Історичні корені національних традицій нашого народу

Історичні корені національних традицій сягають сивої давни­ни, ще в часи трипільської культури. У той період уже був багатий фольклор, агрокалендар, писемність. З глибин століть розвивалась народна творчість — трудова, пісенна, музична, хореографічна, де­коративно-ужиткова.

Могутнім імпульсом у розвитку традицій стала Київська Русь. Значна кількість шкіл, християнська мораль, духовність, народний фольклор, міфологія, мистецтво тощо становили цілісну систему ви­ховання, яка стверджувала культ людини-громадянина-будівника і воїна, що сприяло розвиткові соціальних аспектів національно-куль­турних традицій.

Розквіт національної освіти і виховання, а разом з цим і тра­дицій, припадає на період Запорізької козацької республіки. Поряд із звичайними світськими діяли церковні, парафіяльні, козацькі шко­ли. Національні традиції активно формувалися в козацьких школах, досвід роботи яких заслуговує на особливу увагу, бо там був засно­ваний козацький кодекс поведінки, норми християнської і народної моралі, культивувався національний дух українців, формувалися риси національного характеру.

Слід вказати на таку традицію, як побратимство. Вона по­лягала в створенні братських взаємовідносин між двома молодими чоловіками у випадку, якщо кожен з них не мав рідного брата, тобто найвірнішої підтримки в житті, особливо в бою. Тому такі запорожці домовлялися між собою, укладаючи щось подібне до угоди, і опри­люднювали перед товаришами своє рішення.

Козацька виховна система через засвоєння норм моралі ко­зацького братства і товаришування, лицарства і відваги сприяла фор­муванню патріотизму, безкорисливого служіння своїй державі.

Отже, педагоги мусять духовно збагачувати громадянські почуття школярів, показувати надбання української культури, яка має багатовікову історію. Наприклад, ще в XHI-XVIct., коли лише фор­мувалася московська культура, незважаючи на татарський погром і поневолення значної частини України Литвою, остання сама перей­няла нашу культуру. Українська мова тоді стала державною. Це свідчить про багатовікові традиції народу, значне піднесення його духу. В XVII ст. Київ активно допомагав Москві у створенні осві­тянських центрів, книговидавницгв тощо. І.В. Мартинюк пише: ’’Свою культуру ми почали передавати на Москву. Так скрізь буває в житті: народ з більшою культурою, з більшою освітою завше впливає на свого сусіда, а сусіда переймає краще”. Проте він правильно за­уважує, що одна справа — дружня допомога у розвитку національ­ної духовності, а інша — засилля чужої культури і знищення націо­нальної з метою поневолення. Усі наступні століття після знищення Запорізької козацької республіки, національне виховання, його тра­диції зазнали гонінь по всій Україні. Нищилась і перекручувалась істо­рична пам’ять народу, його національна культура, мова, віра, тра­диції, звичаї і т. п. Проте національне виховання з його величними народними традиціями після його остаточного витіснення з офіцій­них установ продовжувало існувати у повсякденному житті народу, соціально-побутовій сфері, збагачуючись невичерпним джерелом на­родних талантів. Особливо в наші часи демократичного державо­творення проблемі національного відродження, в тому числі народ­ним традиціям і звичаям, надається величезного значення.

К.Д. Ушинський наголошував, що виховні ідеї кожного на­роду просякнуті національністю до такої міри, що неможливо й поду­мати про перенесення їх на чужий ґрунт.

У національно-культурних традиціях вбачали загально­людські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури, Б. Грінченко, М. Костомаров, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Т. Шевченко та інші прогресивні представники українського народу.

ЕЕ Ващенко спеціально акцентує увагу на педагогічній ролі традицій в житті та розвитку нації. Характеризуючи традиції, він пра­вильно і образно порівнює їх значення в розвитку людства з роллю пам’яті в житті окремої людини. “Бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосовуватися до умов життя і боротись за своє існування. Таке ж саме значення традицій в розвитку люд­ства й окремих націй”, — пише Г.Г. Ващенко. Через це, — вважає педагог, — молодим поколінням не треба започатковувати культур­ний рух: їм залишається продовжувати й удосконалювати те, що вже здобули предки.

Особливо велике значення традицій в збереженні нації. Г. Ващенко наголошує саме на цілісності нації, яка, на його думку, забезпечується завдяки розвиткові національної мови, без якої не­можливе існування нації, збереження релігії, звичаїв, здобутків мис­тецької творчості, світогляду, народних ідеалів — всього того, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів.

“По-перше, народ може надто консервативно ставитись до своїх традицій, перетворювати їх в непорушні святощі. По-друге, він, переважно в особі своєї інтелігенції, може з презирством ставитись до минулого свого народу, нехтувати традиції, намагатись безкри- тично переймати все від інших народів не міркуючи над тим, що воно не відповідає інтересам і психології свого народу. По-третє, на­ція може шанувати і зберігати свої традиції, але не зупинятись на них, а йти вперед, не замикаючись у вузькі рамці своєї традиційної культури, а брати від інших народів їх кращі здобутки, органічно пе­реробляючи їх, відповідно до інтересів і психології свого народу”.

Педагог підкреслює, що лише третій шлях забезпечує пра­вильний розвиток народу. Проте, ставлення до традицій, — наголо­шує він, — мусить бути саме критичним, але не скептичним, а тим більше не негативним. Традиції він поділяє на основні і другорядні. Основним у традиціях вважає здобутки духовної культури і пере­дусім народні ідеали, що міцно пов’язані зі світоглядом, релігією і мораллю. Коли ідеали ці високі і здорові, — пише він, — то це перша запорука того, що нація з честю витримає найтяжчі іспити історії і збереже себе в найтяжчих умовах внутрішнього і міжнародного життя. Коли вони низькі і нездорові, то навіть при найбільш сприят­ливих умовах життя нація буде розкладатись. Г. Ващенко також підкреслює велику роль традицій у виборі ідеалу людини. Він пише, що традиційний ідеал людини — це не вишивана сорочка, яку можна скинути і все ж таки залишатись українцем. Ідеал Людини — це те найкраще, що створив народ в розумінні властивостей людської осо­бистості та її призначення. Тому обґрунтований ним ідеал — це “Служба Богові й Україні”.

Особливо велике значення традиціям у вихованні надавав А.С. Макаренко. Він розглянув їх методичні основи і вважав, що традиції найбільше зміцнюють колектив. Тому сформувати і зберег­ти їх є надзвичайно важливим завданням виховної роботи. Видатний педагог доводить, що школа, у якої немає традицій, не може бути хорошою. Він згадував, як “педагогічні діячі” неправильно говорили, що всякий закон, всяке правило мусить бути розумним, логічним, зрозумілим, а розум і логіка традицій вже зникли. Він не погоджу­вався з цим. На конкретних прикладах А.С. Макаренко показує, як звичай перетворюється в традицію, як звичай втрачає сенс існуван­ня чи як він, стаючи традицією, удосконалюється. „... Традицій у моєму колективі було дуже багато, просто сотні. І я їх не знав усіх, але вихованці їх знали... Такі традиції прикрашають життя дітей. Живу­чи в сітці традицій, діти відчувають себе в обстановці свого особли­вого колективного закону, пишаються ним і намагаються його по­кращити”. А.С. Макаренко вважав, що без традицій правильне ви­ховання неможливе. Далі видатний педагог робить теоретичний вис­новок: “Необхідно визнати, що в створенні традицій потрібно викори­стовувати певний маленький інстинктивний консерватизм хорошого типу, тобто довір’я до вчорашнього дня, до наших товаришів, що створили якусь цінність...”.

А.С. Макаренко називав традиції тим “зовнішнім каркасом, у якому можна красиво жити, тому він і захоплює”. В ряді своїх праць видатний педагог приходить до висновку, що традиції — це дуже хороший клей для колективу. Таким чином, А.С. Макаренко пере­конливо показав методичну сутність традицій. Щоб розкрити ме­ханізм їх дії, він детально описує, як вдала форма виховання перехо­дить у звичай, а далі — в традиції. Це, звичайно, правильно, однак у практиці можна знайти не менше випадків переходу функцій тра­дицій як складних моральних відносин у прості форми взаємин лю­дей, норми поведінки, звичаї, ритуали, а інколи — принципи.

Звідси висновок про те, що демократизація та гуманізація виховання і освіти, тобто їх розбудова в сучасних умовах неможливі без відродження вітчизняних культурно-історичних, народно-педа­гогічних, народознавчих виховних традицій. Це підтверджується на­уковим висновком К.Д. Ушинського, що “виховання, створене са­мим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях”. Національно-культурні традиції є обличчям народу, значною виховною силою і вічним джерелом духовності для підростаючих поколінь.

8.2.3.