Падіння Галицько-Волинської держави. Утвердження Литви в Наддніпрянській Україні.
Криза феодально-католицької системи і породжені нею тенденції соціального, економічного, політичного та культурного розвитку не могли не позначитися на історичному бутті українських земель.
Проте прояви цих тенденцій були далеко не однаковими, а різномасштабними і суперечливими. Занепад Києва і зміщення центру суспільно-політичного життя українців у Галицько-Волинську державу потягли за собою значне посилення західних впливів, якщо не перевагу їх над комбінацією візантійських і орієнтальних, що утверджувалися в часи піднесення Київської держави. У XIII – на початку XIV ст. Україна, яка в своєму розвитку прямувала до створення однонаціональної об’єднаної держави, енергійно приєдналася до європейського політичного процесу і, здавалося, посіла міцні позиції серед країн Центральної Європи. Дальший розвиток подій, проте, завдав сильного удару українській державності.Послаблення зовнішньополітичної позиції Галицько-Волинської держави та внутрішня криза, зумовлені егоїстичною політикою боярської олігархії, відбувалися на тлі зміцнення і внутрішньої консолідації її давніх політичних суперників у Центральній Європі —Литви, Польщі й Угорщини. Усі вони прагнули територіального розширення за рахунок українських земель.
На початку XIV ст. у Польщі відбувається швидке подолання феодальної роздробленості. За часів Владислава Локетка і надто за його сина Казимира III (1333 – 1370) пошвидчилось об’єднання Польщі, яка прагне розгорнути експансію на галицько-волинські землі.
Ще більше зміцніло в цей період Угорське королівство, особливо з утверд-женням у ньому Анжуйської династії. За Карла-Роберта Анжуйського (1308 – 1342) і його сина Людовика (1342—1382) Угорщина володіла Болгарією, Хорватією, Валахією, Молдавією, а також українськими землями – Буковиною і Закарпатською Україною.
Значних результатів добивається Литва, яка розпочала експансію на білоруські й українські землі ще в XIII ст.
За часів першого об’єднувача Литви князя Міндовга було захоплено так звану Чорну Русь і деякі білоруські землі. Особливо швидко зростає Литва за Гедиміна (1316 – 1341), який завершив розпочате Міндовгом приєд-нання білоруських земель, а також захопив кілька північних українських князівств. У 20-ті роки XIV ст. литовські війська почали наступ на землі Київського князівства. Незважаючи на значні спустошення, Київ залишався важливим політичним, економічним і культурним центром. Він був символом традицій давньої руської держави, її головним містом. Тому оволодіння старою столицею мало «узаконити» претензії литовського князя на землі Русі. Як свідчать літописи, війська Гедиміна захопили спочатку Овруч і Житомир, а потім – після місячної облоги – Київ. Проте встановити повний контроль над Київським князівством Литві у цей період не вдалося. Намісник литовського князя у Києві поділяв владу з ханським баскаком, який, очевидно, контролював не захоплену Литвою частину території Київщини.Гедимін поставив у залежність також Смоленськ, намагався поширити свій вплив на Псков і Новгород. Але ці спроби викликали протидію сильного Москов-ського князівства.
В результаті значних територіальних здобутків Литва перетворилася на велику державу. Причому значна частина анексій була здійснена без застосування зброї. Стоячи на порівняно низькому рівні суспільного і культурного розвитку, Литва зазнавала істотного впливу соціально-політичних і культурних традицій з боку білоруських та українських земель. Гедимін почав титулуватися «королем литовським і руським», його столиця Вільно перетворилася на один з важливих осередків українсько-білоруської культури. Більшість синів великого князя литовського прийняли православ’я. Литовські князі залишали фактично недоторканим соціально-політичний лад зайнятих білоруських і українських земель, які зміцнили Литву своїми військовими формуваннями, високою культурою, розвинутою економікою, вмінням будувати і захищати фортеці тощо.
Після смерті Юрія II розпочалася боротьба Литви з Польщею за володіння Галичиною та Волинню, що тривала 40 років.
Галицькі бояри, побоюючись вторг-нення поляків, проголосили галицько-волинським князем сина Гедиміна – Любарта (Дмитра), який мав родинні зв’язки з династією Романовичів і був православним. Це викликало протидію з боку Польщі та Угорщини, які у 1340 р. вдерлися в Галичину. На якийсь час польський король захопив Львів, але, зустрівши рішучий опір населення, був змушений залишити місто. Місцеве боярство визнало над собою владу Любарта, проте фактично вона поширювалася лише на територію Волинського князівства. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв енергійний воєвода Дмитро Дедько – організатор опору польським загарбникам. Його регентське правління було останнім періодом галицької державності.У 1349 р. Казимир III захопив Галичину і Волинь – крім Луцької землі, що залишалася під владою Любарта. Проте втримати усі здобуті землі йому не вдалося: литовці зуміли повернути собі Волинь. Ситуація ускладнилася претензіями Угорщини щодо спадщини Романовичів. У 1350 р. Казимир уклав з угорським королем Людовиком договір, яким підтверджувалося право угорських володарів на «руське королівство». Галичина мала залишатись у довічному володінні Казимира, після чого – перейти до складу Угорщини.
У 1351 р. відновилася війна Польщі з Литвою. В результаті кількох успішних походів і укладення в 1366 р. перемир’я Казимир домігся закріплення за собою Галичини, Холмщини, значної частини Волині. Навіть Любарт був змушений визнати певну залежність від польського короля. Втім, цей поділ галицько-волинської держави не був остаточним. До кінця XIV ст. Червона Русь була в особливих відносинах з Польщею: вона ще не стала її складовою частиною, провінцією польської держави, проте була особистою власністю спочатку Казимира, а потім Людовика.
Водночас з воєнними діями на заході в середині 50-х років XIV ст. Литва розпочинає активний наступ на чернігово-сіверські землі. Активну роль в експансії Литви на схід і південь відігравав син Гедиміна – великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377).
Доручивши своєму брату Кейстутові оборону Литви на заході від німецьких рицарів, Ольгерд енергійно продовжував політику свого батька – приєднання давньоруської спадщини. У 1359 р. він захопив Брянськ, створивши тим загрозу Московському князівству.Наприкінці 1361 – на початку 1362 рр. литовські війська зайняли Київ і його землі. Ольгерд усунув з київського стола князя Федора і передав князювання своєму синові Володимиру Ольгердовичу. Невдовзі, у тому ж 1362 р., Ольгерд оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі. Слід підкреслити, що захоплення нових земель литовцями відбувалося за активної участі феодалів, які мали володіння на Волині та Поділлі. Разом з тим, частина місцевого боярства підтримала литовського великого князя, сподіваючись з його допомогою визволитися з-під влади Золотої Орди і забезпечити свої інтереси. Внутріполітична слабкість Золотої Орди, де посилилися процеси феодальної роздробленості і жорстока боротьба різних угруповань знаті за владу, створювала сприятливі обставини для звільнення українських земель від ординської кормиги. Восени 1362 р. Ольгерд завдав татарам поразки у битві під Синіми Водами (середня течія Південного Бугу), у його війську були здебільшого загони українських князівств, що активно сприяли ліквідації влади Золотої Орди.
На осінь 1362 р. війська Ольгерда витіснили ординські сили з Поділля. Воно було передано в уділ племінникам Ольгерда – Юрієві, Олександрові, Костянтинові та Федорові Коріатовичам, які «почали боронити Подольську землю от татар и баскакам выхода не почали давати».
Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель – Київщини з Переяславщиною, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини. Населення, що зазнавало тяжких утисків під час ординського панування, вважало перехід під владу Литви меншим злом.
Відсутність серйозного опору утвердженню Литви на українських землях пояснювалося ще й тим, що більшість литовських князів дотримувалися православ’я і були перейняті впливами української культури.
Вони майже не змінили військового устрою Русі-України, її господарської та судово-адміністративної системи. Місцеві князі й бояри повинні були лише служити великому князеві литовському і надавати йому дружину та земські ополчення. Вислів в одному з тодішніх документів – «ми старовини не рухаємо і новини не вводимо» – став ніби підтвердженням намірів литовської правлячої верхівки залишити без змін суспільний устрій захоплених земель. Держава, в якій етнічні литовські землі становили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний розвиток народів, що увійшли до її складу. Разом з тим, нова династія прагнула зміцнити свої позиції на всьому ареалі нової держави. Повсюдно провадилось утвердження Гедиміновичів на княжих столах давніх українських земель-князівств, а згодом – ліквідація їхньої автономії з остаточною втратою ознак державності.Прагнення Литви об’єднати під своєю владою «всю Русь» наштовхнулося на рішучий опір Московського князівства, яке також проводило політику «збирання» руських земель. Відкритий конфлікт між обома державами спалахнув у 1368 р., коли Ольгерд втрутився у боротьбу московського і тверського князів на боці останнього. Несподівано литовське військо вступило у межі Московського князівства і підійшло до Москви, оточивши в кремлі князя Дмитра Івановича. Проте здобути кремль не вдалося. Спустошивши навколишню місцевість, Ольгерд був змушений відступити. Ця литовсько-московська війна (1368 – 1372) стала початком упертої і довголітньої боротьби між Московським князівством і Литовською державою за гегемонію на сході Європи.
Поліцентризм в процесі державного об’єднання розрізнених у період феодальної роздробленості земель був непоодиноким, хоча і різномасштабним явищем у багатьох регіонах Європи. Можна у зв’язку з цим згадати спроби Чехії відігравати роль другого центру об’єднання польських земель у XIII-XIV ст. У 1300 р. чеський король Вацлав II був увінчаний польською короною у Гнєзно, проте цей успіх не був тривалим і польські Пясти знову посіли престол Польщі.
Наявність двох центрів об’єднання призвела до того, що Сілезія відійшла до Чехії.У XIII-XIV ст. чи не у кожному значному сілезькому місті був правлячий князь, число яких сягало 18. Поступово протекторат, встановлений чеськими королями над Сілезією, перетворив цей регіон на їхнє ленне володіння. Імператор Карл IV підпорядкував Німецькій імперії всю Сілезію, проте останній, як і низці українських земель у Литовській державі, було залишено самоврядування та її князівські сейми.
У 60-ті роки, як уже зазначалося, точилася боротьба між Литвою, Польщею та Угорщиною за галицько-волинські землі. У розпал війни помер останній представник польської династії Пястів – король Казимир III (1370). Разом з польською короною Людовику Угорському дісталася й Галичина. Характерно, що титулатура Галицько-Волинської землі як королівства зберігалася в традиції Західної Європи і після втрати Західною Руссю політичної самостійності. Так, англійський мандрівник Джон Мендвіл – автор «Подорожей», датованих 70-ми роками XIV ст. – зазначає, що Угорському королю поряд з іншими землями належить «велика частина королівства Русі». У 1372 р. Галичина була передана у ленне володіння родичеві Людовика – Володимирові, князю Опольському.
Людовик Угорський боявся утвердження Польщі в Галичині й прагнув стерти сліди перебування в ній свого союзника Казимира. Завдяки цьому Галичина ще деякий час зберігала статус напівсуверенного, васального державного утворення. У 1372 р. Володислав Опольський отримав з рук Людовика титул і стан управителя «Руського королівства». В одній зі своїх пізніших грамот Володислав навіть застосовує титул «самодержця Русі», що його прикладав свого часу літописець до Романа Мстиславича. Виступаючи проти повернення Галичини Польщі, Володислав 6 липня 1387 р. видав у своїх маєтностях в Ченстохові грамоту, в якій закликав галицьких міщан покластися на рішення чеського короля, мишинського маркграфа, рейнського палатина або когось із саксонських герцогів у справі державної належності Галичини.
Володислав поводився майже як суверенний володар Галицького князівства; він мав власні інсигнії, монету тощо. Здавалося, що новий володар дбає про забезпечення Галичині певної автономії. Разом з тим, оточивши себе сілезькими німцями, поляками, угорцями, він енергійно сприяв утвердженню в цій землі іноземців, підтримував німецьку колонізацію міст, відкрито протегував зміцненню католицької церкви. Могутнє колись галицьке боярство втратило свій політичний вплив і зосередилося виключно на захисті своїх станових інтересів, відмовившись від державницьких устремлінь. У 1387 р., скориставшись феодальними міжусобицями в Угорщині, Польща остаточно заволоділа Галичиною, яка залишалась під її владою до 1772 р.
Після смерті Ольгерда (1377) постало питання про цілісність Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь – Вільно, Вітебськ, Мінськ, Новгородок Ольгерд передав своєму старшому синові від другої дружини – Ягайлові (1377 – 1392 – великий князь литовський, 1386-1434 – король польський). Йому ж як ві-ленському князю дісталося й верховенство над усіма Гедиміновичами й Ольгердовичами. Проте старші брати – сини першої дружини Ольгерда – не змирилися з цим. Вже в 1377 р. Андрій Ольгердович – князь полоцький, який претендував на велике княжіння, виступив проти Ягайла, але через деякий час втік у Псков, а згодом – у Москву; 1379 р. він брав участь у поході московського князя від Брянська на південь. Інший Ольгердович – Дмитро, володар Чернігово-Сіверщини, також перейшов на бік Москви. Верховну владу Ягайла ще раніше відмовилися визнати Любарт Волинський і Коріатовичі на Поділлі, а також Дмитро-Корибут Новгород-Сіверський. Цю ситуацію намагалася використати Москва, яка, готуючись до вирішальних боїв із Мамаєвою ордою, прагнула ослабити Литву і перетягнути на свій бік південно-руських князів, незадоволених союзом Ягайла з татарами.