Історичні та філософські основи світогляду

У жодній країні світу немає як виховання, так і світогляду „взагалі”. Вони мають конкретно історичну національно- державну форму. Тому доцільно говорити про формування націо­нального світогляду.

Національний світогляд — це система історично зумов­лених знань, поглядів, переконань, ідеалів, які відображено у фольк­лорі, міфології, національній психології і характері певного народу, його культурно-історичних традиціях. Практика свідчить, що загально- — 200—

людські цінності засвоюються у єдності з національною кучь турою. Так, наприклад, знання перлин національного мисісцньї допомагає глибше розуміти пісенні, музичні, танцювальні жанри сипи вого національного фольклору, у якому відображено культурі ю-істо ричний шлях народу; допомагає збагнути менталітет народу, його неповторність; пізнати закони розвитку природи і суспільства. Ос­кільки не тільки знання є основою формування світогляду, а й пере­конання та ідеали, то ефективність їх формування зростає в разі опори на народну мораль, традиції, звичаї, обряди. Вони містять у собі ви­сокі моральні цінності (ідеї, ідеали, погляди, норми поведінки), збага­чені тисячолітнім досвідом мудрості народу.

Неоціненне виховне значення мають народні філософські ідеї про безмежність світу, вічність життя та його постійне оновлення, циклічність природних явищ, про Сонце як джерело життя, Землю як годувальницю всього живого, які змістовно розкриті в унікальній праці класика української літератури І. Нечуя-Левицького „Світо­гляд українського народу”. Вперше автор зробив системний огляд і аналіз української методології, що є основою національного укра­їнського світогляду.

Історично першою формою світогляду був міфологічний світогляд, що характерно для докласових і ранньокласових суспільств. Міфи не тільки розповідали про виникнення та долю світу і всього, що оточувало людину, а і обґрунтовували і виправдовували існуючий спосіб життя людей (їх взаємини, звичаї тощо), регулювали їхню поведінку.

Становлення класового суспільства призвело до розпаду світогляду, що спирався на міф. Особливе світоглядне навантажен­ня бере на себе релігія і філософія. Релігія є лише пізньою та зрілою формою людства. У релігійній свідомості долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проб­лематики. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протистав­ляється їй. Світ роздвоюється на духовний і тілесний, земний і не­бесний, природний і надприродний, до того ж земний світ починає розглядатися як наслідок надприродного. У релігії виникає зовсім інший світ, недоступний органам чуття і розуму, а тому в об’єкти надприродного світу треба вірити. Отже, релігія в значній мірі звер­тається до емоційною сторони людського існування і базується, пе­редусім, на вірі в ті чи інші догми. Релігія — це особлива форма свідомості, центральним стрижнем якої є віра в Бога—Творця всього навколишнього світу. Давні римляни в слово „релігія” вкладали та­кий зміст: „знову збирати”, „повторно відвідувати”, „ще раз вдивля­тися”, „добровільність”, „усвідомлення вини”. У кінцевому варіанті слово „релігія” набуло значення — „зв’язок з Богом”. Між науковим і релігійним світоглядами, як і між наукою і релігією, не може бути суперечностей. Ось вислови видатних учених з цього приводу:

— „Чим більше розширюється поле науки, тим численніши­ми і переконливішими стають докази того, що існує творча і могут­ня Мудрість” (Гегель);

— „Справжній природодослідник не може заперечувати Бога, бо хто так глибоко, як він, зазирає до Божої майстерні і має нагоду подивляти вічну Премудрість, той мусить покірно прихилити коліна перед діяльністю найвищого Духа” (Медлер);

— „Усяке ґрунтовне дослідження природи закінчується визнанням існування Бога” (Ерстед);

— „Релігії, мистецтва і науки протиставляють одна одній лише люди, які погано освічені як у першому, так і в другому” (Са- батьє).

Філософія виконує функцію раціонального понятійного ви­явлення і теоретичного обґрунтування світоглядних установок.

Різними були світоглядні позиції у наших співвітчизників, але майже всі вони велику увагу приділяли формуванню мислення, ду­ховності, світогляду молоді.

Так, письменник і педагог XVI століття Памва Беринда у своєму творі “Лексикон словеноросский и имен толкование” приділив увагу відомостям про зовнішній світ, природу і людину, виходячи з гуманістичних засад. Головне, на його думку, — це усвідомлене вивчення наук.

За переконанням відомого у всьому світі філософа, поета, просвітника, гуманіста, педагога Григорія Савовича Сковороди (1722-1794), людина повинна дійти до щастя через самопізнання. Праці Г. Сковороди відзначаються життєсмисловою орієнтацією. Він вважає, що існує три світи: світ великий — „макрокосм”, світ малий —людина і світ символів. Головним у цій тріаді є людина. Цим мож­на пояснити увагу Сковороди до проблем добра і зла, щастя, сенсу життя й т. ін. Його світогляд — це філософія життя, яка проголошує пріоритет духовно-морального начала як основи людини, суспіш. сіва, просякнута загальнолюдськими цінностями, ідеями любові, милосердя, співчуття.

Інтерес викликають погляди нашого земляка Якова Павло­вича Козельського (1728-1794), який вірив у великі можливості пізнання людиною довкілля, дав визначення терміну “наука” і виді­лив два основні об’єкти пізнання: природу та суспільство. Великого значення він надавав вивченню людиною філософії для формування її світогляду.

Педагогічні погляди Івана Яковича Франка (1856-1916) склалися під упливом народної педагогіки (ще зі студентських років збирав фольклор — скарбницю народних поглядів) і світової педаго­гічної літератури. Він вважав, що розпочинати формувати національне мислення і духовність треба з вивчення української мови в народних школах. Цікавою є думка Франка про розвиток самостійного кри­тичного мислення учнів. Цю здібність він називав “здібністю власно­го думання”, без якого неможливе формування світогляду людини.

Цікавим є вислів Володимира Петровича Затонського (1888-1938) — першого наркома освіти в Україні, відомого вченого- хіміка, який вважав за необхідність не тільки формувати світогляд учнів, ай постійно його розширювати (“розширення світогляду—це абсолютно необхідна справа”).

Неперехідне значення для формування світогляду у сучас­ної молоді мають твори Михайла Сергійовича Грушевського (1866- 1934), у яких проголошується ідея відродження української культури, науки, громадської думки, відродження національної свідомості і національної гідності народу.

Антон Семенович Макаренко (1888-1939) наголосив на важливості світогляду для людини. За його словами: „Головне в житті не саме знання, а та гармонія, яка породжується, коли знання є ґрун­товним”.

Василю Олександровичу Сухомлинському (1918-1970) як педагогу близькою була проблема формування наукового світогляду. Він доводив, що досягти її вирішення можливо за умов взаємодії трьох факторів — інтелектуального, емоційного та дійово-практич­ного. „Світогляд — не тільки система поглядів на світ..., а й суб’єктивний стан особистості, який виявляється в її думках, почут- тях, волі, діяльності.”

Таким чином, поняття „світогляд” видозмінювалося разом з розвитком суспільства, важливість його формування в особистості наголошувалася багатьма видатними людьми.

7.2.4.