<<
>>

2.1. Історіографія зародження національних традицій державності в княжу добу

У досліджуваний період значно зросла увага науковців до з’ясування передумов державного життя та етногенезу українського народу. Свідченням цього стали студії В. Барана, М. Брайчевського, Л. Войтовича, Л.

Залізняка, Р.Іванченко, А. Карасевича, Д. Козака, М. Корінного, М. Котляра, О. Моці, Б.Панасюка, О.Пріцака, В.Рички, П. і О. Толочків та інших, у який простежено витоки етнонаціотворення та показано безперевність цих процесів

Відомо, що традиційна тема Київської Русі, започаткована ще найдавнішим літописом «Повість временних літ», продовжувала хвилювати українських хроністів, літописців ХVІІ – ХVІІІ ст., істориків ХІХ – ХХ ст., актуальною вона є сьогодні. Із наукового погляду це пов’язано з тим, що історичні джерела – літописні, актові, літературні, лінгвістичні, археологічні, етнографічні та інші – збереглися здебільшого лише фрагментарно. Зважаючи на це, як зауважує С. Макарчук, в історіографію ввійшло багато поверхових, суперечливих їхніх інтерпретацій, які є взаємно протилежними [649, с. 212].

Потреба в синтетичних наукових працях була завжди, та особливо актуальною вона стала на початку 90-х років ХХ ст., коли розпочалася цілеспрямована й масова міфологізація України. Неосвічені, зате надміру політизовані й самовпевнені дилетанти звалили на голови довірливих читачів гори тенденційних вигадок та нісенітниць, при чому нерідко таких, що породжують недоброзичливість, а то й ворожнечу до інших народів. А дійсно наукових праць з історії стародавньої України, розраховані на студентів вишів, не було.

У дослідженні основних проблем Київської Русі останнім часом намітився, на думку В. Рички, відхід від універсалізації формаційного підходу, що дає змогу з’ясувати тільки один аспект історичного буття – соціально-економічний. Якщо раніше в центрі уваги вітчизняних учених були переважно проблеми розвитку виробничих відносин, то віднедавна спектр досліджуваних питань урізноманітнився за рахунок, зокрема, культурних аспектів політичних зв’язків, історії ідей та ментальностей [950, с. 24].

Стало очевидним, що цьому сприяла поява в пострадянському історіографічному просторі незалежних часописів та спеціальних періодичних видань. Таким, безумовно, є започаткований в 1992 р. О. Толочком та Н. Яковенко науковий збірник «Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей». З 2002 р. Центр досліджень історії Київської Русі Інституту історії України НАН України почав видавати науковий періодичний збірник «Ruthenica». Перші чотири випуски цього альманаху середньовічної історії та археології Європи здобули схвальні відгуки критики.

Національні традиції українського державотворення періоду Київської Русі знайшли своє відображення у колективних працях узагальнювального характеру за редакцією П. Толочка, зокрема «Давня історія України: В 3.Т.: 3 т Слов’яно-Руська доба» (К., 2000), «Етнічна історія давньої України» (К., 2000), «Україна. Хронологія розвитку з найдавніших часів до античності» (К., 2008). Важливе місце в сучасній історіографії посідають праці самого академіка П. Толочка «Від Русі до України: Вибрані науково-популярні, критично-публіцистичні праці» (К., 1997), «Київська Русь» (співавтор О. Толочко) (К., 1998), «Київ Русь. Вибрані твори.

2008 рр.» (К., 2008). Вагоме значення мають дослідження М. Брайчевського [83; 84; 85], Л. Войтовича [159; 160, 161], Я. Дашкевича [294; 295], Р. Іванченко [405; 406; 407; 408], В. Ідзьо [410; 411; 412], М. Котляра [525 – 535], О. Купчинського [586], О. Моця [741], О. Пріцака [896], В. Рички [949; 953; 954; 955], С. Федака [1218], та інших.

Доречно зауважити, що предметом особливої рефлексії українських науковців залишалися питання, пов’язані з формуванням давньоруської державності. Цій проблемі присвятив низку своїх досліджень М.Ф. Котляр. На початку 90-х років з’явилася його книга «Полководці Давньої Русі» (К., 1991), у якій відтворюється життя та діяльність видатних полководців Давньої Русі: Олега Віщого, Святослава Ігоревича, його сина Володимира, Володимира Мономаха та його правнука Данила Галицького, героїчна боротьба давніх русичів за незалежність, зміцнення авторитету держави. Дослідник зауважує, що близько тисячі років на великому обширі східноєвропейської рівнини склалася ця могутня держава, звеличена у думах, оспівана в давньоруських переказах, скандинавських сагах, половецьких піснях, описана вітчизняними літописцями, візантійськими істориками, західноєвропейськими хроністами, арабськими мандрівниками, нанесена на карти кращими в середньовічному сірійськими та персидськими географами. Історичним ядром стало Середнє Подніпров’я на чолі з найдавнішим східнослов’янським містом Києвом [534, с. 7].

У дусі державницької традиції М. Котляр підкреслює, що держави не народжуються миттєво, а ті з них, які творилися в такий спосіб за допомогою меча, виявлялися не довговічними, розсипалися, мов фортеці з піску, по смерті засновника (класичний приклад Олександра Македонського). Виникнення їх, закономірний результат внутрішнього розвитку суспільства, досягнення ним такого рівня суспільно-економічної еволюції, коли державність стає історично необхідною. У східних слов’ян вона склалася у другій половині ІХ століття. Своєю славою, могутністю й міжнародним авторитетом Київська Русь багато в чому завдячувала звитяжним подвигам руських дружин та мудрості полководців-князів, що їх очолювали [534, с. 7].

У наступній своїй книзі «Історія України в особах: Давньоруська держава» (К., 1996) М. Котляр доводить, що з давніх-давен учені сперечаються з приводу того, хто саме творить історію: народні маси чи видатні особи. Дискусія триває й досі, крім того, вона дедалі загострюється. Але, на перший погляд, важливі й суто наукові суперечки є безплідними й догматичними, бо в самому вислові «людина творець історії» щось відоме, але не певне. На думку М. Котляра, життя не вкладається в абстрактні схеми, воно в тисячу разів складніше та різноманітніше, автор переконаний, що абсолютній більшості читачів байдужі дискусії. Підсвідомо вони стають на бік тих, хто висвітлює переважно роль видатних постатей в історичному процесі, залюбки читають книжки про діяння осіб, не лише історичних.

Вагоме місце в новітній історіографії традицій українського державотворення посіло чергове дослідження М. Котляра «Галицько-Волинська Русь» (К., 1998). Дослідник зауважує, що обидві землі, Волинська і Галицька, формувалися протягом двох-трьох століть, якщо порівняти з Київською чи Чернігівською, то це досить тривалий термін. Зумовили це й історичні причини. У часи існування централізованої монархії на Русі обидві землі перебували на периферії політичного та економічного життя держави. У середині ХІ ст. у Русі одноосібна монархія перетворилася на монархію федеративну – своєрідний союз князівств, зокрема з середини ХІ ст. є підстави говорити про більш-менш автономне буття Галицько-Волинського князівства, що в сукупності складали Галицько-Волинську Русь [526].

М. Котляр акцентує увагу на тому, що Галицько-Волинська Русь була землею з гармонійно добре розвинутим господарством, високою матеріальною та духовною культурою. Проте, чвари поміж нащадками Романовичів, боярська опозиція, очільники якої знову підняли голови після смерті Данила, процеси удільної роздробленості, що були об’єктивно неминучим супутником суспільно-економічного поступу у той час все це зумовило те, що Галицько-Волинська Русь потрапила під владу Польського королівства та Великого князівства Литовського. Та пам’ять про велику, могутню прекрасну державу Романа його синів збереглася в народі [526, с. 11].

Новітня українська історіографія національних традицій українського державотворення періоду Київської Русі, на думку В. Рички, яскраво представлена відомим дослідником М. Брайчевським, який послідовно й наполегливо боронив думку про те, що саме в середині ІХ ст., тобто в епоху напівлегендарного Аскольда, «завершується формування давньоруського феодалізму (sic ! ) Давньоруської держави». Аскольд у М. Брайчевського та його шанувальників громадського об’єднання «Товариство Аскольда» був фундатором Київської Русі (України) й, евентуально, першим святим (див: [949, с. 25]).

Проблеми етногенезу українського народу, утвердження в ойкумені української нації стане стрижнем наукової діяльності М. Брайчевського. Ще у 60-ті роки ХХ ст. з’являються капітальні особисті монографії «Коли як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964), «Походження Русі» (1968). Ці фундаментальні розробки, як зауважує Ю. Кухарчук, що підсумували й узагальнили викладені в десятках статей результати послідовного всебічного дослідження етнічного розвитку східнослов’янського масиву впродовж цілого тисячоліття, стали справжніми віхами в історичній науці. Вони принесли українському вченому світове визнання [592, с .9].

Неупереджено підходячи до аналізу політичних колізій і глобальних соціальних потрясінь, які періодично виникали в надрах давньоруського суспільства, М. Брайчевський вже у вступі монографії «Суспільно-політичні рухи в Київській Русі» (1980) рішуче відкинув один із розхожих постулатів радянської доби: хід історії в усі часи визначала тільки боротьба народних мас. «Звичайно, боротьба народних мас була найважливішим фактором історичного розвитку у найбільш відповідальні, критичні хвилини, – зазначав він. Але ж історія складається не тільки з таких критичних моментів. Нормальний, поточний хід розвитку у великій мірі залежав від активності тих, хто зосереджував у своїх руках державну владу, – від їх інтересів, прагнень, від їх розуміння реальної обстановки, від їхніх здібностей і вміннь ставити та розв’язувати актуальні практичні завдання» (цит. за: [592, с. 31]). Важко не погодитись з цією думкою сучасному українцеві, на очах якого «здібностями» та моральними якостями тих, кого примхи долі занесли на верхівку влади, Україна, маючи після розвалу Союзу найкращий поміж колишніх республік «стартовий капітал», без війни та революцій ... перетворилася у злиденну корумповану країну «третього світу», з якою не бажають мати справу цивілізовані держави [592, с. 31].

Для ретельного дослідження національних традицій українського державотворення в контексті історії Київської Русі важливим є звернення знову ж до наукової спадщини «провісника українського народу» М. Брайчевського, зокрема його «Суспільно-політичних рухів в Київській Русі», а саме нарисів: «Ідеологічні засади Аскольда», «Реформи Ольги», «Реформи Володимира», «Ідеологічні заходи Ярослава Мудрого», «Заповіт Ярослава», «Володимир Мономах», «Лубецький з’їзд», «Адміністративні заходи Мономаха», «Ідеологічні заходи Мономаха», «Політичний план Романа», «Данило Галицький» та ін.

Новітня історіографія походження Київської держави та її ранньої історії дедалі виразніше позбувається магічних чар літописної нації, подвійне тло якої досі визначала схему історіописання. Вдумливе й обережне ставлення до оповідальних парадигм і формул літописних текстів демонструє книга академіка П. Толочка «Київська Русь» (К., 1996). Автор цілком слушно розглядає історіографію як еволюцію концепцій та ідей, боротьбу й консенсус між ними, а не як набір анотацій до основних праць з проблеми, що, звичайно, притаманне оглядам літератури у працях навіть досвідчених істориків. Він простежує наскрізні лінії в історіографії, групує авторів за школами, добре розуміючи певну умовність цього поділу. Спостерігається коректність та повага автора до попередників, що, безумовно, свідчить про наукову й загальнолюдську культуру та етичність ученого, який грунтовно розглядає основні твори дореволюційної історіографії, оскільки вони заклали фундамент і багато в чому визначили напрямок майбутніх досліджень.

Об’єктивно аналізує П. Толочко процес становлення й розвитку радянської історіографії Київської Русі, відзначає її недоліки, спричинювані головним чином ідеологічною несвободою й нав’язування всім ученим однакового способу мислення. Водночас він наголошує на її безсумнівних досягненнях, завдяки чому ця галузь радянської науки була й залишається на рівні світової, що дало змогу дослідникам давньоруської проблематики не перекреслювати здобутки минулого й власні, а й розважливо оцінити зроблене й поступово рухатися далі нескінченим шляхом удосконалення як методики, так і науки ідей.

У руслі дослідження нами загальної теми викликає інтерес розділ третій «Політична історія Русі ІХ – ХІІІ ст.», що перегукується з п’ятим – «Суспільно-політичні відносини на Русі». Вони доповнюють один одного, бо, досліджуючи політичну історію, не можна не вивчати форму держави й інституції влади, віче й народні рухи, суспільно-політичні стосунки загалом. У той же час в обох розділах різнобічно висвітлено політичне життя Київської Русі ІХ – ХІІІ ст. Якщо в третьому показано загальний перебіг суто політичної історії, то в п’ятому в проблемному плані – процеси та явища суспільно-політичного життя.

Здавалося, що нового можна додати до характеристики політичної історії Русі ІХ – ХІІІ ст., коли взяти до уваги, що темі присвячено багато фундаментальних монографій і численна кількість статей. П. Толочко викладає власне бачення етнополітичного поступу східнослов’янського суспільства часів генезису й наступних етапів розвитку його державності. Третій розділ містить чимало цікавих авторських думок і новацій, зокрема наголошення на відчутній ролі печенізького чинника в стосунках Русі з Візантією першої половини Х ст., або зовсім не очевидний зв’язок активної зовнішньої політики київських князів від Олега до Святослава з негативними явищами в економіці й демографічній ситуації Давньоруської держави.

Чи не основним у третьому розділі є параграф «Русь в період загострення боротьби за Київ», оскільки саме ця боротьба відображала головний напрямок політичного життя Давньоруської держави часів її поділу на автономні князівства і землі. Дослідник показує суперечливість політичного життя Русі, починаючи з 40-х років ХІІ ст., змагання доцентрових і відцентрових сил, що їх репрезентували соціальні прошарки і стани різних князівств та земель. З повнотою визначається «величезна притягувальна сила Києва» [1163, с. 105], що спонукала князів домагатися «золотого київського стола», а, здобувши його, перетворюватися з автономістів на поборників єдності Русі, відновлення держави й єдиновладного способу правління в ній. Сторінки третього розділу про боротьбу князів за Київ добре доповнюються текстами п’ятого, у яких йдеться про віча, народні рухи, політичну форму держави. Адже претенденти на Київ та великі міста систематично встановлювали контакти з міськими громадянами, верхівка яких (віча) перебувала в руках боярства та багатого купецтва. Князям доводилося зважати на народні прагнення та дії.

Повертаючись до цікавого для нас п’ятого розділу «Суспільно-політичні відносини на Русі ІХ – ХІІІ ст.», на особливу увагу заслуговує перший параграф «Політична форма держави», який П. Толочко починає з стислого, але змістовного історіографічного екскурсу, певно, не лише для того, щоб ввести читача в суть проблеми, показати становлення теорій і гіпотез, а, може, для того, щоб були зрозумілішими його власні неординарні погляди. Історик виступає проти досі поширеної в науковій літературі тези про розпад Київської держави в часи роздробленості на півтора десятка самостійних «князівств-королівств» (як образно назвав Б. Рибаков). Він дотримується думки, що Київська Русь після 1140-х років залишилася спільною для всіх східних слов’ян державою, хоча й змінилася структура й форма правління: вона стала федерацією князівств. П. Толочко вважає провідною формою правління на Русі часів удільної роздробленості голів основних князівських кланів.

Значний науковий і суспільний інтерес у дослідженні П. Толочка становить «Післямова», у якій учений повідомляє про руйнівний вплив монголо-татарської навали на долі давньоруської державності й народності, яка призвела до загибелі тисяч людей, руйнування продуктивних сил, занепаду політичного, суспільного, економічного, культурного життя. Автор стисло порушує питання про історичну спадщину Київської держави та етнокультурної спільності (народності). П. Толочко слушно вважає, що ні Галич, ні Володимир-Волинський не зуміли продовжити давньоруську традицію, були неспроможні очолити процеси політичної консолідації Південної Русі. «Колись єдиний державотворчий потік, що виходив з Києва, розділився на кілька окремих річищ, насильно консервованих завойовниками: монголо-татарами, згодом Литвою і Польщею» [1163, с. 341 – 342]. Стосовно давньоруської спадщини, то вона рівною мірою належить і українцям, і росіянам, і білорусам. Сучасна наука має всі підстави погодитися з цим висновком автора.

Вдумливе й обережне ставлення до оповідальних парадигм і формул демонструє, зокрема, узагальнювальне дослідження з Київської Русі пера О. і П.Толочків [1163]. Дослідники обґрунтували хибність хрестоматійних наукових конструкцій про хронологічну першість княжіння в Новгороді та наступного його перенесення до Києва і «шляху з варяг у греки» як стрижня, упродовж якого буцімто й утворилася, використовуючи історіографічние кліше минулих часів, «відносно єдина Давньоруська держава з центром у Києві» [1163, с 26]. За офіційною історіографічною традицією, точкою її відліку вважається 882 рік, коли Олег об’єднав Русь в один державний механізм з центром у Києві. Відомо, що уявлення про поділ Русі на Новгородську і Київську «половини» були сформульовані літописцями кінця ХІ – початку ХІІ ст.

Історики зауважують, що процеси формування державності на півночі і на півдні східнослов’янського світу відбувалися асинхронно і нерівномірно, мали свої особливості політичного, економічного, соціального і правового характеру. Крім того, не варто перебільшувати ступінь політичної міцності та й виразності цих первісних об’єднань. Віддалені один від одного сотнями кілометрів, укритих густими лісовими масивами й непрохідними болотами, державні утворення різнилися рівнем соціально-економічного, політичного, культурного розвитку впродовж ІХ – середини Х ст. та розвивалися незалежно одне одного [950, с. 25].

Українська історіографія останніх років зазнали суттєвої трансформації наукових уявлень про роль варягів в утворенні Київської держави. Після повного заперечення радянською історіографією їхньої участі в державотворчих процесах на сході Європи, нині спостерігається цілковита реабілітація ідей норманізму. Проблема утворення Русі в багатьох сучасних дослідженнях розглядається в однобічній залежності від скандинавської активності у Східній Європі. За цією схемою, підкреслює В. Ричка, Давньоруська держава починається в районі Приладожжя, звідки об’єднувальні імпульси поширюються на Південь Київської Русі [950, с. 25]. Крім того, за такого підходу, як зауважує О. Толочко, «вектор історії залишається цілком літописним: вона пересувається з півночі на південь». При цьому дослідник слушно наголошує на тому, що вся військово-економічна діяльність скандинавів ІХ – Х ст. (прокладання і організація ними торговельних магістралей, заснування поселень протоміського типу ), «насправді до історії Русі як такої, тобто Київської держави, не мають жодного стосунку. З погляду її наступної історії, більшість феноменів, перед тим детально обстежених, доводиться визнати свого роду глухими гілками розвитку» [1163, с. 28]. Інакше кажучи, додає В. Ричка, необхідно чітко розмежувати історію скандинавської інфільтрації на терени Східної Європи від власне історії Русі [950, с. 26].

Історики зауважують, що запровадження християнства в Київській державі за Володимира Святославича остаточно закріпило, або «удержавило» державність. Християнізація Русі символізувала входження до «Візантійської спільноти», залучення до світової співдружності християнських держав. Завдяки принизливому для візантійського дому шлюбу Володимира з Анною Порфирогенет київський князь одразу посів чільне місце [950, с. 28]. З прийняттям християнства Київська Русь ніби очистилася від сквери, знайшла духовне прозріння й, відтак, з недержави стала державою. При цьому слід мати на увазі, що саме слово держава до ХVІІ ст. вживалося не у високому значенні, а побутувало лише як одне з визначень верховної влади, було метафорою царственості й могутності. Отже, годі навіть уявити, що хтось із жителів княжого Києва, Чернігова чи іншого давньоруського міста міг подумати про те, що він живе в Давньоруській / Київській або якійсь іще державі. Принагідно, В. Ричка зауважує, що автори модерних західних досліджень з історії Київської Русі уникають застосування щодо неї терміна «держава» [950, с. 29].

Продовжуючи аналіз проблеми, пов’язаної з запровадженням християнства як державницької ідеології, варто згадати книгу О. Моця і В. Рички «Київська Русь: від язичництва до християнства» (К., 1996), де в основній текстовій частині на основі хронологічної періодизації розглядаються етапи розвитку релігії східних слов’ян: спочатку традиційних язичницьких вірувань, аж до створення в 980 р. пантеону найбільш популярних божеств, а потім, починаючи з 988 р., поступового поширення християнського віровчення за візантійським обрядом, аналізуються причини відмирання старих ідей і ствердження нових. Автори доводять, що це зумовлювалося самим розвитком східнослов’янського світу, модернізацією багатьох сторін тогочасного життя, а не відсталістю язичницького світосприйняття чи «прозрінням» великого князя київського Володимира Святославича. Дослідниками з’ясовано, що лише до другої половини ХІІ – ХІV ст. слід віднести повну перемогу християнства над язичництвом. Тоді ж розпочався новий історичний період, що характеризувався церковно-політичним протистоянням між землями Південно-Західної та Північно-Східної Русі. У результаті релігійний центр з берегів Дніпра був перенесений на землі Московії.

Історики зауважують, що специфічними були в середньовічній Русі й уявлення про владу: «влада належить роду, а не особі, і тільки вождь, прийнявши її від старших, може від імені всіх розпоряджатися нею як треба. Влада – це сила роду, якою час від часу наділяють одного з його членів. Таку владу держать різні представники роду, і слово держава в такому вживанні означає просте держання влади» (цит за: [1163, с. 29]). Прийняття князем Володимиром Святославовичем християнства, розцінене літописцем як чудесне прозріння, символізує перевтілення самого Володимира, перетворення його влади на святу і царствену. Невипадково після хрещення Володимир прибирає ім’я Василія, яке не тільки символізувало його небесного християнського патрона, але й було тотожне йменню шурина – візантійського імператора Василія ІІ.

Культурно-антропологічний аналіз уявлень про владу і соціокультурні механізми її функціонування, проведений у низці праць О. Толочка, переконливо засвідчив, що за умов давньоруського реалітету формою існування держави була сім’я. «Рюриковичі, що одержали повноту влади в Східній Європі протягом другої половини Х ст., були, – зауважує дослідник, – сакральним князівським родом, для якого влада іманентною сутністю, а держава – єдино можливим способом існування. Держава навіть не становить собою мету існування цього роду, вона безпосередньо ідентифікується з ним. Творення держави є і організацією життєвого простору такої сім’ї, і одночасно ніби побічним наслідком життєдіяльності. Князівський рід мислиться як містична єдність, буквально як єдина тілесна сутність, нероздільне сімейне тіло, якому має відповідати єдине державне тіло» (цит. за: [950, с. 30]).

Суттєвого перегляду зазнають останнім часом наукові погляди на природу окремих інститутів влади Київської Русі. Новизною дослідницьких підходів до вивчення відрізняються, зокрема праці Т.Л. Вілкул, присвячені проблемам давньоруського віча та рецепції цього явища в літописах ХІ – ХІІІ ст. [147]. На основі ґрунтовного джерелознавчого аналізу літописних текстів, дослідниця запропонувала оригінальну реконструкцію соціальної природи й компетенції віча. З’ясовано, що віче було зібранням соціальної верхівки, а його склад зазвичай збігався з дружинним оточенням князя.

«Виданням століття» назвав Л. Войтович дослідження О. Купчинського «Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХІV століть» (Львів, 2004). Ця унікальна праця, яка немає аналогів в українській історіографії, актуальність якої поза сумнівами, бо дослідження історичних джерел Середньовічної України сьогодні є чи найважливішими завданнями історичної науки, давно була на часі. У сусідніх Польщі та Росії цілі колективи та сотні науковців займаються дослідженням джерел, загалом з історії України. У нас цим займаються одиниці [158, с. 143].

Акти та документи, опубліковані в дослідженні, містять інформацію загальнополітичного характеру, відомості з соціально-економічних відносин, права, побуту і культури українського народу періоду становлення та розвитку Галицько-Волинського князівства та королівства Русі як окремої центральноєвропейської держави. Документи відбивають стан торговельних відносин, міжкнязівські стосунки, аспекти внутрішнього життя країни, діяльність міських громад, духовенства і боярства, рівень відносин різних верств населення, роботу князівської канцелярії та канцелярій князівської адміністрації, характер актових матеріалів і напрями його еволюції, значення актів у внутрішньому житті, а також тривалість вартості цих актів як правових документів у наступні епохи та їхню доказовість зауважити, що окремі документи, які пізніше були втрачені, містять унікальну політичну інформацію.

На думку Л. Войтовича, не буде перебільшенням зазначити, що жоден дослідник не тільки історії та культури Галицько-Волинської держави, а й історії та культури України княжої доби не зможе не звернутися до праці О. Купчинського, як значного досягнення сучасного українського джерелознавства і археографії. Вона відзначена спеціальним призом серед 12 найкращих українських книг Національної книжкової виставки «Форум видавців у Львові», 2005 р. [158, с. 145].

Важливим науковим завданням новітньої української історіографії є подальше з’ясування конкретних шляхів і механізму континуїтету, або перетворення Київської Русі в Русь-Україну і Русь-Росію. Обговорення проблеми у «новій» історичній науці було започатковано на Другому Міжнародному конгресі україністів у 1993 р. доповідями О.Толочка, Б. Флорі та Н. Яковенко і їхніми більш розгорнутими публікаціями на цю тему в науковій періодиці. У 1995 р. у Санкт-Петербурзі з’явилося оригінальне в Україні, яке на жаль, майже не помічене, дослідження М.Б. Плюханової «Сюжеты и символы Московского царства», у якому авторка порушує питання обробки московськими книжниками київської історичної традиції та її осмислення в контексті власної, московської історії. Таке співвіднесення історичної свідомості на зламі різних епох із київським минулим, переконаний В. Ричка, відкриває незрівнянно ширші перспективи для осягнення східнослов’янської єдності і східнослов’янської роз’єднаності, спроможностей інтерпретації національно-культурної автентичності східнослов’янських народів і розмежування нашої спільноти [950, с.37].

Відчутний резонанс у наукових історичних колах викликала книга П. Толочка «Древнерусская народность: воображаемая или реальная» (Санкт-Петербург, 2005), у якій під кутом зору державотворчих процесів і з погляду етнополітичного розвитку Давньої Русі автор відводить пріоритетну роль Києву та Південній Русі. Простір кожного важливого історичного явища, на думку автора, завжди повинен мати своє ядро. Він, зокрема, пише: «Для давньоруської народності таке ядро розташовувалося у Середньому Подніпров’ї, а його серцевиною була столиця Русі – Київ» [1170, с. 25]. Автор також зазначає, що Південна Русь була «етнополітичною серцевиною всього східнослов’янського простору» [1170, с. 123]. Ту найранішу історичну Русь, яка державно організувала весь східнослов’янський простір і яка з часом дала йому своє ім’я, П. Толочко локалізує у трикутнику Київ – Чернігів – Переяслав. До речі, автор уже не вперше на основі літописних текстів простежує, як етнополітонім і етнонім «Русь» поширюється від означеного трикутника, який на початку ХІІІ ст. остаточно перетворився в самоназву всього слов’янського суперетносу роздрібненої вже політичної держави.

Заслуговує на увагу переконливе обґрунтування етнокультурної, економічної, великою мірою, політичної тотожності руських князівств у період так званої «феодальної роздрібненості». У політичній свідомості правлячої еліти династії Рюриковичів, Київ сприймався саме як центр Русі, літописної «матирі городів руських». Основною метою військово-політичної боротьби між удільними князями завжди було бажання оволодіти Києвом. Для загальної справи єдності Русі дезінтеграційні міжусобиці ніби компенсувалися однаковістю мети – бачити саме Київ центром вітчизни, хоч кожен з учасників боротьби пов’язував це бажання з власним захопленням «київського престолу».

Дійсно, незважаючи на згадані міжусобиці, відносну політичну єдність Русі ХІ – ХІІІ ст. репрезентувала єдність правлячої династії, яка, розуміється, навіть не могла допускати своєї етнічної відокремленності. Тотожність тодішньої національної свідомості династичної еліти продовжувалася в однаковості її матеріальної і духовної культури, починаючи від зодчества та християнської релігії, і закінчуючи епосом та дитячими іграшками, обрядом поховання і берестовими грамотами, двочленними іменами та інше. Як про консолідаційний фактор в етнічному розвитку Русі аж до 1240 р. у книзі П. Толочка подаються відомості про «княжий коловорот», що завжди супроводжувався масовішим «коловоротом» служилих та інших простих людей, про будови державного значення, на які посилали багато людей, про поселення в різних місцях Русі іноплемінних полонених, про міграцію ще в ХІ ст. руських людей із Подніпров’я у верхів’я Оки та інше [1170, с.102 – 116].

У традиціях української національної історіографії П. Толочко піддав обґрунтованій критиці політично спекулятивну теорію Михайла Погодіна, за якою прямими нащадками історії та культури Подніпровської Русі ІХ – ХІІІ ст. були великороси, бо, як свідчать історичні факти, після ординського завоювання Південної Русі в 1241 р. місцеве південноруське населення, яке залишилося не винищеним ординцями, вийшло у Північно-Східну Русь, тому Москва перебрала на себе всю традицію, історичний спадок Київської Русі. Українці ж, ніби, утворилися після того, як Орду вигнали, тобто в кінці ХІV – ХVІ ст. унаслідок змішання пришельців із західних підкарпатських земель із блукаючими у Наддніпрянщині ватагами турків, печенігів, половців, берендеїв та інших кочівників. Мабуть, як зауважує у своїй рецензії С.А. Макарчук, у нашого шановного автора є підстави неодноразово з повагою згадувати російського історика В.О. Ключевського. Але при всьому тому, ради об’єктивності, слід було сказати, що схему М. Погодіна, за якою нібито утворювався український народ, дещо обережно, але поділяв також той же В. Ключеський, який називав той народ «малороссийское племя» [649, с. 214]. Вищенаведений приклад свідчить про те, як історики Росії проявляють взаємну солідарність, коли йде мова про російський інтерес.

Не все бездоганно, на думку С.А. Макарчука, у поясненні П. Толочком термінів «Мала Русь», або «Велика Русь». Автор пише про «Малу Русь», що «пріоритет у його утворенні належить московським офіційним колам, які таким чином означили землі, що ввійшли у склад Московської держави. Подібні міркування зрозумілі і логічні [1170, с. 34], але у дійсності термін «Мала Русь» на триста років давніший за термін «Велика Русь». П. Толочко несхвально відгукується у своїй книжці про істориків з української західної діаспори, проте один з них (Дмитро Дорошенко) логічніше пояснив історичні обставини ранішньої появи терміна «Мала Русь», ніж терміна «Велика Русь». У практиці світової історії означення «Мала» завжди давалося тій частині якогось великого етнополітичного простору, яка була історично висхідною того простору, старою його частиною, на зразок Малої Греції, Малої Азії, історик С. Макарчук додає Малої Польщі. Отже, пріоритет у впровадженні означення термінів належить не московським колам, а європейській історичній дійсності ХІV ст. [649, с. 217]. У критиків викликає певне заперечення означення «колиска трьох братніх народів». Якщо під колискою розуміємо давньоруську державу, то під трьома братніми народами ніяк не можна вбачати «единой древнерусской народности». На щастя, фактологічні матеріали книги переконливо доводять, що відносно «єдиною» в етнополітичному розуміння слова була хіба що правляча князівська верхівка з династії Рюриковичів та верхівка православного кліру. Етнічні ж риси народних мас на півдні, півночі і заходу держави Русі залишалися майже індиферентними до князівських міжусобиць.

У працях останніх років П. Толочко зосереджує увагу передусім на питаннях політичної історії, історичних персоналіях. Він виступив проти спроб переглянути дніпро-центриську концепцію формування Русі Б. Рибакова, які мали в російській історіографії 1990-х років. Ця концепція провідного радянського вченого базувалася на історичній схемі утворення Русі М.Грушевського. Б.Рибаков розглядав її в контексті антинорманської теорії і використовував як вагомий аргумент в полеміці з норманістами. П. Толочко аргументовано доводить безперспективність нових пошуків ядра Русі на півночі або північно-східній околиці слов’янського світу. Він наголошує, що центром формування Русі не випадково стало Середнє Подніпров’я, оскільки тут були давні історичні і державотворчі традиції [1163, с. 30-32].

Серед питать політичної історії П. Толочко традиційно виокремлює норманську проблему, вказуючи на необхідність «більш об’єктивного вивчення питания про роль варягов в історії Русі, не примешуючи її, але й не перебільшуючи». Автор піддає критиці сучасні неорманістські подходи і продовжує відстоювати точку зору про вирішальну роль східних слов’ян в процесс формуванні Русі. При цьому він не виводить за рамки традиційної аргументації, акцентуючи увагу зокрема на походженні назви «Русь» і київської правлячої династії, тобто питаниях, які все-таки є другорядними, коли мова йде про утворення середньовічної держави. Участь варягов в міжнародній торгівлі східноєвропейського региону, їхня роль в процесах політичної консолідації східнослов’янських племен, ступень осілості на території Русі – це ті проблеми, грунтовне вивчення яких у вітчизняній історіографії ще не розпочалося і які дозволили б більш об’єктивно і всебічно з’ясувати значения норманського шинника в процесі формування Русі (див: [1198, с. 129]).

Новітня українська історіографія в останні роки поповнилася монографією О. Моці «Південна «Руська земля» (К., 2007), у якій з’ясовується питання, звідки пішла «Руська земля», поставленого ченцем Києво-Печерської Лаври Нестором – літописцем ще на початку ХІІ сторіччя. Відомо, що воно цікавило не лише автора «Повісті минулих літ», ним переймалися літописці ХІІІ – ХV сторіч, і упорядники перших історичних компіляцій ХVІ – ХVІІ ст., і багато генерацій професійних істориків і філологів, наукові інтереси яких перебували в площині Київської Русі. Самий тільки перелік праць з цієї проблематики міг би скласти багатотомник, проте, як і понад 900 років тому, вищезазначена тема не втратила актуальності.

Так само актуальним є дослідження О. Моці [741], який обрав один з найменш досліджених аспектів, дотичних назві «Руська земля», а саме: з’ясування її просторових меж. Уже у передмові автор слушно вказує на те, що в процесі утворення, зміцнення та розпаду києво-руської держави це поняття набувало різного змісту, у широкому плані – для означення всієї території Рюриковичів, та вузькому, використовуваного як назва історичного серця, центру державницьких процесів. Поставивши перед собою завдання «розвести» їх у часі та просторі, він чітко окреслює коло джерел, залучених для його розв’язання: літописні свідчення, дбайливо зібрані ним у Лаврентіївському, Іпатіївському та Радзивілівському зводах і вміщені в додатках, а також археологічні матеріали, у нагромадженні яких він брав безпосередню участь під час багаторічних розкопок давньоруських пам’яток. Такий підхід є цілком виправданим: як перша, так і друга категорія джерел містить чимало «білих плям», лише комплексне використання відомостей різних дисциплін максимально зменшує ризик довільних тлумачень і можливих помилок.

Аналізуючи процес формування Київської Русі, О. Моця не зміг не згадати деяких сучасних російських учених (А. Кирпичникова, О. Богуславського та ін.), які намагалися обґрунтувати тезу про те, що Київ був лише третьою після Ладоги та Новгорода (Рюрикового городища) – столицею цього державного утворення. Якщо Київ був лише «онукою» Ладоги, розмірковує автор [741, с. 21], то чому саме його князь Олег назвав «матір’ю міст руських»? Відповідь на це запитання очевидна: Київ як міський центр, що відіграв неабияку роль в історії східнослов’янської спільноти, сформувався задовго до появи тут перших представників династії Рюриковичів [994, с. 158].

Важливе місце в монографії О. Моця відведено «давньоруській народності», яка є занадто політизованою. На сторінках книги йдеться про те, що появі концепції давньоруської народності «як спільної колиски трьох братніх східнослов’янських народів» наука завдячує ЦК КПРС, який оголосив про неї в «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654 – 1954)». Партійне «наукове обґрунтування» цієї концепції було настільки вагомим, зауважує автор, що аж до розпаду СРСР залишилося «єдино правильним ученням». Звільнення з роботи, поневіряння і навіть арешт – ось що ще кілька десятиріч тому чекало на тих поодиноких дослідників (Я. Дашкевича, М. Брайчевського та інших), які наважувалися піддати сумнівові головні положення сумнозвісних «Тез». Усе, що суперечило їм, забороняли, усіх, хто обстоював їх – заохочували [994, с .163].

У наші дні кількість прихильників давньоруської народності, яку один знаний вітчизняний дослідник назвав «створеною запаленою уявою», впала до критичної межі. Натомість з’явилися інші гіпотези, згідно з якими українці з’явилися на історичній арені у V – VІ ст., білоруси – у ІХ– Х ст. ст., а росіяни – лише у ХІІ ст.. Парадоксально, але факт: між цими гіпотезами є багато спільного – оскільки і в першому, і в другому випадку, як зауважує автор, етнічні спільності розглядають як статичні і незмінні утворення за принципом «є» або «немає» [741, с. 193].

Дослідник О. Моця обрав свій шлях розв’язання цієї проблеми, зосередивши увагу на соціально-економічних і політичних чинниках етнічних процесів доби Київської Русі. Схарактеризувавши соціальний «зріз» давньоруського суспільства, він дійшов висновку про те, що «етнічне єднання відчували представники верхніх соціальних прошарків тих часі» (с. 200), які були виразниками офіційної, міської, дружинної або дружинно-міської субкультури. Стосовно жителів села – смердів, які складали більшість населення держави Рюриковичів, то вони були носіями народної, сільської, позаетнічної субкультури, не відчуваючи своєї етнічної спорідненості з людністю віддалених територій. «Мабуть, – зауважує автор з цього приводу, – близько 90 відсотків тогочасного люду не мали ніякого поняття про загальноетнічну єдність» [741, с. 200]. Тому про яку ж давньоруську народність може йтися? [994, с. 164].

Підбиваючи підсумки свого дослідження, О. Моця чітко й неоднозначно формулює положення про те, що «Руська земля» – це в першу чергу південно-руський регіон розселення слов’ян за часів Київської Русі, що цей термін практично не застосовували для означення інших регіонів держави Рюриковичів. Стосовно широкого значення назв «Русь», «Руська земля», яке почало поширюватися здебільшого після монголо-татарської навали, генератором «руської» територіальної ідеї в північних та східних регіонах були, як слушно зауважує автор, вихідці із старої, південної Русі.

Сучасна історіографія вдало репрезентована регіональною проблематикою Київської Русі. Яскраві сторінки до літопису Київської держави Середньовіччя вписало Переяславське князівство, а тому не дивно, що його історія привертає останнім часом дедалі пильнішу увагу вчених як в Україні, так далеко за її межами. На превеликий жаль, численні розвідки джерелознавців, присвячені Переяславщині, розпорошені в різноманітних вітчизняних і зарубіжних журналах та збірниках наукових статей і більшість їх є недоступними не тільки краєзнавцям, учителям та працівникам музеїв, а й професійним науковцям. Тому слід тільки вітати появу фундаментальної праці «Переяславська земля, Х – перша половина ХІІІ століття» (К., 1992) історика М. Корінного. Учений користується найновішою методикою дослідження так званих «земельних» тем, розробленою його авторитетними попередниками, зокрема І. Крип’якевичем, П. Толочком, Л. Алексєєвим, В. Кучкіним та іншими. Спираючись на досягнення джерелознавства, нове переосмислення писемних джерел, а також відомості допоміжних історичних дисциплін, М. Корінний розкриває різноманітні аспекти етнічної, політичної, воєнної, соціально-економічної історії князівства, показує їх досягнення в галузі економіки й культурного розвитку.

Автор на основі комплексу джерел по-своєму пояснює давній «гордіїв вузол» – проблему «откуда есть, пошла Русская земля». М. Корінний досить переконливо показав тенденційність сформульованості цього питання вже в давньоруській історіографії. Намагання київських літописців довести споконвічність походження «Польської землі» до Середнього Подніпров’я, як й інтерполяція з «Руською землею» – фальсифікація історії краю. Водночас автор виклав своє бачення проблеми заселення слов’янами території сучасної України, а також формування її нової гілки – українства, яка, однак, заявила про себе на повний голос лише в пізньому середньовіччі. Утім, ці міркування, на думку критиків, досить дискусійними [593, с. 145].

Дослідження історичного розвитку та занепаду Переяславської землі в Х – ХІІІ ст., здійснене автором на широкому історико-географічному тлі, що допомагає зрозуміти причини й механізми феодального дроблення Русі та приреченості «імперії Рюриковичів» на занепад у ХІІ – ХІІІ ст. Важливим підтвердженням значення й місця князівства в давньоруській історії є показ тимчасових владних повноважень переяславських князів. Саме з цих сюжетів стає зрозумілим, звідки переяславські князі використовували матеріальні ресурси на численні походи в половецький степ, а також значне будівництво міст, оборонних об’єктів та культових споруд у другій половині ХІ – першій половині ХІІ сттоліть.

Значну історіографічну цінність для вивчення проблем Київської Русі мають праці В. Бодрухіна [63] про українську державність удільної доби, С. Копилова [511] про проблеми слов’янських народів в історичній думці України (остання третина початок ХХ ст.), Б. Носової [774] про уроки історії та походження традицій в контексті Київської Русі, В. Рички [951] з історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі, В. Сергійчука [1001], В.Духопельникова [335] про хрещення Русі. Для вивчення українського державотворення важливе значення мають дослідження присвячені Галицько-Волинському князівству, зокрема Я. Дашкевича [294], Ю. Нікітіна [770], В. Ідзьо [411], М. Котляра [525; 526; 529], О. Купчинського [586], В. Рички [954], а також збірник наукових статей «Галицько-Волинська держава ХІІ – ХІVст.» (Львів, 2002) [181] та матеріали міжнародної конференції та урочистих зборів до 1110-річчя Галича, 800-річчя Галицько-Волинського князівства [183]. Державницьку діяльность Романа Мстиславича розглянули П. Грицак та П. Кралюк [545], а Данила Романовича В. Бадяк [33], О. Головко [203] та інші. У полі зору дослідників знаходилися також взаємостосунки Держави Романовичів та Золотої орди [204]. На окрему увагу заслуговують дослідження Н. Кальніцької [454] про міжкнязівські відносини в Південній Русі в 1146 р. та матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 900-літтю з’їзду київських князів у Любечі [637].

Українська історіографія має традицію грунтовно та науково виважено висвітлювати роль видатних особистостей, зокрема Київської Русі. Привертають увагу передусім дослідження М. Котляра «Історія України в особах: давньоруська держава» (К., 1996), раніше згадані «Полководці Давньої Русі» (К., 1996), «Суперник Мономаха: про правління князя Олега Святославовича» (К., 1999), «Останній князь дружинної Русі: про Ярослава Ізяславича» (К., 1999). «Данило Галицький» (К., 2002). Викликає інтерес книга В. Рички «Княгиня Ольга» (К., 2004). Ґрунтовним дослідженням відрізняється книга Б. Сушинського «Князі та полководці Стародавньої України» (Одеса, 2006) [1126]. Князям, зокрема Ігореві, присвятили свої праці В. Логінов [623], В. Святищук [989]; Володимиру Великому ― І. Назарко [756]; Володимиру Мономаху – Т. Вілкул [148] Особливо вирізняється монографія О. Гринів «Імператив Володимира Мономаха» (Львів, 2000). Князям чернігівським присвятили свої дослідження О. Добриця [335] та С. Павленко [810]. Приваблює до себе увагу монографічне дослідження О.Толочка [1160] про владу, власність та ідеологію князя у Стародавній Русі.

Сучасна історіографія акцентує увагу на тому, що важливу роль у державотворчих процесах відігравала господарча діяльність київських князів, спрямована на розвиток економіки, фінансової системи та міжнародної торгівлі. М. Котляр присвятив вибрані сторінки з тисячолітньої історії використання на території Стародавньої Русі та інших слов’янських земель лічильної, вагової та монетної гривень [527]. О. Ємченко простежив шляхи до утвердження ринкових відносин за часів Київської Русі [364]. О. Балушок [35] та М. Шевердін [1302] цікавилися даниною та її роллю у формуванні податкової системи Київської Русі. Міжнародній торгівлі Київської Русі присвячено дослідження А. Філіпенко [1235].

Невід’ємним напрямом досліджень сучасної української історіографії послугувало продовження вивчення правових аспектів функціонування державності в києво-руську епоху. В. Ричка зацікавився знаками влади в контексті організації та формі репрезентації верховної влади у Київській Русі [955]. А. Павко вивчав інститут державної влади Київської Русі в контексті політичних процесів сьогодення [806]. Віче в Київській Русі як важлива складова державного механізму стало предметом дослідження Т. Вілкул [147] та В. Єрмолаєва [365]. Окремі питання державного управління від Київської Русі до Конституції України порушено Ф. Фіночко [1237].

Помітне місце в сучасній історіографії посідають «Нириси історії України...» (Київ, 1997) Н. Яковенко, яка підтримала норманську теорію утворення Київської Русі в сенсі скандинавського походження і слова «Русь», і правлячої династії. У питанні політичної історії цієї держави в ХІІ – ХІІІ ст. дослідниця дотримується думки, що хоча до середини ХІІ ст. Русь розпалася, однак єдність продовжувала існувати в свідомості князівської верстви і живила її прагнення до оволодіння Києвом – «еферним символом єдності» (с. 43). Погляди більшості українських і російських істориків про «самобутність» і «оригінальність» книжності Київської Русі піддано сумніву, відтак відстоююється думка про «поміркованість амбіцій» руської вченості, її «дитячий» характер і щільну залежність від візантійської спадщини (с. 54-55). Критикуючи теорію «давньоруської народності», авторка вважає, що ще в докиївський та київські часи формувалися риси майбутнього українського народу.

Серед узагальнюючих праць слід звернути увагу на «Історію України» (Львів, 2002), авторами якої стали Ю. Зайцев, В. Баран, Л. Войтович. У них політичний розвиток Київської Русі в синтезі представлено через призму «автохтонної» теорії – від східнослов’янських союзів племен і племінних княжінь до «Київського князівства Аскольда» середини ІХ ст. і утворення Давньоруської держави кінця ІХ ст. Про норманський фактор авторами не згадано жодного разу. При цьому «перша руська держава» проходить еволюцію від примітивної «надплемінної» і «дружинної» організації ІХ-Х ст. до активного державного будівництва часів Володимира Великого і «завершення формування держави за Ярослава Мудрого», коли вона «сягнула зеніту свого розквіту і могутності, ставши в один ряд із головними країнами середньовічного світу: Візантією та Германською імперією» [437, с.40]. Варто звернути увагу на те, що розділі про Київську Русь досить часто підкреслюється її самобутність, велич, визнані політичні здобутки, натомість не поставлено питання про її цивілізаційні запозичення. Спостерігається погляд авторів на час і причини «настання доби феодальної роздробленості». Автори вважають, що Русь не розпалася, а перетворилася в «поліцентричне» утворення, яким керувало об’єднання найсильніших князів сюзеренів (с. 44-48).

Отже, для новітнього етапу в розвитку української історіографії характерними стали наступні ознаки: 1) початок переосмислення (більшою чи меншою мірою) радянської історіографічної спадщини; 2) пов’язане з ним повернення (іноді без належних коректив) до надбань української історіографії ХІХ – початку ХХ ст.; 3) залучення в сучасний історіографічний процес української діаспорної історіографії, починаючи з праць, опублікованих у міжвоєнний період і до найновіших публікацій; 4) поодинокі поки що спроби використати здобутки зарубіжної історіографії, зокрема в галузі методології історії та історіософії до висвітлення історичних процесів в Україні.

Сучасна українська історіографія врізноманітнила спектр досліджуваних питань за рахунок культурних аспектів політичних зв’язків, історії ідей та ментальностей. Цьому сприяла поява на пострадянському історіографічному просторі незалежних часописів та спеціальних періодичних видань, а також створення центру досліджень історії Київської Русі при Інституті історії України НАН України. Предметом особливої рефлекції українських науковців залишалися питання, пов’язані з формуванням давньоруської державності, відтворення життя та діяльності видатних полководців Давньої Русі, героїчної боротьби давніх русичів за незалежність та зміцнення авторитету держави.

Історики продовжували досліджувати процес зародження феодальних відносин у ранньоплемінному суспільстві, що призвело до поступового формування державного утворення (Київського або Полянського князівства), перетворення одноосібної монархії в монархію федеративну, своєрідний союз князівств. Значна увага надавалася процесу утворення Галицько-Волинського князівства, яке було землею з гармонійно розвинутим господарством, високою матеріальною та духовною культурою. Дослідники намагалися розширити соціальні межі персонажів політичних подій: до образів імператорів, князів, королів, церковних владик додаються вчені-книжники, дипломати, полководці.

Стрижнем наукового пошуку істориків стали проблеми етногенезу українського народу, утвердження української нації. Неупереджено підходячи до аналізу політичних колізій і глобальних соціальних потрясінь, які періодично виникали в надрах давньоруського суспільства новітня українська історіографія рішуче відкинула один із постулатів радянської доби: хід історії в усі часи визначала тільки боротьба народних мас. Важливим науковим надбанням стало подальше з’ясування конкретних шляхів і механізму континуїтету, або перетікань Київської Русі в Русь-Україну і Русь-Росію. У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. сформувалася новітня модерна, т. зв. конвергентна, концепція утворення Русі-України, головним продовженням якої є те, що складний і неоднозначний процес виникнення Києво-Руської держави став підсумком конвергентної (зближуючої), інтегративної, суперечливої і продуктивної слов’яно-скандинавської взаємодії при домінуючій ролі тих племен, які склали в майбутньому ядро українського етносу.

Новітня вітчизняна історіографія середньовічної історії України поповнилася низкою монографічних досліджень, присвячених передусім політичній історії. Якщо в цій галузі спостерігаємо розширення тематики наукових студій, висвітлення т. зв. «білих плям», зокрема стосовно польсько-литовської доби, то ґрунтовне вивчення соціально-економічних, культурних процесів тільки розпочалося. Те саме можна сказати й про проблеми етнічної історії, історії державотворчих процесів, які, на наш погляд, вимагають нового осмислення.

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 2.1. Історіографія зародження національних традицій державності в княжу добу:

  1. § 12. Принцип національної мови судочинства.
  2. Національні релітії
  3. Стаття 1. Земля — основне національне багатство
  4. Огляд історіографії
  5. Початок національного відродження в Західній Україні
  6. Розгортання національно-визвольного руху в Україні
  7. Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ, 2012
  8. ЗМІСТ
  9. ВСТУП
  10. РОЗДІЛ 2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ПРОЦЕСУ З ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ
  11. 2.1. Історіографія зародження національних традицій державності в княжу добу
  12. 2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
  13. 3.3. Національно-правові засади державних утворень періоду Української революції 1917 – 1921рр.
  14. РОЗДІЛ 4 ВІДОБРАЖЕННЯ В ІСТОРІОГРАФІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
  15. РОЗДІЛ 5 ІСТОРІОГРАФІЧНЕ ВІДБИТТЯ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО СУДОЧИНСТВА
  16. Історіографія курсу
  17. TO BE OR NOT TO BE? УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У XIX CT.
  18. Історіографія проблеми.
  19. Історіографічний огляд.
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -