<<
>>

Соціально-політичні передумови абсолютизму в Європі. Перші кроки його становлення.

Наприкінці XV – на початку XVI ст. У Захід-ній Європі починається перехід від станово-представницьких монархій до абсолютних. Подібно до того, як феодальна роздробленість є головною соціально-політичною ознакою IХ-XIII ст., а станові монархії – XIV-XV ст., абсолютизм становить визначальну рису політичного устрою XVI-XVIII ст.

Звичайно, утвердження абсолютних монархій на європейському просторі відбувалося поступово і в різних формах, проте абсолютизм як соціально-політичне явище наклав свій відбиток на все суспільне життя епохи, її економічний і культурний розвиток.

Західноєвропейський абсолютизм постав на грунті відродження римської державної ідеї, яка ставила монарха понад закон і робила його джерелом самих законів. Ця політична концепція утвердилася насамперед на півночі Італії, де міста дуже рано звільнилися від феодальної опіки сеньйорів і стали фактично незалежними. Вперше у середньовічному західноєвропейському світі верховна влада базувалася не на феодальному землеволодінні, а на виборних принципах, волі усього населення. У XIV-XV ст. італійські міські республіки одна за одною перетворюються на монархії – в результаті захоплення верховної влади заповзятливими представниками місцевих впливових фамілій. Це було своєрідним повторенням історії давньогрецьких тираній, що поставали з республіканського ладу. В італійському принципаті середньовічний світ мав справу з абсолютним государем, влада якого була неподільною і необмеженою. Італійський ргіnсіре (князь) XIV-XV ст. – це не феодальний сеньйор і государ-поміщик, а носій необмеженої державної влади, що належала раніше «населенню міста», а відтепер перейшла до нього. Князь стає мініатюрним прототипом абсолютних монархів XVI-XVIII ст.

Римські державно-правові ідеї поширились і поза межами Італії. Як приклад можна навести спроби імператорів Гогенштауфенів перетворити фікцію «Священної Римської імперії германської нації» на реальну дійсність.

Вони вважали себе справжніми спадкоємцями римських імператорів, знаходячи теоретичне обгрунтування у вченні протегованих ними юристів з болонської школи («легістів»). Проте імператорський абсолютизм Гогенштауфенів не мав під собою міцного політичного грунту. Щоправда, Фрідріхові II (1212 – 1250) вдалося здійснити на якийсь час заповітну мрію династії в межах Сицилійського королівства. У виданій ним конституції (1231) зроблено спробу утвердити державу – своєрідний прототип абсолютних монархій нового часу: з чиновною бюрократією і адміністративною централізацією, системою постійних податків, ревною урядовою опікою над народним господарством, початками митної системи, розкошами і марнотратством двору, з фінансовими труднощами і їх неминучим наслідком – фіскальністю. Проте конституція Фрідріха не пережила свого творця і дуже швидко безслідно зникла у надзвичайно кривавих і тривалих для Сицилійського королівства катаклізмах.

Отже, жива практика абсолютизму починає свій поступ з Італії, яка була найбільшим вогнищем культурних впливів для всієї Західної Європи. Ці впливи не обмежувалися лише сферою науки, літератури та мистецтва; вони охоплювали також право і політику.

Значною подією у політичному житті всієї Європи стала поява книги Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527) «Государ», де узагальнено сучасну авторові політичну дійсність та діяльність одного з найбільш безсоромних політиків епохи Відродження – Чезаре Борджіа. Філософія Макіавеллі просякнута ідеєю абсолютизації держави і державної влади. Державний інтерес для нього є найвищим критерієм у політиці. Те, що є злочином з точки зору приватних стосунків, в очах держави може перетворитися на доброчинність. Твір Макіавеллі став керівництвом політичного деспотизму у найбільш різкій його формі: ототожненні державного інтересу з інтересом государя, а самої держави – з особою государя (проте у деяких інших творах Макіавеллі не приховував своїх симпатій до республіканських свобод).

Саме ці принципи утвердилися в італійських деспотіях XIV-XVI ст.

Новоявлені володарі захоплювали верховну владу якщо не збройним переворотом, то шляхом її поступової узурпації із збереженням колишніх республіканських інститутів. Засновниками «княжих» династій стають або голови найбільш впливових фамілій з місцевих громадян, або проводирі найманих дружин – кондотьєри, або папські «племінники» («непоти»), тобто протеговані папами найближчі родичі і, насамперед, їхні незаконні діти. Найбільш відомими представниками тиранів першого типу є міланські Вісконті (XIV ст.) і флорентійські Медічі (XV ст.), другого – міланські Сфорца, і, нарешті, яскравим представником третього типу у Папській області є Чезаре Борджіа, якому і була присвячена сьома глава згаданого політичного трактату Макіавеллі.

Чимало представників цих фамілій є чудовою ілюстрацією до процесу «пробудження особистості», що розпочався нової дoби. Особистість починає скидати з себе пута феодальних кайданів і корпоративних привілеїв, релігійного гноблення, усталених традицій та забобонів. Вона своїми власними зусиллями торує собі дорогу крізь хащі зведених середньовіччям перепон, долаючи всі умовності усталеного ним співжиття. Однією з таких особистостей – був Франческо Сфорца – син заможного селянина з Романьї, що перетворився на необмеженого володаря одного з найбільш значних князівств Італії; він започаткував нову недовготривалу династію.

Поява на політичній арені «нових людей» провіщує стрімкий злет ролі особистості в історичному бутті європейських держав. Абсолютизм, безперечно, придушував особистість, але часто й висував її на противагу правовим традиціям і феодальним привілеям аристократії. Центральній владі доводилося шукати собі опертя серед «нових людей», людей «без роду – без племені», не зв’язаних привілеями. Ось чому, починаючи з Рішельє, французька корона систематично оточує себе представниками третього стану або збіднілого дворянства. З тих самих причин Генріх VIII англійський часто наближував до себе представників неаристократичних верств. Серед них варто згадати Томаса Кромвеля – сина трактирника, італійця за духом, вихованого на ідеях макіавелізму.

Король зробив його графом Есексом, міністром, генеральним вікарієм усіх церковних справ і з його допомогою провів церковну реформу, що мала результатом утворення англіканської церкви.

Якщо Сфорца прийшов до політичної влади як кондотьєр, то Козімо Медічі (1429–1464) досяг того ж силою грошового капіталу. Завдяки розгалуженому по всій Європі банку Медічі Флоренція отримала надзвичайну вагу у міжнародній політиці. Перед її правителями схиляли голову численні представники європейської феодальної аристократії. Контактів з нею шукали французькі монархи і, зокрема, Людовик XI, який в листах до Козімо Медічі називав його «своїм дорогим і великим другом». Принципат Медічі уживався з республіканським фасадом і досяг свого найбільшого розквіту за Лоренцо Пишного (1469–1494). Добі правління цього володаря був властивий небачений досі розмах меценатства, що стало неодмінним атрибутом абсолютної монархії. Недаремно Флоренція вважалася колискою Відродження, містом-державою, де наука, поезія та мистецтво набрали ваги державної справи.

Яскравим проявом «непотизму» було правління Чезаре Борджіа – третього з численних незаконних дітей папи Олександра VI (1492–1503). Він хотів створити нову державу з дрібних князівств Північної і Середньої Італії, що мала б стати володінням фамілії Борджіа. Для досягнення цієї мети Чезаре вдавався до усіх засобів – аж до індивідуальних і колективних убивств, підступних нападів тощо. І хоча «склеїти Італію в один кусень» йому не вдалося, Чезаре Борджіа – «великий тиран Відродження» – став, за словами Макіавеллі, «прикладом і зразком для усякого, хто досяг верховної влади з допомогою чужої крові».

Становище італійського князя, не зв’язаного жодними феодальними тенетами або обмеженнями станового представництва, набуває значення живого ідеалу, до якого прагнуть наблизитись усі європейські монархи і особливо ті, які силою тих чи інших причин близько стикалися з представниками італійського абсолютизму. Абсолютистські наміри Людовика XI значною мірою пояснюються італійськими впливами, пов’язаними з його дружиною – італійкою.

Французький монарх добре затямив італійське прислів’я – «хто не вміє прикидатися – не вміє царювати» і слідував йому на практиці. Не даремно Франциск I, якого називали «першим абсолютним монархом у Франції», був рішучим прихильником усього італійського – починаючи від абсолютизму італійських князів, пишноти їхніх дворів і завершуючи італійським мистецтвом (протегував Леонардо да Вінчі) та італійськими модами. В багатьох європейських країнах у XVI ст. і пізніше чимало італійців або вихованих в італійському дусі людей обіймали впливові державні посади, намагаючись втілювати в життя абсолютистські принципи. Гранвелла за Карла V, Річчіо за Марії Стюарт, Альбероні за Філіпа V, Мазаріні в період малолітства Людовіка XIV – усі вони були італійцями, ревними поборниками посилення влади своїх монархів.

Спробу прищепити смак до абсолютної влади польським монархам зробила Бона Сфорца – дружина Сигізмунда I Старого, представниця знаменитого роду міланських тиранів. Її великий посаг давав змогу викуповувати у магнатів заставлені їм раніше королівщини (державні землі), які вони вже звикли вважати своєю повною власністю. Енергійна італійка відігравала велику роль у колонізації подарованих їй чоловіком величезних обширів на Україні. Їй належали Кобринь, Пінськ, Туров, Мозир, Самбор, Кременець і Бар. Сигізмунд I надавав виключного політичного значення зміцненню своїх монарших позицій у Великому князівстві Литовському з огляду на опозиційні настрої польської магнатерії і шляхти, що вбачали в політиці короля порушення своїх станових прав. Антикоролівські настрої та бунти шляхти у війську, зібраному для походу в Молдавію (1537), зміцнили Сигізмунда I у намірах підтримувати політичний суверенітет і міць Литовського князівства, де позиції монарха були сильнішими і де було більше реальних можливостей для утвердження абсолютистських тенденцій.

Абсолютистська держава на зразок італійських монархій-тираній почала формуватись насамперед у Франції. Вже у XIII ст. тут починається діяльність національних «легістів», що виявили себе не лише як професори університетських кафедр, але й як найближчі дорадники і помічники королів в адміністративних і судових органах центру та областей.

Вони були носіями нових ідей і сприяли введенню нових порядків у королівське управління, перебудовуючи крок за кроком всю державну систему.

З вигнанням англійців із Франції по закінченні Столітньої війни (1453), з розподілом ефемерної бургундської держави Карла Сміливого (1477) і, нарешті, з приєднанням до корони останніх великих феодальних «ф’єфів» за Людовика XI (1461–1483) територіальне і національне об’єднання Франції завершується. Усі частини «французької нації» об’єднуються у володіннях сеньйора-короля, вся Франція стає ніби його доменом. І територіальне об’єднання, і згуртування національне сприяли зміцненню королівської влади. Водночас прискорювався процес дефеодалізації влади і утвердження її на державно-правових засадах. Над феодальним верховенством – сюзеренітетом – постає верховенство державне – суверенітет. На початку XVI ст. Франциск I (1515–1547) стає монархом, влада якого грунтується не на землеволодінні, не на вірності васалів і не на обранні, зрештою. Він є королем Божою милістю, який керує державою через своїх чиновників; він очолює збройні сили королівства, тримає у своїх руках верховний суд і законодавчу владу, не знаючи більше жодних правових обмежень своєї влади. В державі більше не існує влади, яка могла б скласти конкуренцію короні, король стає абсолютним монархом. Подібні процеси відбувалися і в інших європейських країнах.

Зародження абсолютної монархії в Іспанії збігається в часі з її територіальним об’єднанням наприкінці XV ст. За Фердінанда та Ізабели утворилися центральні органи королівської влади. Досі король був оточений радою, де головна роль належала феодальній знаті, що обіймала усі найвищі посади у врядуванні та війську. Ці посади передавалися з роду в рід як фамільне надбання. Такі радники не були потрібними королівській владі, яка претендувала на абсолютизм. Не наважуючись надто різко повернути справу, іспанські монархи залишили за грандами їхні гучні титули і сановні посади королівських радників, коннетаблів та адміралів, залишилася і сама королівська рада, проте функції реального керівництва державними справами були передані малопомітним чиновникам, що призначалися королем. Це були «нові люди» – неродовиті летради на зразок французьких легістів, виховані на римському праві, віддані королівському абсолютизму і в теорії, і на практиці. Ці «скромні люди» являли собою справжню армію молодого королівського абсолютизму, перед якою з часом капітулювали усі традиційні феодальні станові «права і вольності».

Не останню роль в історії іспанського абсолютизму відіграла інквізиція, створена на вимогу домініканців для боротьби з «іудаїстськими єресями». Проте дуже швидко коло діяльності інквізиційних трибуналів істотно розширилось, охопивши також «єресь мусульманську». Згодом ця похмура інституція стає засобом придушення будь-якої опозиції королівській владі. Корона була особливо зацікавлена у діяльності інквізиції, оскільки все конфісковане майно засуджених надходило до королівської казни.

Абсолютна монархія остаточно утвердилася в Іспанії за Карла I (1516–1556), більше відомого в європейській історії як германський імператор Карл V. За його правління іспанський абсолютизм зазіхає на світову гегемонію, а також намагається перебрати на себе роль єдиного носія католицької правовірності. Правління Карла розпочалося відвертим зіткненням між короною і кортесами; згодом цей конфлікт переріс у справжнє повстання кастильських міст. Проте Карлові вдалося залучити на свій бік кастильське дворянство і розгромити комунерів у кровопролитній битві при Вільяларі (1521). Ця перемога Карла означала остаточне торжество абсолютизму над рештками станово-представницьких установ Іспанії. Хоча кортеси не були знищені, вони позбулися функцій загально-станового представництва і перетворилися на одностанову депутацію міст.

Слід зауважити, що абсолютизм Карла V набув космополітичного і до певної міри світового характеру. Ще до обрання імператором його володіння складалися з численних великих територій, роз’єднаних географічно, чужих одна одній етнічно і навіть політично; єдиним сполучником для них була особа монарха. Майже весь Піренейський півострів (за виключенням Португалії), південна половина Апеннінського з островами Сицилією і Сардинією, Нідерланди і величезні нововідкриті землі за океаном – все це входило до складу гігантського державного організму, в якому «ніколи не заходило сонце». Космополітичний характер монархії Карла V знайшов своє ідеологічне і частково правове підкріплення, коли до нього перейшла корона Священної Римської імперії германської нації – держави з претензіями на світове панування. Звідси – політика мегаломанії, що мала своїм безпосереднім наслідком нескінченні і спустошливі війни (здебільшого з Францією). Ці війни поряд з боротьбою проти Реформації в Германії і Нідерландах поглинали всю увагу і час Карла V, а також усі його величезні матеріальні ресурси. Звідси одна надзвичайно важлива риса іспансько-габсбурзького абсолютизму – його фіскальність. Війна була справжньою безоднею, де безслідно зникали усі гроші, що ледве встигали потрапляти до імператорської казни. До цього слід додати непомірні витрати на утримання королівського двору, які сягали близько 220 тис. дукатів щорічно. Тягар фіскальності лягав переважно на Кастилію, оскільки станово-представницькі інститути втратили тут можливість протистояти королівській сваволі, що прикривалася «державним інтересом». Для Карла V державні інтереси збігалися з інтересами його світової політики, якій безжалісно приносились у жертву добробут Іспанії, Нідерландів та інших складових габсбурзької монархії.

Єдиною країною Західної Європи, що зберегла всестанове представництво у формі парламенту, була Англія. Відсутність різкого станового антагонізму дала змогу зробити парламент загальнонаціональним представництвом, де стани діяли солідарно кожного разу, коли їм доводилося відстоювати права парламенту від абсолютистських зазіхань королівської влади. Втім, і Англію не обминули абсолютистські тенденції суспільно-політичного розвитку. Вони знайшли свій вияв як у теоретичних міркуваннях багатьох мислителів (Фільмер, Гоббс), так і в деспотичних устремліннях Тюдорів і Стюартів. Проте Тюдори не демонструють бажання покінчити з парламентом, або хоча б скоротити парламентські повноваження. Парламент і корона у XVI ст. не вороги, а союзники. Генріхові VIII вдалося здійснити грандіозний церковний переворот і подати його як виконання накреслених парламентом побажань. І Марія, і Єлизавета Тюдор не мали незаперечних прав на престол. Для впевненого почування на троні їм був потрібен авторитет парламенту. Однак і король був потрібний парламенту.

У XVI ст. найбільш впливовою суспільною верствою стають сільські джентльмени – землевласники середньої руки, з-поміж яких виходили члени парламенту, мирові судді, шерифи, командири народної міліції. Вони відтісняють стару знать – велику аристократію, але ще не в силі повести відверту боротьбу з короною. Покору абсолютистській політиці Тюдорів вони ще вважають надійним шляхом до власного піднесення. Купці й промисловці не менше за сквайрів потребують сильного уряду, який міг би забезпечити міцний внутрішній мир, піднесення продуктивних сил, підтримку і захист у конкурентній боротьбі на зовнішніх ринках, перетворення Англії на могутню державу. Проте абсолютизм в Англії не зміг створити для себе досить міцних державно-правових підвалин. Тюдори лише на деякий час принизили роль парламенту до рівня покірного знаряддя королівського свавілля; згодом він став повнокровною суспільною інституцією, яка зуміла остаточно подолати абсолютистський натиск здійснюваний Стюартами.

<< | >>
Источник: Терещенко Ю.І.. Україна і європейський світ: Нариси історії від утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст. – К.: Перун,1996. – 496 с.. 1996

Еще по теме Соціально-політичні передумови абсолютизму в Європі. Перші кроки його становлення.:

  1. 2.2. Генезис ідеї європейської єдності та європейська правова інтеграція
  2. 3. 2. Козацькі ради – новий етап українського державотворення
  3. Соціально-політичні передумови абсолютизму в Європі. Перші кроки його становлення.
  4. Irop Андрухів «Адвокатська доба» національного відродження
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -