2.1. Економічні, політичні та історичні передумови інтенсифікації процесу

Волинська губернія була утворена в кінці ХVІІІ ст. – у 1797 р. після кількарічного процесу територіального формування. Створення нової адміністративної одиниці у складі Російської імперії стало логічним наслідком приєднання цих земель після другого (1793 р.) та третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої.

Органи управління були тимчасово розміщені у м. Житомир, але зрештою вибір адміністративно-політичного центру новоствореної губернії ліг на м. Звягель, яке для цього було викуплене у графині Зубової, переведене у державне відомство і перейменоване на Новоград-Волинський [232, 143]. Через недостатню кількість будівель для розміщення адміністративних органів губернії її центр згодом знову був перенесений до м. Житомира указом імператора Олександра І від 24 червня 1804 р. [10, арк. 15].

Разом із Київською та Подільською губерніями Волинська була об’єднана в генерал-губернаторство з центром у Києві та офіційно називались Південно-Західним краєм. Київське генерал-губернаторство як особлива система управління було створене для швидкої політичної та економічної інтеграції Правобережжя в державну систему централізованої Російської імперії [236, 119–120].

Серед дев’яти губерній, що становили територію українських етнічних земель, Волинь була найвіддаленішою від столиці імперії – Санкт-Петербурга. Займаючи територію в 63 126 кв. верст, Волинська губернія була обширнішою за Київську та Подільську. Та за рівнем заселеності регіон значно поступався сусіднім губерніям. У 1863 р. щільність населення Волині становила 25,3 чол. на кв. версту [250, 61]. У цей час відповідний показник на Поділлі досягав 49,9 чол, Київщині – 44,4 чол.

Збереження архаїчного кріпосного права гальмувало інтенсивність соціально-економічного розвитку регіону. В середині ХІХ ст. більшість маєтків була в занедбаному стані через незадовільний рівень агрокультури та організації господарської діяльності, віддаленість ринків збуту. Лише невелика частина місцевих поміщиків змогла створити і підтримувати високопродуктивні прибуткові господарства [21, арк. 1–2].

Хоча темпи соціально-економічного розвитку Волині були досить повільними, гальмувались феодально-кріпосницькою системою господарювання, із середини ХІХ ст. регіон неухильно втягувався в орбіту ринкових відносин, пожвавлювалося сільськогосподарське та промислове виробництво. На 1860 р. в регіоні функціонувало 651 фабрик і заводів, на яких працювало понад 5 тис. робітників. Дані підприємства виробляли продукції на 2,42 млн. руб. в рік [206, 27]. Зростання обсягів промислового виробництва повело за собою інтенсифікацію торгівлі: у 1858 р. на Волині діяло 149 ярмарків. Упродовж 1825–1861 рр. відбулося одинадцятикратне збільшення числа магазинів та крамниць у регіоні (з 227 до 2 588) [186, 143].

Великі поміщицькі латифундії поступово перетворювались на сільськогосподарські підприємства, що вирощували продукцію виключно для потреб ринку [280, 109]. Організація рільництва в губернії базувалась на трипільній системі сівозміни. В заможних господарствах поступово впроваджувалась багатопільна система. В багатьох господарствах набуло розвитку скотарство, що задовольняло потреби ринку і свідчило про товаризацію поміщицьких маєтків, перетворення їх в торговельні сільськогосподарські підприємства [181, 23–24]. У пореформений період Волинь належала до тих регіонів імперії, що приносили найбільші прибутки у державну казну.

Соціально-економічний розвиток краю з кінця ХVІІІ ст. проходив під впливом поширення російської системи господарювання. Не зважаючи на русифікацію регіону, провідні ролі у системі великого поміщицького землеволодіння на Волині продовжували відігравати поляки: у 1862 р. польським поміщикам належало 92 % землі (2 887 маєтків). Схожою була картина і в інших губерніях Правобережжя: у Подільській губернії в руках поляків зосереджувалось 90 % земельних площ (1 194 маєтки), у Київській – 85 % (1 412 маєтків) [30, арк. 82]. Така ситуація суперечила політиці царського уряду щодо окраїнних західних губерній, лейтмотивом якої, особливо після польських повстань 1831 р. та 1863 р., було цілеспрямоване витіснення поляків з економічного та політичного життя регіону.

Необхідність посилення контролю за ополяченою в попередній історичний період Волинською губернією, а також іншими прикордонними регіонами, змусила царський уряд вдатись до стимулювання заселення окраїнних територій іноземними колоністами. Імператриця Катерина ІІ 4 грудня 1762 р. видала маніфест, у якому запрошувала селянство європейських країн до переселення в Російську імперію, обіцяючи надати землю всім переселенцям і виявити свою «монаршу милість і благовоління». Наступного року (22 липня 1763 р.) в розвиток маніфесту з’явився указ про заснування канцелярії опіки переселенцями і маніфест про надання для них численних пільг. Фактично політикою Катерини ІІ були закладені підвалини подальшої господарської колонізації іноземцями російських територій, в тому числі й Волині [270, 263–264].

Перші компактні поселення колоністів з'явились на Волині у 80–90-х рр. XVIII ст. Їх засновували представники протестантської секти менонітів, які до цього проживали в перенаселеній Марієнвердерській низовині Прусії та були визнаними в Європі господарями, а також відзначалися високим рівнем культурного розвитку і дисциплінованістю [218, 30].

В 1801 р. пруські меноніти заснували на землях Острозького маєтку першу в ХІХ ст. німецьку колонію на Волині Карлсвальд [200, 28]. У тому ж році була заснована кол. Фасова Рудня у Житомирському повіті [246, 19­–20]. У 1804 р. меноніти з Прусії заснували кол. Антонівка, а в 1817 р. – кол. Вальдгайм в Острозькому повіті [244, 24]. Серед перших поселень менонітів в Острозькому повіті була Софіївка (заснована в 1801 р.), Луцькому – Висоцьк, Городище, Жозефіна (1811 р.) [245, 11]. На цих землях Острозького повіту зго­дом виникли й інші колонії: Ядвигін (1857 р.), Грінталь (1865 р.), Фірштендорф (1868 р.), Фірштенталь (1869 р.) [184, 2]. Меноніти фактично поклали початок поліетнічного переселенського руху на територію губернії, яка через півстоліття переросла в масовий міграційний потік.

Поселенці у своїй госпо­дарській діяльності віддавали перевагу землеробству, а в болотистій місцевості, де земля не могла повністю прогодувати їх сім’ї, зверталися до тваринницт­ва, ремесел та додаткових заробітків (наприклад, у кол. Забузькі Голендри Ковельського повіту та с. Антонівка Острозького повіту) [34, арк. 1,46]. Волинські землевласники цінували менонітів як хороших господарів, коли їхні маєтки переходили до інших, то нові поміщики відразу ж продовжували терміни оренди. Так, меноніти кол. Городища Новоград-Волинського повіту в 1836 р. уклали контракт на оренду землі з поміщиком Й. Любомирським, а коли цей маєток у 1850 р. пере­йшов у власність поміщика В.

У першій половині ХІХ ст. переселення німецьких колоністів на волинські землі набуло більш організованого характеру, зросла чисельність міграційного потоку. На шлях переселення в Російську імперію вже ставали не лише сектанти, а й німецькі селяни та ремісники, що вбачали у переселенні економічні переваги [88, 163]. Прямуючи в центральну частину Російської імперії, маючи обмаль коштів для тривалої подорожі, значна кількість колоністів осідала на Волині, відносно малозаселеній і багатій родючими грунтами.

Серед губерній Правобережжя Волинь найбі­льше приваблювала переселенців із Царства Польського та з-за кордону. Упродовж пе­ршої половини XIX ст. на її території осіло 1 664 їхніх родини (68 %), на землях Поділля – 19 %, Київщини – лише 313 (13 %) [218, 36]. На наш погляд, це пояснюється невисоким рівнем заселеності Волині та низькою вартістю земель в губернії. Якщо у Волинську губернію переселялись в основному представники селянського стану, то на територію Київщини і Поділля прямували ремісники та робітники [184, 5]. Відповідно до статистики Генерального штабу російської армії, з 1787 по 1800 рр. на Волинь переселилось 245 іноземців (1 поселення); з 1800 по 1830 рр. – 1 001 чол. (5 поселень); з 1830 по 1860 рр. – 11 424 чол. (139 поселень) [88, 166]. Абсолютну більшість їх становили німецькі селяни.

До 60-х років XIX ст. основним районом виходу німців була територія Прусії, невелика частина переселялася з Австрії та губерній Царства Польського [27, арк. 40]. Вихідці з німецьких земель у першій половині ХІХ ст. складали 59,4 % від загальної кількості сімей переселенців; з території Царства Польського – 27,4 %; а з інших губерній Російської імперії, куди вони раніше переселилися, але не знайшли там прийнятних умов для господарюванння – 11 %. Зокрема, у Волинську губернію переїхало ряд родин колоністів, які в кінці XVIII ст. осіли на Київщині. Крім вихідців із німецьких земель серед іноземних переселенців були також емігранти з Швейцарії, Франції та деяких інших європейських країн, але кількість їх була досить незначною (2,2%) [218, 34].

Вирішальний позитивний вплив на переселення колоністів до Росії, на наш погляд, справило формування сприятливого законодавчого клімату. Зокрема, 25 серпня 1817 р. вийшов указ Олександра І «Про дозвіл поміщикам і власникам земель приймати і виписувати іноземних колоністів для поселення їх на своїх землях», а 17 вересня 1818 р. було оприлюднене оголошення Міністерства внутрішніх справ «про поселення іноземних колоністів на приватних землях» [46, арк. 2–10]. Дані акти встановлювали сприятливі умови для імміграції німецьких колоністів та фактично заклали правову основу для подальшого розширення переселенського руху.

У 1830–1860-х рр. рух колоністів на Волинь продовжував набирати обертів, чому сприяла також си­туація, що склалася в районах виходу переселенців. У перші десяти­ліття XIX ст. на німецьких землях проходив процес становлення капіталізму, який призводив до масового вивільнення робочих рук. Зокрема, в першій половині ХІХ ст. у Прусії була здійснено реформування аграрного сектору економіки, в результаті якого більшість місцевого селянства перетворилася на малоземельне та безземельне. Значна частина селян та пролетаризованих робітників була змушена стати на шлях еміграції до Російської імперії, яка тільки вступала на капіталістичний шлях [200, 39].

В заселенні та господарському освоєнні частини волинських земель тривалий час брали активну участь представники польського народу. Масове переселення поляків на Волинь бере свій початок ще з другої половини ХVІ ст., коли її землі згідно з умовами укладеної в 1569 р. Люблінської унії відійшли до складу Речі Посполитої. Король Сигізмунд Август дарував польським магнатам і шляхті на Волині грамоти на володіння великими земельними масивами. Таким чином створювалась економічна опора польської корони на приєднаних «східних кресах» [183, 31]. У ХVІІ–ХVІІІ ст. поляків-переселенців постачали центральні райони Польщі, Мазовія і частково Мазурське Поозер’я [209, 37]. Частина селянства та робітників польського походження їхала на Волинь через запрошення поляків-землевласників, що володіли маєтками на території губернії. Деякі польські селяни переселялись на Волинь, рятуючись від феодально-кріпосницького гніту в центральних регіонах Речі Посполитої [205, 27]. Характерним типом поселення поляків на Волині була діаспора – розпорошене розселення їхніх етнорелігійних громад у межах українського етнічного масиву [208, 36].

Польське населення активно заселяло Волинь і на початку ХІХ ст. Зокрема, царські укази від 1804 р. та 1817 р., заохочували переселення іноземного населення, зокрема й поляків, на землі губернії для інтенсифікації розвитку землеробства та промисловості [182, 26].

Серед польських та німецьких поселенців на Волині переважала система чиншового землеволодіння. Чиншове землеволодіння, що фактично було одним із пережитків кріпосництва, виникло у період середньовіччя і особливого поширення набуло на Правобережжі з ХVІ ст., коли польські магнати з метою освоєння своїх величезних володінь надавали сільським жителям, вихідцям із різних станів у вічноспадкову оренду ділянки землі. За користування цими ділянками селяни сплачували поміщикам регулярний грошовий оброк – чинш (від нім. zins – процент). Залишаючись особисто вільними, чиншовики перебували в певній залежності від землевласників, часто виконували різноманітні господарські повинності [281, 262].

Необхідність швидкої інтеграції полонізованої Волинської губернії до політичної та економічної системи Російської імперії після поділів Речі Посполитої зумовила розгортання цілеспрямованої економічної русифікації регіону з кінця ХVІІІ ст. Одним із найголовніших елементів такої політики стало спрямування на землі губернії переселенців російського походження.

Після вступу російських військ на територію Волині значна кількість польської шляхти і магнатів змушені були залишити свої маєтки і переїхати до Варшави. Це дало можливість наділяти земельними володіннями російських дворян. Останні, як це було всюди, переселяли у свої володіння також селян з центральних російських губерній [205, 25; 208, 28]. Перші російські поселення на території Волині, як і німецькі, об’єднували жителів за релігійним принципом. Представники однієї з течій старообрядництва –пилипівці, переселились у ХVІІІ ст. з центральних губерній та утворили компактні поселення в Житомирському, Овруцькому, Новоград-Волинському та Кременецькому повітах [299, 40].

Керуючись наміром сформувати в Південно-Західному краї прошарок російських землевласників-поміщиків, Катерина ІІ дарувала тут російським чиновникам значні володіння, що перейшли в казну через успадкування прав польської корони та шляхом конфіскацій. Цими заходами царизму було покладено початок російського поміщицького землеволодіння в краї [225, 14]. В 30-х рр. ХІХ ст. на території Волині постійно дислокувалось близько 20 тис. солдат-росіян. Слідом за військовими уряд направив сюди чиновників російського походження на зміну місцевим службовцям-полякам, особливо після повстання 1830–1831 рр. [299, 42]. У 1858 р. чисельність росіян в губерніях Правобережжя становила 33 тис. чол., вони складали 0,6 % населення регіону [188, 204].

Проекти збільшення російського впливу пропонувалися в 1836 р. графом Є. Канкріним, в 1842 р. був розроблений проект Д. Бібікова про майорати, у 1861 р. князь І. Васильчиков пропонував надавати російським чиновникам державні ферми в оренду на 99 років. Всі ці проекти будували можливість створення в краї класу російських поміщиків виключно з осіб, що перебували на державній службі та за рахунок земель, що перебували у власності казни [225, 53].

Після розділів Польщі населення Волині почало стрімко поповнюватись представниками єврейського народу, які переселялись на територію губернії з колишніх польських земель. На кінець ХVІІІ ст. у правобережних губерніях офіційно проживало понад 110 тис. євреїв, вони становили 3,5 % всього населення [208, 43]. Відповідно до ІV ревізії населення, у 1794 р. Волинь заселяло близько 40 тис. євреїв. Насправді чисельність єврейського населення була значно вищою, оскільки частина єврейства переважно з економічних міркувань не бажала брати участь в обліку населення [299, 39]. В першій половині ХІХ ст. питома вага єврейства у Волинській губернії продовжувала зростати завдяки переселенню з губерній Царства Польського та високому природному приросту [205, 29]. Значна частина єврейського населення іммігрувала на територію Волині з інших правобережних губерній, а також з Австрії, Молдавії, Туреччини і навіть Голландії [184, 11].

У 1791 р. в рамках обмежувальної політики щодо євреїв за наказом Катерини ІІ було опубліковано спеціальний список місцевостей, за межами яких проживання єврейства не дозволялось [326, 16]. Так було покладено початок формування «смуги єврейської осілості», за межами якої заборонялось проживання єврейського населення. Законодавче обмеження території розселення євреїв відбувалось з метою захисту російського купецтва від конкуренції з боку євреїв на території центральних російських губерній. За словами І. Оршанського, «старовинне переконання про шкідливість євреїв не допускало думки про можливість проживання євреїв в серці Росії» [215, 110]. Остаточно «смуга осілості» була закріплена Положенням від 30 травня 1835 р. (сама назва з’явилася дещо пізніше) [257, 85]. Євреям дозволялось проживати в 15-ти губерніях, 8 з яких складали українські етнічні землі: Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській та Полтавській [235, 99].

Оскільки найпоширенішими заняттями єврейства здавна були торгівля, посередництво та ремісництво, єврейське населення переважно зосередилось не в селах, а в містах та невеликих містечках, якими рясніла Волинська губернія. Тому земля не стала для «синів Ізраїлю» основним джерелом для існування. Певна частина єврейського населення Волині все ж зверталась до землеробської праці. Ідея оселити євреїв на землі і перетворити їх на хліборобів з’явилась ще у Речі Посполитій перед її розділами. Закон Cейму 1775 р. встановлював певні пільги для євреїв, що працювали в сільському господарстві, а проект короля Станіслава Августа передбачав звільнення євреїв-землеробів від податків на 10 років [251, 408].

В Російській імперії законодавче стимулювання розвитку єврейського землеробства почало здійснюватись з початку ХІХ ст. Положення про євреїв 1804 р. фактично стало першим законодавчим актом, що розпочав урядові заходи щодо залучення єврейського населення до хліборобської праці. Для євреїв, що виявили бажання зайнятися землеробством, відводилось до 30 тис. дес. землі у південних і західних губерніях та надавались певні пільги [239, 490]. «Положення про євреїв» від 13 квітня 1835 р. та інші нормативні акти 1830–1840-х рр. передбачали грошові дотації, звільнення від податків на 10 років та від рекрутської повинності на 25 років тих єврейських сімей, котрі оселялись на землях, відведених під землеробські колонії та присвячували себе сільськогосподарській праці. Щоправда, спочатку євреї повинні були утворювати колонії чисельністю не менше 25 чол., формувати окремі від християн громади і селитись віддалік від християнських селищ [113 – Т. ІХ, 1882–1885]. У 1842 р. всім євреям Російської імперії було дозволено будь-коли переходити у землеробський стан [288, 128].

Перша єврейська землеробська колонія у Волинській губернії з’явилась наприкінці 1835 р. Це була кол. Новина, в якій нараховувалось 174 жителі. Наступного року було засновано ще декілька поселень схожого типу: в Луцькому повіті – Софіївка (117 чол.) та Ігнатівка (64 чол.), Рівненському – Антонівка (105 чол.), Осова (208 чол.), Мочулки (130 чол.), Новоград-Волинському – Баторейська (55 чол.). Всі ці колонії розміщувались на поміщицькій землі [307, 202]. Землеробські поселення євреїв підпорядковувались губернській палаті державного майна під керівництвом волинського губернатора, нагляд за їхнім розвитком здійснювали також губернські правління та земські суди [211, 4–5].

«Положення про євреїв-землеробів» від 26 грудня 1844 р. [311, 128] та нові правила про поселення євреїв на землі, що були прийняті 5 березня 1847 р. [113 – Т. ІХ, 1891–1892], скасовували обмеження щодо мінімальної кількості жителів у єврейських колоніях та їх віддаленості від християнських сіл, збільшували розміри урядових дотацій, стимулюючи таким чином заснування нових землеробських колоній. Нерідко в дані населені пункти влада поселяла по 1–2 сім’ї німецьких колоністів для передачі новоспеченим землеробам господарського досвіду [311, 128–129]. Сільські общини у поселеннях очолювали прикази (шульц і 2 бейзицери), замість сільських старост обирались сільські начальники [175, 140].

Наприкінці 40-х рр. ХІХ ст. кількість єврейських колоній у Південно-Західному краї відчутно зросла. На Волині з’явились колонії Озерянська (1848 р.), Олизарецька (1848 р.), Желудська (1848 р.), Вільська (1849 р.). Втім, темпи колонізації, як і раніше, не задовольняли чиновників. Створення єврейських землеробських колоній гальмувалось недостатністю коштів, виділених урядом, а також численними бюрократичними формальностями в процесі переселення (а переселялась в основному бідняки, що не мали коштів на реманент і худобу). Наприклад, упродовж 1853 р. на Волині було витрачено лише 3 620 руб. на розвиток єврейських колоній із загальної суми 6 180 руб. [307, 208].

В 1852 р. управління Південно-Західним краєм перейшло до рук князя І. Васильчикова. Новий генерал-губернатор енергійно взявся за колонізаційні заходи, навіть часто виділяв кошти для переселенців зі свого особистого фонду [307, 212]. В цей період кількість бажаючих оселитись на землі продовжувала зростати. Для стимулювання працелюбності в середовищі нових євреїв-землеробів уряд навіть обіцяв найуспішнішим землеробам в якості нагороди похвальні листи, грошові премії, форменні і почесні каптани, срібні та золоті медалі [211, 4].

Через надані урядом пільги в середині 1850-х рр. до хліборобів уже бажали вступити не лише бідняки, а й міщани середнього достатку та деякі купці [307, 217]. У фонді Волинської палати державного майна ДАЖО міститься чимало прохань євреїв-міщан про переселення їх у землеробські колонії. Наприклад, у червні 1856 р. єврей Г. Крансберг подав Рівненському окружному начальнику державного майна клопотання про остаточне перечислення його із міщанського стану м. Острога в землероби казенного с. Глинки Рівненського повіту. У даному клопотанні відзначалось: «сім’я моя складається з таких осіб: мене – років 43, сина – 14, брата – 37, його сина років 9. З таким сімейством я маю достатньо сил обробляти і засівати виділену мені ділянку землі та бути корисними для себе і уряду» [37, арк. 10].

У 1856 р. чисельність жителів єврейських хліборобських поселень Волині становила 2 435 чол. (231 сім’я), Київщини – 6 835 чол. (528 сімей). На території Подільської губернії поширення єврейського землеробства набуло дещо успішнішого розвитку: тут нараховувалось 12 668 чол. євреїв-землеробів (1 263 сім’ї), це був найвищий показник серед дев’яти західних губерній Російської імперії [211, 106].

Отже, соціально-економічний та політичний розвиток Волинської губернії, що ввійшла до складу Російської імперії внаслідок другого та третього поділів Речі Посполитої, упродовж першої половини ХІХ ст. проходив під знаком інтеграції регіону в загальноімперську політико-адміністративну систему. Провідні ролі в системі великого землеволодіння регіону продовжували відігравати землевласники польського походження. Необхідність деполонізації прикордонної губернії зумовила орієнтацію урядового курсу на витіснення поляків з економічного та політичного життя краю шляхом заселення частини волинських земель німецькими колоністами та «особами російського походження».

В даний період мало місце пришвидшення розвитку товарно-грошових відносин, а також пожвавлення сільськогосподарського виробництва на Волині. Позитивні тенденції в динаміці економічного поступу губернії та сприятливий законодавчий клімат заклали основу для розгортання інтенсивного переселенського руху німецькго, польського та російського населення. Мало місце також стрімке зростання частки євреїв в етнічній палітрі регіону, незначна частина яких була залучена до господарського освоєння земель внаслідок переселення у землеробські колонії.