Політичне становище в Україні у 1907-1914 рр.
Внаслідок поразки революції 1905 - 1907 рр. тимчасово пеpeміг царизм. По всій країні встановився режим репресій, що, за іменем одного з його основних натхненників і провідників - голови царської Ради міністрів П.
Столипіна, дістав назву столипінського.Оскільки у ІІ Державній думі точилися гострі дебати з аграрного питання, і вона виявилася недостатньо слухняною, царський уряд 3 червня 1907 р. її розпустив і видав новий виборчий закон. Цим він порушив маніфест від 17 жовтня і «Основні закони Російської імперії», видані в 1906 р., за якими жоден закон не міг бути виданий без схвалення Державної ради й Державної думи.
! I 1 ^ " KJf KJf KJf
Т ак було здійснено третьочервневий державний переворот.
За новим виборчим законом, що його сам цар Микола ІІ назвав «безсоромним», ще більше урізувалися виборчі права робітників, селян та неруських народів і забезпечувалося переважання в Думі чорносотенних поміщиків та представників великої торгово-промислової буржуазії. Землевласницька й перша міська курії, тобто поміщики й найбільші капіталісти, що разом складали менше 1 % населення Європейськоі Росії, обирали 64,4 % всіх виборщиків, а робітники й селяни разом - тільки 24,8 %. Народи Середньої Азії й Сибіру були зовсім позбавлені виборчих прав, а кількість депутатів від населення Кавказу й Польщі було набагато зменшено. Виборчим правом користувалися всього 15 % населення країни.
Вибори, що відбувалися влітку і восени 1907 р., дали царизмові бажаний склад Думи, в якому переважали праві (чорносотенці), октябристи й кадети. Лише поміщиків у ІІІ Думі засідало 202 чол. Від українських губерній було обрано 111 депутатів, серед них: 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. 3 а партійністю: 55 правих і російських націоналістів, 41 октябрист, 5 кадетів.
Склад ІІІ Думи відображав блок чорносотенних поміщиків з верхівкою торгово-промислової буржуазії.
Відповідно у Думі були дві більшості: 1) право-октябристська і 2)октябристсько- кадетська.Уряд Столипіна балансував між цими двома більшостями. Ця політика лавірування уряду між різними класами діетала назву бонапартизму.
Однією з найважливіших складових частин політики тре- тьочервневої монархії був наступ проти революційних сил, проти трудящих і, передусім, проти робітничого класу. Як і багато інших районів Росії, різні місцевості України тривалий час перебували на воєнному стані, етані надзвичайної або посиленої охорони. У селах і містах жорстоко розправлялися з трудящими козацькі сотні, військові команди й чорносотенні банди, які лютували. Уже на початок 1908 р. в тюрмах томилося понад 200 тис. чол. За 1907-1909 рр. військово-польові суди Росії ухвалили 5 тис. смертних вироків. Найбільших репресій зазнавали активні учасники революції 1905-1907 рр., передусім соціал- демократи. Наприкінці 1908 р. У Катеринославі військовий суд розглянув справу про 131 учасника донецького збройного повстання 1905 р. Вісім з них - П. Бабич, А. Ващаєв, В. Григоращен- ко, О. Зубарєв-Кузнєцов, І. Митусов, Г. Ткаченко-Петренко, В. Шмуйлович та А. Щербаков - були засуджені до страти й повішені. Царський уряд громив робітничі організації, зокрема профспілки, закривав робітничі газети й журнали. Поліція, стражники, урядники знущалися над селянами, били їх, кидали в тюрми, відправляли на заслання. Тяжкий поліцейський режим уряд встановив і в навчальних закладах.
Важливим елементом політики царизму, поміщиків і буржуазії в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення нацїонального гніту. В Україні царизм переслідував українську мову й культуру - забороняв користуватися українською мовою в учбових закладах і адміністративних установах, припиняв видання українських газет і журналів, художньої літератури. У школах не можна було співати українських пісень, читати вірші й виконувати українські мелодії.
У 1908 р. Державна дума не затвердила законопроекту про дозвіл викладання в початкових школах українською мовою, внесений 37 депутатами.
Царські власті закривали «Просвіти», українські клуби й музично-драматичні гуртки, забороняли вшановувати пам'ять Т. Г. Шевченка і т. д. Українців разом з іншими пригнобленими народами Столипін у своєму циркулярі губернаторам 1910 року оголосив «інородцями» й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.В умовах післяреволюціної реакції більша частина українських політичних партій Наддніпрянщини згорнула свою роботу і була змушена піти в підпілля. Антиукраїнська політика уряду значно посилилась.
Один за одним розпускалися українські клуби. Адміністрація почала закривати або відмовляти в реєстрації просвітянським товариствам. При цьому відверто заявлялось, що засоби, якими «Просвіти» впливають на народ, є небезпечними для самодержавної влади, оскільки вони пробуджують національну і політичну свідомість українського народу. Уже в 1907 р. було закрито чотири філії Катеринославської «Просвіти», розпущено товариство в Кам'янці-Подільському, діяльність якого вдалося все- таки відновити в наступному 1908 р. У цьому році губернська влада відмовила ресстрації «Просвіти» в Полтаві. Рішення підтримав Сенат на тій підставі, що мета товариства - допомогти культурно-освітньому розвитку української людності - приховує в собі сепаратистські домагання й може призвести до небезпечних наслідків. Тим самим Сенат накреслив місцевим адміністраторам провідну політичну лінію в украінській справі, і вони скористалися цим рішенням. У 1909 р. була закрита одеська «Просвіта», а в наступному 1910 р. київська, в якій було зібрано цвіт наддніпрянської інтелігенції - Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Є. Чикаленко, О. Лотоцький, М. Левицький, Д. Дорошенко, М. Лисенко, В. Леонтович, Л. Старицька-
Черняхівська, В. Дурдківський, С. Русов, Модест Левицький та ін. Закриваючи культурно-освітні товариства, царизм прагнув прищепити українцям Надднїпрянщини вїдчуття власної неповноцінності, невіри у власні сили, виховати слухняного «молодшого брата», який нї на крок не може відійти вїд старшого.
На початку 1910 р. П. Столипін видав урядовий наказ, за яким не дозволялося утворення українських і єврейських товариств незалежно від поставленої ними мети. У документі підкреслювалося, що об'єднання на основі національних інтересів призводить до посилення національної відокремленості та може викликати небажані для Російської імперії наслідки. У наступному році міністерство внутрішніх справ ще раз висловило негативне ставлення до українського руху. У його звіті Сенатові зазначалося, що метою державної політики є не допустити національного відокремлення українців.Царизм, як і раніше, забороняв видання українських газет і журналів, при кожній нагоді конфісковував українські книги, перешкоджав будь-якому прояву самобутності українського народу.
Українське питання майже повністю ігнорувалося у III Думі. До складу III Думи ввійшла значна кількість землевласників і російських шовіністів, для яких українські національні вимоги були чужими. Октябристи взагалі заперечували існування українського питання і навіть не включали українців до «списку національностей» (поляки, литовці, німці, естонці, татари, латиші, вірмени, грузини та ін.), яким було передбачено в майбутньому надати право навчання рідною мовою в початковій школі. Прогресисти мали дещо поміркованішу позицію. Вони виступали за розвиток в Україні земських закладів, за рідну мову в початковій школі.
Дискусіями обмежилося обговорення законопроекту про українську мову і в IV Державній думі, сформованій у 1912 р. З України до IV Думи було обрано 97 депутатів, із них 59 монархістів, 21 октябрист, 14 кадетів і прогресистів, 1 трудовик. Отже, перемогла правооктябристська більшість. На жаль, українські партії, які виступали на виборах у блоці з кадетами, не змогли провести в Думу жодного депутата, та й самі кадети дістали набагато менше місць у Думі, ніж розраховували. Важливість українського питання визнавали лідер кадетів П. Мілюков, лідер трудовиків В. Дзюбинський. Російські ліберали, домагаючись конституційної монархії, вважали за необхїдне піти на деякї поступки Україні, оскільки, на ix погляд, такий крок міг би сприяти зміцненню Російської держави.
Національні інтереси відстоювало і створене в 1908 р. Товариство українських поступовців (ТУП), яке об'єднувало помірковані укpaїнськi сили. Залишаючись до Першої світової війни центральною організацією украінців Наддніпрянщини, ТУП вимагало українізації початкової школи, введення в середніх школах української мови, літератури та історії, допущення української мови в ycix громадських установах, суді і церкві. У цілому в національному питанні Товариство поступовців стояло на позиціях ліберальної концепції української державності і вимагало національно-територіальної автономії України.
На з'їзді ТУП (1911 р.) була розроблена відповідна передвиборна платформа до IV Думи. Покладаючи головну надію на організацію українських сил, ТУП разом з тим підтримувало контакти з кадетами і трудовиками, які виступали в Думі з критикою політики царизму щодо України.
ТУП здійснювало помітну роботу в царині національно - культурних інтересів українського народу. Під його впливом перебувала значна частина «Просвіт», Наукове товариство в Києві. Його неофіційними виданнями були щоденна газета «Рада» і місячник «Украинская жизнь».
Перед Першою світовою війною російський націоналізм набув шовіністичного забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивились на діячів українського руху як на прибічників «зрадницького сепаратизму» або як на «мазепинців».
Особливо ганебною була заборона в 1911 р. проведення заходів у зв'язку з 50-річчям cмертi Тараса Шевченка. Уряд не дозволив навіть панахиди по великому поетові. Саме тоді було конфісковано повні видання «Кобзаря». Така сама історія повторилася 1914 р., коли українці готувалися до 100-літнього ювілею Тараса Шевченка.
Незважаючи на посилену репресивну політику царизму і шалений тиск реакційних сил, національно-визволънии рух в Україні продовжувався і в роки, що передували Першій світовій війні.
У цей час діяли деякі «Просвіти» та Українсь^ наукове то-
вариство в Києві. Національному відродженню сприяла i збережена українська преса.
Г азета «Киевская мысль» у своему оглядї «Українське життя» вїд 6 сїчня 1911 р. зазначала, зокрема, роль «Літературно-наукового вїсника» в об'єднаннї кращихлїтературних сил України, Галичини та Буковини, значення виходу першого українського педагогічного журналу «Свїтло», писала про піднесення Києва як центру нацїонально-культурного життя.
Поширенню їдеї українського вїдродження багато в чому сприяла наукова, літературна та громадська діяльність М. Гру- шевського, В. Винниченка, М. Коцюбинського та інших відомих письменників, учених, громадських діячів.
У цей час свої погляди на ідейні та організаційні засади українського національно-визвольного руху активно відстоював літературний критик, публіцист соціал-демократичного напряму Дмитро Донцов. Зокрема, його твори, видані в 1913 р., «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Модерне москвофільство» були пройняті глибокою тривогою за історичну долю українського народу. Автор виступав за відродження українства, незалежність національної ідеї від «модерного москвофільства» як панівної доктрини провідних російських кіл, відновлення духовного зв'язку України із Заходом, відстоював лозунг політичної незалежності України, її права на самовизначення. Українські домагання проголошувалися і в журналі «Дзвін», який видавався у Києві в 1913-1914 рр. У ньому було надруковано чимало статей українських соціал-демократів, спрямованих проти шовіністичної політики російського уряду.
Отже, у роки, що передували Першій світовій війні, національно-визвольний рух українців у Російській імперії продовжувався всупереч репресивним заходам царизму. Боротьба інтелігенції, службовців, учнівської молоді, інших верств населення проти великодержавної політики російського уряду свідчила про зростання національної свідомості і прагнення українців здобути собі національно-культурні і політичні права.
2