими мовами» (глосолалія), витлумачення «інших мов» (як найвищий дар).

Серед п’ятидесятників значне поширення мають ідеї швидкого «другого пришестя» та хіліазму, практикується пророцький культ, у громадах є пророки і зцілителі.

П’ятидесятники проповідують релігійну і громадську ізольованість, вимагають від­мови від активного суспільного життя, визнання вічної й неокупної провини перед Бо­гом, абсолютної покірності пресвітерам.

У сучасному п’ятидесятництві немає ідейної та організаційної єдності. Існує багато різних напрямів: воронаївці, смородинці, мурашківці, трясуни, сіоністи, асамблеї Бога, Церкви Бога та ін.

Общину п’ятидесятників очолює пресвітер, якого висвячують ієрархи вищого рангу — єпископи, котрі за своєю «святістю» є апостолами, вони володіють усіма «дев’ятьма дарами». Пресвітери підлягають єпископам, котрі висвятили їх, незалежно від терито­ріальної належності общини.

В общині є також диякони й диякониси, проповідники, пророки, зцілителі (останні дві посади виконуються анонімно). Існують адміністративні посади: секретарі, касир, помічник касира, керівник і секретар місіонерського відділу, керівники секції сім’ї, від­ділу молоді. У кожній общині функціонують жіночі відділи, або сестринські ради, які контролюють приватне життя віруючих, подають допомогу їхнім сім’ям, займаються благодійництвом (відділ Тавіфи).

У сучасних великих общинах діють хори й оркестри, є регенти, диригенти, органісти.

В Україні більшість п’ятидесятників (близько 900 громад) об’єднано в Союз хрис­тиян віри євангельської України, що має церковну будову. Загальна кількість віруючих п’ятидесятників у світі понад 50 мли.

13.3.4.