Соціально-економiчний та політичний розвиток захiдноукрaїнських земель у першій половиш XIX ст.
Як відомо, наприкінці XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габс- бургів загарбала північну частину Молдавського господарства з містами Чернівці, Серет і Сучава, мотивуючи це тим, що цей край колись належав до Галицького князівства.
Насправді це було колишнє «Пониззя», яке лише в XIV ст. опинилося під владою молдавських господарів. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Певний час Буковиною управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. У кінці ХУІІ ст., ще раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Г абсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спільним політичним життям з рештою українських земель.Західноукраїнські землі площею понад 60 тис. км 2 і з населенням 2,5 млн чоловік, у тому числі 2 млн українців, стали колонією Австрійськоі монархїї. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистськоі держави, політики онімечення, у Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізаціі, на Закарпатті - мадяризаціі, а на Буковині - румунізаціі українсь-
^| r · Ci Ci Ci * Ci Ci * Ci ·
кого населення. Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова розєднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу украінців.
Східна Г аличина разом з частиною польських земель входила до складу «королівства Галіції та Лодомеріі» з центром у Львові.
В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округів. До складу Східної Галичини входили Золочівська, Тернопільська, Чортківська, Жовківська, Львівська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишльської.
На чолі Г аличини стояв губернатор, що призначався Віднем. Згідно з переписом 1843 р. у Галичині і Буковині налічувалось 4980208 чол., у тому числі 2300 тис. українців, 2146640 поляків, 130 тис. німців.Перша половина XIX ст. стала для Західної України octahMm етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарства. Галичина, Буковина, Закарпаття являли собою найівідсталіші австрійські провінцїї. Іх промисловість продовжувала залишатися на мануфактурній стадїї. Перші дві парові машини в Галичині з'явилися лише у 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль, нафта, залізна руда, кам'яне вугілля) галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панівне становище займало ремісництво.
Кріпосництво заважало розвиткові не тільки промисловості, а й сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України. Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як економічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва.
Розмір земельного наділу залежав від функцій, що їх виконувало селянське господарство в панському маєтку. Селянство подїлялось на повнонадїльних, загородникїв, огородникїв, халуп- никїв, тяглових, піших. Вони змушенї були виконувати панщину, сплачувати чиншї. Тягарем на плечї селянина лягла додаткова панщина (праця влїтку, шарварки), право пропінацїї (примушування брати за гроші або за відробіток панську горілку), моно- полїя нa млини, вїйськова служба. Вартість лише повинностей, що облїкувалися, становила 84,7 вїдсотка рїчного доходу селянських господарств. Слїд зазначити, що велике феодальне земле- володїння було панївним на Закарпаттї та в Г аличинї.
Незважаючи на ряд аграрних реформ, проведених австрійським урядом, посилювалась антифеодальна боротьба. Вона здійснювалася у рїзних формах: скарги, втечї, пїдпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків.
Своерїдною формою протесту був рух опришкїв, що поширився на Прикарпаттї (Коломийська, Станїславська, Стрийська округи). Десятки i сотні селян Прикарпаття озброювались і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби. Опришки нападали на панськї і державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністраціею. Постійною і найбільш масовою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Селяни ухилялись від панщини, виходили на роботу пізно, погано працювали, не здавали своєчасно данини, чиншів, не виконували додаткових робіт.Найбільше селянських виступів відбулося протягом 18151825 рр. у Галичині. Вони охопили багато сіл Комарнівщини (1819-1822 рр.), Сколівщини (1824-1826 рр.). 1822-й рік ознаменований посиленням прагнення селянства ряду округів переселитися на Буковину. Наймасовішим стало заворушення селян 39 громад на Чортківщині, яке відбулося влітку 1838 р. Відкрита відмова селян від виконання панщини, більшої ніж один день на тиждень, мала місце в 39 селах Галичини. Тут селяни діяли більш організовано і рішуче.
Яскравою сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук'яна Кобилиці.
Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848-1849 рр. були антифеодальнї виступи 1846-1848 рр. у Східній Галичинї. Селяни Східної Галичини піднялись майже одночасно їз Захїдною Галичиною. Весною 1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, після якого феодально-кріпосницька система вже не могла оправитися. Повстання було придушене, проте воно стало одніею з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Г аличині, а й в усій Австрії.
Складні соціальні, економічні, національні умови розвитку західноукраїнських земель поставили під загрозу існування самого українського народу. Полонізація досягла тут величезних розмірів: не тільки шляхта, а й духівництво та міщанство переймали польські звичаї та мову.
У кінці XVIII ст. українську націю в Галичині творив виключно селянин, принижений, затурканий, який не усвідомлював своїх ні людських, ні національних прав.Реформи, що здійснювались австрійським урядом, хоч і проводились бюрократичним способом і не доводились до кінця, піднесли дух українського народу. Серед духівництва, единої соціальної групи, що мала право на вищу освіту, з'являються люди, які відкрито виступають на захист національних інтересів українців. Серед них особливо виділився перемишльський канонік Іван Могильницький. У праці «Відомість о руськім язиці» він аргументовано довів, що українська мова. є окремою реально існуючою східнослов'янською мовою. Іван Могильницький у 1816 р. очолив релігійне товариство, яке займалося освітньою діяльністю, видавало українською мовою релігійну літературу. Засновник цього товариства - активний борець за українське шкільництво галицький митрополит Михайло Леви- цький. Він звернувся до галицького губернатора з проханням ввести у школах викладання українською мовою. Губернатор відкинув цю пропозицію, а на митрополита пішли звинувачення і до Відня, і до Рима, начебто він сіє розбрат між народами заради москвофільства, бо українська мова «є породою московської».
Та справжне українське національне відродження в Галичині почалося в 30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які поширювались серед чехів і поляків, і знайомства з творами нової української літератури в Росії, з українськими етнографічними й історичними виданнями. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихованці львівської духавної семінарії, члени гуртка «Руська Трійця» М. Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький, якї були дїтьми священикїв i caмi стали священиками. Ще на шкільній лавї вони захопилися їдеєю вїдродження слов'янських народїв i пїд впливам українського письменства в Росії розгорнули роботу щодо українського відродження в Г аличині. До гуртка «Руська трійця» входили також Г. Ількович, М. Кульчицький, М.
Устиянович та ін.Душею «трійці» був Маркіян Шашкевич, про якого Іван Франко писав: «Поет, оповідач, кореспондент і проповідник, як людина наскрізь симпатичіна, щира й проста, пройнята належною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своеї роботи, як у мистецтві, так і в житті». Він народився 6 листопада 1811 р. у с. Підлисся нинішнього Золочівського району на Львівщині, вчився у Бережанській гімназії. У 1833 р. М. Шашкевич склав перший альманах віршів, написаних українською народною мовою, а два роки потому опублікував широко знану оду «Голос галичан». Одночасно М. Шашкевич підготував до друку збірник «Зоря», до якого входили народні пісні, життєпис Богдана Хмельницького, оповідання з життя священиків. Однак цензура заборонила публікацію цього збірника.
Найзначнішою заслугою «Руськоі трійці» було видання у 1837 р. в Будапешті альманаху «Русалка Дністровая», яка, за влучним висловом академіка О. I. Білецького, є «перша заява народу Західноі України про своє існування, про свою національну гідність».
Про враження, яке справила «Русалка Дністровая» на галицьке громадянство, сказав Я. Головацький: «Вона запалила вогонь, що його тільки гробова перста загасити може, спасла народ від загибелі й отворила очі кожному письменному чоловікові, в якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обов'язки для народу й спосіб, як ті обов'язки треба сповняти».
Після заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» і виходу М. Шашкевича, I. Вагилевича та Я. Головацького з львівської семінарії, «Руська трійця» розпалася. Та її діяльність не була даремною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині. Прогресивні ідеї «Руської трійці» все більше оволодівали умами галичан.
2