Утворення національних політичних партій в Наддніпрянській Україні та їх класифікація.
Останньому десятиріччю XIX ст. судилося стати перехідним етапом у розвитку українського національного руху. Домінуюче в 60-70-х роках українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неможливість лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу.
Молодь обминала українофільські громади й вступала до народницьких гуртків та соціал-демократичних груп, байдужих до національних змагань. Пошук нових ідей, шляхів, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х pоків привів до виникнення ряду національних об'єднань з виразною політичною спрямованістю, котрі стали перехідним листком до утворення українських партій.Першим серед них було Братство тарасівців. Воно виникло влітку 1891 р. в Xapковi. Його заснували студенти університету М.Базькевич, М.Байздренко, І.Лина та дрібний урядовець В.Боровик. !х об'єднали палкий патріотизм і прагнення боротися проти денаціоналізації, зросійщення, за національне відродження українського народу.
Члени братства доклали зусиль насамперед для створення розгалуженої таємної організації та розробки її програми, передусім політичної. Гуртки тарасівців були створені в 10 містах України.
Тарасівці перейшли з українських об'єднань і здійснили спробу поширити свій вплив на село. Значною мірою сільським був бессарабський гурток.
Організаційною формою зв'язку в братстві були з'їзди. Один з них вїдбувся у Києвї не пізніше квїтня 1893 р. i налїчував близько 30 делегатїв. На з'їздї, що тривав 3 дні, був складений статут братства. Крім суто організаційних положень статут має вступну частину: необхідність політичного виховання членів гуртка; повна автономія і широка воля на Україні; зв'язки між собою й обмін літературою; святкування днів, пов'язаних з видатними подіями в історії України; видання для народу творів Т.Шевченка й Г.Квітки-Основ'яненки; вивчення економічного становища України та турбота про його поліпшення; піклування про освіту народу, влаштування бібліотек та ін.
Про інші з'їзди відомості не збереглися.У 1893 р. поліцією був розгромлений харківський гурток Братства. Інші громади продовжували роботу до 1897 р. На весні 1897 р. тарасівці увійшли до складу Всеукраїнської буржуазної організації, яку в літературі називають Всеукраїнською загальною організацією (ВУЗО). До Ради організації були обрані тарасівці Є.Тимченко, М.Кононенко, О.Черняхівський та ін.
Отже, 90-ті роки XIX ст. в українському русі стали переломним етапом. Братство тарасівців поклало організаційний початок політичного етапу українського національного руху. "Символ віри" був покладений в основу "Програми української націона- льноі партіі", створеної студентськими громадами наприкінці XIX ст. Жодна з східноукраїнських партій початку ХХ ст. не уникнула впливу ідей цієї організації.
Революційна українська партія (РУП) створена 11 лютого 1900 р. на зборах студентських громад у Xapковi. Засновниками партії були Д.Антонович, М.Русов, Л.Матусевич, О.Коваленко, Д.Познанський, А.Жук, М.Порш. Створена партія складалася із нечисленних консервативних груп Харкова, Києва, Ніжина, Полтави, Катеринослава, які об'єднували студентів, семінаристів, учителів, лікарів та службовців державних і земських установ. Не будучи достатньо теоретично підготовленими, засновники РУП звернулися до відомого харківського адвоката, колишнього та- расівця М.Міхновського з пропозицією розробити проект програми партії. Вже 19 лютого 1900 р. на роковинах Шевченка в Полтаві, а потім 26 лютого у Харкові, М.Міхновський висловив ті думки, що лягли в основу брошури під назвою "Самостійна Україна”. Наприкінці 1900 р. у Львові була надрукована ця брошура.
Вона стала першим програмним документом Революційної української партії.
"Самостійна Україна" не є програмою у власному розумінні слова. У першій частині автор аналізує основні положення Переяславського договору між Україною та Росією.
Переходячи до власне програмної частини своєї брошури, М.Міхновський наголошує, що "часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули".
Третя українська інтелігенція стає до боротьби кривавої і безпощадної. Вона виписує на своему прапорі ці слова: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі"."Але як партія бойова, - веде далі Міхновський, - партія, що виросла на грунті історії і є партією практичної діяльності, ми зобов'язані вказати на найближчу мету. Ця мета - повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 р., з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належить поправу, але відняте в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби... Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо, або вмремо".
Отже, у програмній праці "Самостійна Україна" була лише загальна вимога незалежності Украіни, інші соціально-економічні та політичні питання не були розроблені. Через це вона зазнала критики як від галичан, так і від членів РУП.
У грудні 1902 р. в Києві відбувся І з'їзд РУП. З'їзд обрав Центральний комітет партії у складі Д.Антоновича, С.Голіцинського та В.Козинека. Був створений "Закордонний комітет", який головним завданням мав організацію видання пар- тійноі літератури у Львові і пересилки її до Східної України. Із завершенням формування партійної структури починається практична діяльність РУП.
Г оловним завданням партії було піднести рівень політичної свідомості насамперед українського селянства. З цією метою розгортали активну видавничу діяльність. РУП видавала чотири газети: "Гасло", "Селянин", "Добра новина", "Праця". За 19021904 рр. було видано за кордоном 30 найменувань брошур: "Дядько Дмитро", "Народна справа", "Чи є тепер панщина?", "Козаччина" та ін. На селах члени РУП розповсюджували газети й брошури, проводили бесіди, пропонували свої погляди, брали участь у підготовці виступів селян по Полтавщині й Харківщині, у страйках робітників на бурякових плантаціях Правобережжя у 1902 р.
Наприкінці 1902 р., коли більшість членів Революційної української партії стала відмовлятися від ідеї самостійності України, найрадикальніші її прихильники на чолі з М.Міхновським вийшли з партії і створили власну організацію - Українську народну партію (УНП).
Ця партія весь час була чисельно невеликою групою української інтелігенції, яка намагалася пропонувати самостійну ідеологію серед широких мас українського селянства та робітництва Наддніпрянської України. Протягом 1902-1904 рр. УНП видала ряд прокламацій: "Робітницька справа в програмі УНП", "Десять заповідей УНП" та ін. У своїх виданнях УНП закликала всіх українців об'єднатися у боротьбі з чужинцями за вільну Україну.
Найбільш відомим і таким, який викликав різку критику, був твір М.Міхновського "Десять заповідей УНП". Особливо гостро засуджували другу й третю заповіді, де ворогами українців названі росіяни, поляки, угорці та евреї і де проголошуеться гасло "Україна для українців".
Вихід національних радикалів з РУП не сприяв консолідації її членів. Процес розпаду партії на самостійні організації тривав. У грудні 1904 р. У Львові зібрався ІІ з'їзд РУП. Були присутніми 15 делегатів. Члени "Закордонного комітету" запропонували об'єднатися з РСДРП, але більшість делегатів на чолі з М. Поршем не підтримали цієї пропозиції. Тоді група делегатів - О.Скоропис- Йолтуховський, В.Мазуренко, М.Ткаченко, П.Канівець - залишили з'їзд і створили власну "Українську соціал-демократичну спілку" ("Спілка"). 12 січня 1905 р. група колишніх членів РУП випустила декларацію "Розкол Революційної української партії”, яка офіційно оформила розкол РУП. У декларації "Спілка" проголосила себе пролетарським елементом, котрий готовий стати до боротьби за визволення пролетаріату від буржуазної самостійності України. "Спілка" не мала власної програми і у 1905 р. ввійшла до складу РСДРП як автономна частина меншовицької фракції.
Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1905 р.
на своему з'їзді перейменували РУП в "Українську соціал-демократичну робітничу партію" (УСДРП). Її лідерами стали В.Винниченко, М.Порш, С.Петлюра, М.Ткаченко,Л.Юркевич та ін.
Напередодні першої російської революції на Україні завершилося формування національних ліберально-демократичних партій - Української демократичної та Радикальної. Вони утворилися у 1904 р. на базі Всеукраїнської безпартійної загальної організації. До цих партій входили різні верстви міської інтелігенції. Це були опозиційні у відношенні до самодержавства політичні організації. Вони вимагали демократизації державного устрою Росії ("основою державного порядку в Росії ми визначае- мо федеративні засади державного устрою"). Обидві партії вимагали автономії України в складі Росії, націоналізації землі, демократичних свобод та ін. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об'єдналися в одну Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Лідерами парті були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко, Б.Грінченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський та ін.
Отже, на початку ХХ ст. український національний рух політикувався. В Україні почали виникати політичні партії. Цей процес мав свої особливості. В Україні, яка входила до складу Росії, партії виникали нелегально. Вони утворилися до буржуазно-демократичної революції. Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії різних напрямів - соціалістичного (РУП, "Спілка"), ліберально-демократичного (УДП,УРП) і націонал-радикального (УНП). Вони мали між собою багато спільного у програмних положеннях. Перш за все вони вимагали демократизації державного устрою Росії і автономії України.