Політичне та соціально-економічне становище в Україні у першій половині ХІХ ст.
У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії у кінці ХѴІІІ ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. На початку XIX ст.
Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніямиЧернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до складу Російської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після приєднання у 1812 р. Бессарабії було створено Новоросійсько- Бессарабське генерал-губернаторство з Херсонською, Катеринославською і Таврійською губерніями та Бессарабською областю. У
лютому 1832 р., після придушення польського повстання 18301831 рр., царськии уряд створив Київське генерал-
губернаторство, до складу якого входили Київська, Подїльська i Волинська губернії. На чолї генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, якї користувалися майже необмеженою владою i, спираючись на вїйськову силу, проводили в життя гнобительську політику царату. Скасування Магдебурзького права у 1831 р. та «Литовського Статуту» 1840 р. поклало край не- росїйському судочинству, а також виборам урядовцїв та мїсцевїй автономії на Україні. Практично перестала вживатися навіть назва «Україна». Лївобережжя називали Малоросїєю, Правобережжя - Південно-Західним краєм, а Пївденну Україну - Новоросїєю. Серед української елїти, нащадкїв козацької старшини, все бїльше поширювалась «малоросійська ментальнicть». Царський уряд розглядав Україну як органічну частину Російської iмперії.
Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних держав - встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини ІІ. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютного російського народного духу в усій імперії.
Практично втілювалася у життя так звана теорія офіційної народності С.С. Уварова, заснована на тріаді «православ'я, самодержавство і народність», яка стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури.Навчання у школах Лівобережжя і Слобожанщини здійснювалося російською мовою. Русифікаторська політика, особливо в галузі освіти, посилилася після придушення польського визвольного повстання 1830 р. Вона проводилася з метою обмеження впливу польського дворянства на Правобережній Україні.
Царат всіляко зміцнював на Україні самодержавно- кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані на Україні великі землі, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще в кінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на Південь України. У 1796 р. селяни Південної України, Криму і деяких інших районів були позбавлені права переходу, чим були остаточно закріпачені.
У той час селяни України поділялись на ряд груп, які різнилися мїж собою ступенем особистої залежності, розмїром i характером повинностей, розмїром надїлу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Чималу групу становили козаки і селяни, перетворені у військових поселенців. На кінець 50-х років XVIII ст. у володінні поміщиків перебувало 5,4 млн селян-кріпаків, що становило близько 40 відсотків населення України, яка входила до складу Російської імперії. Панщина, яка охоплювала на Україні майже 99 відсотків загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків, як хотіли. Поміщики самі здавали зубожілих селян вербувальникам на промислові підприємства і плантації цукрових буряків, одержуючи за це гроші. Система ведення сільського господарства в цілому була відсталою, екстенсивною. Лише частина поміщиків, особливо на Півдні, намагаючись запровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовували машини і новітній сільськогосподарський інвентар.
Це, насамперед, стосувалось маєтків, де сіяли цукрові буряки. З кінця 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури відводились значні ділянки у поміщицьких господарствах Правобережної і Лівобережної України. Площа цукрових плантацій у 1860 р. досягла на Правобережжі 33 тис., а на Лівобережжі - 10,7 тис. десятин. Водночас поміщицькі господарства збільшували посіви технічних культур, які також значною мірою йшли на внутрішній та зовнішній ринок. У Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі і тютюн, а в Катеринославській та Херсонській - льон. Поміщицькі господарства збільшували продаж і виробництво хліба, особливо пшениці. Найбільш інтенсивно, починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалосьна Півдні, у новоросійських губерніях - Херсонській, Катеринославській, Таврійській. За ними йшли правобережні губернії-Київська, Волинська, Подільська.Поряд з товарним землеробством поміщики розвивали й торгове тваринництво. Розводили дедалі більшу кількість коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних. Найширше тонкорунне вівчарство розвивалось на Півдні, в Новоросії та Криму. Українська вовна забезпечувала місцеві та російські фаб- рики i великими транспортами надходила на Захід.
Один з найважливіших показників розкладу феодально- кріпосницької системи i формування капіталістичних вїдносин у першій половині XIX ст. - подальший розвиток промисловості. Настав початковий етап промислового перевороту. Засновувались машинобудівні заводи, що постачали промисловості і сільському господарству машини, робочі механізми, удосконалені знаряддя, а також парові двигуни. У 1825 р. налічувалось близько 650 промислових підприємств (без винокурень), а в 1860 р. - вже близько 2330, або більш як у 3,5 раза. Водночас зменшувалася кількість вотчинно-кріпосницьких підприємств. Проте у дореформений період поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. У 1860 р. на Україні налічувалося близько 20 суконних фабрик капіталістичного типу. На початку XIX ст.
потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовувалась праця державних та поміщицьких селян, була дуже незначна. Вони давали лише кілька десятків тисяч пудів вугілля на рік. До 1860 р. видобуток вугілля тут набрав уже промислового характеру і становив 6 млн пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії.Разом із зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кінця XVIII ст. до 1861 р. кількість промислових робітників (без робітників гуралень) на Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, близько 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях та майже 70 тис. - на водному транспорті. Неухильно збільшувалась кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861 р. становила 54 відсотки.
Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив дальше поглиблення суспільного поділу праці, господарську спеціалізацію окремих районів Росії, в тому числі й України. А це, в свою чергу, сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізація і купівля товарів здійснювались через мережу ярмарків та базарів, яких наприкінці 50-х років на Україні налічувалось 12 тис. (з них 1786 великих і середніх).
Важливу роль у ярмарковій торгівлі відігравали купці, чисельність яких протягом 1816-1859 рр. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис. Зросли суми зосереджених у їхніх руках капіталів. Купе-
цтво України за своїм національним складом було неоднорідне, більшість становили росїяни. Поряд з ними виростали українські капіталісти, серед них брати Яхненки i зять одного з них - Сими- ренко. У серединї ХІХ ст. купці-капіталісти вже володїли понад 90 вїдсотками заводїв. Але все ж таки економїчний развиток України в порївняннї з Росїєю йшов повїльнїше. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловості й не допускав вільного розвитку її продуктивних сил.
У процесї розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капiталicтичного укладу загострювались соцїальнї суперечності, посилювалась антикрїпосницька боротьба.
Поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, вїдмова сплачувати оброк, вїдбувати панщину та їншї повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали помїщицьких маєтків, розправа над помїщиками, управляючими та прикажчиками, втечі в Новоросїйський край, на Дон, у Таврїю. Зафїксовано вїдкритї масовї виступи проти гнобителїв. За неповними даними, протягом 1797-1825 рр. на Україні вїдбулося 103 виступи кріпаків.Особливо гострого характеру набув селянський анти- помїщицький рух у першїй третинї ХIХ ст. на Подїллї, що захопив i деякї повїти Волинї та Київщини. Рух очолив Устим Карме- люк, в якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Антикрїпосницький рух селян пїд керївництвом Кармелюка тривав майже чверть столїття. Мужнїй народний месник загинув унїч з 9 на 10 жовтня 1835 р. його пїдло вбив їз засїдки шляхтич. Аж до 1840 р. судові інстанції ухвалювали суворі вироки повстанцям.
Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. Особливо широкого розмаху набрали вони на Правобережній Україні у зв'язку з проведенням інвентаронї реформи 1847-1848 рр., яка в цілому була заходом, спрямованим на зміцнення феодально- кріпосницьких відносин.
Кримська війна 1853-1856 рр., наочно показавши гнилість і безсилля кріпосницької Росії, зумовила значне погіршення становища народних мас усієї держави і, зокрема, України. Внаслідок цього пратягом 50-х років швидко зростало невдоволення українського селянства. Збільшувалась кількість селянських виступів. Одним з наймасовїших селянських pyxiв цього часу був виступ кріпаків 1855 р., що охопив 16 губерній, як російських, так i українських.
Центром антикріпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 відсотків крїпосних помїщицьких селян, переважало велике помїщицьке землеволодїння. Почавшись у лютому 1855 р. у Василькївському повїтї, рух у «вільні козаки» в березнї - квітні охопив 8 з 12 повїтїв Київської губернії (усього.
понад 500 сїл). Подекуди селяни вступали в сутички з царськими військами. За неповними даними під час сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасників антикріпосницьких виступів.Важливим етапом селянського руху у дореформений період був так званий похід у Таврію «за волею». Він розпочався у квітні 1856 р., тобто після закінчення кримської війни. Серед селян поширилися чутки, нібито царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський півострів, а переселенцям-кріпакам надасть значну допомогу, встановить високу плату, а головне - вони стануть вільними. Наймасовішим цей рух був на Катерино- славщині. У Таврію «за волею» йшли селяни також з інших губерній - Херсонської, Полтавської, Чернігівської. Щоб припинити міграцію селян у Крим, царський уряд кинув значні військові та поліцейські сили. За офіційними даними, в Катеринославській і Херсонській губерніях відбулося шість кривавих сутичок, під час яких було вбито п'ять і поранено 50 чоловік.
На першу половину XIX ст. припадає цілий ряд робітничих виступів, більшість з яких зливалися із селянським рухом. Найбільш відоме заворушення цього періоду - виступи робітників-кріпаків Писарівської суконної мануфактури на Харківщині в 1817 р., робітників казенного Луганського заводу в 1818 і 1820 роках, робітників-кріпаків Машинської суконної мануфактури графа Уварова на Чернігівщині в 1823 р. Значним розмахом і гостротою відзначалося так зване холерне повстання у червні 1830 р. у Севастополі. Усі ці виступи робітників хоч і були стихійними, слабо організованими, мали певне позитивне значення. Вони разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчутних ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.
2