Утворення політичних партій та блоків в Україні.
Сучасне суспільство не може ефективно розвиватися без політичної демократії, яка в свою чергу неможлива без багатопартійності. Але в СРСР в період перебудови, а потім в незалежній Україні становлення політичної демократії проходило і зараз відбувається з великими труднощами.
Спочатку дозована гласність та плюралізм в засобах масової інформації, потім - створення політичних клубів та неформальних об’єднань, потім - народних фронтів і нарешті - партій.Сучасна політична партія - це спільність людей, об’єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави.
Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції.
Визначимо їх:
І етап - Зародження багатопартійності (сер.1988 - березень 1990 р.): виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції; активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху
України; розмежування та диференціація в середині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи; виникнення першої формально задекларованої партії - Української національної партії.
II етап - Вихід багатопартійності на державний рівень (травень 1990 р. - серпень 1991 р.): поява парламентської опозиції; збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об’єднань).
III етап - Становлення багатопартійності (з серпня 1991 р.) : розширення спектра багатопартійності (на початок серпня 2005 р.
в Україні було зареєстровано 127 політичних партій); посилення розколів та дроблення політичних сил; активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків; підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази; зміцнення зв’язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами; періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною у період виборчих кампаній 1998, 2002 та 2006 рр.)Треба звернути увагу на характерну особливість формування багатопартійності в Україні, яка полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій на початку 90-х років привів до того, що у ще не створеної нової партії з’являлась фракція у Верховній Раді.
Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра (ліві, праві або центристські). Ліве крило утворюють 7 партій, найпотужнішими з яких є КПУ, СПУ та СелПУ. 13 партій національного та націоналістичного спрямування формують праве крило. Найпомітнішими партіями тут є НРУ, УРП, КУН, ХДПУ, УНА, ДемПУ. Ці політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані у центральних керівних органах та на місцях.
Майже 30 партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал- демократії або ж лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил - лише 4 партії (ПЗУ, НДП, “Громада” та СДПУ(о)) - зуміли подолати 4 % бар’єр і потрапили до Верховної Ради, а на парламентських виборах 2006 р. лише одна партія - Партія регіонів України.
Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:
1 Мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р.
- 27, на початку 1998 р. - 52, то в 2006 р. політичний спектр налічував понад 100 партій.2 Значна частина партій створювалася не на основі консолідації навколо ідеї, а інтегративним стрижнем виступав, як правило лідер чи група авторитетних людей.
3 Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило тільки 1 % усіх виборців України. Останнім часом ця статистика звичайно змінилася. Наприклад, КПУ має у своїх лавах - 140 тис. осіб, НРУ - 55 тис. Але більшість політичних партій і сьогодні є фактично партіями- карликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів.
4 Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу свого ідеологічного впливу, чітко не вказали, виразниками інтересів яких соціальних груп вони є. Їхні програми надзвичайно схожі і характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.
5 Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи переважають на Заході, партії лівої орієнтації - на Сході.
6 Локальність партійного впливу, столичність партійної дяльності, недостатня поширеність партійних структур у провінції.
7 Поява на політичній арені незареєстрованої “партії влади” (директорський корпус державних та деяких інших підприємств, апарат місцевих рад та держадміністрацій), що має серйозний вплив на перебіг подій у країні.
Треба звернути увагу, що на початку ХХІ ст. багатопартійність в Україні значною мірою залишалася формальною. Вона не дає змоги створити у Верховній Раді структуровану керівну та опозиційну коаліції партій, відповідальні перед народом владні структури. Слабкість партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства, низьким рівнем політичної культури населення, штучністю створення багатьох партій, програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності, амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.
Так звана «помаранчева революція» кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляли партії, які підтримали В.Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх представників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворений «Народний союз «Наша Україна», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ ). Більшість із них виступила єдиним блоком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали розбіжності між окремими з них. Це було зумовлено, очевидно, їх різними ідеологічними орієнтирами, політичною вагою, амбіціями їх лідерів та ін. Це призвело до того, що після парламентських виборів 2006 р. «помаранчева коаліція» створена не була. У Верховній Раді виникла нова більшість, і створена так звана антикризова коаліція у складі Партії регіонів, КПУ та СПУ. БЮТ заявив про свою опозиційність. Після підписання Універсалу національної єдності точилися довготривалі переговори про створення широкої коаліції національної єдності.
Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та визначення місця в суспільстві. Вони поступово заповнили практично весь політичний спектр від лівих до правих, якій існує в більшості демократичних держав. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, що дасть їм змогу перетворитися на реальний та впливовий елемент нової політичної системи в Україні.
3