Суспільно-політичний рух в Україні у першій половині ХІХ ст.

Увесь економічний, політичний та культурний розвиток України зумовив суспільно-політичний рух першої половини XIX ст. Загальне народне піднесення у країні викликали Велика французька революцїя та Вїтчизняна вїйна 1812 р.

Активними прихильниками радикальної реформації' суспільства стали відомі громадські й культурні діячі В.В. Капніст, В.Н. Каразін, Г.С. Винський, О.О. Поліцин, В.В. Пассек, І.С. Орлай, І.П. Котляревський та інші. Серед української інтелігенції поширювався видатний документ французьких революціонерів «Декларація прав людини і громадянина», твори О.М. Радіщева «Вольність» і «Подорож з Петербурга в Москву». Саме тоді В.В. Капніст в «Оді на рабство» і в драмі «Ябеда» сміливо виступив проти антинародної феодально- кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів.

Під впливом Західної Європи на Україні поширилось масонство. Найбільша масонська ложа заснувалась у Полтаві під назваю «Любов до істини». Членом її був видатний український письменник І.П. Котляревський. Інший учасник цієї ложі громадський діяч, історик В. Лукашевич намагався утворити «Малоросійське товариство» з метою боротьби за політичну незалежність України. Водначас у Києві виникла ложа «З'єднаних слов'ян», до якої належали здебільшого польські поміщики та російська інтелігенція. Вони виступали за встановлення приязних відносин між українським та польським народами. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині.

Невдоволення передової частини офіцерів-дворян самодержавно-кріпосницьким режимом та їхні волелюбні прагнення виявлялися у створенні таємних політичних товариств, які ставили за мету змінити існуючий лад. Найбільш активними з них були організації декабристів. Наприклад на Україні, в Тульчині, існувала філія московського «Союзу благоденства».

Тульчинською управою, як i всією організацією, керував здїбний органїзатор й освїчений полковник, учасник Вітчизняної війни 1812 року дворянин П. Пестель. Товариство мало свої філії у Кам'янцї та Васильковї на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналось „Товариство об'єднаних слов'ян”. Воно виникло у 1823 р. у Новоградї-Волинському i об'єднувало 50 офїцерїв, вихідців здебільшого з дрібних або навіть збіднілих дворянських сїмей. Була серед них офіцерська молодь українського походження. Головна мета товариства - звільнення ycix слов'янських народів від монархічних режимів, знищення національної ворожнечі, що існувала між деякими з них, та об'єднання усіх земель у федеративний союз. Названі організації вимагали повалення абсолютизму і створення республіки. Вони домагалися ліквідації кріпацтва, яке вважали «справою ганебною, противною людству», рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П. Пестель у своій «Руській правді» виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України вважав «істинними росіянами». Члени „Товариства об'єднаних слов'ян”, хоч і говорили про федерацію слов'янських демократичних республік, та не згадували ні про українців, ні про білорусів.

Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі, закінчилось невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківськоі управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вдалося. Іх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам'янська управи Південного товариства.

Однак революційні ідеї декабристів жили у справах нового покоління борців проти самодержавства і кріпосництва. Важливими осередками суспільно-політичного руху на Україні у другій чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед, Харківський та Київський університети. Пїд впливом повстання декабристїв на початку 1826 р. в Xapківському унїверситетї виник таємний полїтичний гурток, до складу якого входило близько 20 сту- дентїв, службовцїв, офіцерів. Гурткївцї читали i поширювали ре- волюцїйнї твори, в яких мїетився заклик до повалення царського деспотизму, caмi писали антикрїпосницькї вїршї та памфлети. Їх пропагандистська дiяльнicть поширювалась на Харківську, Київську, Чернігівську та їншї губернії. На початку 1827 р. царськї властї викрили i розгромили харкївський гурток. Однак i пїсля цього пропаганда визвольних їдей у Xapковi не припинялась. Вїльнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії, заснованої в 1820 р. Гурток прогресивних професорів протягом 1827-1830 рр. вів боротьбу проти профе- сорів-реакціонерів. Прогресивних професорів підтримувала значна група передових гімназистів, зокрема М.В. Гоголь, М.Я. Прокопович, Г.І. Висоцький та ін. Царський уряд від жандармів дізнався про поширення вільнодумства у Ніжинській гімназії. За наказом Миколи І професори-вільнодумці в 1830 р. були позбавлені посад і відправлені під нагляд поліції.

Активізаціі діяльності прогресивних сил, дальшому розвиткові суспільно-політичного руху на Україні сприяло польське повстання 1830-1831 рр. Воно викликало сильний рух за відновлення українського козацького війська. Цьому сприяв і «малоросійський» генерал-губернатор князь Репнін-Волконський, який подав цареві Миколі І доповідь з цього питання.

Однак колонізаторська політика російського царату не змогла вбити живу душу українського народу - його національну свідомість.

Унаслідок становлення української національної інтелігенції на Україні, як і в усій Східній Європі, починаеться відродження національної свідомості. Зацікавлення української інтелігенції наприкінці XVIII - на початку XIX ст. національною історією, етнографіею та фольклором сприяла усвідомленню спільності своїх соціально-економічних, політичних і культурних інтересів. Чималу роль у цьому відіграло формування нової укра- інської літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація у 1798 р. «Енеіди» І. Котляревського, написаної народною українською моваю. У цьому твоpi поет з великим замилуванням описав тогочасну Україну, її минувщину, відобразив життя українського народу, особливо простого селянства. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, наукові праці профешрів Київського та Харківського університетів Михайла Максимовича та Ізмаїла Срезневського.

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти юнуючого ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організаціі, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване у січні 1846 р. у Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, людей, що мали величезний вплив на хід і розвиток українського відродження. Тут були іеторик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету, талановитий письменник і громадський діяч Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатні етнографи Опанас Маркович і Василь Білозерський, який пізніше відіграв помітну роль в українському громадському житті, й цілий ряд інших. Усього кількють кирило-мефодіївців, як свідчить у своїх спогадах член товариства Д.П.

Соціальний склад Кирило-Мефодіївського братства вже відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої половини XIX ст. Члени Кирило-Мефодіївського братства склали програмні документи «Статут і правила товариства», на- пиcaнi В.М. Білозерським з урахуванням думок інших братчиків, «Закон Божий (Книга буття українського народу)», основним автором якої був М.І. Костомаров, та установчу «Записку», складену В.М. Білозерським. Уci кирило-мефодіївці визнавали за необхідне ліквідувати в Росії кріпосне право, виступали за національне визволення України, за дружні взаємовідносини між народами, у першу чергу слов'янськими. Проте у них не було єдиної точки зору на шляхи проведення у життя цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях, Т. Шевченко та його однодумці стояли за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало недовго, воно не встигло вийти з підготовчої стадії i розгорнути практичну роботу. Уже на початку 1847 р. члени його були заарештовані, вивезені до Петербурга й там дуже суворо покарані. Тільки через десять років після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і господарської діяльності. Але ідейне значення братства було величезне. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження.